середа, 21 червня 2017 р.

2.2. Піфагор: арифметика і етика душі


Виходець з острова Самоса – Піфагор (бл. 580-500 до н. е.), зайнявшись математикою, почав вважати її начала сутністю всього існуючого. Оскільки серед цих начал число від природи є першим, він ототожнював числа з тими чи іншими явищами. 

Ще за життя Піфагор був оточений численними чутками, що потім неймовірно зростали, затемнюючи істину. Правда, те, що засновник піфагореїзму користувався незвичайною славою як у сучасників, так і в нащадків, дало подвійний результат: ім’я Піфагора увійшло в легенди, які примножувалися від століття до століття, і разом з тим дозволило зберегти пам’ять про реальні історичні постаті та їхні погляди. 

Піфагор уперше назвав Всесвіт “Космосом”, тобто “порядком”, розглядаючи його як єдність неба і землі, богів і людей. Можливо, вже сам Піфагор (обмеженість джерел не дає змоги стверджувати це категорично) почав “числовим способом” тлумачити окремі речі, душу, твори мистецтва і весь Космос. 

Ранні піфагорійці підкреслювали, що всі елементи чисел є елементами всього сущого. Причому спочатку числа нічим не відрізнялися від речей і зберігали суто речову і тілесну природу. Як би там не було, число в піфагореїзмі набуло сакрального значення і стало об’єктом вшанування. Не випадково Піфагор вважав, що щастя (“евдемонія”) полягає у знанні досконалості чисел.

Мислителя можна вважати предтечею ідеалізму, оскільки першоосновою буття він вважав ідеальні сутності – цілі натуральні числа, а пропорції між ними утворюють світову гармонію. Самі ж числа пов’язані з геометричними фігурами (трійка – з трикутником, четвірка – з чотирикутником і т. д.). До чотирьох, уже відомих на той час стихій, Піфагор додає ще й п’яту, яка не була відображена у міфології, – ефір і пов’язує їх усіх з числами. Число для Піфагора було і матерією, і формою Всесвіту. З цього подання витікає і основна теза піфагорійців: “Усі речі – суть числа”. Але оскільки числа висловлювали “сутність” всього, то і пояснювати явища природи слід було тільки з їх допомогою.

Важливе місце у піфагорійському вченні посідають питання про душу, про її безсмертя і спасіння, про людське щастя. Віра у безсмертя людської душі, в “інше” життя була пов’язана із цілою низкою математичних та релігійних настанов. У піфагорійському союзі ці настанови мали реальну мету – це прагнення до впорядкованості, гармонізації та удосконалення людини. 

Перше місце в лікуванні недугів душі посідає у піфагореїзмі музика, яка була тим “розслабляючим” комплексом, який дає можливість перейти людині від внутрішнього світу до зовнішнього. Музика була наділена психотерапевтичними властивостями: вона могла лікувати гнів, тривогу та смуток. Оскільки душа розглядалася як суперечлива єдність почуттів та розуму, то тільки музика була здатна приборкати почуття та просвітити розум, відновити душевну гармонію, рівновагу. Вчення Піфагора про космос як музичну гармонію знайомить нас з людиною, яка є його частиною, і сприймає цей космос як прекрасно влаштований світ математичних пропорцій. 

Піфагор використовував математику як один з основних доказів існування божественного начала та божественного походження розуму людини. Аналізуючи хід думок мислителя, можна дійти висновку, що індивід, стикаючись з конкретними предметами, не помічає в природному середовищі ідеальних речей. Водночас він здатний у своїй свідомості за допомогою процесу логіко-розумової діяльності синтезувати ідеальні образи, які не лише вдало вписуються у навколишнє середовище, тобто накладаються на природну “матрицю”, але й можуть піддаватися оперативному комбінуванню у процесі мислення. На доказ коректності цього при-пущення можна взяти хоча б той факт, що в природі не існує ідеального геометричного кола, але умоглядно його можна побудувати у власній уяві та навіть відтворити фізично, координуючи свої дії з уявним образом, який є продуктом розумової діяльності. Те ж саме можна сказати й про ідеальний трикутник чи квадрат, паралельні прямі тощо.

Зазначена діяльність індивіда вказує на те, що до його розуму, а відповідно й осмисленості дій з самого початку існування людства закладені ідеально-раціоналістичні начала, що набувають ознак божественної сутності. Саме в такий спосіб, за допомогою математично-філософського аналізу, Піфагор доводить існування Творця усього сущого, божественного начала та виокремлює людину серед нескінченно великої кількості живих земних організмів, наділяючи її розумом і здатністю не тільки логічно мислити, але й творити. 

Саме тому Піфагор розглядав логос як упорядкованість на засадах ма-тематики. При цьому він надавав великого значення антиноміям – суперечностям, що не піддаються логічному поєднанню, але без яких неможливо розкрити сутність однієї з них, не порівнявши її з іншою, з антиподом: “межа – безмежність”, “однина – множина”, “світло – пітьма”, “добро – зло”. Філософ стверджував, що лише математичні розрахунки та логіко-математичні докази можуть поєднувати полярні несумісності. 

Послідовники Піфагора вважали протилежності началами усього сущо-го. Виділялося десять пар таких начал: межа – безмежне; спокій – рух; парне – непарне; пряме – криве; однина – множина; світло – пітьма; праве – ліве; добре – погане; чоловіче – жіноче; квадрат – паралелограм.

Переносячи ці логічні порівняння на суспільну основу буття можна припустити, що піфагорійці сприймали соціально-етичні відносини достатньо антиномічно, фактично впадаючи у крайнощі. Будь-яка суспільна рівновага сприймалася ними як протиставлення абсолютного добра абсолютному злу, що категорично виключало застосування пом’якшуючих факторів.

Так, піфагорійське визначення справедливості як відплата рівним за рівне являло собою певну філософську абстракцію давнього принципу таліону (“око за око, зуб за зуб”), тобто несло у собі суворе категоричне правило, будучи, в свою чергу, чітким, ясним та таким, що не приховує у своєму змісті якихось завуальованих конструкцій, які б надавали можливості його неоднозначного трактування. По-іншому й не могло бути у колі осіб, які виражали своє відношення до числа, як до первинного абсолюту, а математичні вправи відносили майже до культового рангу: у піфагорійців заняття цією наукою вважалося своєрідним очищенням душі. Адже математика – наука точна і не допускає довільного трактування. Саме цей принцип математичної точності у синтезі з поняттям “таліонівської” справедливості піфагорійцям і вдалося зобразити у нумерології (від лат. numero – рахую і грец. logos – вчення) – містичному вченні, заснованому на математичному принципі упорядкування Всесвіту, вірі в надприродний вплив на долю людини та країни поєднань певних чисел, цифр. 

В етиці піфагорійців числом справедливості стала четвірка: будучи першим квадратом, тобто результатом помноження самого на себе першого натурального числа, що у підсумку призводить до збільшення результату, четвірка виражає сутність справедливості, яка криється у тому, щоб відплачувати рівним за рівне. Тобто справедливість виражається як крайнє зло помножене на крайнє добро. Але не випадково справедливість у піфагорійському вченні виступає первинною, початковою категорією, адже четвірка є результатом квадрата першого натурального числа, з чого випливає, що дане філософсько-етичне поняття виступає першоосновою соціального буття людського індивіда, на якому ґрунтуються всі, без винятку, ціннісні регулятори поведінки та співжиття соціально-неоднорідних категорій населення, та завдяки якому долаються антагоністичні суспільні настрої, встановлюється та функціонує феномен суспільної рівноваги.

Фактично Піфагор уперше виразив справедливість не у формі усної промови чи письмового твору, а зобразив її формулу графічно у вигляді цифрового рівняння: 2 х 2 = 4, де одна двійка – втілення крайнього зла, інша – крайнього добра, в результаті множення яких ми отримуємо справедливість, як серединну, компромісну категорію між добром і злом. 

Нумерологічні системи розрахунку життєвих циклів розглядали паралельні смисли слів через їх числові еквіваленти, а також аналізували значення імен, днів народження і важливих історичних дат.

Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у переселення душ після смерті людини з одного тіла в інше. Переказують, що сам Піфагор нібито пам’ятав свої попередні “втілення”– як мандрувала його душа, в яких тваринах і рослинах вона перебувала тощо. 

Відомо, що якось, проходячи вулицею, Піфагор побачив, як б’ють собаку. “Стійте! – вигукнув він. – Не бийте! Це душа мого друга! Я зразу це збагнув, коли почув його голос”.

Психологічні уявлення прибічників піфагорійської школи зводилися до кількох догм: душа існує окремо від тіла і може єднатися з довільним тілом; вона досконаліша і могутніша за тіло, бо існує навіть тоді коли тіло гине; душа ув’язнена в тілі за скоєні нею провини та буде визволена, коли  очиститься через відпокутування за провини. Тілесне життя має, таким чином, ціль:  воно служить визволенню душі. Нещастю, яким є втілення, можна запобігти дотримуючись певного стилю життя: не їсти втіленої духовної істоти (вегетаріанство); не складати присягу (щоб не збрехати супроти зобов’язань, даних в інших втіленнях); не піднімати того, що впало; не приймати балакливих і нестриманих гостей; перед смертю не хапатись за життя і т. ін.

Спосіб життя піфагорійців повністю відповідав ієрархії цінностей. Перше місце відводилось прекрасному і благопристойному (в тому числі науці). Друге місце займало вигідне й корисне. Третє – приємне. Піфагорійці піднімались до сходу сонця, виконували мнемонічні (пов’язані з розвитком і зміцненням пам’яті) вправи, а потім йшли на берег моря зустрічати сонце, обдумували майбутні справи, працювали. Наприкінці дня після обмивання всі спільно обідали і славили богів. Потім – спільне читання. Перед сном кожний піфагорієць звітував про минулий пройдений день. 

В основі піфагорійської етики лежало вчення про належне: перемогу над пристрастями, підкорення молодших старшим, культ дружби і товари-ськості, шанування Піфагора. Такий спосіб життя мав світоглядні основи, виходив із уявлень про Космос як упорядковану і симетричну цілісність, краса якого відкривається не всім, а лише тим, хто веде праведний спосіб життя. 

Аскетична практика життя в піфагорійській громаді мала привести до того, що людина, досягнувши шляхом аскези певного удосконалення, тим самим звільнилась би від вічного неспокою – переселення з тіла в тіло (“мандрівка душ”), звільнившись від тіла взагалі, та залишивши таким чином “коловорот існування”, “коло народжень” та досягнувши ідеального стану – вічного спокою.

У вченні піфагорійців дивовижним чином переплелися арифметика й музика, геометрія й етика, психологія і практика, астрономія і політика і, звичайно ж, релігія. У піфагореїзмі, як згодом і в християнстві, усе починається і закінчується Божеством. Тут – зв’язок смертного і безсмертного, осягнення божественного закону, з’ясування таємниці, як позбутися зла і досягти блаженства, зведення доброчесності до чисел. Числа виражали не тільки речі, але й такі якості, як “дружба”, “рівність”, “розум” тощо. Числа – першопричини всього сущого, стали “богами” такими ж досконалими, як і останні. 

Сам Піфагор постійно наголошував на тому, що спілкується з богами. За словами біографів, він з великою наполегливістю і старанністю відвідував усі богослужіння, викликаючи здивування і симпатію у жерців та віщунів, з якими мав справу, і ґрунтовно з’ясовував про все що стосується релігії. Зрештою Піфагор був зарахований учнями до богів. Та й сама серцевинна ланка вчення піфагорійської спілки була пов’язана з божественним, оскільки її представники вбачали в числових відношеннях сутність усіх речей, станів і чеснот, які зумовлювалися впливом богів або й самі ототожнювалися з богами. Нарешті, всі постанови піфагорійців відносно того, що слід робити і чого не слід, мали на меті забезпечення спілкування людини з Божеством, у чому і полягали мета життя та сенс їхньої філософії. Душа, що відкололася від Бога, мала тепер повернутися до нього. 

У пiфагореїзмi поєднувалися фiлософiя i культ, знання i мiстика. Його представники вважали, що краса Космосу як цілісності вiдкривається тому, хто веде “правильний” спосіб життя, котрий включав посвяту в таїнства, мiстерiї, аскетичні настанови, табу (наприклад, на вживання в їжу м’яса та бобiв), тривале мовчання для непосвячених тощо. Iснував також культ Пiфагора як богослова й мудреця, мага й чудотворця, що мав найвищий авторитет у громадi. На його слова – “Сам сказав!” – посилалися як на слова Бога. Водночас у пiфагореїзмi простежуються спроби тлумачення священних текстiв як способу досягнення езотеричного знання. 


До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.