субота, 23 липня 2016 р.

Розділ 5. “HOMO PSYCHOLOGICUS”: СТАНОВЛЕННЯ НАУКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ



У XIX ст. психологія починає виходити за межі філософії та прагне набути статусу самостійної науки, стає природничонауковою за своїм спрямуванням, зближується з фізикою, фізіологією та біологією. Першими вченими експериментаторами у психології стали фізики (Г. Фехнер, Г. Гельмгольц) і фізіологи (В. Вундт, І. Сєченов), а їхні праці стали природничонауковою основою для запровадження експерименту в психологію. Особливо слід відзначити, що ці вчені формували експериментальні методи, які могли бути застосовані й під час вивчення психічних явищ.

Важливу роль у становленні психології як науки у ХІХ ст. відігравали дослідження психічних явищ, що спиралися на ідеї асоціанізму. Поширювалася думка про те, що асоціативний механізм діє тільки на рівні мозкових структур. Асоціація між думками є лише своєрідним відображенням асоціацій, що виникають між різними станами мозку. Відтак психологію слід розглядати як один із розділів фізіології.

У першій половині XIX ст. шотландський анатом Чарльз Белл (1774-1842) і французький фізіолог Франсуа Мажанді (1783-1855) вивчали розбіжності між чуттєвими і руховими нервами. Було встановлено, що під час подразнення кінця чуттєвого нерва імпульс передається через нервовий центр, де переробляється на руховий нерв та іде до м’язів. Ці дані підтвердили гіпотезу про рефлекс. Виникло поняття про рефлекторну дугу, за допомогою якого в той час пояснювалися найпростіші форми рухових реакцій.

Російський учений Іван Сєченов (1829-1905) у праці “Рефлекси головного мозку” стверджував, що “всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження є рефлекси”. Акт свідомості, на його думку, тотожний за своїм походженням рефлексу. Спираючись на вчення про рефлекси, І. Сєченов розробив програму створення об’єктивної психології, яка має базуватися на об’єктивному методі спостереження за еволюцією індивідуальної поведінки. Однак його рефлекторна модель психіки не була експериментально доведена.

У середині ХІХ ст. дослідження психічних феноменів набули поширення і визнання в науковому світі. Укріплювалася думка про психічне як таке окреме, що має природне походження, що у своєму функціонуванні й розвитку пов’язане з фізичною, хімічною, біологічною, фізіологічною формами буття сутнього, але має свої якісні відмінності та функціонує за власними законами. Уявлення про психіку розототожнювалося з уявленнями про душу і свідомість. Розширювалося коло вчених, які спеціалізувалися у вивченні природи і механізмів психіки, застосовуючи подібно до природничих наук метод експерименту. Формувалася конкурентна щодо інтроспективного підходу думка про можливість об’єктивного дослідження психічних явищ. Ці та інші фактори стимулювали пошук можливостей для оформлення психології як самостійної науки, що не потребує опіки ні філософії, ні фізіології, ані релігійних систем.

Процес формування психології як науки передбачав, окрім дослідницької, велику організаційну роботу, за яку одним із перших узявся німецький вчений Вільгельм Вундт (1832-1920). В одній із своїх праць вчений зазначав: “Я завжди намагався сприяти тому, щоб психологія посіла самостійне місце як емпірична наука поза філософією і щоб при цьому не втратила допомогу з боку природничої методики, оскільки остання до неї може використовуватись, однак не менше я прагнув звичайно і того, щоб результати, досягнуті подібним шляхом психологією, своєю чергою використовувались філософією”.

На основі узагальнення результатів досліджень психічних явищ В. Вундт доводив, що психологія має свій специфічний об’єкт, відмінний від об’єктів дослідження інших наук, зокрема фізіології. На його думку, психологія є наукою про “безпосередній досвід”, який не поділяється на досвід зовнішній і внутрішній, який, на відміну від природничих наук, співвідноситься із суб’єктом, його думками, почуттями, волею тощо. До своєї системи психіки В. Вундт залучав психічні елементи (відчуття), психічні утворення (уявлення, душевні порухи), сполуки психічних утворень (свідомість з її станами і механізмами уваги, сприйняття тощо), продукти психічного розвитку (форми і норми спілкування, міфи, ідеали тощо), психічну причиновість (закони відношення, закони розвитку).

На противагу філософській психології В. Вундт будує психологію емпіричну та установлює її відношення до суміжних дисциплін: щодо природознавства психологія виявляється наукою доповнювальною, для наук про дух – основною, стосовно ж філософії вона є підготовчою емпіричною наукою. Оскільки, на його думку, предметом психології є насамперед психічні процеси, то дослідження у цій галузі знання може бути лише експериментальним спостереженням. Вундт наголошує, що цілеспрямоване спо­стереження за суб’єктивними фактами змінює або ж цілком знищує їх. Водночас серед основних психічних процесів немає жодного, до якого не можна було б застосувати експериментальні методи. Лише такі продукти духу, як мова, міфи й звичаї, не піддаються експериментальному дослідженню. Проте Вундт уважає, що психологічний аналіз може пояснити ті психічні процеси, які беруть участь у виникненні та розвиткові цих продуктів. Оскільки останні є результатом людського спілкування та пов’язані з жит­тям суспільства, то всю галузь їх психологічного дослідження Вундт за традицією називає психологією народів і протиставляє її експериментальній психології. Проте Вундт не визнає намірів матеріалістичної психології виводити психічні процеси з фізіології мозку, називаючи цей напрямок неспроможним. Фізіологія, як він твердить, ні тепер, та й взагалі ніколи не зможе пояснити причини психічних процесів унаслідок відмінності точок зору природознавства і психології.

У перших психологічних наукових школах ставились питання про аналіз структур психічного життя, функціонування психіки як механізму адаптації до навколишнього середовища, роль мотивації та цілісність психічного життя людини, вивчення поведінки з урахуванням свідомості чи несвідомого. Дослідники намагались створити методи для вивчення різних об’єктів – процесів функціонування мозку та нервової системи, зовнішніх аспектів поведінки та діяльності, які можна спостерігати чи вимірювати, таємничих процесів пізнання (сприйняття, пам’яті, мислення, вирішення задач), творчості, суб’єктивних переживань, мотивації, психічного розвитку, а згодом – особистості, психології соціальних спільнот.

З часів Вундта конфлікт між прихильниками природничонаукового і гуманітарного підходів у психології не припиняється. Гуманітарії звинувачують (і часом обґрунтовано) “природничників” у редукціонізмі, спробі звести всі феномени психіки до біології і фізіології, пояснити психічне через механістичні схеми рефлексів і реакцій, подолавши всі суперечності людського духу, або й зовсім знехтувати ним, спробі побудувати своєрідну “душевну механіку”. Окрім того, існує редукція психіки в напрямі до соціального. У відповідь “природничники” звинувачують “гуманітаріїв” в ідеалізації, спробі побудувати “психотеологію”, вбачаючи завданням психології опис духовних явищ.

Якщо у природничонауковій парадигмі втрачено духовність, то в гуманістичній – дослідник може заблукати у смислах. Природничонаукова, матеріалістична парадигма у психології має обмеження у певних сферах використання, зокрема, у вивченні сутності і глибинних феноменів особистості. Психологія, що дотримується позитивістської і почасти гуманістичної парадигм, редукує головну суть людини, її особистість до сукупності фізичної, фізіологічної, психофізіологічної, психологічної, соціально-психологічної та духовної реальностей. Це неповне, спрощене, а відтак – неадекватне бачення людини, спонукальних сил її поведінки, головних переживань і проблем, особливостей уявлення про себе, про світ і своє життя, його перспективи та фінал. 

Розділ 6. “HOMO PSYCHOANALYTICUS”: ЗАГЛИБЛЕННЯ У ЛЮДСЬКЕ НЕСВІДОМЕ


Психоаналіз, який виник на межі ХІХ-ХХ століть як психологічна та психотерапевтична наука, згодом поширюється в соціокультурному просторі. Він упродовж усього цього часу залишається яскравим феноменом у культурі західної цивілізації. Це одне з небагатьох філософсько-психологічних учень, яке реально вплинуло на сучасну культуру, досить радикально трансформувало традиційну західну свідомість не лише на академічному, а й маскультурному рівні. Виникає новий психоантропологічний феномен – “Homo psychoanalyticus”.

Окрім цього, є ще одна не менш значуща особливість психоаналізу, яка істотно виокремлює його поміж численних гуманітарних наук. Фактично впродовж усієї історії психоаналізу його супроводжує дискусія щодо його наукового статусу. Це не викликає особливого подиву, оскільки його фундатор, доктор З. Фройд (1856-1939) привніс досить однозначно цю неоднозначність філософічності та відповідно – науковості психоаналізу.

З. Фройд, як відомо, прагнув до того, щоб зробити психоаналіз наукою в дусі XIX століття – наукою, здатною встановлювати факти, пояснювати їх причини і передбачати хоча б окремі наслідки. Біля витоків фройдівського підходу – невдоволеність тодішніми концепціями свідомості, містичними, або грубо натуралістичними, причому в першому випадку позбавлялося сенсу питання про джерела свідомості, а в другому – утверджувалася жорстка залежність свідомості від зовнішніх факторів.

Психоаналіз, який має своїм предметом унікальний феномен дослідження, а саме сферу несвідомого в людській психіці та пов’язану з цим проблему ірраціональності, став не лише привабливим “полем” для різного роду методологічних, а й своєрідним і досить жорстким критерієм на науковість “духовних наук”.

На те, що психоаналіз має статус природничонаукової теорії, З. Фройд наполягав завжди. Аж до кінця життя він стверджував, що саме дослідження несвідомих психічних процесів дозволяє психології зайняти своє місце в ряду природничих наук. Розум і свідомість, на його переконання, такі ж об’єкти наукового дослідження, як і інші речі, які існують поза людиною. Тому психоаналіз має повне право вважатися науковим світоглядом.

Водночас, на тлі суперечок з приводу науковості психоаналізу, така фройдівська однозначність кидає виклик нашим звичним уявленням про науку та пізнання, змушуючи припустити, що тут ми маємо справу з абсолютно специфічним феноменом.

Сам З. Фройд свої відкриття порівнював не з філософськими вченнями, а з відкриттями М. Коперніка і Ч. Дарвіна. Як спеціальна наука, як галузь психології – глибинної психології, чи психології несвідомого – психоаналіз абсолютно не здатний сформулювати власний світогляд, він повинен запозичувати його з науки. З. Фройд вважав психоаналіз частиною науки, і якщо дотримувався будь-якої філософської традиції, яка стосується психоаналізу, то це була традиція матеріалізму і натуралізму. В цьому контексті можна говорити про певну “методологію щеплення” психоаналізу в структуру окремих дисциплін, коли концептуальні й методологічні напрацювання в галузі психоаналітичних досліджень доповнюють уже існуючі, дозволяючи більш повно представити картину  пізнаваної дійсності.

Становлення психоаналізу співпадає з періодом масового захоплення позитивізмом, коли під сумнів була поставлена метафізична, трансцендентна природа духовного начала людини, а потім і природа ідеального взагалі. Традиційний дуалізм “душа-тіло”, що існував протягом століть, був відкинутий, духовне визначалося лише як атрибут тілесної субстанції, а свідомість трактувалась не як особлива субстанція, а лише як властивість матеріального субстрату. Як наслідок – душа стає значно ближчою фізичному тілу, віддаляється від метафізичного духу. Виникають тези про соціальну природу свідомості, її практичну природу тощо. Психоаналіз у такій ситуації постає в якості певного синтезу, саме він прагне пов’язати філософію як вчення про свідомість та пізнання з досвідом завдяки практиці клінічної медицини. І власне цим пояснюється те, що спочатку розвивалася практика психоаналізу і лише пізніше він перетворився на філософську течію.

Реальність несвідомого у З. Фройда зводилася перед­усім до сексуальності. Для патріархальної епохи з її ставленням до сексу як до зла з жіночим обличчям фройдівський аналіз психосексуальності сприй­мався як бомба, що підриває консервативну суспільну структуру, породжує прагнення сексуальної свободи, відмову від багатьох патріархальних стереотипів люд­ської поведінки тощо. З. Фройд, який ідеалом вважав під­корення низьких інстинктів розуму, несподівано став символом сексуальної революції.

Ідеї З. Фройда утворили надзвичайно благодатне поле для інтерпретацій, доповнень та варіацій. На їх основі виникли і затвердили своє право на існування “аналітична психологія” Карла Юнга (1875-1961), “гуманістичний психоаналіз” Еріха Фромма (1900-1980), “сексуально-економічна психологія” Вільгельма Райха (1897-1957), “індивідуальна психологія” Альфреда Адлера (1870-1937), “культурно-філософська психопатологія” Карен Хорні (1885-1952), “структурний психоаналіз”  Жака Лакана (1901-1981) та ін.

Виникнення модифікацій психоаналізу було пов’язане не тільки з розвитком і становленням нової теорії, а й з виникненням респектабельного економічного ринку. Від самого початку лікарської діяльності Фройда до нього зверталися пацієнти, які були нездорові у загальноприйнятому розумінні цього слова, у них спостерігалися важкі душевні розлади – фобії, нав’язливі стани, істерія.

Поступово методи психотерапії почали застосовувати до людей, які традиційно не вважалися “хворими”. Вони скаржилися на втрату смаку до життя, зниження працездатності, тривожний стан, почуття самотності, невдалий шлюб. Таким чином, функція психоаналізу змінилася докорінно, оскільки “хворими” стали люди з якісно іншими, радше “соціальними”, симптомами. Причини цього встановити неважко, оскільки соціально-економічні умови породжували відчуження людей один від одного, почуття самотності та відчуженості. Психоаналіз розв’язував проблему спілкування, оскільки в процесі терапії виникала можливість не тільки висловитися, а й зняти з себе відповідальність за прийняття того чи іншого рішення.

Незважаючи на негативні відгуки, і  противники, і реформатори психоаналізу стимулювали пошук нових життєдіяльних форм психоаналізу і як методу дослідження, і як терапії, і як вчення про психіку людини. Отож, психоаналіз до цього часу залишається найбільш усебічним та глибоким проникненням у людську психіку. Він має усі підстави зберегти свою евристичну роль навіть у світлі його неадекватної науковості. 

пʼятниця, 22 липня 2016 р.

ГЛОСАРІЙ

Абсолют (лат. absolutus – безумовний, необмежений) – те, що ні від чого не залежить, безвідносне. Вічна, нескінченна першооснова світу. Звідси – “абсолютна ідея”, “абсолютний дух”.
Абстракція (лат. abstracto – відокремлюю) – один з моментів пізнання, який полягає в мисленому відокремленні й виділенні в самостійні об’єкти окремих сторін, властивостей, відношень певних предметів пізнання.
Агностицизм (грец. непізнаванний) – філософське вчення, яке заперечує можливість пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності.
Аксіологія (грец. ахіа – цінність) – вчення про цінності. Аксіологічний підхід – ціннісний підхід.
Акциденція (лат. accidentia – випадковість) – випадкова, минуща, тимчасова, неістотна властивість.
Анамнезис (грец. anamnesis – пригадування) – термін платонівської філософії, який означає стан людської душі, яка згадує про бачене нею у світі потойбічному.
Анімізм (від лат. anima, animus – душа, дух) – віра в існування душі і духів, які керують матеріальним світом.
Антропогонія (від грец. anthropos – людина; goneia – народження) – розмаїття міфів про про походження перших людей.
Антропоморфізм (грец. anthropos – людина і morphe – вигляд, форма) – наділення предметів природи, небесних тіл, тварин, а також надприродних істот (духів, богів) зовнішністю і фізичними властивостями людини.
Антропний принцип (від грец. anthropos – людина), принцип антропності – один з принципів сучасної космології, який стверджує, що світові фізичні константи оптимально доцільні для виникнення біосфери і початку соціогенезу.
Антропопсихогенез (від грец.  anthropos – людина, psyche – душа, дух і genes – походження, виникнення) – виникнення і розвиток психічного життя (відчуттів, мови, вольової і розумової діяльності) у людини.
Антропоцентризм (грец. anthropos – людина і лат. centrum – осереддя, центр) – принцип деяких релігійно-ідеалістичних вчень, за яким людина нібито є центром Всесвіту і найвищою метою всіх подій, що відбуваються у світі.
Апологетика (грец. apologetikos – захисний, виправданий) – галузь християнського богослов’я, що обґрунтовує віровчення християнства.
Архе (грец. arche – початок, походження) – термін давньогрецької філософії: 1) відправна точка, початок чого-небудь у просторовому або часовому розумінні; 2) початок як причина чого-небудь.
Архетип (грец. arche – початок і typos – образ) – в аналітичній психології – ідеальна форма, наділена енергетичною силою, що походить з неусвідомленого і формує уявлення. Цим терміном позначають “первісні уявлення” або “універсальні форми думки”, які є цеглинами, з яких складається колективне несвідоме. Архетипи колективного несвідомого – це пам’ять поколінь, яка сформувалася тоді, коли наші предки тривалий час переживали схожі події. 
Аскетизм (грец. asketes – навчений вправам; пустельник, чернець) – моральний принцип, який полягає у крайньому обмеженні потреб людини, самозреченні, у відмові її від життєвих благ і насолод з метою самовдосконалення або досягнення морального чи релігійного ідеалу.
Асоціація (лат. associatio – поєднання) – у психології зв’язок, який утворюється при певних умовах між двома або більше психічними утвореннями (відчуттями, сприйняттями, уявленнями, ідеями тощо); дія цього зв’язку полягає в тому, що з’явлення одного члена асоціації приводить до появи іншого (інших).
Атараксія (грец. ataraxia – спокій, незворушність) – поняття давньогрецької етики про душевний спокій як мету й форму поведінки, до якої повинна прагнути людина.
Атрибут (лат. attribute – надаю, наділяю) – необхідна, суттєва, невід’ємна властивість предмета або явища, без якої вони не мають своєї визначеності і не можуть ані існувати, ані мислитися.
Афект (лат. affectus – хвилювання, пристрасть) – сильне короткочасне емоційне переживання.
Благо – поняття, яким позначають усе, що має для людини позитивне значення. Залежно від здатності речей та явищ задовольняти різні потреби людини розрізняють блага матеріальні (засоби виробництва, їжа, одяг тощо) і духовні (свобода, істина, краса, добро та ін.).
Бог – надприродна всемогутня істота, головний обєкт релігійної віри і поклоніння. У розвинених релігіях Бог завжди виступає як особистість, з якою віруючий може спілкуватися, вимолювати у неї певні блага, просити про втручання в події.
Буття – філософська категорія, що позначає: 1) все, що реально існує; 2) те, що існує як істинне, на відміну від видимого; 3) реальність, яка існує об'єктивно, поза свідомістю людини і незалежно від неї; 4) загальний спосіб існування людини.
Волюнтаризм (лат. voluntas – воля) – 1) напрям у філософії, який проголошує основою буття волю; 2) діяльність, що керується лише суб’єктивними бажаннями та рішеннями.
Гедонізм (грец. hedone – насолода, задоволення) ­ філософсько-етичне вчення, за яким найвищим благом і метою життя людини є насолода.
Генезис (грец. genesis – виникнення, зародження) – поняття, що виражає як момент походження, виникнення предметів і явищ, так і процес їх закономірного розвитку.
Герменевтика (грец. hermeneutike – мистецтво тлумачення): 1) у класичній філології – вчення про інтерпретацію рукописних і друкованих давніх текстів; 2) у сучасній філософії – метод тлумачення культурно-історичних явищ, який протиставляється об’єктивному, традиційно-науковому методу.
Гілозоїзм (грец. hyle – речовина, матерія і zoo – життя) – філософське вчення, за яким здатність відчувати нібито притаманна всій матерії.
Гносеологія (грец. gnosis – пізнання) – розділ філософії, в якому досліджуються пізнавальне відношення суб’єкта до об’єкта, природи і можливості пізнання людиною світу і самої себе.
Дао (китайською буквально – шлях) – поняття давньокитайської філософії означає в даосів Загальне, Закон Природи, початок і кінець Творіння. У давній європейській філософії аналог – логос.
Де – у даосизмі  – благодать, сила, мораль; останнє значення властиве більш для конфуціанського розуміння “де”. Традиційне “де” – не мораль, а, скоріше, порядок речей, який найбільш повно відповідає сутності дао, тобто, природна сила, що рухає всесвіт.
Дедукція (лат. deductio – виведення) – перехід від загального до окремого. Дедукція має значення методу дослідження, при якому окреме пізнається на основі знання загальної закономірності.
Деїзм (лат. Deus – Бог) – принцип філософських вчень, які, визнаючи Бога першопричиною світу, заперечували його втручання в явища природи та в хід суспільних подій.
Деміург (грец demiurgos – ремісник, творець) – в ідеалістичній філософії творче начало, творець Всесвіту в теології – Бог.
Детермінізм (лат. determinatus – визначений, обмежений) – філософське матеріалістичне вчення про загальну об’єктивну зумовленість явищ природи, суспільства і людської психіки, зокрема волі. Головним у детермінізмі є положення про причинність як такий зв’язок явищ, при якому одне явище (причина) за певних умов породжує інше (дію).
Дискурс (лат. diskursus – міркування, доказ) – поняття, яке означає промову, виступ, міркування.
Дискурсивний (лат. diskursus – міркування, доказ, аргумент) – той, що здійснюється шляхом логічних міркувань, розсудковий, опосередкований.
Дихотомія (грец. dichotomia – поділ надвоє) – тип поділу понять, коли виділяються два видових поняття, причому до змісту одного з них включено ознаку, яка є запереченням відповідної ознаки іншого поняття.
Діалектика (грец. dialektike – мистецтво ведення бесіди, полеміки) – 1) у давньому значенні: мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення і подолання суперечностей у судженнях супротивника; 2) у сучасному розумінні: а) об’єктивний процес розвитку явищ на основі виникнення, боротьби і розв’язання притаманних їм суперечностей; б) філософська наука про універсальні закони руху і розвитку природи, суспільства і мислення.
Діалог (грец. dialogos – розмова, бесіда) – форма мовно-мислительної комунікації, в якій схрещуються два чи більше різноспрямованих потоки думок з метою з’ясувати спільні точки взаємопорозуміння та окреслити їх розбіжності.
Догматизм (грец. dogma – думка, вчення, положення) – спосіб засвоєння і застосування знань, у якому те чи інше вчення або положення сприймається як закінчена, вічна істина, як догма. Догматизмові властиві некритичне беззмістовне мислення за шаблонами, оперування готовими, раз назавжди виробленими формулами.
Дуалізм (лат. dualis – двоїстий) – принцип філософського пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) – духу і матерії, ідеального і матеріального.
Дуккха (санскр. буквально незадоволеність, непостійність, нестерпність, хворобливість, неприємність, страждання, біль) – страждання, незадоволеність життям у буддистському вченні.
Дух – притаманна людині здатність бути самосвідомим суб’єктом мислення, почуттів і волі, що виявляється в цілепокладанні та творчій діяльності.
Духовність – інтегральне утворення людської психіки, складне гармонійне поєднання певних психічно-процесуальних та особистісних якостей людини. Під духовністю розуміють моральність, релігійність, певну піднесеність думок та вчинків.
Душа – термін, яким позначається психіка, внутрішній світ людини. Душа в релігії розглядається як нематеріальна потойбічна безсмертна сила, що тимчасово перебуває в тілі і ніби є основою, джерелом психічних явищ. У новоєвропейській філософії термін “душа” став вживатися для визначення внутрішнього світу людини, її самосвідомості.
Дхарма, дхамма (санскр. dharma, палі dhamma) – індійський філософський і релігійний термін, одне з найважливіших понять в індійській культурі. Дхарму можна описати як сукупність встановлених норм і правил, дотримання яких необхідно для підтримки космічного порядку. Поняттю дхарми важко знайти еквівалент. Слово “дхарма” буквально перекладається як “те, що утримує або підтримує” (від санскритського кореня дхар – “підтримувати”). Залежно від контексту, дхарма може означати “моральні підвалини”, “універсальний закон буття” тощо. У давній європейській філософії аналог – логос.
Евдемонізм (грец. eudaimonia - щастя) – етичний принцип, за яким основою моральності є прагнення людини до щастя; евдемонізм близький до гедонізму.
Еволюція (лат. evolutio – розгортання) поступовий розвиток предмета. У широкому розумінні, частіше у природознавстві, термін еволюція застосовують для визначення змін, розвитку взагалі й позначають ним не лише кількісні зміни, а й весь процес розвитку в цілому.
Евристика (грец heurisko – знаходжу) – термін, яким позначають галузь знання про творчу діяльність, повязану з пошуками шляхів відкриття нового в судженнях, ідеях, способах діяння. Під терміном “евристика” розуміється наука, що вивчає творчу діяльність.
Едіпів комплекс – одне з основних понять класичного психоаналізу, запроваджене З. Фройдом на позначення несвідомих сексуальних потягів дитини до своїх батьків. Назву для такого явища творець психоаналізу побудовав  на сюжеті давньогрецького міфу про Едіпа, персонажа, що всупереч своїй волі і не розуміючи цього, вбиває свого батька  і одружується на матері.
Езотерика (від грец. “внутрішній”) – специфічний погляд на внутрішньо-містичну суть людського життя.
Ейдос (грец. eidos – вигляд, образ) – термін давньогрецької філософії. Платон використовував його в різноманітних значеннях, зокрема як синонім терміну “ідея”, що розглядався як ідеальний прообраз речі. Арістотель використовував ейдос у значенні форми, що виступає в єдності з матерією.
Екзистенція (лат. existentia – існування) – основна категорія екзистенціалізму, яка позначає внутрішнє буття людини, те непізнаване, ірраціональне в людському Я, внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю.
Екзогамія (від грец. exo – поза і gamos – шлюб) – практика шлюбів поза межами окресленої групи (роду, племені, родини) до якої людина належить; на додаток до кровних родичів, заборона може стосуватись також членів спеціфічної тотемної чи іншої групи.
Екстраверсія (від лат. extra – назовні і verso – спрямовую) – характерна властивість особистості, що проявляється в спрямуванні її сприймання, переживань, інтересів на навколишню дійсність (на людей, речі, події тощо).
Електри комплекс – психоаналітичний термін на позначення надмірно сильної любові дочки до батька з одночасним ворожим ставленням до матері, є жіночою протилежністью до Едипового комплексу.
Еманація (лат. етаnatio – витікання, сходження) – термін, запроваджений стародавніми філософами, який означав сходження нижчих форм буття з вищого буття – єдиного універсального непорушного начала.
Емпіризм (грец. етреіria – досвід) – напрям у теорії пізнання, який, на противагу раціоналізмові, вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання чуттєвий досвід.
Ентелехія (грец. еntelecheia – здійсненість) – у філософії Арістотеля внутрішня мета руху, закладена в прихованому вигляді в кожному бутті до його здійснення; діяльне, формуюче начало.
Еон (грец. аion – “вічність”) – в гностичної термінології духовні істоти – еманації Божества, що “заповнюють простір”, який розділяє Бога і світ.
Епіфеномен (грец. epi – після, біля) – побічне явище, супутнє іншим явищам, філософський і психологічний термін, який використовують для тлумачення свідомості, що розглядається як супровідний наслідок діяльності вищої нервової системи, як результат відображення дійсності.
Ерот, також Ерос, у римлян – Амур, Купідон – бог кохання, за старовинною міфологією, один з найдавніших богів космогонічного характеру, головна в’яжуча сила всесвіту. Від імені Ероса походять слова “еротизм”, “еротика”, “еротичний”.
Есхатологія (грец. eshatos – кінець) – розділ теології і філософії, що складає систему поглядів і вірувань про кінець світу, а також про долю людства і Всесвіту після нього. Есхатологічні уявлення присутні в багатьох релігійно-філософських і світоглядних системах.
Євгеніка (грец. eugenes – родовитий, знатний) – термін, який вживається для позначення напряму в генетиці людини, що ставить завдання поліпшення біологічних властивостей людини.
Євхаристія (грец. eucharistia – подяка) чи Святе Причастя – одне з головних християнських таїнств, при здійсненні якого по завершенні літургії віруючі люди приймають дійсне Тіло і Кров Христову, в які перетворилися хліб і вино.
Жень (кит. – гуманність) – основне поняття конфуціанської філософії. Конфуцій,  що надав цьому поняттю значення універсальної чесноти, інтерпретував його як “любов до людей”. Виражається у любові до ближнього, піклуванні за людьми.
Ідеалізм (грец. idea – вигляд, першообраз) – протилежний матеріалізмові філософський напрям, який намагається довести, що дух, свідомість, мислення, ідеальне є первинним, а буття, природа, матеріальне – вторинним.
Ідея (грец idea – вигляд, образ, начало) – форма духовно-пізнавального відображення певних закономірних звязків і відношень зовнішнього світу, спрямована на його перетворення.
Іманентний (від лат. – властивий, притаманний чомусь) – внутрішньо притаманне, на противагу трансцендентному – зовнішньому; випливає з природи самого явища.
Індетермінізм (лат. – невизначений, необмежений) – філософське вчення, що заперечує об’єктивну зумовленість явищ природи, суспільства і людської психіки, необхідний і закономірний зв’язок між ними.
Індивідуація (лат. individuation – неподільність) – в аналітичній психології – розвиток пси­хологічного індивіда як цілісної істоти, спрямований на виокремлення з колективної психології.
Індукція (лат. – наведення) – спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези.
Інстинкт (лат. – спонука, потяг) – багатоступеневий комплекс поведінкових актів організму, створений в результаті тривалої еволюції та спрямований на забезпечення життєвих функцій, самого існування кожної істоти і виду в цілому.
Інтенція (лат. intentio – прагнення, намір) – спрямованість свідомості, мислення на який-небудь предмет; в основі такої спрямованості лежить бажання, задум. Властивість людської думки та свідомості, пов’язана із їх принциповою спрямованістю на певний предметний зміст; визнання того факту, що не може бути думки “ні про що”, свідомості “із нульовим змістом”.
Інтроверсія (від лат. intra – всередину і verso – спрямовую) – переважна скерованість психічних процесів людини на свій внутрішній світ (на відміну від екстраверсії).
Інтроспекція, інтроспективний метод (від лат. introspecto — дивлюся всередину) вивчення психічних процесів на основі суб’єктивного спостереження над власними психічними явищами без використання будь-яких інструментів чи еталонів.
Інтуїція (лат. intuitio, від intueor – уважно дивлюсь) – спосіб осягнення істини через безпосереднє чуттєве споглядання чи умогляд, на відміну від опосередкованого, дискурсивного характеру логічного мислення.
Інцест (лат. incestus – нечистий, гріховний; синонім – кровозмішення), статевий зв’язок між близькими родичами (батьками і дітьми, братами й сестрами). Передбачається, що в первісному суспільстві інцест був досить поширеним явищем і в деяких ситуаціях виступав в якості домінуючої форми сексуального життя різних людських спільнот. В процесі еволюції культури інцест був практично повсюдно заборонений, табуйований, хоча в незначній мірі існував як форма династичних шлюбів фараонів, імператорів і царів або як ситуативний вид відносин.
Інь і ян – основні поняття давньокитайської натурфілософії, космічні полярні сили, що постійно переходять одна в одну (жіноче – чоловіче, темне – світле, пасивне – активне). В даосизмі і конфуціанстві зображується у вигляді двох кривих, вписаних в коло, одна біла, інша чорна з крапкою протилежного кольору на початку кожної з них.
Іпостась (грец. hypostasis – ущільнення, основа, сутність) – термін античної філософії, вперше вжитий у значенні одиничного реального буття. У патристиці іпостась розуміється в значенні індивідуальна субстанція, перша сутність. Cпостерігається тенденція до витлумачення іпостасі як певного особистого і загальнолюдського начала з метою вийти за межі атомарної концепції індивіда до поняття особистості як свободи по відношенню до природи.
Іронія (грец - удаване незнання, прихований глум) – естетична категорія, яка означає, що в зовні позитивну оцінку явища вкладено зміст, протилежний безпосередньо висловленому чи вираженому. Іронія Сократа – філософський принцип пошуку істини через сумнів.
Ірраціоналізм (лат. irrationalis – нерозумний, несвідомий) – у гносеології принцип філософських вчень, які обстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання.
Калокагатія (грец. прекрасне і хороший) – поняття античної естетики, яким позначали гармонію зовнішнього і внутрішнього, краси і добра як умову досконалості людини.
Камлання (від алтайського “кам” – шаман) – обрядодії шамана, ритуал, що супроводжується співом і ударами в бубен, під час якого шаман, що приходить в екстатичний стан, спілкується з духами. У деяких сучасних методах психотерапії для створення змінених станів свідомості застосовуються прийоми з традиційного репертуару шаманів.
Карма (санскр. karman, karma – скоєне, причина-наслідок, відплата) – одне з центральних понять в індійських релігіях і філософії, вселенський причинно-наслідковий закон, згідно з яким праведні або гріховні дії людини визначають його долю, випробовувані їм страждання або насолоди.
Картезіанство – вчення французького філософа, математика Р. Декарта (латинізоване ім’я Cartesius – Картезій, звідси і назва).
Катарсис (грец. kathаrsis – очищення, оздоровлення) – термін, який у психології мистецтва й естетиці використовують для позначення сутності естетичного переживання. У давньогрецькій філософії катарсис тлумачили як очищення душі від пристрастей, від чуттєвих прагнень, насолоду очищення душі під впливом мистецтва; у психоаналізі – це очищення психіки від підсвідомих хворобливих переживань.
Категорія (грец. kategoria – ствердження; основна й загальна ознака) – універсальна форма мислення і свідомості, яка відображає загальні властивості і відношення об’єктивної дійсності, загальні закономірності розвитку всіх матеріальних, природних, духовних явищ.
Колективне несвідоме – поняття аналітичної психології, що означає сукупність успадкованих людьми універсальних неусвідомлюваних психічних структур, архетипів, інстинктів, імпульсів, образів тощо, передаваних від покоління до покоління як субстрат психічного буття, що включає в себе психічний досвід попередніх поколінь.
Креаціонізм (лат. creatio – створення) – ідеалістичний напрям у біології, який стверджує, що виникнення всіх форм життя є наслідком божественного творіння.
Культ (лат. cultus – вшанування, поклоніння) – сукупність прийнятих у тій чи іншій релігії або релігійній течії обрядових дій, свят, ритуалів, звичаїв, пов’язаних з вірою у надприродні сили і спрямованих на умилостивлення їх; обрядовий бік релігії.
Лі – (кит. букв. – етикет, етика, ритуал, церемонії) –  благопристойність, одна з центральних категорій конфуціанства, що поєднує два поняття – “етика” і “ритуал”.
Логіка (грец. logike – наука про умовивід) – наука про закони, форми та прийоми мислення, які забезпечують досягнення об'єктивної істини у процесі міркування і пізнання.
Логос (грец. logos – поняття, думка, розум) – термін давньогрецької філософії, що вживається в значеннях “слово”, “смисл”, “судження”, “пропорційність”, “основа”, “розум” і набув значення об’єктивної закономірності, необхідності. Термін ввів у філософію Геракліт, маючи на увазі так званий космічний Логос, неадекватний словам.
Магія (грец. mageia – ворожба, чаклунство) – різновид ранніх релігійних вірувань і чаклунських дій, за допомогою яких людина первісного суспільства намагалася примусити уявні надприродні сили (фетишів, духів тощо) певним чином втрутитися в її життя.
Маєвтика (повивальна майстерність) – пізнавальний метод, що його виробив Сократ, який порівнював свою діяльність, що допомагає народженню істини, з мистецтвом повитухи (акушерки).
Мантра (санскрит “звільнення розуму”) – особлива послідовність слів, наповнених вібраціями, коли кожен склад, кожен звук має глибокий релігійний зміст. Повторення мантр очищає розум і душу, наближаючи людину до звільнення від мирських страждань.
Матеріалізм (від лат. materialis – речовинний) – протилежний ідеалізмові філософський напрям, який виходить з того, що природа, буття, матерія є первинними, а свідомість, мислення, дух – вторинними.
Медитація (лат. meditatio – розмірковування) – розумова дія, спрямована на приведення психіки людини в стан поглибленого зосередження.
Метафізика (грец. met а та physika – “після фізики”) – 1) в історії філософії термін вживається для позначення філософських вчень про надчуттєві, недоступні досвідові начала буття; 2) протилежний діалектиці спосіб мислення і метод пізнання, який розглядає предмети і явища поза їх внутрішнім зв’язком і розвитком, не визнає внутрішніх суперечностей як джерела саморуху.
Метемпсихоз (грец. “переселення душ”) – релігійно-міфологічне вчення про переселення душ померлих в тіла інших людей, тварин, рослин чи мінералів, або – у порядку підвищення – демонів, божеств. При цьому слід розрізняти вчення, згідно з якими метемпсихоз відбувається в “перше-ліпше” тіло, і етизовані релігійно-філософські варіанти, в яких сходження душі по ієрархічній драбині живих істот визначено моральними чеснотами особистості померлого, тобто осмислюється як посмертна відплата.
Мікрокосмос і макрокосмос – поняття, що відображають природу людини як малого світу і власне великий світ (Всесвіт) в їхній взаємодії, у взаємному визначенні.
Містицизм (грец. mystikos – таємничий) – у широкому розумінні – визнання надприродної сутності явищ; у вузькому – релігійно-філософський світогляд, в основі якого лежить віра в можливість безпосередньо надчуттєвого і надрозумного спілкування людини з нематеріальним, духовним світом, Богом, духами тощо.
Міф (грец. mifhos – слово, оповідь, переказ) – 1) історично перша світоглядна форма відображення дійсності. Міф є духовно-практичним засобом освоєння форм суспільної життєдіяльності, форм взаємовідношення людини і природи, людини і суспільства; 2) вигадка.
Міфологія (грец. міф – оповідь, переказ і логос – вчення) – 1) сукупність міфів будь-якого народу; 2) спосіб духовно-практичного освоєння світу, форма суспільної самосвідомості та світосприйняття людини первісного суспільства, викладені в системі міфів; 3) наука про міфи.
Монада (грец. monas – одиниця, неподільне) – основне поняття філософської системи Г. Ляйбніца. Найпростіша, неподільна духовна єдність, першопочаток, основа явищ. Учення про монади називають монадологією.
Монізм (грец. monos - один, єдиний) –  протилежний дуалізмові і плюралізмові філософський принцип пояснення різноманітності світу як прояву єдиного начала – матерії або духу.
Натурфілософія (лат. natura – природа і філософія) – система умоглядних і часом фантастичних уявлень про природу, що розробляється у філософських вченнях.
Нафс  (араб.) – і ісламі – сутність людини, його “Я”, самість, еґо; нице, плотське “Я”, інстинктивно-тваринна душа; душа. Нафс-е аммара – авторитарний нафс; Нафс-е ал-лаввама – обвинувачувальний нафс; Нафс-е ал-мулхама – натхненний нафс; Нафс-е  мотмаінна – заспокоєний нафс; Нафс-е коллійа – Вселенська Душа; Нафс-е натік – раціональна душа.
Неоплатонізм – містичний та ідеалістичний напрям у філософії, що виник у III-V ст. н. е. в Римській імперії. На основі платонізму намагався поєднати різні системи античної філософії.
Несвідоме (підсвідоме, неусвідомлюване) – в психоаналізі сфера психічного життя, яка охоплює первинні потяги, прагнення, імпульси, а також сліди давніх переживань і психічних травм, які ніколи не допускаються безпосередньо у свідомість, однак мають значний вплив на свідоме психічне життя і поведінку особи; в широкому значенні психічні процеси, які відбуваються поза свідомістю людини.
Нігілізм (лат. nihil – ніщо, нічого) – заперечення загальноприйнятих цінностей: ідеалів, моральних норм, культури, традицій.
Нумерологія – (від лат. numero – рахую і грец. logos – вчення) – містичне вчення, засноване на математичному принципі упорядкування Всесвіту, вірі в надприродний вплив на долю людини та країни поєднань певних чисел, цифр.
Нус (грец. – думка, розум) – одне з основних понять давньогрецької філософії, що означало узагальнення всіх актів свідомості й мислення, усіх смислових, розумових і мислительних закономірностей, що їм підпорядковані космос і людина.
Онтологія (лат. ontologia від грец. ontos – суще, те, що існує) – в історії філософії вчення про першопочаток буття. Під онтологією розуміли самостійну частину філософії, яка досліджувала нібито вищі, такі, що осягаються не відчуттями, а тільки розумом, основи всього сущого (буття, субстанція, простір і час, причинність тощо).
Орфізм – давньогрецьке містичне вчення, пов’язане з ім’ям міфічного поета Орфея, що виникло у VI ст. до н. е. і мало на меті за допомогою обрядів “очищення” і “праведного” орфічного образу життя спокутувати давній гріх титанів, який, за переконаннями послідовників даної течії, лежить на всьому людстві.
Панлогізм (грец раn – усе і логос – слово, думка, розум) – об’єктивно-ідеалістичне вчення, яке вважає закони мислення (логіки) універсальними закономірностями становлення світу й ототожнює об'єктивну закономірність з необхідним зв’язком логічних категорій.
Панпсихізм (грец. раn – усе і душа) – філософське вчення, яке проголошує психіку, душу загальною властивістю природи. Панпсихізм багато в чому схожий з гілозоїзмом.
Пантеїзм (грец. усе і Бог) – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим по всій природі, тотожним з нею або з її субстанцією.
Парадигма (грец. paradeigma – приклад, взірець) –  поняття, яке використовували в історії філософії і культури для характеристики примату ідеального над матеріальним.
Патристика (лат. pater – батько) – один з провідних напрямів ідеології в епоху середньовіччя, що мав на меті тлумачення біблійних текстів, питань теології тощо.
Педологія (від грец. paidos – дитя) –  в буквальному розумінні слова – наука про дітей, дитинознавство, фактично – сукупність психологічних, анатомо-фізіологічних, біологічних, соціологічних концепцій психічного й фізичного розвитку дітей і молоді. На сьогодні термін має історичне значення, адже більшість наукових результатів педологічних досліджень асимільовано психологією дитячого віку.
Перцепція (лат. perceptio – сприймання) – чуттєве сприйняття предметів. Г. Ляйбніц розрізняв перцепцію як просте, безпосереднє уявлення про зовнішній світ і апперцепцію як вищу форму пізнавальної діяльності, пов’язану з самосвідомістю.
Політеїзм (грец. багато і Бог) – багатобожжя, поклоніння багатьом богам.
Провіденціалізм (лат. providentia – передбачення, провидіння) – теологічне розуміння причин суспільних подій як прояву волі Бога, а їх сенсу - як наперед визначеного наміру Бога.
Психея (грец. ψυχή – душа) – чарівна дівчина з крилами метелика, втілення людської душі.  Це ім’я мала героїня міфу, прекрасна дівчина, яку покохав Ерот, син Афродіти. У давньогрецькій міфології метелик вважався символом безсмертя душі.
Психіка (від грецького psychikos – душевний) – системна властивість високоорганізованої матерії (мозку), що полягає в активному відображенні, розумінні і творенні суб’єктом об’єктів навколишнього світу.
Раціоналізм (лат. rationalis – розумний, від ratio – розум) – 1) у широкому розумінні – філософський напрям, що протиставляє містиці, теології, ірраціоналізмові переконання у здатності людського розуму пізнавати закони розвитку природи і суспільства; 2) напрям у теорії пізнання, який, на противагу сенсуалізмові (емпіризмові), вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання розум (теоретичне мислення).
Реалізм (лат. realis – речовий, дійсний) – 1) термін, яким позначали своє вчення деякі матеріалісти, зокрема природодослідники; 2) сукупність філософських вчень і шкіл, які визначають незалежне від суб’єкта існування об’єкта, причому під об’єктом розуміють як матеріальні речі, так і ідеальні поняття.
Редукція (лат. reductio – повернення, приведення назад) – логіко-методологічний прийом, який полягає у зведенні в процесі дослідження одного явища до іншого, одного завдання чи проблеми до іншої з метою їх спрощення.
Реінкарнація (лат. reincarnation – “повторне втілення”) – релігійно-філософська доктрина, згідно з якою безсмертна сутність живої істоти (у деяких варіаціях – тільки людей) перевтілюється знову і знову з одного тіла в інше. Цю безсмертну сутність часто називають духом або душею, “божественної іскрою”, “вищим” або “істинним Я”. Згідно з подібними віруванням, у кожному житті розвивається нова особистість у фізичному світі, але одночасно певна частина “Я” індивідуума залишається незмінною, переходячи з тіла в тіло у низці перевтілень. Також існують уявлення про те, що ланцюг перевтілень має деяку мету і душа в ній зазнає еволюцію.
Релятивізм (лат. relativus – відносний) – 1) принцип відносності людських знань; 2) суб’єктивно-ідеалістичне вчення, яке абсолютизує відносність людських знань, заперечує моменти абсолютно істинного в них і на цій підставі заперечує об’єктивну істину, пізнаваність світу.
Рефлексія (лат. reflexio – обернення назад, відображення) – термін для позначення такої риси людського пізнання, як дослідження самого пізнавального акту, діяльності самопізнання, що дає змогу розкрити специфіку духовного світу людини.
Ритуал (лат. ritus – урочиста церемонія) – образ, норма поведінки, що історично склалася або її спеціально встановили, за якої спосіб виконання дій строго канонізується і має символічний характер.
Сакральний (від фр. sacral, лат. sacri) – священний, присвячений богам, містичний, небесний. 
Сансара (санскр. перехід, череда перероджень) – у індуїзмі, буддизмі – уявлення про плинність усього живого, процес переходу однієї тілесної оболонки в іншу, ланцюг страждань у земному житті, кругообіг народження і смерті.
Сенсуалізм (лат. sensualis – чуттєвий, від sensus – почуття, відчуття) –напрямок в теорії пізнання, згідно з яким відчуття й сприйняття – основна й головна форма достовірного пізнання. Сенсуалізм виступає  прямою протилежністю раціоналізму. Основний принцип сенсуалізму: не має нічого в розумі, чого б не було у відчутті.
Скандха (санскр. – об’єднання) – об’єднання дхарм,  тотожне в цілому людському “Я”, замінює в буддизмі поняття душі.
Суб’єкт – (лат. subjectum – те, що лежить в основі, підкладене) – носій певного роду діяльності; у теорії пізнання – свідома істота, що пізнає.
Суб’єктивне – те, що властиве суб’єктові, визначається його діяльністю; психічна, духовна діяльність людини як суб’єкта; знання і переживання суб’єктом самого себе; індивідуальність пізнання різних людей.
Сублімація (лат. sublimo – підвищувати) – одне з основних понять теорії психоаналізу, переключення частини енергії з ницих, соціально та культурно малозначущих або і взагалі неприйнятних цілей на величне, продуктивне в соціокультурному відношенні.
Субстанція (лат. substantia – сутність) – філософська категорія для позначення кінцевої основи всієї різноманітності явищ природи та історії, якою є саморух матерії.
Схоластика (грец. schole – вчена бесіда, школа) – тип середньовічної філософії, цілком підпорядкований релігії. Мала на меті обґрунтування, систематизацію і захист теології за допомогою раціоналістичних засобів.
Сцієнтизм (лат. scientia – знання, наука) – світоглядна позиція, повязана з абсолютизацією позитивних аспектів впливу природничих наук на розвиток культури.
Табу (від полінезійського tabu – заборона) – категоричні заборони на різні дії людей, порушення яких повинно спричинити відповідні санкції. Виникли і сформувалися на соціальній, магічній і релігійній основі в період первісного суспільства, у якому вони регламентували і регулювали життя роду і племені.
Талан (тюрк. talan – здобич) – в українській мові має значення “доля”, “щастя”. Натомість талант – це природжена здібність у тій чи тій галузі науки або мистецтва. Коли в людини нема таланту, кажуть: людина неталановита, а не безталанна.
Теїзм (грец. Theos – Бог) – релігійний світогляд, в основі якого лежить розуміння Бога як особи, що створила світ і втручається в його події.
Телеологія (грец. telos – мета, кінець) – вчення, за яким розвиток є здійсненням наперед визначеної мети, і все в розвитку природи і суспільства є доцільним.
Теогонія (грец. Theos – Бог, goneia – народження) – сукупність міфів про походження і родовід богів.
Теологія (грец. Theos - Бог), богословя – вчення про Бога, побудоване на основі логіко-схоластичних тлумачень Святого письма. Теологія виступає догматичним обґрунтуванням, “теоретичним” змістом, серцевиною релігії.
Теософія (грец. Theos – Бог і мудрість) – релігійно-філософське вчення, що проголошує предметом пізнання “божественну мудрість”, а джерелом його – містичну інтуїцію та одкровення.
Томізм (лат. Thomas) – напрям філософії католицизму, заснований на вченні Томи Аквінського.
Тотемізм (мовою північноамериканських індіанців – “його рід”) – форма родової суспільної самосвідомості, для якої характерна віра в спільне походження і кровну спорідненість між певною родовою групою людей і певним видом тварин, рослин, рідше – тим чи іншим предметом або явищем природи.
Трансцендентний –  той, що лежить поза межами свідомості й пізнання.
Універсум (лат. universum – світ, всесвіт) – філософський термін для позначення об’єктивного світу як цілісності, що перебуває в постійному саморусі й кожна частина якої є ланкою в нескінченному ланцюгу розвитку матерії.
Фаталізм (лат. fatalis – визначений долею) – концепція, за якою хід подій у природі, суспільстві, житті кожної людини наперед визначено Богом, його волею.
Фетишизм (від португ. fetico – зачарована річ, амулет) – віра в існування у матеріальних об’єктів надприродних властивостей.
Фізіогноміка  – (грец. physiognomike, від – physis – природа і gnomonikos – знавець) – мистецтво тлумачення зовнішніх, тілесних ознак людини.