четвер, 6 вересня 2012 р.

Анотація та зміст навчального посібника

© М.М. Махній, М.А.Скок, 2010
УДК 88я73
ББК 159.9 (075.8)


Махній М.М. Історія психологічної думки: навчальний посібник / М.М. Махній, М. А. Скок. - Чернігів: Чернігівський національний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка, 2010. - 256 с.
Режим доступу:
http://makhnii-history.blogspot.com/

У пропонованому навчальному посібнику аналізуються первісні психологічні знання в міфологічний період, висвітлюються провідні психоантропологічні теорії античності, середньовіччя, ранньомодерного часу та епохи Просвітництва, розглядається процес формування наукової психології в ХІХ столітті.

Для студентів вищих навчальних закладів, які оволодівають психологічним фахом.


Зміст

Вступ
Розділ 1

Психологія в міфологічний період
Анімізм: первісна світоглядно-психологічна теорія
«Адамове яблуко» : форми існування душі
Душа в потойбічному світі
Метемпсихоз: мандри душі
Тотемізм: культ міфічних першопредків
Табу: регламентація поведінки
Фаталізм: Доля і Талан
Шаманізм: психотерапія первісної доби
Питання для обговорення та закріплення матеріалу
Рекомендована література до розділу


Розділ 2
Психологія в античному світі
Мілетська школа: у пошуках першоелементів світу і душі
Геракліт Ефеський: норов людини – її демон
Піфагор: тіло є для душі ув’язненням
Емпедокл: між Любов’ю і Ворожнечею
Анаксагор: рух є виразом душі
Демокріт: про атоми душі
Гіппократ: усе добре, але в міру
Маєвтика Сократа: я знаю, що я нічого не знаю
Психологія Платона: бог в нас самих
Арістотель: душа є формою тіла
Теофраст про характер
Післяарістотелівський період античної психології: стоїчна, скептична, кінічна, кіренська, епікурейська школи
Питання для обговорення та закріплення матеріалу
Рекомендована література до розділу


Розділ 3
Психологічна думка у культурі Стародавнього Сходу
Психологія Упанішад: у пошуках універсального «Я»
Психологія буддизму: вільний від жадання не має журби
Кама: сфера почуттєвих бажань
Даосизм: шлях наймудріших
Конфуціанство: психологія людинолюбства
Питання для обговорення та закріплення матеріалу
Рекомендована література до розділу


Розділ 4
Психологічна мозаїка середньовіччя
Аврелій Августин: людина є розумна душа, що володіє тілом
Психологія в Київській Русі: від анімізму до раннього християнства
Ібн Сіна: психологічні висоти арабської цивілізації
Тома Аквінський : богословське тлумачення вчення Арістотеля про душу
Питання для обговорення та закріплення матеріалу
Рекомендована література до розділу


Розділ 5
Перші психологічні теорії Нового часу
Френсіс Бекон: провісник природничої психології
Касіян Сакович: природна теологія про пізнання людини
Рене Декарт: фізіологія душі та її пристрастей
Інокентій Ґізель: християнська психологія сумління
Томас Гоббс: дух не має самостійного буття
Бенедикт Спіноза: сила афектів – людське рабство
Джон Локк: психіка як чиста дошка
Готфрід Ляйбніц: психологія у світлі вчення про монади
Питання для обговорення та закріплення матеріалу
Рекомендована література до розділу


Розділ 6
Психологічні ідеї епохи Просвітництва
Вольтер: про природний закон моральності
Дені Дідро: перевірка розуму розумом
Етьєн Кондільяк: доторкнутися до «статуї» душі
Жульєн Ляметрі: людина – машина ?
Жан-Жак Руссо: психологія морального виховання
Клод Гельвецій: соціальна психологія особистісних інтересів
Девід Гартлі: першопочатки асоціативної психології
Поль Гольбах: вчинки підпорядковані фатальності
Франц Месмер: від «тваринного магнетизму» до гіпнозу
Франц Галль: френологічна карта головного мозку
Йоганн Лафатер: фізіогномічні проблеми психології
Питання для обговорення та закріплення матеріалу
Рекомендована література до розділу


Розділ 7
Формування наукової психології у XIX столітті
Йоганн Гербарт: шляхи до математизації психології
Густав Фехнер: від психофізики до теологізованої психології
Герман Гельмгольц: психофізіологія органів чуття
Іван Сєченов: психолог має стати фізіологом
Костянтин Ушинський: антропологічний принцип у психології
Вільгельм Вундт: від фізіологічної до етнічної психології
Чарльз Дарвін: зародження еволюційної психології
Френсіс Гальтон: природа індивідуальних відмінностей
Герман Еббінґауз: дослідження процесів свідомості
Чезаре Ломброзо: психопатологія геніїв і злочинців
Питання для обговорення та закріплення матеріалу
Рекомендована література до розділу


Основою електронної версії навчального посібника є наступні друковані видання:

Махній М. М. Історія психології: Психологічна думка стародавнього світу: навч. посібник /М. М. Махній, М. А. Скок. - Чернігів: ЧДПУ, 2001. - 100 с. 
Махній М. М. Історія психології: Психологічна медієвістика та ранні теорії Нового часу: навч. посібник /М. М. Махній, М. А. Скок. - Чернігів: ЧДПУ, 2005. - 164 с.
Скок М. А. Історія психології від анімістичного світобачення до наукової рефлексії: навч. посібник/ М. А. Скок. - Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2010. - 256 с.

неділя, 4 липня 2010 р.

Розділ 7. Формування наукової психології у XIX столітті

У XIX ст. психологія починає виходити за межі філософії та прагне набути статусу самостійної науки. Науковці намагаються піддати аналізові насамперед безпосередні дані психічного досвіду. Цей досвід стосується переважно свідомості, її станів, що й стає тепер головним предметом психології. Оскільки свідомість у попередній (філософський) період історії психології розглядалася в її іманентному становленні, у відношенні до дійсності, вона тлумачилася незалежно від діяльнісної активності людського тіла, мозку. Тому було висунуто вимогу: науковий підхід має передбачати кореляцію психічного (як свідомості) з його безпосереднім тілесним субстратом. Проте дослідження субстрату психічного поставило перед психологами поряд із психофізичною нову проблему – психофізіологічну. Здавалося, її досить легко вирішити. Треба тільки послідовно міркувати. Однак наукове мислення, торкнувшись цього питання, увійшло в стихію паралогізмів.

Нарешті, постала ще одна методологічна проблема. Чи має психічне власну іманентність, самодостатність? І похідне питання: чи існує свобода волі? Якщо існує, то наукова психологія втрачає свій сенс. Якщо ні, то все детерміноване (ззовні та зсередини – зовнішнім світом і мозком), а про психологію як самостійну науку мова йти не може.

Спроба побудувати психологію як науку про стани свідомості, з визнанням психічного як самодостатньої сутності приводить наукове пізнання до глибоких суперечностей. Психіка не має мети в самій собі. Вона виконує певну функцію – пристосування організму до середовища. Постає принципово нова психологія – природничонаукова.

Науковість прагнули бачити в тому, щоби пізнати психічне в його трьох відношеннях: до зовнішнього, об'єктивного світу, до мозкового субстрату та як детерміноване певними чинниками.

Психологія намагається забезпечити собі статус самостійності тим, що стає наукою природничонауковою, пов'язаною найбільше з фізіологією та біологією.

Першими вченими експериментаторами у психології стали фізики (Г. Фехнер, Г. Гельмгольц) і фізіологи (В. Вундт, І. Сєченов), а їхні праці стали природничонауковою основою для запровадження експерименту в психологію. Особливо слід відзначити, що ці вчені формували експериментальні методи, які могли бути застосовані й під час вивчення психічних явищ.

Протягом ХІХ ст. було здійснено ряд важливих відкриттів: розрізнення чутливих і рухливих нервів (1822), відкриття того факту, що центром рухів – рефлексів є мозок, а також закону специфічної енергії нервів, відповідно до якого ми пізнаємо не безпосередньо речі, а лише збудження самих нервів (Й. Мюллер, 1838), виявлення існування спеціальних нервів не тільки для п’яти основних відчуттів, а й для їхніх якостей – кольору, висоти звуку тощо (Г. Гельмгольц, 1860). У ці ж роки було відкрито, що нервовий імпульс є електричною хвилею, яка заряджена негативно (М. Бернштейн, 1849–1866), при цьому швидкість передачі імпульсу становить 50 м/с (Г. Гельмгольц, 1850). Тоді ж було висунуто ідею мозкової локалізації, відкрито центр мови (П. Брока, 1861), а також те, що спинномозкові рефлекси гальмуються центральними механізмами (І. Сєченов, 1863). Інтенсивно розвивалися фізіологічна оптика й акустика (Г. Гельмгольц, 1855–1866), у рамках якої було розроблено теорію сприймання, або так звану теорію неусвідомлюваних умовиводів.

Становлення експериментальної психології пов’язують з 1879 р., коли В. Вундт у Ляйпцігу створив першу експериментальну психологічну лабораторію. Разом з тим очевидно, що це досить умовна дата. Адже праці Е. Вебера, Г. Фехнера, Г. Гельмгольца є по суті психологічними експериментами. Слід зауважити, що задовго до 1879 р. І. Сєченов застосовував психофізіологічні та психологічні методи у своїх дослідженнях.

Проте у XIX ст. наукова психологія ще недобачає тієї принципової межі, де вступає в силу філософська настанова дослідження, тому спроба побудувати психологію без будь-якої метафізики виявляється абсурдною. Гадалося, що вчені здійснять велику спробу спертися на наукові засади у вирішенні важливих методологічних питань, перебувати тільки в межах науки, аби позбутися безплідного філософування. Проте й сама наука, рухаючись до принципових засад, не помічає, як потрапляє у філософський вир і все ще сподівається опертися на науковий ґрунт і науково вирішити ці питання, але стає схожою на барона Мюнхгаузена, який сам себе хотів підняти вгору, вхопившись за власне волосся.

Отже, психологія як самостійна наука, що тількино вийшла зі сфери філософії, потрапила в скрутне методологічне становище, її представники спробували провести аналіз свідомості як замкненого в собі світу. Вони розкладали свій предмет на елементи, компоненти, частини, а потім намагалися поєднати їх. Інакше кажучи, відшукували цеглинки свідомості, а потім пов'язували їх своєрідним “розчином”, що становив собою ті самі цеглинки. Тому психологію було названо – і жартома, і всерйоз – “цеглинно-розчиновою”. Вона тяжіла до психології старої, філософської. Спроби використати математичні методи для аналізу динаміки суб'єктивних станів дали незначний ефект.

Йоганн Гербарт: шляхи до математизації психології

Німецький психолог і педагог Йоганн Гербарт (1776–1841), розробляючи свої теорії, заявив , що психологія, яка виходить із філософії та прагне стати самостійною наукою, має спертися на наукові методи дослідження. Математика в цьому надає свої послуги. У 1822 р., виступаючи в Німецькому Королівському науковому товаристві, Й. Гербарт наголосив на можливості й необхідності застосовувати у психології математику.

Гербарт зауважує, що люди застосовують математику до пред-метів, дуже далеких від їхніх моральних стосунків. Однак останні більш важливі, ніж усі інші. Психологія як наука про людину та психіку потребує насамперед опертя на науковий фундамент. Гербарт не сумнівається, що застосування математики у психології можливе й необхідне. Своє дослідження він не обмежує психологією, прагнучи охопити науковим підходом фізіологію та природознавство. Своє перше завдання він бачить у з'ясуванні можливості кількісного визначення духовних феноменів. На запитання, які величини доцільніше піддавати обчисленню, він відповідає: “Слід виходити з найпростішого і від самого початку залишити осторонь будь-який зв'язок уявлень одного з одним. Тоді залишаються тільки дві величини: напруженість кожного окремого уявлення і ступінь затримки між будь-якими двома”.

За Гербартом, низки уявлень є немовби волокнами, або фібрами, з яких складаються великі духовні органи. Ці низки уявлень керуються певними законами своєї подразнюваності, до точного пізнання яких зводиться у психології, власне кажучи, все. Гербарт підкреслював, що продовжує лінію у психології, в основу якої покладено пізнання асоціації ідей. Це дає важливі результати не тільки для теорії пам'яті, фантазії, глузду, а й для вчення про почуття, бажання та афекти.

Однак головне завдання Гербарт бачить у математизації психології. Не знаючи математики та залежної від неї механіки духу, психологи не могли виявити шляхів, які дають можливість поступово ушляхетнити людський дух. Переконливості положень психології не можна досягти без математики. Гербарт повстає проти безплідної суперечки наукових партій у психології та філософії. Всі ці партії не мають рації та лише стримують інтерес до цих дисциплін.

Математика й повинна покласти край такому становищу. Математика має в собі неперевершену достовірність і дає змогу перенести її на доказовість в інших науках. Будь-яка теорія, що бажає бути узгодженою з досвідом, насамперед має прийняти кількісні значення, які перебувають у досвіді або є для нього засадовими. Без математики психологія буде “безплідною грою думок”.

Величин у психології, які Гербарт спочатку пропонував для обчислення, згодом побільшало. Він говорить про напруження уявлень, ступінь їх затримки, міцність зв'язку, кількість зв'язків, довжину низок уявлень, їхню подразливість у різних пунктах, щаблі інволюції або еволюції, сплетіння або ізолювання і (що зрозуміло за будь-якого душевного руху) швидкість або повільність зміни черговості станів, що йдуть один за одним.

У цих психологічних ідеях виявляється вплив монадології Ляйбніца, його математичної наснаги, застосованої до свідомих і несвідомих уявлень. У праці “Психологія як наука, заснована на досвіді, метафізиці та математиці” (1824), застерігаючи проти довільних інтуїцій у психології, Гербарт заявляє, що мета його твору в тому, щоб надати дослідженням про душу характеру досліджень про природу, адже він усюди передбачає цілком закономірний зв'язок явищ і відшукує його з допомогою різних фактів, обережних висновків, сміливих, випробуваних і виправлених гіпотез, нарешті, де це можливо, методом розгляду величин і обчислень.

Пафос своїх психологічних досліджень Гербарт формулює так: “Слід визнати велику важливість точної науки про нас самих, про наш дух і настрої”. Пошук науковості у психології, маючи підтримку філософії (монадологічний принцип), вступає, однак, у суперечність із педагогічними поглядами Гербарта, за якими людська індивідуальність має сама себе створювати. І тут в ідеях про індивідуалізацію Гербарт відтворює плідну спадщину Ляйбніца.

Принципи психології визначаються як факти свідомості, з яких можна пізнати закони того, що в нас відбувається. Факти свідомості – вихідний пункт будь-якого психологічного міркування. Хіба без них можна було б щось сказати про душу?

До фактів свідомості Гербарт зараховує всі дійсні уявлення. Однак у його міркуваннях імпліцитно присутня ідея несвідомого. Він твердить, що дані досвіду не можна мислити без припущення прихованого. Оскільки ж науці не дано нічого іншого, крім досвіду, то в ньому вона має пізнати сліди всього того, що рухається й діє за завісою. Наука має переступити досвід.

У теорії Гербарта поєднано основні принципи асоціанізму з традиційними підходами німецької психології – ідеєю апперцепції, активності душі, ролі безсвідомого. Гербарт виходив з того, що наш внутрішній світ дуже відносно пов'язаний зі світом зовнішнім, тому говорити про відображення, особливо відображення адекватне, що передає властивості навколишніх речей, неможливо.

Для того щоб відійти від обговорення питання про ступінь адекватності і точності відображення, питання, яке служило своєрідним вододілом між різними напрямами в теорії пізнання, Гербарт заміняє термін “відчуття” на термін “уявлення”, підкреслюючи тим самим відгородженість внутрішнього світу від зовнішнього.

Стосовно асоціації уявлень, Гербарт дійшов висновку, що уявлення не є пасивними елементами в душі людини, але мають власний заряд, активність, що визначає їх положення в сфері психічного. Для Гербарта збереження психології як науки про душу було важливим постулатом його концепції психічного, тому що душа, в його розумінні, є центром, у якому зберігаються і переробляються знання і яка є джерелом людської особистості. Поглиблюючи теорію Ляйбніця про структуру душі, Гербарт писав, що в ній можна виділити три прошарки – апперцепцію, перцепцію і несвідоме. При цьому під апперцепцією він розумів область ясної й виразної свідомості, а під перцепцією – область неясної свідомості. Таким чином, для Гербарта область душі була ширшою, ніж область свідомості, і велике значення для нього, як і для Ляйбніця, мало несвідоме.

Гербарт також уводить поняття “апперцептивної маси”, змістом якої є індивідуальний досвід людини. Апперцептивна маса формується в процесі життя, а тому залежить від способів виховання і навчання, обраних дорослим. Однак, якщо на початку життя зміст апперцептивної маси визначається зовнішніми впливами, то згодом вона сама вже визначає особливості сприйняття навколишнього світу, властиві людині. Тому різні люди по-різному сприймають одні й ті самі ситуації.

Величезне значення для розвитку об'єктивної психології і для проникнення в неї математичних способів обробки отриманих даних мала ідея Гербарта про динаміку уявлень. Він виходив із припущення, що кожне уявлення має визначену силу, заряд, і в такий спосіб ввів у психологію ще один параметр – силу, додавши його до вже існуючого параметру – часу. Наявність двох параметрів – сили і часу – давало можливість застосувати до дослідження психічних процесів математичний апарат, що додавав об'єктивності одержуваним при дослідженні даним. Не менше значення введення цього параметра мало і для дослідження порогів відчуттів, що згодом було розпочато Г. Фехнером.

З погляду Гербарта, кожне уявлення прагне потрапити в центральну область душі – область свідомості. Однак обсяг цієї області, як і області апперцепції, не безмежний, і тому потрапити туди може тільки уявлення, що володіє достатньою інтенсивністю, тобто такою силою, що може перебороти поріг, що відокремлює свідомість від несвідомого. Ще більшою інтенсивністю повинно володіти уявлення для того, щоб перебороти поріг апперцепції і потрапити в центр уваги людини, в область виразної свідомості.

Природно, що кожне сильне уявлення, потрапляючи у свідомість, витісняє звідти вже наявне там, але більш слабке уявлення. Звідси Гербарт робить висновок, що між протилежними уявленнями існують відносини конфлікту, витіснення. Однак, підкреслював він, є і подібні уявлення, які можуть з'єднуватися чи навіть зливатися в єдине. У тому випадку, якщо в області свідомості людини вже знаходиться подібне уявлення, новому знанню не треба мати дуже високу інтенсивність, тому що воно зливається зі старим і в такий спосіб потрапляє у свідомість. Більш того, якщо в області неясної свідомості чи несвідомого розташовані деякі уявлення, до яких додаються навіть і не дуже сильні, але подібні нові уявлення, зливаючись, вони можуть одержати достатню інтенсивність для переходу з несвідомої частини душі у свідомість.

Ця концепція Гербарта, що він назвав “теорією статики і динаміки уявлень”, зіграла велику роль і в теорії навчання. Гербарт висунув ідею про чотири принципи навчання, що повинні враховуватися при розробці нових методів і навчальних програм. Він говорив про необхідність ясності, асоціацій, системи і методу. З його погляду, методика навчання повинна будуватися так, щоб нове знання відразу ж попадало в центр уваги людини, для чого воно повинне бути досить привабливим, чи з'єднуватися з іншими, наявними вже у суб'єкта знаннями. У будь-якому випадку нове знання збережеться тільки в тому випадку, якщо воно входить до системи з іншими, уже наявними знаннями. Механізмом такого з'єднання понять є класичні закони асоціацій.

Теорія Гербарта, у якій з'явилися нові й актуальні для психології ідеї про динаміку уявлень, їхній зв'язок і конфлікти, їхнє розташування в душі людини, була однією з найпоширеніших і значимих психологічних теорій XIX століття.

Розкриваючи філософське визначення поняття “Я”, Гербарт критикує концепцію, де “Я” виступає як тотожність об'єкта і суб'єкта. “Я” навіть не форма, а безпосередній предмет психології. “Я” також є предметом метафізики. В цьому Гербарт убачає спільність позицій метафізики та психології.

Слід починати з дослідження “Я”, що допоможе впевненіше підійти до розкриття реальних психологічних принципів. Звідси одразу випливатимуть математично визначені закони свідомості.

Свою систему психології Гербарт виклав у “Підручнику психології” (1834), а також у місткому творі “Психологія як наука”. Утверджуючи цю дисципліну саме як науку, Гербарт виступає антиметафізиком, бореться з поняттями схоластичного ґатунку. Він виганяє з наукової психології “душевні здатності”, як свого часу з хімії було викинуто уявлення про флогістон – “вогненну матерію”, що нібито перебуває в горючих речовинах і виділяється у процесі горіння. Вихідним настановленням Гербарта є уникнення метафізичного поняття “душа”, а також ідеї духовної субстанції.

Підручник складається з трьох частин: “Засади психології”; “Емпірична психологія”; “Раціональна психологія”. Як одне з провідних понять тут виступає опір. Уявлення стають силами, коли чинять опір одне одному. Цей опір виникає тоді, коли сходяться разом кілька протилежних уявлень. Тільки-но зникає перешкода, уявлення знову постають уже в силу свого власного потягу. В цьому й полягає можливість відтворення досвіду, що пов'язується з діяльністю пам'яті. Обчисленням рівноваги та руху уявлень займаються статика і механіка духу.

Поглиблюючи монадологічний принцип у психології, Гербарт торкається також ляйбніцівських ідей про малі перцепції. Він зауважує: “Кожне людське уявлення складається з безконечно багатьох безконечно малих і притому нерівних між собою елементарних вражень, які поступово породжуються в різних відтинках часу, доки триває сприймання. Проте всі вони мають злитися в єдину й зовсім неподільну цілісну силу, якщо тільки під час сприймання не станеться затримка з боку минулих протилежних уявлень. З цієї ж причини цілісна сила стає помітно меншою за всі елементарні враження”.

Спростовуючи метафізичний погляд на уявлення, Гербарт відходить від ляйбніцівської метафізики. Ідея відношень душі й тіла тлумачиться цілком на рівні емпіричних засад. Проте Гербарт зазначає, що бурхливе нагромадження уявлень протягом життя робить необхідною наступну їх переробку. Зрозуміло, що після смерті це має відбуватися зовсім інакше, ніж за життя, серед чуттєвих земних речей. Адже після смерті, звільнившись від тіла, душа буде досконалішою, ніж будь-коли за життя. Одначе загальна рівновага уявлень ніколи не досягне досконалості, навіть у потойбічному світі.

Гербарт, зрештою, відходячи від проголошених ним позитивістських засад, повертає свою психологію до кардинальних філософських і навіть релігійних проблем. І це буде властиве більшості психологічних систем XIX ст. Деякі психологи, наприклад Г. Фехнер, присвячуватимуть цій проблемі спеціальні твори. Це буде запорукою того, що, звільнившись від філософії, психологія шукатиме вже у власних межах відповіді на ті питання, які не можуть бути розв'язані наукою. Крах сцієнтизму в психології починається з його колиски.

Густав Фехнер: від психофізики до теологізованої психології

Відомий німецький учений Густав Теодор Фехнер (1801–1887) дуже своєрідно поєднував у собі протилежні прагнення до художньої та наукової творчості. Можна навіть сказати, що його наукові дослідження певною мірою були підпорядковані художній меті, хоча набули статусу самостійного наукового завдання.

Крім доробку із психології, Фехнер виступив як автор праць з естетики, релігії, а також писав гумористичні твори. Його цікавили питання про життя після смерті, душевне життя рослин, можливість переходу від світу видимого до невидимого та багато інших.

За Фехнером, найвищі й найґрунтовніші реальності належать до світу духовного – вони перебувають у вищій єдності свідомості, що безпосередньо переходить у єдність божественного духу. Єдність матеріального світу Фехнер убачає у фізичному атомі – останньому елементі тілесного світу. Загальну, вищу, божественну свідомість Фехнер мислить аналогічно до людської. До підлеглих Богові єдностей належить єдність людської свідомості, Землі й небесних тіл. Кожне сузір'я має власний чуттєвий світ. Від сузір'їв іде шлях до божественної свідомості. Нижче людини перебувають душі рослин. Останні не усвідомлюють свою причетність до вищої єдності свідомості: лише вищими єдностями усвідомлюються нижчі. Після смерті людини її дух відроджується в духові, що стоїть вище за нього. Всі ці положення свого світогляду Фехнер намагався оперти на дані теоретичних наук, історичної практики, на принципи моралі.

Фехнер називає себе ідеалістом, оскільки вчить про включеність усіх єдностей свідомості у вищу форму єдності – Бога. Водночас Фехнер називає себе матеріалістом, коли пов'язує людську думку з мозком, а божественну думку – з тілесним світом узагалі. Фехнер називає себе дуалістом, вважаючи, що тіло й душа – різні сторони існування, вони не зводяться одне до одного, відмінні за своєю сутністю. Фехнер називає себе філософом тотожності, адже, на його думку, душа й тіло – тільки два різні способи вияву однієї й тієї самої істоти, зрештою – у єдності божественної свідомості. Як заявляв сам учений, його погляди різко суперечать лише одній монадології.

Те, з чим Фехнер безпосередньо увійшов в історію психології, є заснована ним психофізика. Відмежована в ході історії науки від світоглядних нашарувань, вона стала необхідним елементом усіх підручників із загальної психології.

Треба сказати, що аналогічні ідеї щодо законів зв'язку душі й тіла були висловлені ще до Фехнера його співвітчизником Ернестом Вебером.

Вебер і Фехнер висунули гіпотезу про те, що зміни відчуття пропорційні відносній зміні у подразненні (відношення приросту в подразненні або взагалі зміни в подразненні до подразнення, що вже існує). На основі численних спостережень Фехнер установив закон, згідно з яким постійні різниці в напруженнях відчуттів (вони, за Фехнером, завжди мають однакову величину) у певних межах постійно пов'язані з однаковими відносними різницями в силі подразнень. Інакше кажучи, вони пов'язані з одними й тими самими окремими подразненнями, які отримуємо від ділення відповідного приросту в подразненні на силу подразнення, що була раніше. Якщо на один орган чуття діють різні подразнення, напруження яких становить геометричний ряд, то виникають відчуття, напруження яких утворюють арифметичний ряд. Напруження у відчуттях відносяться як логарифми напружень тих подразнень, які викликали ці відчуття, якщо за одиницю взяти рубіжне значення, тобто ту силу подразнення, за якої в перший раз у ряді зростаючих подразнень виникають відчуття і за якої у ряді подразнень, що зменшуються, вперше виникає відчуття. Збільшення відчуття пропорційне відносному приросту подразнення.

До кінця свого життя Фехнер захищав ідеї своїх “Елементів психофізики” (1860) від гострої критики, убачаючи в психофізиці найвірогідніший шлях побудови наукової психології з використанням математичних обчислень.

Та Фехнер був і залишався дуалістом. Математичні обчислення не змогли дати йому належної відповіді на питання про відношення тіла й душі.

Вчений стає теологом. Людські особистості, на його переконання, – це органи чуття душі Землі. Своє теологічно-психологічне вчення Фехнер виклав у публікації під назвою “Книжечка про життя після смерті”. Будучи тяжко хворим ще замолоду, перебуваючи між життям і смертю, Фехнер звернувся до питань, найбільш потаємних для кожної людини. Але вирішував їх не тільки як фізик або психолог, а і як поет, захоплений нестримною, майже міфологічною фантазією.

У своїй космогонії Фехнер усупереч еволюційним уявленням виводить неорганічне з органічного, нижчі форми організмів із вищих. Протоплазми й найпростіші організми – це завершальні продукти поступового роздрібнення вищих форм існування, не здатних до подальшого розвитку. Фехнер висуває ідею, що розкриває тенденцію до стійкості. Будь-яка органічна система, ізолюючись від зовнішніх впливів, прагне до постійності й нерухомості, при цьому органічне розпадається на неорганічне. На цих засадах формується принцип смерті. Кожна органічна система, що втратила зв'язок із космічним цілим, умирає. Безсмертя можливе лише в космічному цілому, де відбувається відродження до нового життя.

Змальовуючи картину потойбічного існування душ, Фехнер удається до психологічної аналогії. Так само як наші сприймання не зникають зовсім, а залишаються у спогадах, так і душі померлих продовжують своє існування у спогадах Бога.

Разом із цим Фехнер здійснює спробу використати знання, отримані ним під час вивчення психофізичної проблеми, для розв'язання найскладніших світоглядних питань. Як зазначали сучасники, Фехнера було покликано стати посередником між натуралістичним природничо-науковим поглядом на реальний світ і релігійним світоглядом, зцілити від хвороби свій час: усунути розкол між точним знанням та ортодоксальною вірою. Положення Фехнера як плід тривалих міркувань виражені афористично. Тому їх слід приймати на віру й критично не осмислювати.

За Фехнером, людина живе не один раз, а три. Перший щабель життя – це безперервний сон, другий – чергування сну й неспання, третій – безперервне неспання. На першому щаблі, до народження, людина перебуває в сутінках самотності. На другому вона живе особистісним життям і вступає в спілкування з іншими людьми у феноменальному світі. На третьому щаблі її духовність переплітається з життям духовностей інших людей для вищого життя у Всевишньому Духові, де здійснюється можливість споглядати сутність усього того, що відбувається. Тут же постає божественне начало, яке закладене в душі кожної людини. Це начало розкривається перед людиною в передчутті, вірі, в геніальному інстинкті, але ніяк не з допомогою розумового пізнання. Перехід від першого шабля життя до другого Фехнер називає народженням. Перехід від другого до третього – смертю. При цьому перехід від другого щабля до третього не може бути похмурим, як і перехід від першого до другого. Під час земного життя, коли людська свідомість іще тісно пов'язана з органічним тілом, людина не передчуває “розкоші, гармонії та дива життя” на третьому щаблі. Часто вона прямує темним і вузьким ходом, що заводить її у глухий кут. Далі Фехнер проголошує те, що деякі теологічно налаштовані психо-логи й природодослідники вважають проявом високого рівня узагальнення емпіричних даних. Отож смерть – це лише друге народження для більш вільного буття; при цьому душа залишає тіло, як метелик лялечку, як немовля, народжуючись, залишає тіло матері.

Фехнер уявляє друге народження як появу нових шляхів пізнання та спілкування з людьми. Ці шляхи він бачить вільними від обтяженості матеріальним, тілесним світом. Дані органів чуття кваліфікуються лише як поверхове знання. Слова й жести затемнюють у цьому світі думки. Друге народження звільняє думки від тілесної оболонки та здійснює безпосередній вплив духовностей одна на одну. Виникає фантасмагорична картина сплетіння одних душ у глибинах інших.

Фехнер відкидає дані наукового мовознавства, психології мови, в яких стверджується необхідність обтяженості духу матерією, думки – словом. Як і Августин, Фехнер уявляє спілкування людей у потойбічному світі з допомогою одухотвореної тілесності, яка не фіксується науковим знанням. Фехнер намагається показати можливість для кожної гідної людини воскреснути у потойбічному світі з тілом, яке вона сама собі створює. У питаннях совісті й каяття Фехнер виходить за межі реальних етичних суперечностей, реальних психологічних джерел. Замість шукати походження цих моральних якостей у реальних учинкових стосунках між людьми він знаходить їх виключно у співвідношенні цього світу й світу потойбічного. Тому смерть тлумачиться лише як вихід людини в напрямі вищого буття.

Основний аргумент, що підтверджує можливість майбутнього життя, Фехнер шукає у спотвореннях моралі в цьому світі. Характер учинків у ньому пов'язується з визначенням долі у світі потойбічному. Та сама боязкість перед карою, та сама радість перед винагородою. Кожний учинок людини в дійсності перманентний, його завершення – вже в інших світах. Визнання зворотного впливу наслідків учинків на долю людини приводить Фехнера до думки, що кожна людина сама створює умови свого майбутнього буття. У цьому вбачається “найвеличніша справедливість творіння”. Залежно від того, як учиняла людина – добре чи погано, шляхетно чи підступно, була діяльною чи лінивою, вона й знайде в тому світі як свою власність відповідний організм: здоровий або хворий, сильний або слабкий, прекрасний або гидкий. її вільна діяльність у цьому світі визначить її здатність до подальших успіхів у тому світі. Так уявляє Фехнер очищення від “лушпиння” ницого світу в “очищувальному вогні життя третього щабля”.

Фехнер досліджує також складну психологічну проблему несвідомого, доводить, що творчі знахідки здійснюються поза свідомими індивідуальними пошуками людини, мають потойбічне походження. Людина не знає, як народжуються її думки, звідки щось спадає їй на думку, коли вона впадає в сум, коли виникає тривога або радість, яка сила примушує її здійснювати той чи інший учинок, вибирати з альтернатив. У всьому цьому Фехнер убачає вияв духовностей, їхніх дум і справ, які вселяються в людину з її думами й справами із зовсім інших сфер буття, ніж її власна.

Визнаючи, що людина сама себе створює, Фехнер разом показує, що індивід ні у своїх моральних учинках, ані у творчому акті не має своєї волі, ініціативи, творчих передвизначень. Виходячи за межі будь-якого досліду, Фехнер бачить іще більший вплив потойбічних сил у незвичайних станах людини – потьмарених станах свідомості, психічних хворобах, що й пояснює порушенням взаємодії між істотами потойбічного світу й людьми. Так, люди виступають у своїй пасивності, підпадаючи під вплив факторів, мало зрозумілих для них. У мареннях цього духовидця-психолога, філософа-теолога лише здоровий і бадьорий дух людини впливає на потойбічні духовності, вступаючи з ними у справжню взаємодію.

Говорячи про спілкування живих і мертвих, Фехнер відтворює у своїх уявленнях старовинний світогляд, народні вірування, оповиті поетичними мріями, сподіваннями. “Досить лише зосередити думку на якомусь небіжчикові – й не тільки уявлення про нього, а й він сам тієї ж миті буде з нами... Ви можете свідомо ощасливити або виснажити небіжчика своєю думкою. Ви можете примиритися з ним або непримиренно сваритися, і це буде свідомо не тільки з вашого, а і з його боку”. “Померлі встають на кожне свято, яке ми влаштовуємо на їхню честь. Вони витають навколо кожної статуї, яку ми їм ставимо. Вони чують разом з нами кожну пісню, яка оспівує їхні подвиги”.

Цілісна й послідовна теорія-фантазія! Всі здатності людської психіки уявляються як похідні від потойбічного світу, особливо ті, котрі вважаються позитивним здобутком людини-сутності, що сама себе визначає. Творчість, учинкове самовизначення особистості, свободу волі, пошук вищих цінностей відлучено від людини. Та й досягнення щастя залежить від потойбічного світу. Теологізована психологія Фехнера не залишає людині жодної активності. Він хоче бачити людину “добровільним засобом” для Богом визначених цілей.

Як своєрідно поєднано в одній людині протилежні спрямування! З одного боку – бездоганний сцієнтизм, віра в науку, її можливості розкрити закономірності психічного життя, а з іншого – безкомпромісний антисцієнтизм, який показує повну неспромож¬ність науки торкнутися вищих, потойбічних проблем людського існування.

Це був поділ проблем, що постають у людському житті. Це були психологічні паралогізми між науковим і художньо-містичним баченням цих проблем. Як поєднати різні рівні психіки (у давньому поділі — це рослинні, тваринні й розумні душі) – проблема, що постала дуже гостро вже у психології кінця XIX ст. й серйозно хвилювала психологів XX століття.

Герман Гельмгольц: психофізіологія органів чуття

Німецький учений Герман фон Гельмгольц (1821–1894) маючи схильність до загальнотеоретичних філософських досліджень, вніс і у психологію низку визначних оригінальних ідей, найбільше пов'язаних із фізіологією органів чуття, а також міркувань про умовисновки, що мають, зокрема, несвідомий характер.

Г. Гельмгольц довів, що швидкість нервового збудження можна виміряти. Від 1850 р. він плідно почав працювати в галузі фізіології чуття, винайшов офтальмоскоп і офтальмометр, дослідив механізми акомодації ока.

Гельмгольц створив теорію сприймання кольорових вражень, віднайшов зв'язок між нервовими подразненнями й відповідними психічними враженнями. Узагальнивши праці із психофізіології, у 1867 р. він публікує “Посібник з фізіологічної оптики”. У подальшому досліджує фізіологію слуху, мови, сприймання музики, цікавиться звуковим сприйманням – гармонією та дисонансом, зокрема, стосовно проявів мови.

Основні думки вченого щодо процесуального характеру людського зору пов'язуються з досвідним характером останнього і передбачають важливу роль м'язових рухів. Очі людини рухаються при зорові саме тому, що відшукують позицію найкращого бачення у зв'язку з наявністю у сітківці відповідних ділянок. Окомір дорослої людини пов'язується з такими рухами. Новонароджена дитина отримує досвід бачення за допомогою таких дій, як, зокрема, зведення очей, зорових осей назустріч одне одному. Ось ці рухи й оцінюють просторові відношення. Коли очі переходять від однієї точки предмета до іншої, виникають різні відчуття. Гельмгольц визнає необхідність припустити такий мінімум природженості в зорових рухах і відчуттях, щоб показати становлення досконалих форм сприймання предметного світу.

Але тут уже більш повно й ґрунтовно виступають психологічні чинники – і насамперед здатність пам'яті у розвиткові просторового бачення та інших психічних феноменів. Утворюються асоціації між рухом очей і зоровими враженнями. Це асоціювання м'язових відчуттів та образу предмета безконечно повторюється й закріплюється, причому відкидаються асоціації, невідповідні становленню успішного досвіду. Так виховується здатність сітківки до самостійного просторового бачення.

Рух людського тіла приводить до зміни світосприймання, сприймання предметного світу. Для чіткого пояснення характеру цього досвіду Гельмгольц і використовує свій термін – “несвідомі умовисновки”. Несвідомими вони виступають тому, що породжуються асоціативно в “коморах” несвідомо працюючої пам'яті, а далі уможливлюють побудову дитиною відповідних силогізмів.

Коментуючи ці ідеї Гельмгольца, І. Павлов звів їхній концептуальний бік до вироблення умовного рефлексу, а назву “несвідомі умовисновки”, на його думку, Гельмгольцу нібито й довелося ввести саме тому, що теорія умовнорефлекторної діяльності ще не була сформульована. Так, умовисновки, і несвідомі також, мають умовнорефлекторний характер, але вказують на зміст досвіду, який переступає рефлекторний принцип. І. Сєченов також відзначав заслуги Гельмгольца “за його крок у психологічну царину, з чого виросла найбільш розроблена частина сучасної фізіологічної психології”.

До праць Г. Гельмгольца, в яких розв'язуються психологічні або суміжні проблеми, належать: “Про фізичні причини музичної гармонії”, “Про зір”, “Наукове й філософське дослідження зору”, “Про взаємодію сил природи”, “Вчення про слухові відчуття як фізіологічна основа теорії музики”, “Мислення в медицині” ,“Факти у сприйманні”, “Популярні промови” .

Значення й місце Г. Гельмгольца в історії психологічної думки важко переоцінити, зокрема тому, що його природничонаукові досягнення допомагають будувати науковий і філософський світогляд.

Іван Сєченов: психолог має стати фізіологом

Російський фізіолог І. М. Сєченов (1829–1905), здається, всі свої наукові інтереси зосередив на психології як природничій науці. Гостроту дослідницького розуму він спрямував на розв'язання психологічних проблем фізіологічними методами. Психолог має стати фізіологом. Сєченов зауважує, що він не філософ і не буде втручатись у суперечку між ідеалістами та матеріалістами щодо зв'язку душі й тіла. Водночас він висуває засадничу для своєї теорії тезу: мозок є органом психічного. Цю тезу треба розглядати в контексті всієї психологічної теорії вченого. Про мозок як орган психічного твердять ідеалісти, позитивісти, теологи. Для Сєченова ця теза є науковою гіпотезою, що підтверджується розвитком природознавства. “Для нас як фізіологів досить і того, що мозок є органом душі, тобто таким механізмом, який, будучи приведений якимись причинами в дію, дає в результаті той ряд зовнішніх явищ, якими характеризується психічна діяльність”.

У пошуках тілесного принципу для вивчення зовнішніх виявів психічної діяльності Сєченов у книзі “Рефлекси головного мозку” (1863) приходить до поняття “дух”, виразивши свою ідею в незабутньому образі: “Вся безконечна розмаїтість зовнішніх виявів мозкової діяльності зводиться беззастережно до одного лише явища – м'язового руху. Сміється дитина, дивлячись на іграшку, посміхається Гарібальді, коли його виганяють за надмірну любов до батьківщини, тремтить дівчина при першій думці про кохання, пізнає Ньютон світові закони і записує їх на папері – всюди завершальним фактом є м'язовий рух”. Іншими словами: “Всі зовнішні вияви мозкової діяльності можуть бути зведені до м'язового руху”. Всі без винятку якості зовнішніх виявів мозкової діяльності, яка характеризується словами “одухотвореність”, “пристрасність”, “насмішка”, “смуток”, “радість” тощо, є результатом більшого або меншого м'язового скорочення – механічного акту. Сєченов мріє про той час, коли люди зможуть так само легко аналізувати прояви діяльності мозку, як аналізує фізик музичний акорд або явища, пов'язані з тілом, що вільно падає. Сєченов ставить і намагається розв'язати завдання: яким чином розвиваються зовнішні вияви діяльності головного мозку, оскільки вони слугують виявом психічної діяльності. Сєченов прагне також визначити розвиток м'язових рухів.

У зв'язку з тим, що тогочасна наука розділяла усі м'язові рухи за походженням на дві групи – недовільні й довільні, Сєченов починає своє дослідження з найпростіших рухів – не з головного мозку, а зі спинного. Тоді робота мозку як органу психічного виразно постає “машиноподібною”: так у стінному годиннику стрілки рухаються від того, що гирі крутять колеса. Цей образ є ремінісценцією Декартового викладу цієї ідеї. Аби читач легше зрозумів його, Декарт змальовував картину роботи тіла саме як годинникового механізму. Сєченов переборює Декартів дуалізм, зауважуючи, що не тільки суто тілесні процеси він вважає машиноподібними, а й психічні. Якщо мозок є органом психічного і в суворому аналізі ознак машинності в роботі головного мозку закладено основу його розуміння, то й психічне можна тлумачити так само.

Бажаючи залишатися об'єктивним спостерігачем та абстрагуватися на початку дослідження від складної суб'єктивнопсихологічної структури, Сєченов висуває ідею “чорної скриньки” – прообразу кібернетичних уявлень. “Якщо поставити перед натуралістом нову для нього машину, сховати від його очей її внутрішність та показати лише початок і кінець її роботи, то він матиме приблизно правильне уявлення про будову цієї машини та про її дію”.

Сєченов розпочинає дослідження психіки з недовільних рухів, підкреслюючи їхній машиноподібний характер, щоб потім, розглядаючи набагато складніший механізм довільних рухів, звести його до такої ж машиноподібності. При цьому розкриваються механізм пригнічення, гальмування рухів та механізм, що ці рухи посилює (наприклад, під час переляку) та надає їм емоційного забарвлення. Сєченов демонструє елементарні реакції на декапутованій жабі, потім у цілому на її організмі. Машиноподібність недовільних рухів дає підставу для таких висновків: 1) в основі будь-якого недовільного руху є більш чи менш зрозуміле збудження чутливого нерва; 2) у разі психічного ускладнення рефлексу відношення між силою збудження та напруженням руху змінюється; 3) відображена дія відбувається після чуттєвого збудження, якщо рефлекс не ускладнений психічним елементом, а рух і збудження відповідають одне одному; 4) відображені дії мають доцільний характер з огляду збереження цілісності існування організму; 5) відображені дії в основі своїй мають рефлекторний механізм, що запускається в хід збудженням чутливого нерва. Усі ці особливості дають можливість вважати недовільні рухи машиноподібними за своїм походженням.

У другій частині трактату “Рефлекси головного мозку” Сєченов здійснює спробу підвести явища довільних рухів під машиноподібну діяльність порівняно простого механізму, тобто пояснити вже відомою діяльністю анатомічної схеми зовнішню діяльність людини – причому людини з ідеально сильною волею, яка діє в ім'я високого морального принципу та глибоко усвідомлює кожний свій крок.

З чіткою послідовністю Сєченов доводить, що й високі форми довільної діяльності можна розчленувати на рефлекси, які починаються з чуттєвого збудження, продовжуються у певному психічному акті й закінчуються м'язовим рухом. Для певних внутрішніх і зовнішніх умов акту, тобто середовища і фізіологічного стану людини, одне й те саме чуттєве збудження “фатальним чином”, у найдовільнішій дії викликає останні два моменти цілісного явища завжди в одному напрямі. Частина рефлекторної машини, що виражена руховим нервом та м'язом, цілком придатна для машини довільних рухів. Сєченов віднаходить джерело довільного руху у збудженні чутливого нерва.

Розкриваючи механізм довільності, вчений показав, що відтворити будь-яке уявлення як причину рухової реакції довільного типу неможливо без зовнішнього подразника. Ми часто його не помічаємо, але наявність його не підлягає сумніву.

Коли рефлекс не завершується рухом, а рух затримується, також спостерігаємо картину повного рефлекторного акту, але з допомогою м'язів-антагоністів. Ось чому Сєченов наполягає на тому, що в усіх випадках, коли свідомі психічні акти залишаються без зовнішнього вираження, ці явища зберігають природу рефлексів.

Затримка рухів, за Сєченовим, сприяє утворенню вміння мислити, думати, міркувати. Щоправда, психічний акт не може відбутись у свідомості без зовнішнього чуттєвого збудження, і думка також підпорядковується законові. Вона має початок, продовження, але, мабуть, не має кінця свого руху. “Думка – це перші дві третини психічного рефлексу”. Якщо думка оформлюється у слова, рефлекс залишається у м'язах, що виконують розмовні функції. Думка відокремлюється від дії. Те, що зовнішній вплив, тобто чуттєве подразнення, залишається непоміченим, може вважатися для людини навіть первинною причиною вчинку. Насправді ж “первинна причина будь-якого вчинку – завжди у зовнішньому чуттєвому збудженні; без нього жодна думка неможлива”.

Найголовнішими теоретичними висновками він вважає існування в людини трьох відособлених механізмів, що керують явищами свідомої та несвідомої поведінки: суто рефлекторного (відображального); такого, що затримує рефлекс; такого, що його посилює. Затримувальний механізм зумовлює мислення, посилювальний – емоції. Отож Сєченов цілком розв'язав своє завдання, довівши, що всі акти свідомої та несвідомої поведінки за своїм по-ходженням є рефлексами.

Сєченов виводить таке принципове резюме: “У незмірній кількості випадків характер психічного відображення на 999/1000 дається вихованням у найширшому розумінні цього слова і тільки на 1/1000 залежить від індивідуальності. Цим я не хочу з певністю сказати, що з дурня можна зробити розумну людину: це було б усе одно, що дати людині, народженій без слухового нерва, слух”. Цю думку Сєченов конкретизує з відповідальністю вченого і гуманіста: “Розумного негра, лапландця, башкира європейське виховання в європейському суспільстві робить людиною, яка надзвичайно мало відрізняється за психічним змістом від освіченого європейця”.

Сєченов уважає свої докази переконливими з фізіологічного боку: “Нехай говорять тепер, – пише він, – що без зовнішнього чуттєвого подразнення хоч на мить можливі психічна діяльність та її вираження – м'язовий рух”. У “Рефлексах головного мозку” закладено цілісну, послідовну систему психології, засновану на принципі рефлексу, рефлекторного детермінізму. У структурі рефлексу Сєченов зосереджує увагу на м'язовому русі, пов'язує його з “темним м'язовим відчуттям” і виводить з особливостей останнього значну кількість психологічних феноменів та найважливіші ділянки людського пізнання – рух, простір, час. Саме м'язове відчуття покликане здійснювати натуральну єдність пізнавальної та практичної діяльності людини.

Першу заявку на побудову наукової психології було зроблено. Постало питання спеціальної розробки методологічних засад цієї психології як системи. Після розв'язання вузлової проблеми свободи волі, яка була на той час одним із предметів ідейної боротьби, слід було поставити методологічне питання з усією прямотою. Сєченов сформулював його в назві своєї статті – “Кому і як розробляти психологію?”(1873).

На його думку, справжнім психологом може бути тільки фізіолог. За Сєченовим, тільки “фізіологія репрезентує цілий ряд даних, якими встановлюється спорідненість психічних явищ із так званими нервовими процесами в тілі, актами суто соматичними”.

Сєченов аргументує це тим, що:

1) психічне розгортається в часі й просторі, через що більш складні явища потребують більшого часу, і т. п.;
2) психічне без цілісності мозку неможливе;
3) воно розвивається з матеріального субстрату (яйце, сім'я);
4) через матеріальні субстрати передаються індивідуальні психічні особливості;
5) немає чіткої межі між сомою і психікою;
6) тільки фізіологія науково доводить зв'язок між сомою і психікою.

Особливу увагу Сєченов приділяє пунктові п'ятому, вказуючи, що соматичні нервові процеси споріднені з усіма психічними явищами, які мають корені в діяльності органів чуття, хоч би до якого порядку ці явища належали.

Сєченов критикує погляд, згідно з яким психічне є тільки свідомим, а психологія є наукою про відчуття, уявлення, почуття, думки тощо. Він говорить про психічне як про середню ланку рефлексу, яка не відособлюється від його природного початку і кінця. Мова, вчинки, вся зовнішня діяльність можуть бути дорівняні до третіх членів психічних актів нижчого порядку. Не можна також відірвати “свідомий елемент” від його початку – зовнішнього імпульсу – і кінця – вчинку, тобто вирвати із цілого середину, ізолювати її та протиставити цілому як “психічне” “матеріальному”.

Сєченов не тільки долає категорійно-спекулятивний підхід до тлумачення психічного, а й показує натуральну єдність душі й тіла, об'єднуючи їх у комплексній структурі відображеної дії (рефлексу). Він інколи припускається неточності термінологічного характеру, показуючи відношення душі й тіла як частини та цілого. Проте якщо говорити про пафос сєченовського мислення в галузі предмета психології, то тут спостерігається не механістичне поєднання ідеального та матеріального компонентів, а їхня органічна цілісність. Остання постає саме з того, що Сєченов рекомендує досліджувати психічне за прикладом і способом вивчення явищ фізіологічних, використовувати аналогію з фізіологічним як єдиним засобом розчле-нування конкретних психічних фактів на підставі аналітичного підходу.

В світлі рефлекторної теорії психіки Сєченов формулює завдання психології:

1) вивчати історію виникнення окремих елементів картини психічного;
2) вивчати спосіб поєднання окремих елементів у безперервне ціле;
3) вивчати ті пружини, котрі визначають кожне нове виникнення психічної діяльності після певної перерви.

Наближуючи свій виклад до психологічної мови, Сєченов розкриває ці тези так: психологія повинна вивчати історію розвитку відчуттів, уявлень, думок, почуттів тощо; психологія повинна вивчати сполучення всіх цих різновидів і родів психічної діяльності між собою, з усіма наслідками таких сполучень і, нарешті, вивчати умови відтворення психічної діяльності.

Якщо в минулі часи до психічного відносили тільки свідоме, тобто від цілого натурального процесу відривали початок (його зараховували при розгляді елементарних психічних форм до фізіології) і кінець, то об'єктом дослідження, за Сєченовим, незважаючи на схожість рамок, тепер виступає зовсім інше. Історія виникнення окремих психічних актів має охоплювати і початок їх, і зовнішній прояв, тобто рухову реакцію, до якої належить і мова. Названі ланки психічного акту становлять рефлекторну теорію психіки.

Якщо в “Рефлексах головного мозку” було доведено можливість застосування фізіологічних аналогій до суто зовнішнього боку психічної діяльності, то у праці “Кому і як розробляти психологію?” Сєченов висуває думку про те, що наукова психологія за всім своїм змістом не може бути нічим іншим, як низкою вчень про походження психічної діяльності. Сєченов простежує психічний розвиток людини від її народження, позначає найголовніші фази розвитку в тому чи іншому періоді та виводить кожну наступну фазу з попередньої.

Розробка рефлекторної теорії психіки стосувалася також питань мислення і волі з виходом на практику людської діяльності. Сєченов створює відому працю із психології мислення “Елементи думки” (1878) і невеличке есе – “Вчення про несвободу волі з практичного боку” (1881).

Рефлекторна теорія психіки Сєченова в цілому виходить із незаперечного факту і глибокої віри в те, що поза людською психікою існує великий об'єктивний світ, незалежний від волі людини. Завдання психології полягає в тому, щоб визначити характер їхньої взаємодії, тобто показати, що саме вносять суб'єкт і об'єкт у той образ дійсності, який створює психіка. Ці питання Сєченов порушив у статтях “Враження і дійсність” (1890) та “Предметна думка і дійсність” (1892).
Будучи прихильником психології як природничої науки, Сєченов відкинув абстрактні міркування про волю, душу тощо і розпочав вивчення психологічних фактів як реальних даних, що можуть бути науково досліджені.

Костянтин Ушинський: антропологічний принцип у психології

У сузір'ї корифеїв світової психолого-педагогічної думки ім'я Костянтина Ушинського (1824–1870), одного з основоположників педагогічної науки і народної школи, сяє зіркою першої величини. За масштабністю і глибиною висвітлення актуальної психолого-педагогічної проблематики він серед сучасників не мав собі рівних.

З 1852 р. К. Ушинський співпрацював у педагогічних часописах "Журнал для виховання" та "Російський педагогічний вісник". У першому з них він у 1857 р. опублікував свої статті "Про користь педагогічної літератури", "Про народність у громадському вихованні", "Три елементи школи", "Шкільна реформа в Північній Америці" та ін. Ще у 1861 р. учений видав свій перший підручник для початкової школи “Дитячий світ” у двох частинах.

Головна праця К.Д. Ушинського “Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології”(1868–1869) охоплює три значні за обсягом книги (третя не була опрацьована до кінця). Це капітальне дослідження, в якому підсумовується розвиток психології від стародавніх часів до середини XIX ст.

Педагогічна антропологія, будучи оригінальним витвором, увібрала в себе найвизначніші досягнення в розкритті людської психології. Будь-яка однобічність у педагогічній антропології недопустима: адже йдеться про виховання людини в її праві на неповторне вираження своєї істоти, у праві на самовизначення в самопізнанні й самотворенні. Людина постає в ній у всебічності своєї природи: тіла й душі, душі й духу, в своєму індивідуальному розвиткові, що відображає історичний рух людства.

Педагогічна антропологія Ушинського не виступає як наука, хоч і ґрунтується на даних ряду наук, у тому числі психології. Ушинський вважає педагогіку мистецтвом, якими є також медицина, політика, адже вони пов'язані з практичною діяльністю людини. “Наука вивчає тільки те, що існує або існувало, а мистецтво прагне творити те, чого ще немає, і перед ним у майбутньому проносяться мета й ідеал його творчості. Будь-яке мистецтво, щоправда, може мати свою теорію, але теорія мистецтва – не наука; теорія не викладає законів явищ і відношень, котрі вже існують, але вказує на правила для практичної діяльності, беручи підстави для цих правил у науці”. Такий підхід великою мірою визначає ставлення й до психології, яка виходячи з настановлення Ушинського є водночас мистецтвом і наукою, адже мистецтво педагогіки спрямоване на перетворення людської психіки. Педагогіка як мистецтво прагне задовольнити найвеличнішу потребу людини й людства – потяг до вдосконалення в самій людській природі – душі й тілі. При цьому ідеал такого мистецтва Ушинський бачив у досконалій людині. Оскільки антропологія вбирає в себе і психологію, остання має бути також своєрідним мистецтвом.

До великого кола антропологічних наук Ушинський зараховує, окрім психології, анатомію, фізіологію та патологію людини, логіку, філологію, географію, що вивчає Землю як оселю людини й людину як мешканця Земної кулі, статистику, політичну економію та історію в найширшому їх розумінні (з історією релігії), становлення філософських систем, літератур, мистецтв і власне виховання.

Те, що Ушинський говорить про педагогіку та її культурні засади, цілком переноситься й на психологію як її змістовий феноменологічний бік. Якщо психологія хоче досліджувати людину, вона має пізнати її всебічно – у повному феноменологічному викладі. Якщо анатомія та фізіологія вже стали на шлях справжньої науки, то психологія тільки прямує до цього рівня. Поки що вона більше будує теорії, ніж збирає факти.

Однобічність знань і мислення шкідлива як у педагогіці, так і в психології. Не можна дивитися на людину тільки з позиції фізіолога, патолога, психіатра, історика, політеконома, філолога і т. ін. Пізнати людину треба такою, якою вона є в дійсності, з усіма її слабкостями і в її величі – в сім'ї, в суспільстві, серед народу, людства, наодинці зі своєю совістю, в усіх віках, класах, ситуаціях, у радості й горі, у здоров'ї та хворобах і навіть на смертному одрі, коли слово людської втіхи вже безсиле. Ушинський показує необхідність осягнути людину, мотиви її найогидніших і найвеличніших діянь, історію розвитку кожної пристрасті й кожного характеру. Тут маємо велику програму досліджень, що стала предметом уваги лише у XX ст.

Досліджуючи факти, Ушинський ретельно їх перевіряє, з великою відповідальністю кваліфікує, відділяючи від гіпотетичних міркувань. Побудова систем, у тому числі психологічної, була для Ушинського малопривабливою справою. Він віддавав перевагу (тут є вплив позитивізму, але не в його вульгарному вигляді) ясності викладу, і якщо йому вдавалося лише пояснити психічні явища, він і з цього мав задоволення. Немає нічого легшого, як розгорнути струнку систему, встановивши безліч підзаголовків для її викладу. Такі системи здавалися Ушинському не тільки непотрібними, а й шкідливими, коли, зокрема, дослідник заповнює клітки системи порожніми словесами.

Реалізуючи свій принциповий підхід, Ушинський вводить поняття педагогічного й психологічного такту. Саме такт психологічний конче потрібен літератору, поету, оратору, актору, політику, проповіднику – усім, хто впливає на душі інших людей. Природа психологічного такту, за Ушинським, є малоусвідомленим зібранням спогадів про різноманітні психічні явища, які ми самі пережили. На основі цих згадок душею своєї власної історії людина вважає за можливе впливати на душу іншого, вибирати для цього засоби, які вона вже випробувала на самій собі. Жодна психологія не може замінити людині психологічного такту. У практиці він незамінний, діє одразу. Він не вроджений, а формується поступово. Душа людини пізнає сама себе тільки у власній діяльності. Заняття психологією, вивчення психологічних творів спрямовують думку людини на природу її власної душі й сприяють розвиткові психологічного такту. Тут мається на увазі своєрідне настановлення на самопізнання й пізнання інших людей. Це також визначає поведінку та життєву стратегію, визначає моральність людини, її ставлення до світу й до самої себе. У понятті психологічного такту можна бачити головний осередок дослідження й вияв психічного. Цей осередок універсальний, він дає можливість збагнути поведінку людини у будь-якій сфері діяльності, визначити характер її особистості. Це інтегрувальна здатність людської психіки, з якої складаються тактика й стратегія поведінки, це їхня серцевина.

Подаючи величезний матеріал своєї антропологічної психології, Ушинський обережно будує саму систему викладу. Спочатку описуються фізіологічні явища, потрібні для розуміння явищ пси-хічних, далі – психофізичні, спільні для людини й тварини, і, нарешті, духовні, властиві тільки людині.

Відповідно у трьох книгах своєї головної праці вчений розкриває:

1) фізіологію та процес усвідомлення – починаючи від простих вихідних відчуттів і завершуючи складним розумовим процесом;
2) почуття сердечні й розумові;
3) роз'яснення природи бажань і волі.

Далі Ушинський наводить структуру духовних особливостей людини й цим завершує індивідуальну антропологію. Услід за Арістотелем, Авіценною, Декартом Ушинський визначає духовні особливості людини як “розумну душу” з її властивостями, що виражають потяг до істини, краси, добра.

Оцінюючи філософське спрямування своєї праці, Ушинський застерігає від того, щоб її кваліфікували як позитивістську – “останнє слово європейського мислення”. На його думку, ця філософія ще не має належної зрілості, щоб задовольнити вимогливий розум психолога-дослідника. Загалом свою працю “Людина як предмет виховання” Ушинський розглядає саме як психологічну, потрібну тим, хто визнав за необхідне вивчення психології для педагогічної справи.

Загальний поділ своєї психологічної системи Ушинський здійснює за певною традицією, але акценти робить власні. Це свідомість, почуття і воля. Свідомість поступається місцем інтелекту. Почуття при цьому поціновуються як головна підойма психічного життя людини. Свідомість має у своїй основі відчуття схожості (подібності) та відмінності. Все, що людина знає, що виражає словами, виходить зі здатності порівнювати й розрізняти; про почуття можна говорити лише остільки, оскільки вони пройшли через свідомість.

Свідомість, за Ушинським, – це звертання до зовнішнього світу. Почуття ж можуть бути поза свідомістю, адже ми знаходимо їх у душі вже готовими. Більше того, розвиток почуттів передує дії та розвиткові свідомості. Перші довільні рухи виникають не з відчуттів, а з почуттів (“учувань”), і найбільше тих, що пов'язані зі стражданнями.

Факти психічного розвитку дітей і навіть цілих народів можуть бути пояснені почуттями. Крики від страждань або вигуки від задоволення – перші вияви душевного зворушення людини. Далі Ушинський розгортає внутрішню логіку становлення психічного. Мова думки формується поступово з мови почуттів.

Ось чому, на противагу всім іншим психологам, Ушинський ставить у центр душевних явищ не свідомість, не волю, а почуття як перші прояви потягів. У розвитку свідомості та волі почуття стають необхідним посередником між ними. Почуття не тільки є опосередкувальною ланкою між свідомістю й волею, а й викликають їх. Із почуттів усе походить і все до них повертається: Ушинський вбачає в них першу причину людської діяльності у царині свідомості й волі. В них – остаточна мета цієї діяльності.

Отож психологічний такт і почуття виступають центральними категоріями психологічної системи Ушинського. При цьому почуття є мотиваційним аспектом логічного осередку, а психологічний такт – його дійовим аспектом; більше того, він визначає тактику поведінки. Тут маємо спіраль: свідомість – почуття – воля. Саме почуття зумовлюють внутрішній рух психічного.

Розвиваючи свою розлогу систему психології, Ушинський разом із цим зупиняється перед відповіддю на питання, що таке душа. Він вважає вирішення цього питання нездійсненним. Матерія і душа – поняття протилежні, й відшукати їхній зв'язок неможливо. Тим часом матерія і душа – це тільки гіпотетичні субстрати двох різних сфер, які доступні людській свідомості.

Ушинський неодноразово підкреслює, що не свідомість є сутністю душі, а її природний потяг до діяльності, до життя, для якого й сама свідомість слугує тільки засобом. Діяльність свідомості збагачує нас пізнанням як діяльності нашої душі, так і явищ зовнішньої фізичної природи. Ушинський висуває гіпотезу потягів, які передують діяльності свідомості.

Душа тлумачиться як істота, що прагне жити, тоді як організм прагне бути. Душа виражає прагнення не організму, а людини, але цим іще не визначається сенс людської душі, адже вона панує над цими органічними потягами.

Душа існує й тоді, коли не усвідомлює. Свідомість фіксує факти в душі, які сформувалися поза свідомістю. І все-таки свідомість залишається єдиним засобом здійснення актів самопізнання. Свідомість спрямовується на зовнішній і на внутрішній світ людини. Ці два спрямування переходять одне в одне, головним чином, за допомогою слова, мовлення. Останнє передусім виражає для особистості не зовнішній світ, а почуття, що виникають під впливом зовнішнього світу. Ушинський при цьому наполягає на необхідності серйозного дослідження несвідомих актів. У зв'язку з цим він окреслює можливі межі психології: вона може визнати матеріал свідомості таким, що існує до акту свідомості. Тут психологія і має зупинитися. Вихід за ці межі буде надто гіпотетичним.

Вільгельм Вундт: від фізіологічної до етнічної психології

Універсальний німецький вчений Вільгельм Вундт (1832–1920) своїми науковими інтересами охоплює галузі від природознавства до психології та філософії, яку він обґрунтовує переважно психологією.

Найбільше визнають В. Вундта як засновника в Ляйпцігу лабораторії, де було широко розгорнуто психологічний експеримент (1879). Вундт брав активну участь у журналах “Філософські студії” (від 1883) та “Психологічні студії” (від 1905). На жаль, до цього часу залишається невивченою і належно не оціненою найважливіша капітальна праця Вундта “Психологія народів” (10 великих за обсягом томів), і про Вундта як психолога говорять передусім як про засновника лабораторного експерименту.

Автор численних наукових праць, Вундт займався психологією, фізіологією, філософією, етнографією, мовознавством та іншими науками. Сама cистема філософії цього вченого постає із великих узагальнень з багатьох дисциплін. Засновник експериментальної психології, автор 10-томової “Фізіологічної психології”, він одразу посів одне з найважливіших місць в історії психології. Чіткий виклад психологічної системи Вундта міститься в його “Нарисах психології” Учений сам пише, що “Фізіологічна психологія” розкриває ставлення психічного до фізіологічного, “Лекції про душу людини і тварини” (1863) мають висвітлити зв'язок психології та фізіології, а “Нариси” становлять систе¬му психології в її іманентній структурі. Стисло психологію народів Вундт виклав у книзі “Елементи психології народів (Головні риси психологічної історії розвитку людства)”.

В. Вундт показує суттєві вади метафізичного визначення психології як “науки про душу” і як “науки про внутрішній досвід” у зв'язку з тим, що ніякої душевної субстанції немає і що внутрішній досвід не відгороджено від зовнішнього. Камінь може бути предметом мінералогії, проте як уявлення, пов'язане з іншими уявленнями, почуттями, волею, він є предметом психології.

Психологія по суті стає наукою, розумінням усього досвіду, набутого людиною. Проте насамперед, за Вундтом, вона є основою наук про дух як таких, що мають своїм змістом безпосередній досвід. Психологія має предметом взаємний зв'язок елементів цього досвіду. Щоправда, Вундт застерігає, що психологію не можна зводити до “самопізнання суб'єкта”, бо до її завдань входить виявлення взаємодії не тільки суб'єкта з об'єктом, а й з іншими суб'єктами.

Вундт прагне також піднестися над основними однобічними напрямами у філософії. Він вважає, що психологія безпосереднього досвіду скасовує проблему відношення психічних об'єктів до фізичних як псевдопроблему. Зовнішній і внутрішній досвід взаємно доповнюють один одного: якщо виникає розрив у безперервності психічного, то цю безперервність можна заповнити фізіологією, і навпаки. Тут Вундт приходить до визнання відомої теорії паралелізму як результату спроби піднестися над двома метафізичними напрямами у психології.

На противагу метафізичній психології Вундт будує психологію емпіричну, при цьому відкидає в ній описовий напрям – теорію здатностей – і стає на позицію пояснювальної психології. У ній він розрізняє інтелектуалістичну і волюнтаристичну психології, відверто беручи бік останньої.

У волюнтаристичній психології головне значення надається суб'єктові, і типові психологічні явища постають вольовими процесами. При цьому наголошується на проблемі взаємозв'язку психічних процесів. Вундт намагається поняттям процесу виключити властивості предметності з розгляду психологічного. Він наполягає на тому, що психічні факти є подіями, а не предметами. Ці події відбуваються в часі й підлягають зміні.

Вундт уважає, що в цьому розумінні вольові акти мають значення типових і є взірцем для розуміння всіх психічних процесів. Це приводить його до необхідності дати визначення волюнтаристичної психології: вона в жодному разі не виходить із того, що волю слід убачати єдиною основою того, що реально існує, відбувається у психічному світі; вона стверджує лише те, що воля разом із почуттями й афектами, тісно з нею пов'язаними, становить таку саму невідривну частину психологічного досвіду, як відчуття та уявлення, і що останні психічні процеси слід розуміти за аналогією з вольовими як події, котрі постійно змінюються в часі.

Вундт заперечує метафізичний волюнтаризм, наполягаючи на волюнтаризмі психологічному. Останній, за його визначенням, відхиляє всі спроби звести вольові процеси до простих уявлень, причому водночас підкреслює типове значення волі для розуміння психологічного досвіду взагалі. Риса, визнана за довільними вчинками з постійними змінами якості та інтенсивності, вважається властивою й іншим елементам психічного досвіду. Саме у зв'язку з цими ознаками своєї психології Вундт установлює її відношення до суміжних дисциплін: щодо природознавства психологія виявляється наукою доповнювальною, для наук про дух – основною, стосовно ж філософії вона є підготовчою емпіричною наукою.

Оскільки предметом психології є насамперед процеси, то дослідження у цій галузі знання може бути лише експериментальним спостереженням. Вундт наголошує, що цілеспрямоване спостереження за суб'єктивними фактами змінює або ж цілком знищує їх. Водночас серед основних психічних процесів немає жодного, до якого не можна було б застосувати експериментальні методи. Лише такі продукти духу, як мова, міфи й звичаї, не піддаються експериментальному дослідженню. Проте Вундт уважає, що психологічний аналіз може пояснити ті психічні процеси, які беруть участь у виникненні та розвиткові цих продуктів. Оскільки останні є результатом людського спілкування та пов'язані з життям суспільства, то всю галузь їх психологічного дослідження Вундт за традицією називає психологією народів і протиставляє її індивідуальній (або експериментальній) психології. Продукти індивідуального духу мають надто мінливу природу. Їх не можна зробити доступними об'єктивному спостереженню. Ці явища досягають необхідної постійності тільки тоді, коли є колективними, масовими. Вундт робить спробу перекинути місток між індивідуальною та колективною психологією, проте цей місток виявляється досить умовним або й просто нездійсненним, про що свідчить його тлумачення проблеми причиновості у психології.

За Вундтом, існує лише один різновид психологічного пояснення причинового зв'язку, який полягає у виведенні складніших психічних процесів із простіших. За такого способу тлумачення фізіологічні проміжні члени набувають значення тільки допоміжних ланок. Вундт не визнає намірів матеріалістичної психології виводити психічні процеси з фізіології мозку, називаючи цей напрямок неспроможним. Фізіологія, як він твердить, ні тепер, та й взагалі ніколи не зможе пояснити причини психічних процесів унаслідок відмінності точок зору природознавства і психології.

Вундт послідовно з'ясовує психічний розвиток тварин, людської дитини і найбільш детально – розвиток форм психічного спілкування. Йому він присвятив усі 10 томів “Психології народів”(1900–1920). Розглядаючи психічний розвиток дитини, Вундт бере категорії своєї психології у системному порядку і в такій самій послідовності надає їм генетичного вираження, ніби прагнучи дотримуватися принципу єдності логічного та онтогенетичного. У розкритті генезису форм психічного спілкування (мова, міф, звичай) Вундт виявив себе як психолог-енциклопедист.

Вундта можна вважати одним із фундаторів етнічної та історичної психології. Розглядаючи предмет цих галузей, він наголошує на деяких рисах тваринних та людських спільнот. Спільнота у тварин, зазначає він, є завжди доповненням індивідуального буття для задоволення біологічних аспектів життя. Розвиток людини від самого початку спрямовано на злиття організму з духовним середовищем. На думку Вундта, форми людського спілкування становлять безперервний ланцюг історичного розвитку. В результаті цього виникає досить свідома ідея людства як загальної форми духовного спілкування, до якого належать держави, народи, культурні спільноти, роди, сім'ї. Вундт обмежує психологічну компетенцію, вказуючи, що конкретні форми історичного розвитку є завданням культурної та загальної історії, а не психології. Остання розкриває психічні умови історичного розвитку людства. Це, по-перше, функція мови як база психічного спілкування; по-друге, міфологічні уявлення, зміст яких стосується складових світу та його значення для людини в цілому; по-третє, норми звичаїв.

В ученні про мову аналізуються жести і звуки, на основі яких відбувається спілкування. Мова жестів більш проста, вона обмежена переданням конкретних чуттєвих уявлень та їхнього зв'язку. Ця мова не має знаків для вираження абстрактних понять. Мова звуків полягає в тому, що до мімічних та пантомімічних жестів приєднуються звукові жести. У первісної людини жестикуляція менш стримана. Вундт уважає, що звукові жести походять із виразних рухів.

Психологічно розвиток мови можна бачити в закріпленні асоціації між звуком та уявленням, але головне полягає у тому, що змінюються вимова слів та їхній смисл. Це призводить до порушення первісного відношення між звуком та смислом, і, зрештою, слово виявляється лише зовнішнім знаком уявлення. Дуже багато слів поступово втрачають своє первісне конкретно-чуттєве значення та перетворюються на знаки для вираження загальних понять. Саме так, за Вундтом, розвивається абстрактне мислення. Вихідний принцип, якому відповідають апперцептивні сполучення в галузі мови, полягає в тому, що порядок слів відповідає порядкові уявлень. Цим Вундт пояснює те, що раніше формуються ті частини мови, які позначають уявлення і сильніше за інші збуджують почуття, привертають увагу. Щоправда, в деяких спільнотах трапляються відхилення від цього правила.

Міфологічні уявлення, за Вундтом, ґрунтуються на механізмі персоніфікувальної апперцепції, що завжди властива наївній свідомості. Апперцеповані предмети цілком визначаються власною природою суб'єкта, що сприймає, тому і його стан духу в певний момент визначає тлумачення сприйнятих явищ та уявлення про них. Об'єкт у такому разі наділяється особистими властивостями суб'єкта.

Вундт зазначає, що подібно до дитячих фантазій міфічні, персоніфіковані форми апперцепції не слід вважати ненормальними. Витвори міфічної думки він пов'язує з екзистенційними інтересами – спостереженнями за смертю людини, спробами передбачити свою долю, пов'язати сновидіння з реальними подіями. У цьому Вундт вбачає джерело анімізму: духи померлих відіграють роль сил фатуму. Фетишизм розглядається як різновид анімізму – сили фатуму переносяться на навколишні предмети. Анімізм і фетишизм Вундт уважає першими стійкими продуктами міфічної апперцепції. Вони продовжують побутувати у формі різних марновірстві віра у привиди, амулети і т. ін. За більш зрілої свідомості персоніфікувальна апперцепція виявляється у тлумаченні грандіозних витворів і явищ природи, які справляють на людину сильне враження: сузір'я, ріки, грім, блискавка тощо. Згодом міфи стають елементами народної поезії та писемної словесності. При своєму розкладі міф породжує науку (філософію) та релігію. В галузі останньої первісні божества дедалі більше витісняються етичними уявленнями про богів.

Джерела давніх звичаїв Вундт бачить у залишках або продуктах перетво-рення відомих форм культу, пов'язаного з міфом. Сучасні поминки походять із первісного культу предків. До інших мотивів виникнення звичаїв Вундт зараховує практичні потреби, що стали їхніми нормами. Щоправда, первісний звичай демонструє зв'язок практичної потреби та міфологічного уявлення: адже свідомість тоді перебувала у владі міфологічної апперцепції. Спочатку відпадає від звичаю міфічний мотив, який не заміщується іншим. Відповідно місце релігійно-міфічних уявлень посідають моральні та соціальні ідеали. Виникають особливі форми ідеології – право і мораль.

На основі розгляду мови, міфу та звичаїв Вундт висуває ідею про колективну свідомість і колективну волю. Ці поняття є вираженням збігу духовних властивостей індивідів та їхньої фактичної взаємодії. Вундт відкидає існування за ними якоїсь метафізичної субстанції.

Останні роки життя В. Вундт переживав Першу світову війну, завершуючи свої праці, зокрема, “Психологію народів”, у час розпалу великої міжнародної бійні. Він відгукнувся на ці події як громадянин і вчений, написавши невеликий твір “Світова катастрофа і німецька філософія”, відшукуючи такі всезагальні цінності, які не можуть бути предметом розбрату.


Чарльз Дарвін: зародження еволюційної психології

Ідеї про еволюцію життя висловлювалися протягом віків багатьма мислителями і натуралістами. Англійський природодослідник Чарльз Роберт Дарвін (1809–1882) створив сучасну теорію еволюції і запропонував принципи природного добору.

Після досліджень у Південній Америці і Галапагоських островах, де він був під час кругосвітньої подорожі на кораблі “Бігль” (1831–1836), Дарвін опублікував геніальну працю “Походження видів шляхом природного добору” (1859), в якій пояснював еволюційний процес принципами природно й статевого добору. Його теорія викликала жорстокі суперечки, оскільки суперечила Книзі Буття Біблії.

Книга, у якій так майстерно були викладені і всебічно обґрунтовані наукові основи еволюційної теорії, користувалась великою популярністю; весь тираж її був розпроданий в перший же день. Появу “Походження видів” один із сучасників Дарвіна образно порівнював з вибухом, “якого ще не бачила наука, який так довго підготовлявся і так раптово нагрянув, так нечутно підведений і так смертоносно разячий. За розмірами і значенням заподіяного зруйнування, за тією луною, яка відгукнулася в найвіддаленіших галузях людської думки, це був науковий подвиг, що не мав собі подібного”.

Епохальна праця Дарвіна сім разів перевидавалась за життя автора, вона швидко стала відомою вченим інших країн і була перекладена на більшість європейських мов.
Після публікації “Походження видів” Ч. Дарвін продовжує енергійно працювати над обґрунтуванням проблеми еволюції. В 1868 р. він публікує капітальну працю “Видозміни свійських тварин і культурних рослин”, де всебічно аналізує закономірності мінливості, спадковості, штучного добору. Ідею історичного розвитку рослин і тварин Дарвін поширює і на проблему походження людини.

В 1871 р. виходить його спеціальна книга “Походження людини і статевий добір”, у якій детально аналізуються численні докази тваринного походження людини. У цій праці Дарвін підкреслює саме кількісні відмінності між розумовою діяльністю людини та вищих тварин. Враження і почуття, емоції та здібності, любов, пам'ять, увага, допитливість, наслідування, мислительна діяльність тощо – все, чим так пишається людина, може бути знайдене в зародку, а іноді й у добре розвиненому стані у тварин. Якби можна було показати, що певні вищі розумові здібності, як, наприклад, самосвідомість, формування загальних уявлень тощо, властиві тільки людині, що вкрай сумнівно, то можна було би припустити, що ці риси є результатом інших високорозвинених інтелектуальних здібностей, а останні, своєю чергою, є результатом постійного використання досконалої мови. В якому віці дитина набуває здатності формувати й використовувати абстрактні поняття або ж робиться самосвідомою і починає розмірковувати про своє існування? На це питання, як уважає Дарвін, відповісти не можна. Це уповні стосується і розвинених здібностей тварин. За Дарвіном, “напівштучний” і “напівінстинктивний” характер мови все ще несе на собі відбиток її поступової еволюції. Хоч Дарвін визнає, що моральне почуття найбільше відрізняє людину від нижчих тварин, усе ж суспільні інстинкти становлять першооснову морального складу людини.

Дарвін детально показує щаблі й засоби прогресивного розвитку багатьох розумових і моральних здібностей людини: “Ми щоденно бачимо приклади розвитку цих здібностей у кожній дитині й могли б простежити поступові переходи від розуму повного ідіота, нижчого, ніж розум найнижчої тварини, до розуму Ньютона”.

Дарвін упевнений, що мінливість розумових і моральних здатностей людини має тенденцію передаватися спадково. Ці здатності були важливими для первісної людини та її мавпоподібних предків, і пізніше вони розвивались і вдосконалювались під впливом природного відбору. Навіть за найпримітивнішого стану суспільства найрозумніші особи, котрі винаходили і найкраще використовували зброю та пастки і найбільш здатні були захищати себе, мали виростити найбільшу кількість нащадків. Племена, в яких було багато таких обдарованих людей, мали зростати чисельно й витісняти інші племена. Дарвін заходить надто далеко, коли зазначає вплив природного відбору на цивілізовані народи. “Злочинців страчують або саджають до в'язниці на тривалий строк, і вони не можуть вільно передавати за спадковістю свої погані якості. Меланхоліки й божевільні бувають звичайно відокремлені від інших людей або кінчають життя самогубством. Лихі та нелагідні люди часто знаходять кривавий кінець”. На перший погляд – проста й зрозуміла думка, але насправді вона виявляє, сказати б, геніальну наївність щодо суспільної природи людини. Дарвін мислить суто біологічно, з відкритою прямолінійністю переносячи біологічні залежності на соціальні, та вважає, що цим пояснює залежності соціальні. Закон розвитку наукової системи спрацьовує тут найпослідовніше і призводить, зрештою, до прикрих невдач.

Формування антропологічних, характерологічних рис людини, за Дарвіном, залежить від обопільного вибору – з боку як чоловічої статі, так і жіночої. У тварин в їхньому природному стані багато ознак, властивих самцеві (зріст, сила, сміливість, войовничість), були набуті в силу дії закону “боротьби за самицю”. Напівлюдські пращури людини подібно до своїх чотирируких родичів, майже напевно, змінювались так само. Через те, що дикуни й досі ще борються за володіння своїми жінками, процес відбору, як вважає Дарвін, більшою або меншою мірою існує до цього часу. Чоловік фізично та розумово сильніший за жінку і в дикому стані він тримає її у більш принизливому рабстві, ніж самці будь-яких видів тварин. Тому не дивно, що чоловік забрав у свої руки право вибору. Жінки ж завжди усвідомлюють ціну своєї вроди і за можливості з насолодою прикрашають себе більше, ніж це роблять чоловіки. Через те що жінок тривалий час вибирали за красою, то закономірно, що деякі з послідовних змін передавалися спадково тій самій статі.

Отже, жінки передали свою вроду більшою мірою своїм жіночим нащадкам, ніж чоловічим, тому й жінки стали вродливішими, ніж чоловіки. Дарвін переконливо твердить, що жінки передають більшість своїх ознак нащадкам обох статей. Постійне надання переваги чоловіками всіх племен найпривабливішим жінкам (відповідно до уявлень про красу того чи того племені) мало привести до зміни в тому самому напрямі всіх осіб обох статей, які належать до цієї раси. Дарвін докладно розглядає й іншу форму статевого відбору, коли вибір здійснюють самиці: вони приймають тільки тих самців, які найбільше полонять або збуджують їх. Такі прикраси, як борода, виникають у результаті вибору з боку жінок. Дарвін вважає статевий відбір найважливішою причиною з усіх інших, що привели до широкої розмаїтості у зовнішності між расами людей, а також певною мірою між людиною і нижчими тваринами. Вчений, безперечно, спрощує і збіднює реальну картину історичної взаємодії між статями. Це спрощення стосується найважливішого предмета, а саме кохання, яке має істотні історичні особливості. І все ж Дарвін відшукує натуральні причини та чинники розвитку живого світу і цим великою мірою сприяє розвиткові природничої психології, що має в історичній перспективі значні переваги над психологією категорійно-спекулятивною.

Дарвін весь час підкреслює, що людина походить від менш високоорганізованих живих істот. Не можна заперечувати близької схожості між людиною та нижчими тваринами в зародковому розвитку, у численних рисах конституції та будови тіла – важливих та мізерних. До цього слід додати факти існування рудиментарних органів та ненормальних реверсій. Це, за Дарвіном, свідчить про те, що людина та інші ссавці походять від одного спільного предка, і має підтверджувати думку, що людина ніяк не могла бути плодом окремого акту творення.

На тлі статевого відбору розглядаються виникнення індивідуальних особливостей людей, формування розуму, мови, моральних якостей; автор спеціально спиняється на проблемі вираження емоцій у тварин і людини. Дарвін показує, що в людини постійно виявляються індивідуальні відмінності в усіх частинах її тіла та розумових здібностях. Ці відмінності він пояснює пануванням законів спадковості. Людина має тенденцію розмножуватися з більшою швидкістю, ніж це дозволяють її засоби до існування. Внаслідок цього вона веде жорстоку боротьбу за існування, і природний відбір вступає у свої права в усьому, що входить у коло її дій. За таких обставин Дарвін не бачить необхідності появи різко виражених змін однієї й тієї самої природи. Навіть слабкі, нетривкі відмінності виявляються достатніми для дії природного відбору. Спадкові результати тривалого використання або невикористання частин тіла прямували по тій самій лінії, що й природний відбір. Коли змінюється якась одна частина тіла, в силу принципу кореляції змінюються й інші. Деякі риси можуть бути результатом певного впливу життєвих умов. Зрештою, багато рис було набуто шляхом статевого відбору.

Найбільша складність, що виникає перед дослідником, коли він робить висновок про походження людини, – це високий рівень її розумових здібностей і моральних якостей. Проте кожний, хто визнає принцип еволюції, має бачити, що розумові здібності вищих тварин якісно такі самі, як і в людини, хоч вони можуть бути й надто різними щодо рівня розвитку і здатності до подальшого вдосконалення. Дарвін заперечує якісні відмінності між інтелектуальними здібностями людини і тварин, проте показує істотні риси психології людини так, що якісні відмінності виступають досить чітко.

Становлення суто людського розуму, за Дарвіном, було б неможливим без мовної основи. “Розвиток інтелекту повинен був зробити значний крок уперед, коли завдяки минулим успіхам у людини з'явилася мова як напівмистецтво і напівінстинкт. Справді, тривале використання мови мало вплинути на мозок і зумовити спадкові зміни, які своєю чергою мали вплинути на вдосконалення мови. Великий об'єм мозку в людини щодо величини її тіла порівняно з нижчими тваринами може бути головним чином віднесений на рахунок раннього використання якоїсь простої форми мови — цього дивного механізму, який позначає різного роду предмети і властивості певними знаками та викликає низку думок, котрі ніколи не змогли б народитися з одних чуттєвих вражень, або якби й навіть народилися, то не змогли б розвиватися”.

Підґрунтя розвитку моральних якостей людини Дарвін убачає в суспільних інстинктах, уміщуючи в це поняття і родинні зв'язки. Мораль розвивається, закріплюється і передається спадково. Для Дарвіна немає нічого дивного в тому, що доброчесні нахили за тривалого їх виявлення можуть бути успадковані. Першооснова і початок морального почуття, за Дарвіном, полягають у суспільних інстинктах, у тому числі симпатії. Ці інстинкти були первинно набуті, як і в нижчих тварин, шляхом природного відбору.

Досить докладно Дарвін проаналізував питання статевого відбору, адже він відігравав важливу роль в історії органічного світу. Що вище організована тварина, то сильніше виявляється дія статевого відбору. Якби представники однієї статі протягом багатьох поколінь схрещувалися з певними особами іншої статі, що відрізнялися б якимись своєрідними особливостями, то їхні нащадки поволі, але напевно видозмінилися би так само. Статевий відбір визначається успіхом деяких особин перед іншими тієї самої статі в розмноженні виду, тоді як природний відбір залежить від успіху обох статей в усі часи відповідно до звичайних умов життя.

Те, що для Дарвіна з біологічної точки зору уявляється як відбір (головним чином статевий), із психологічного боку становить вибір. Сам Дарвін у зв'язку з цим навіть указує на свободу вибору. Дарвін формулює цю думку в чіткій послідовності натуралістичного міркування: “Той, хто визнає принцип статевого відбору, має дійти цікавого висновку: нервова система не тільки керує більшістю функцій тіла, а й справляє опосередкований вплив на прогресивний розвиток різних тілесних структур і деяких розумових якостей. Сміливість, войовничість, наполегливість, сила й величина тіла, зброя різного роду, голосові органи, як і музичні інструменти, яскраві забарвлення і додатки, що прикрашають, – усе це було набуто тією або тією статтю опосередковано, завдяки свободі вибору, під впливом любові та ревнощів, унаслідок уміння цінувати прекрасне у звуках, кольорах або формі”.

Психічне осмислюється як механізм і наслідок статевого вибору. Цей вибір – діяльне активне начало, яке формує в людині також зовнішній вигляд і внутрішні якості. Дарвін іще ближче підходить до психологічної проблеми вибору, а не добору в плані біологічному, коли розкриває походження моральних почуттів: “Людина, як і будь-яка інша тварина, без сумніву, піднялася до свого сучасного високого рівня шляхом боротьби за існування, що пояснюється її швидким розмноженням, і якщо їй приречено рухатися ще далі вперед, то можна побоюватися, що їй доведеться залишатися під впливом жорстокої боротьби. Інакше людина швидко впаде в бездіяльність, і найобдарованіші люди не матимуть більшого успіху в битві за життя, ніж менш обдаровані. Звідси природна швидкість, з якою людина розмножується, незважаючи на те, що ця швидкість призводить до більшого й очевидного зла, але вона не повинна зменшуватися за будь-яких умов. Має існувати вільне змагання для всіх людей, і закон, і звичаї не повинні заважати найздібнішим мати вирішальний успіх і вирощувати найбільшу кількість нащадків. Однак хоч би якою важливою була і продовжує бути боротьба за існування, у питаннях, що стосуються вищих сторін людської природи, ми знаходимо й інші фактори, ще важливіші. Насправді, моральні якості розвиваються безпосередньо або опосередковано значно більше під впливом звички, мислительних здібностей, освіти, релігії тощо, ніж шляхом природного відбору. І все ж цьому останньому факторові можна з упевненістю приписати походження суспільних інстинктів, що послугували основою розвитку морального почуття”.

Дарвін уважав, що його головний висновок про походження людини буде, на жаль, неприємним для багатьох. Людина походить опосередковано від якоїсь низькоорганізованої форми тва¬рин, а безпосередньо – від дикунів.

Переконливі докази походження людини від нижче організованих істот Дарвін віднаходить також у сфері вираження емоцій, чому присвячує дослідження “Вираження емоцій у людини і тварин” (1872). У цій праці він розкриває біолого-фізіологічний механізм виразних рухів, пов'язаний із внутрішнім емоційним станом, підходить до розкриття їхньої комунікативної ролі. Дарвін зазначає, що здатність членів племені спілкуватися між собою з допомогою мови відігравала першорядну роль у розвиткові людини, а виразні рухи обличчя й тіла надавали велику допомогу мові. Певним чином набуті, ці виразні рухи можуть застосовуватися свідомо та довільно як засіб спілкування. У цьому разі поведінка має індивідуалізований характер.

З метою спілкування людина свідомо й довільно демонструє емоційні стани мімікою та пантомімікою. Довільність і недовільність – якості, що взаємно переходять одна в одну. Дарвін дедалі більше фіксує актуальну довільність на статевому відборі та побудові виразних рухів. І тут він не випускає можливості підкреслити негативні риси людської природи, адже це сприяє доведенню спорідненості людини і тварини; нерідко симпатії віддаються тваринам. І. Павлов зауважував: собака вивів людину в люди. Дарвін писав: “Ми не знаємо, яким чином собаки вперше навчилися гавкати, що їм слугує для вираження емоцій і бажань; знаменно, що вміння гавкати, набуте собаками після приручення і залежно від породи собак, передається спадково різною мірою; чи не буде дозволено припустити, що у набутті гавкання певну роль відіграло наслідування, адже собаки тривалий час жили у тісній спільності з такою балакучою істотою, як людина?”.

У цілому виразні рухи – аргумент на користь еволюційної ідеї. Дарвін усюди намагається докладно показати, що всі головні тілесні вияви емоцій, властиві людині, однакові в усьому світі. Вчений вважає цей факт іще одним переконливим доказом на користь ідеї про походження різних рас людей від однієї групи предків, чия будова тіла, а значною мірою і психічний склад були майже повністю людськими ще до того періоду, коли раси відокремилися одна від одної.

Тріумф дарвінівського вчення остаточно затвердив у психології принцип розвитку. Виникли нові галузі психологічного дослідження, такі як диференційна психологія (імпульс якій надала ідея Дарвіна про те, що вже генетичні фактори – спадковість – визначають відмінності між людьми), дитяча психологія (Дарвінові належить “Біографічний нарис однієї дитини”), зоопсихологія (див. роботу Дарвіна “Інстинкт”) та ін.

Френсіс Гальтон: природа індивідуальних відмінностей

Дух еволюційної теорії привніс у психологію двоюрідний брат Ч.Дарвіна – англійський вчений Френсіс Гальтон (1822–1911). Невичерпно винахідливий розум Гальтона породив безліч новаторських ідей у різних царинах – від дактилоскопії до розумових тестів. У психології його головна заслуга – створення техніки вивчення індивідуальних відмінностей, і насамперед упровадження статистичного методу. Його мислення формувалося в загальному руслі експериментально-психологічних напрямків, що складалися тоді.

У 1869 р. вийшла книга Гальтона “Спадковість таланта”. У ній давався статистичний аналіз біографічних фактів і викладався ряд дотепних здогадок щодо розумових здібностей людей.

Під впливом загальнобіологічного підходу Гальтон висуває положення про те, що індивідуальні розходження психологічного порядку подібно розходженням тілесним можуть бути пояснені тільки в категоріях вчення про спадковість. Позитивне значення цього висновку полягало в тому, що висувалася нова важлива проблема – проблема генетичних передумов розвитку психічних здібностей.

Вивчивши і статистично обробивши величезний біографічний матеріал, що стосується родинних зв'язків видатних особистостей Англії, Гальтон стверджував, що висока обдарованість визначається ступенем і характером споріднення. З чотирьох дітей, наприклад, шанс стати талановитим, по підрахунках Гальтона, мається тільки в одного.

Для вивчення питання про походження розумових якостей Гальтон використовував поряд з біографічним методом анкетний. Він розіслав найбільшим англійським ученим докладну анкету, за матеріалами якої була написана монографія “Англійські люди науки: їхня природа і виховання” (1874). І знову вирішальна роль приписувалася спадковості, вплив же зовнішніх умов, виховання вважався незначним, а іноді і негативним.

До анкетного вивчення індивідуальних розходжень було приєднане експериментальне. На Міжнародній медичній виставці в Лондоні в 1884 р. Гальтон організував антропометричну лабораторію. За шість років через неї пройшло понад 9 тисяч людей, у яких вимірювалися поряд з антропометричними показниками (зріст, вага, об’єм легень, сила м’язів тощо) різні види чутливості та сенсомоторні якості. Пояснення результатів залишалася незмінним: спадковість визначає ці якості з такою же невідворотністю, з якою вона визначає зріст і вагу тіла чи колір очей. Ця ж ідея лейтмотивом проходить через інші роботи Гальтона, опубліковані під загальним назвою “Природна спадковість” (1889).

Гальтон уперше в історії психології розробляє теоретичні й практичні основи тестування. Він дав визначення тестуванню як методу, в якому застосовуються однакові досліди щодо великої кількості індивідів із статистичною обробкою результатів та визначення еталонів оцінки. Гальтон називав іспити, що проводилися в його лабораторії, розумовими тестами (від англійського test – іспит). Однак найбільшу популярність цей термін набув після виходу статті Дж. Кеттелла "Розумові тести і виміри", опублікованої в 1890 р. з післямовою Гальтона.

Переконавшись у неповторності людських пальцевих відбитків, Гальтон спробував їх класифікувати та систематизувати. Він установив, що за математичною теорією ймовірності збіг відбитка окремого пальця однієї людини з відбитками пальців рук іншої людини виражається відношенням 1:4. Якщо ж у однієї особи відібрати відбитки всіх десяти пальців, вірогідність збігу буде рівна 1 з 64 млрд. Взявши до уваги загальну чисельність населення земної кулі, можна вважати, що збіг відбитків пальців двох людей практично неможливий.

У 1891 р. Гальтон запропонував систему класифікації папілярних узорів за наявністю або відсутністю дельт та їх кількістю. Стаття з його висновками була опублікована в журналі “Природа”, але не привернула особливої уваги. Пізніше, в 1892 р. Гальтон видав книжку “Відбитки пальців”, у якій розглядав відбитки пальців як засіб ідентифікації. Гальтон зробив три обґрунтовані висновки, що мали важливе значення для становлення дактилоскопії: папілярний узор залишається незмінним протягом усього життя людини, він неповторний та індивідуальний, але, не дивлячись на індивідуальність, піддається класифікації. У 1895 р. йому вдалося добитися введення у Великобританії дактилоскопічного методу ідентифікації.

Аналіз індивідуальних відмінностей не був для Гальтона самоціллю. Він підкоряв його реакційній соціальній доктрині. Діагностування варіацій у психологічних якостях людей розглядалося як засіб і передумова добору найбільш пристосованих. Проголошувалося, що людський рід може бути поліпшений тим же шляхом, яким виводиться нова порода собак і коней, тобто за допомогою відповідних шлюбів протягом декількох поколінь.

Цей напрямок одержав ім'я “євгеніка”. Її завдання Гальтон вбачав у тому, щоб “сприяти розмноженню рас, найбільш здатних мислити і підніматися по щаблях високої доброчинної цивілізації, замість того щоб за помилковим інстинктом затримувати розмноження сильних і енергійних особистостей”. Так помилковий погляд на детермінацію психічних здібностей ставав знаряддям расистської ідеології.

Гальтон переслідував своїми роботами, як ми бачимо, певні соціально-політичні цілі. Але практика буржуазного суспільства вимагала вирішувати більш злободенні питання, аніж удосконалення людського роду. Зростання промислового виробництва, залучення у виробничий процес великих мас людей, необхідність навчання кваліфікованих кадрів і найбільш раціонального використання техніки – усе це спонукувало подивитися на проблему здібностей з іншого боку. Ідея добору людей не з метою створення породистого потомства, а з метою видобування максимального економічного ефекту дала могутній поштовх диференційній психології. Ідея тестів і статистичні прийоми, запропоновані Гальтоном, починають застосовуватися для вирішення нових питань.

Прийоми варіаційної статистики, розроблені Гальтоном, озброювали психологію важливим методичним засобом. Серед цих прийомів найбільш перспективним виявився метод вичислення коефіцієнта кореляції між змінними. Цей метод, удосконалений англійським математиком Пірсоном та іншими послідовниками Гальтона, привніс у психологічну науку цінні математичні методи, у результаті використання котрих виник факторний аналіз.

Герман Еббінґауз: дослідження процесів свідомості

Під впливом психофізики Г.Т. Фехнера німецький психолог Герман Еббінґауз (1850–1909) реалізував ідею про кількісне й експериментальне вивчення не тільки найпростіших психічних процесів (відчуттів), але і пам'яті. Вихідним матеріалом для цих досліджень послужили так звані беззмістовні склади – штучні сполучення мовних елементів (двох приголосних і голосної між ними), які не викликали жодних значеннєвих асоціацій. Склавши список з 2300 беззмістовних складів, Еббінгауз експериментально (на самому собі) вивчав процеси запам'ятовування і забування, розробивши методи, які дозволяли установити особливості і закономірності пам'яті. Він вивів "криву забування", котра свідчить, що найбільший відсоток забутого матеріалу падає на період, який іде безпосередньо за запам'ятовуванням.

Ця крива перетворилася на взірець, за типом якого будувалися надалі криві вироблення навичок, рішення проблеми тощо. Основні результати свого п’ятирічного дослідження автор виклав у книжці “Про пам’ять” (1885), яка стала класичною.

Еббінгауз написав капітальну двотомну працю “Основи психології” (1902–1911), де він формулює вихідне положення про те, що “психологія є наука про зміст і процеси духовного життя або... наука про стани і процеси свідомості”. Перед психологією вчений ставить завдання: точно описати переживання цих станів, установити закономірність процесів зміни переживань – те, як вони з елементарних утворень поступово розвиваються у більш складні та навпаки. Психологія, за Еббінгаузом, має вивчати внутрішній світ – на противагу фізиці, що вивчає матеріально-просторові відношення зовнішнього світу. “Рух зірок, яскравість, навіть їхнє миготіння цікавлять астронома; але їхня променистість або скупченість поблизу обрію – це явища, які цікавлять психолога”.

Підхід Еббінгауза до проблеми розмежування психології та фізичних наук має певну аналогію з вундтівським. Еббінгауз наділяє психологію змістом, який принципово відрізняється від змісту наук про зовнішній речовий світ, а саме він приписує їй світ “невидимого, недоступного сприйманню, світ непросторовий. Іншими словами, психологія має той самий зміст, що й інші науки, але вона має іншу точку зору, яка відповідає її особливому змістові, що зумовлений своєрідністю індивідів, котрі його переживають. Природознавство, навпаки, намагається в міру можливостей абстрагуватися від психологічних рис індивідів, позбавитись обмежень, завжди властивих індивідуальній точці зору”.

Вододіл, що його було встановлено Еббінгаузом між психологією та науками про об'єктивний світ, на перший погляд здається принциповим, але насправді він двозначний. Наука в цілому, в тому числі психологія, намагається дати об'єктивне вираження своєму предметові, позбутися суб'єктивізму, і для цього вона використовує також математичні обчислення. Здійснити це психології важче, ніж іншим наукам. Еббінгауз пояснює таку ситуацію тісним зв'язком психології з ідеологією, з життєво важливими інтересами людей; отже, боротьба за ці інтереси може шкідливо впливати на неї.

Еббінгауз твердить: “Душа і нервова система не є чимось роздільним і протилежним одне одному, а становлять один і той самий реальний зв'язок, але тільки в різних і незбіжних формах вияву. Оскільки цей складний зв'язок існує і виявляється у власних членах, що належать йому, окремими реальностями, він є душа. Оскільки цей зв'язок уявляється іншим аналогічно побудованим зв'язкам, тобто людям, коли вони бачать і відчувають, він є мозок”.

Розвиваючи ідею психофізичного паралелізму, Еббінгауз указує, що мозкові процеси утворюють замкнений ряд суто матеріального порядку. Ці самі процеси, не втрачаючи свого матеріального і нервового характеру, становлять і психічний ряд.

Він уявляє нервову систему схожою на розповсюджений у просторі дух. Найпростішими явищами психічного життя Еббінгауз уважає відчуття, які здійснюють зв'язок із зовнішнім світом. Уявлення дають можливість отримати образ без зовнішнього подразника. Інший клас елементарних душевних утворень – почуття задоволення та незадоволення. Вони виражають відношення об'єктивних причин почуття до благополуччя або можливої шкоди для організму та душі. Почуття дають оцінку враженням про зовнішній світ, яка потрібна душі, аби правильно користуватись об'єктивними речами у боротьбі за своє самозбереження.

Потяги та вольові акти визначаються Еббінгаузом як останній клас душевних еле¬ментів. Воля кваліфікується як потяг, що має властивість передбачення. Відчуття та уявлення є пізнавальними, а потяги та вольові акти енергетичними елементами душевного життя; адже на основі волі відбувається об'єднання відчуттів та уявлень.

Враження, які отримує душа та які свідчать про властивості зовнішнього світу, за Еббінгаузом, об'єктивно відповідають наявним зв'язкам, оскільки інакше вони не досягли б своєї мети. Проте душа сприймає їх не в тому вигляді, в якому вони проникають у неї, а має до них різноманітні самостійні відношення, в яких і виявляється своєрідність її сутності, особливо цілей. Ось чому встановлюються чотири головні форми цих відношень, які попарно перебувають у певній протилежності. Це – увага і пам'ять, вправлення і втомлення. Увага охоплює собою вибір та обмеження. Відновлення більш широких зв'язків, пережитих душею, є функцією пам'яті. Виходячи з цього душа не залежить від певного місця та часу. У формі, названою вправленням, удосконалюються пристосування душі до навколишньої обстановки, де вона прагне до самозбереження.

Складними явищами душевного життя, за Еббінгаузом, є сприймання, пригадування, фантазія, абстрагування, мовлення та мислення, пізнавальні акти, віра та дії різного плану. До вищих діяльностей душі належать релігія, мистецтво, мораль. Еббінгауз тут не виявляє якогось оригінального мислення і у своїх міркуваннях часто посилається на Біблію, звертається до Бога тощо, тобто порушує ту сферу питань, які мають статус метафізичних і проти яких так ревно виступила психологія свідомості.

Тонкий і продуктивний експериментатор-позитивіст, Еббінгауз виявляється також і дослідником, що відчуває драматизм пізнання потойбічних сутностей. У своїй психології, яка має в цілому антиметафізичну спрямованість, він твердить, що в людини є потреба відчувати себе підкореною вищим істотам, для задоволення якої Бог заклав у неї віру в нього.

Чезаре Ломброзо: психопатологія геніїв і злочинців

Італійський психіатр Чезаре Ломброзо (1836–1909) зазнав сумнівної світової слави як засновник психоантропологічного напряму в кримінології. З 1855 р. Ч. Ломброзо почав публікувати свої статті пов’язані з проблемами кретинізму. Згодом його зацікавили гострі на той час проблеми психіатрії. З 1862 р. Ломброзо стає професором кафедри психічних хвороб в Павійському університеті та працює директором Клініки душевних захворювань в Пейзаро.

Ключові ідеї Ломброзо пов'язані з висуненням теорії невропатичності, психічних аномалій видатних, особливо геніальних, творців, а також ролі несвідомих станів у їхній діяльності. До ви¬вчення злочинців Ломброзо застосував антропометричний метод, використовував також дані патологічної анатомії, фізіології та психології злочинців, що наштовхнуло його на опрацювання ідеї “вродженого злочинця”, який істотно відрізняється від нормальної людини. Вчений навіть говорив про вродженість самих типів злочинців (злодіїв, ґвалтівників, убивць). Досліджуючи антропологічні властивості злочинців як спадкові, Ломброзо порівнює злочинця з дикуном, зазначаючи в них спільні риси, такі як брак моральності, розвинених мислительних дій. Це була своєрідна теорія атавізму злочинця. До цього Ломброзо ще додав ознаки епілепсії та морального божевілля.

Концепція Ломброзо зазнала гострої критики з боку криміналістів та антропологів, але він наполегливо створює нові праці за своїми традиційними темами: “Геніальність і божевілля” (1864), “Людина-злочинець” (1876), “Любов у божевільних” (1889), “Злочини в політиці та революції” (1890), “Новітні успіхи науки про злочинця” (1892), “Злочинна оцінка” (1893), “Жінка – злочинниця і повія” та ін. Попри неприйняття сучасниками його основоположних ідей та практичних зусиль Ломброзо вважається фундатором антропологічної школи карного права.

У XIX ст. особлива увага зверталася на особистість, її психологічні проблеми. Але це були дослідження, умовно кажучи, акцентуйованих особистостей. Риси нормальної, звичайної особистості залишалися поза увагою психологів. Науковий інтерес спрямовувався до незвичайного в людині, що сприяло розпізнаванню особистісних рис і баченню особистості як такої.

Акцентуйовані особистості, до вивчення яких вдавалися психологи, історики культури та інші дослідники, були людьми героїчного типу, що здійснювали титанічні вчинки, виявляли звитягу не тільки у сфері військовій, у “межових ситуаціях”, а й у творчості взагалі. Це були також особистості злочинного типу, які проявляли певного роду героїзм, втрачаючи при цьому у звуженій своїй свідомості моральний контроль; проте вважалося, що вони “торують нові шляхи міжособистісних стосунків”. Героїзм і злочинність переходять одне в одне залежно від впливу на суспільство, але щодо кваліфікації героїчності або злочинності все залежало від настанов особистості, групи, суспільства в цілому, історичного рівня його розвитку. Кваліфікація злочинного як божевільного, як атавістичного лише показує фіксованість свідомості на меті, відсутність зворотного морального зв'язку, рефлексії як оцінки з боку вселюдського.

Злочинність, що “розчищає шлях для творчості”, “поступу”, є негацією застарілого взагалі, як дух заперечення. Вона є демонічним началом в особистості, яке нерідко розкривається цинічним способом, кваліфікуючи себе як щось надлюдське, що має право повелівати й діяти виходячи із суто особистісних інтересів. Коли акцентуація досягає рівня, що далеко переступає межі нормального, особистість входить у патологічні стосунки, виявляючи певну залежність звуженого характеру. Коли при цьому вона вбачає в собі значні переваги над буденними виявами особистості, створює своєрідну виправдовувальну ідеологію щодо своїх учинків, тоді постає надлюдина, яка протиставляє себе іншому зі зневагою, зосереджує в собі, як на її думку, весь світовий титанізм, а саме відчуває в собі надлюдське. Коли ж надлюдина звільняє себе від протиставлення іншому і, більше того, вбирає в себе не просто інше, а вселюдське, відчуває в собі присутність вищого начала, тоді маємо справу зі святістю, яка вже обмежує себе щодо активності окремих учинків, є субстанційною значущістю, переживає абсолютну самодостатність, довершеність і разом з тим має межову індивідуалізацію. Особистість, яка містить у собі вселюдське, активно і проблемно співвідносить його зі своєю індивідуалізованою сутністю, особистість, яка завдяки своїй безмежній обдарованості розкривається у певних творчих актах, є творцем. Вона зосереджує в собі всі зазначені риси акцентуйованих особистостей та і їх самих узагалі. Таким є коло особистісних акцентуацій, риси яких тісно пов'язані між собою. Ломброзо розкриває особистість у стані великої творчої піднесеності, коли вона рішуче переступає межі звичайного вчинку. її незвичайність кваліфікується як антиморальне, але виправдовується як таке, що постало в результаті фатальної антропологічної спадковості. Зокрема, ці риси розкриваються як єдність геніальності й божевілля, адже, на думку Ломброзо, тільки таке поєднання може дати історично значну особистість.

Ломброзо досить упевнено розв'язує питання подібності геніальних і психічно хворих людей, досліджує вплив атмосферних явиш на геніїв та психічно хворих, які однаково гостро відчувають цей вплив, установлює залежність метеорологічних явищ і народження геніальних людей, намагається віднайти зв'язок раси й спадковості, геніальності та психічних захворювань. Ломброзо досліджує тих геніальних людей, які слабували на психічні розлади. Він зазначає особливості поєднання геніальності та психічних хвороб серед поетів, гумористів, артистів, графоманів, “пророків”, революціонерів. Як науковий матеріал Ломброзо використовує автобіографії психічно хворих людей, їхні літературні твори.

Висновки, що їх робить Ломброзо зі своїх досліджень зв'язку геніальності та божевілля, не підтверджують необхідності такого зв'язку. Проте психічні стани представників обох груп дещо схожі. “У буремному й тривалому житті геніальних людей бувають моменти, коли ці люди виявляють більше подібності до божевільних, і у психічній діяльності тих і тих є чимало спільних рис, наприклад, посилена чутливість, екзальтація, що змінюється апатією, оригінальність естетичних творів і здатність до відкриттів, несвідомість творчості та використання особливих висловів, сильна неуважність, схильність до самогубства і, нарешті, велика самоповага”. Щоправда, Галілей, Кеплер, Колумб, Вольтер, Наполеон, Мікеланджело – люди безсумнівно геніальні – не виявляли, проте, ознак божевілля. Крім того, Ломброзо зазначає, що геніальність проявляється значно раніше, ніж психічні захворювання.

Якщо психічні захворювання передаються спадково, то геніальність помирає разом з її носієм – індивідом. Видатні розумові здібності у хворих надто однобічні. Хворі не мають наполегливості в розв'язанні завдань, твердості характеру, уваги, акуратності, пам'яті – рис, найбільш властивих генію. Вони не виявляють співчуття до інших людей. Генії спокійно, з усвідомленням власних сил неухильно йшли обраним шляхом до високої мети, виявляючи твердість духу в нещасті, не стаючи рабами жодної пристрасті. Такими були Спіноза, Бекон, Галілей, Данте, Вольтер, Колумб, Мак'явеллі, Мікеланджело. За Ломброзо, всі ці люди мали сильний, гармонійно розвинений череп, що свідчить про міць мислительних здатностей, підкріплених могутньою волею. Вони ніколи не зраджували своїх переконань, не ставали ренегатами, не зрікалися розпочатої справи. Усім їм була притаманна цілісність характеру.

До патологічних ознак діяльності незвичайних людей Ломброзо відносить надмірну ретельність опрацювання матеріалу, зловживання символами, епіграфами та аксесуарами, переважання одного кольору в малюнку і відчайдушну жагу будь-яких новацій. В літературних творах та наукових статтях наявні претензії на дотепність, зайва систематизація, намір виставляти на перший план свою особу. І всюди – непереборний потяг до оригінальності, який, проте, не реалізується. Ломброзо висловлює побоювання стосовно долі народів, якими керують такі патологічні особистості. Вони намагаються віщати у стилі біблійного лаконізму. Серед них чимало шарлатанів, хоч вони самі цього не усвідомлюють. Таких психопатів Ломброзо називає матоїдами. Це удавані реформатори, які весь час наполегливо втручаються в соціальні проблеми й навіть здатні на політичні вбивства.

Божевільні та психопати з певними ознаками геніальності або й без них справляли великий вплив на натовп, провокували політичні рухи. Інші – справжні генії та божевільні (серед них Ломброзо називає Магомета, Лютера, Савонаролу, Шопенгауера) – знайшли в собі сили затримати розумовий розвиток народів і навіть виявилися засновниками релігій або сект. Отож, на думку Ломброзо, людство має остерігатися “блискучих геніальних привидів”.


Питання для обговорення та закріплення матеріалу

1. Які найбільш значущі психофізіологічні дослідження були проведені в ХІХ столітті?
2. Чому, за твердженням Й. Гербарта, психологія як наука про людину та психіку потребує опертя на математичний фундамент?
3. Поясніть сутність концепції Й. Гербарта про статику і динаміку уявлень та її роль в теорії навчання.
4. Що спільного в підходах Г. Ляйбніца та Й. Гербарта щодо змісту психіки?
5. Поясніть тезу Г. Фехнера про те, душа й тіло – тільки два різні способи вияву однієї й тієї самої істоти.
6. Чому Г. Фехнер убачав у психофізиці найвірогідніший шлях побудови наукової психології?
7. Прокоментуйте причини звернення Г. Фехнера до теології, схарактеризуйте його містико-психологічні пояснення про життя після смерті.
8. Схарактеризуйте місце Г. Гельмгольца в історії психологічної думки. Яким чином його природничонаукові досягнення вплинули на побудову нового наукового світогляду.
9. Чому І. Сєченов закликав до розв'язання психологічних проблем фізіологічними методами?
10. Прокоментуйте тези І. Сєченова:
“Вся безконечна розмаїтість зовнішніх виявів мозкової діяльності зводиться беззастережно до одного лише явища – м'язового руху”;
“Думка – це перші дві третини психічного рефлексу”;
“У незмірній кількості випадків характер психічного відображення на 999/1000 дається вихованням у найширшому розумінні цього слова і тільки на 1/1000 залежить від індивідуальності”.
11. Які завдання для психологічної науки формулює І. Сєченов у світлі своєї рефлекторної теорії психіки?
12. Прокоментуйте думку К. Ушинського про те, що на людину не можна дивитися тільки з позиції фізіолога, патолога, психіатра, історика, політеконома, філолога і т. ін. Поясніть сутність його антропологічного принципу.
13. Як К. Ушинський розумів природу психологічного такту?
14. Чому, на противагу всім іншим психологам, К. Ушинський ставив у центр душевних явищ не свідомість, не волю, а почуття як перші прояви потягів?
15. Які методи дослідження психіки були запропоновані В. Вундтом?
16. Чому В. Вундта можна вважати не лише засновником експериментальної психології, але й одним із фундаторів етнічної та історичної психології?
17. У чому виявився вплив теорії еволюції Ч. Дарвіна на психологію?
18. Яким чином, спираючись на концепцію статевого відбору, Ч. Дарвін розглядає виникнення індивідуальних особливостей людей, формування розуму, мови?
19. У чому Ч. Дарвін убачає підґрунтя розвитку розумових і моральних якостей людини?
20. Поясніть, чому психічне осмислюється Ч. Дарвіним як механізм і наслідок статевого вибору.
21. Що підштовхнуло Ф. Гальтона до розгляду проблеми генетичних передумов розвитку психічних здібностей?
22. Які теоретичні й практичні основи тестування розробив Ф. Гальтон?
23. Поясніть сутність євгенічних досліджень, започаткованих Ф. Гальтоном.
24. У чому, за Г. Еббінгаузом, сутніть вододілу між психологією та науками про об'єктивний світ?
25. Що нового привніс в експериментальну психологію Г. Еббінґауз?
26. Чому ідея “вродженого злочинця”, запропонована Ч. Ломброзо, зазнала гострої критики?
27. Прокоментуйте популярність теорії невропатичності, психічних аномалій видатних особистостей, які розробляв Ч. Ломброзо.

Рекомендована література до розділу

Александер Ф., Селесник Ш. Человек и его душа: познание и врачевание от древности и до наших дней. – М., 1995.
Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности. – М., 1997.
Корольчук М.С., Криворучко П.П. Історія психології. – К., 2004.
Лихи Т. История современной психологии. – СПб., 2003.
Ломброзо Ч. Гениальность и помешательство. – К., 1995.
Марцинковская Т.Д. История психологии. – М., 2001.
Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995.
Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней: Новое время.– СПб., 1996.
Роменець В.А. Історія психології XIX – початку XX століття. – К., 1995.
Роменець В.А. Історія психології: XIX – початок XX століття. – К., 2007.
Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори: У 2-х т. – К., 1983.
Якунин В.А. История психологии. – СПб., 1998.
Ярошевский М.Г. История психологии. От античности до середины ХХ века. – М., 1997.