Фантастичні
оповідання про виникнення світу, народження богів, появу людей на землі, про
початки культури – вміння використовувати і добувати вогонь, про стосунки людей
і тварин, про всякі чудеса, про все “надприродне” – це міфи (грец. mythos – казка, переказ, оповідь), що в своїй сукупності
складають міфологію. Коли йдеться про
первісний, донауковий світогляд далеких предків сучасного людства, то цей
світогляд можна назвати “міфологічним”.
В силу
засадничої ролі міфу для побудови світосприйняття, в міфології можна знайти
передумови будь-якої світоглядної орієнтації. Але, все ж таки, необхідною рисою
будь-якої міфосвідомості є її направленість до нашої душі, до внутрішньої,
позачасової сторони реальності, до глибинних творчих сил буття. Міф повністю
направлений до трансцендентного, надсущого, і будь-яка міфічна оповідь – мовби
вікно у сакральну сферу, туди, де не діють диктат часу та простору, і який
володарює над емпіричною дійсністю.
Відомий
дослідник міфології Мірча Еліаде
(1907-1986), зазначав, що міф викладає сакральну історію, оповідає про події,
що відбулися у достопам’ятні часи “начала усіх начал”. Міф розповідає, яким
чином реальність, завдяки подвигам надприродних істот, досягла свого втілення і
здійснення, будь-то всеохоплююча реальність, космос або тільки її фрагмент.
Зрозуміло,
міф – це не ідеальна, або спіритуалістична дійсність. Він є тілесним,
проникнутий гострою чуттєвістю, глибоким духовним символізмом і тому обумовлює
переживання великого, надлюдського, таємного – того, що жахає та надихає. Специфіка
міфологічного сприймання світу у тому, що “Homo
mythologicus” не розчленовує реальність для аналізу, а сприймає її чуттєво
цілісною. Людина міфологічна живе у створеній уявою дійсності – і саме в цьому
її унікальність. Міф виступає духовно-практичним засобом освоєння форм
суспільної життєдіяльності, форм взаємовідносин людини і природи, людини і
суспільства.
Міфологізація
свідомості завжди виступала механізмом психологічного захисту людини від
жорстокості оточуючого світу. Німецький філософ Карл Ясперс (1883-1969), пояснюючи існування “Людини міфологічної”
і “Людини історичної” відмічав, що спокійна міфологічна епоха закінчується,
коли перед людиною відкриваються весь жах оточуючого світу і власна
безпорадність. Тоді на зміну “Людині міфологічній” приходить “Людина історична”, однак міфологічне не тільки не
зникає, а часто домінує над історичним.
Відтворення
первісних форм уявлень про світ в ранні періоди людської історії стає можливим
на основі аналізу фольклору, релігійних вірувань, археологічних даних,
старовинних ритуалів, які дійшли практично незмінними до нашого часу тощо. Предметом
міфів були практичні дії людей у реальному світі, і тут міфи відігравали роль
хранителя інформації.
На
фольклорно-міфологічній стадії уявлення про психіку, а власне душу, виникли
через неможливість людини збагнути різницю між живим і неживим, причини сну й
неспання, хвороб, екстатичних станів, смерті. Прадавні анімістичні (від лат. “anima” – душа) уявлення пов’язувалися з
визнанням існування душі в усіх природних тілах. Така душа могла зазнавати
різних перетворень – відлітати, мандрувати деінде і повертатись у своє тіло,
переходити з одного тіла в інше тощо.
На
міфологічному етапі історії психології, який охоплює добу від появи перших
людей до їх класового розшарування, відбувалось закладання фундаменту уявлень
про ті явища і процеси, які сучасна наука відносить до загалу психічних. Адже міф все оживляє і одушевляє, стає змістовним
і невід’ємним елементом будь-якої культури. Він завжди співвідноситься з культурним
досвідом епохи і хоч з плином часу підпадає під вплив трансформацій,
видозмінюється, але зберігає свої характеристики, свою “міфологічність”.
Тяжіння до
міфологізму простежується й сьогодні у різних сферах нашого життя. Дивовижна
живучість міфу, універсальність міфологічних структур спонукають шукати
відповідь на питання: що детермінує стійкість міфологічності у житті народу?
Немає коментарів:
Дописати коментар