1.8. Ерот і Психея: символіка міфологічного шлюбу

У розпливчатих магічних уявленнях та відповідних культах поступово народжувались ідеї про всезагальну силу, що лежить в основі життя, яка й сама є за своїм змістом цим життям. У стародавній Греції цю силу назвали Еросом. Він з’явився ще задовго до богів і був єдиною основою впорядкування і процвітання світу.

Ерот (з грец. – Любов космічна або активно діюча – творча), Амур, Купідон (з лат. – Любов чуттєва, пристрасна) – одна з чотирьох космогонічних першооснов буття поряд з Хаосом, Геєю і Тартаром, втілення творчих сил природи, крилатий бог кохання.

У первопочині, отже, був Хаос, а тільки потому

Широкогрудая Гайя, осідок усіх непорушний

Вічних богів, що сидять на вершині сніжного Олімпу.

Тартар заразом темнезний в безодні твердині земної,

Ерос теж, найвродливіший з богів, які смерті не знають,

Той, що солодкою втомою всім, і богам, і смертельним,

Ум обезсилює в грудях, ламає розумную волю.

Гесіод (бл. 750-650 до н.е.) “Теогонія” / Переклад Івана Франка

Відповідно до вчення давньогрецького міфографа Ферекіда (584-499 до н.е.), сам Зевс, створюючи світ, перетворився на Ерота. Він найпрекрасніший серед безсмертних, своєю могутньою силою підкорював і примирював дикі пориви протилежних начал природи, адже володів ключами ефіру, неба, моря, землі й царства мертвих.

За міфографом Акусилаєм (V ст. до н. е.), Ерот, Ефір (найвища оболонка всесвіту, з якої виникли сонце й зірки, тут живуть боги) і Метіда (мудрість) – діти Ереба (вічний морок) і Ночі, які походять від Хаоса. Парменід вважав Ерота одним із найдавніших істот, творінням Афродіти. Класична поезія називає Ерота сином Зевса, Іриди і Зефіра, Афродіти (найпоширеніша версія), Афродіти і Ареса, Афродіти і Гермеса, Артеміди і Гермеса та інших богів.

У Платона Ерот – син Пороса (багатство) і Пенії (бідність), зачатий у день народження Афродіти. Від матері він успадкував бездомність і непривабливість, а від батька – жадобу влади, відвагу та нестримне прагнення до прекрасного. Орфіки іменували його Протогоном (першонароджений), Фанетом (проявлений) і Фаетоном (осяйний). Поступово Ерот молодшав, набуваючи рис золотокрилого – Хрисоптерос (Аристофан), золотоволосого (Анакреонт), подібного до вітру (Сапфо) бога.

Елліністична поезія описує його пустотливим, хитромудрим, подібно до Гермеса, й навіть жорстоким немовлям (плів інтриги проти власної матері), що більше не належав до кола великих олімпійців. Так зі вселенської сили любові народилася юна, свіжа сила любові чуттєвої, тілесної. Обидві ці сили живить одна й та сама любов – всепереможне почуття (краси), що встановлює рівновагу у світі.

Від шлюбу Афродіти й Ареса Ерот мав брата Антерота – бога взаємного кохання, що росте й міцніє. Він з’явився на світ, коли Афродіта зрозуміла, що Ерот зупинився у фізіологічному рості (у цьому контексті Ерот втілює муки самотності, невзаємності кохання). Антерот карав тих, хто поспішно відхиляв пропоновану любов. Часто Ерота і Антерота зображали окремою парою, рідше – обабіч Афродіти, вони або боролися за володіння пальмовою гілкою, або мирилися та обіймалися. Окрім Антерота, цей союз подарував Ероту братів Деймоса (жах) і Фобоса (страх), а також сестру Гармонію.

Супутниками Ерота були грецький Поф (Потос), у римлян Купідон – бог статевого бажання й пристрасті та Гімер (Гімерос), римський Амур – бог туги за коханням. У Гомера Поф – пристрасть до близького об’єкта бажання, а Гімер – до далекого. Їх часто зображали разом. Проте вже в період пізнього еллінізму Ерота ототожнювали і з Купідоном, і з Амуром.

Щодо образу Ерота, то його найчастіше зображали крилатим хлопчиком з луком і стрілами, якими він вражає серця закоханих. Звідси традиційні його атрибути: лук, стріли і сагайдак, що символізують непереможну силу любові. Цікаво, що своїми стрілами Ерот викликав почуття любові не лише між чоловіком і жінкою, але й між чоловіками, що підкреслює його безособову творчу силу.  Еротичне почуття дорослого чоловіка до незрілого юнака оцінювали як суспільно корисне і прекрасне, оскільки воно гарантувало належне чоловіче виховання, взаємодопомогу та непереможність пішої грецької армії. Також стріли Ерота мали подвійну дію: золоті викликали в серці почуття любові, олов’яні – ненависть до коханого.

Ерос охопив всі природні і суспільні явища, став смислом усього того, що здійснюється в природі. Наступав час, коли людська думка змушена була пов’язати два вихідних поняття свого світогляду – Ерос і Душу (Психею).

На основі різних варіантів грецьких міфів  драматичну історію про мандри людської душі, що прагне поєднатися з коханням викладено у творі талановитого римського філософа і письменника Апулея Люція (бл. 125-180 н.е.) “Метаморфози, або золотий осел”. Основна фабула цього твору – перетворення людини на осла й пов’язані з цим перипетії до повернення в людську подобу. У канву “Метаморфоз” вплетено 12 новел і низку епізодів, що безпосередньо не пов’язані з твором, а мають швидше розважальний характер. З-поміж вставних новел виділяється своєю поетичністю та художньою довершеністю образів міфологічна казка про Амура і Психею — гімн союзу душі й почуттів.

Психея – чарівна дівчина, втілення людської душі, була така вродлива, що викликала заздрощі самої Афродіти (Венери), яка наказала Еросові розпалити в Психеї хтивість до найогиднішого чоловіка:

– Благаю тебе теплом материнської любові, приємними ранами від стріл твоїх, солодкими опіками від твого смолоскипа, відомсти нещадно за свою матір. Суворо покарай зухвалу кралю і зроби для мене, одне-однісіньке, передусім ось що: хай ця дівчина запалає палким коханням до найбіднішого чоловіка, позбавленого всілякої честі, маєтку і навіть самої безпеки, до такого злидаря, якому рівного немає у світі.

Психея зачаровує людей своєю красою, але ніхто – ні царського роду, ні простого не просить її руки. Всі сприймають її як майстерно виконану статую. Батько Психеї звертається до мілетського оракула, і через нього Аполлон повідомляє, що наречена матиме чоловіка “дикого і жорстокого”, жахливого дракона, який облітає ефір, ранить усіх, спалює палким полум’ям. Цього дракона бояться навіть боги, на самого Юпітера він навіює жах.

Психею ведуть до високої скелі, де вона мусить чекати на свого чоловіка. І ось вночі її, полохливу, тріпотну, заплакану, ніжний подув Зефіру переносить зі скелі у глибоку долину на лоно квітучого лугу. Психея бачить нерукотворний палац. Здається, ніби великий Юпітер звелів побудувати собі ці чудесні хороми для зустрічі з людьми.

Зваблена такою розкішшю цього місця, Психея підійшла ближче і, трохи посмілівши, переступила поріг. Тим часом долітає до неї якийсь безтілесний голос і каже:

–  Чому, пані, дивуєшся таким скарбам? Усе це – твоє. Увійди в спальню, відпочинь від утоми на ложі, а якщо хочеш, то накажи приготувати купання. Ми, чиї голоси оце чуєш, твої слуги; тільки-но причепуришся, чекатиме на тебе царська учта.

Коли закінчились розваги і сутінки стали сон навівати, Психея пішла відпочити. Пізньої ночі до вух її долітає якийсь невиразний шурхіт. Зостаючись на самоті і побоюючись за свою незайманість, вона дрижить від страху, тим паче, що не знає, яка чекає її біда. А втім, з’явився незнайомець, зійшов на ложе її і зробив Психею своєю жінкою, та, заки сонце зійшло, квапливо зник. Одразу ж голоси, чекаючи на неї у спальні, виявляють турботу до молодої після втрати невинності.

Отак воно повелось і надалі. І як це часто буває, Психея поступово звикла до зміни в житті і знаходила в цьому насолоду, а звуки невідомих голосів розважали Психею в її самотності. Тим часом батьки її старілися в невідступній тузі й журбі, а чутка про цю подію розійшлась широко. Старші її сестри, почувши все це, поспішно покинули, сумні й заплакані, свої пенати і подались одна за одною до своїх батьків, щоб побачитись і поговорити з ними.

Тієї ж ночі так почав розмову з Психеєю її чоловік – очима, щоправда, вона його не бачила, зате чула й доторкалась до нього:

– Психеє, найсолодша і найдорожча дружино моя, жорстока доля готує тобі страшенну небезпеку, якої, запевняю тебе, треба тобі оберігатись якнайстаранніше. Твої сестри, наполохані вісткою про твою смерть, у пошуках сліду твого скоро вийдуть на це урвище. Якщо випадково почуєш їхнє голосіння, не відповідай їм і навіть не дивися туди, бо інакше завдаси мені невимовного болю і сама лиха-біди наберешся.

Психея погодилася з чоловіком і дала обіцянку послухатись його поради, але як тільки він зник до сходу сонця, вона весь день омивалась слізьми і гірко нарікала, безперервно повторюючи, що тепер їй кінець; запроторена в оцю розкішну в’язницю, позбавлена спілкування і можливості розмовляти з людьми, вже не в стані допомогти сестрам, навіть побачити їх.

Наступного дня Психея проханням і навіть погрозами, що інакше, напевно, помре, домоглася від чоловіка згоди сестер побачити, їхню тугу втішити, з ними поговорити. Отак чоловік поступився проханням молодої жінки, мало того, навіть дозволив подарувати їм все, що захоче вона, – золоті речі або ще якісь дорогоцінності. Причому він неодноразово її попереджав, ба навіть пригрожував, щоб вона ні в якому разі не піддавалася згубним нашіптуванням сестер і не намагалась дізнатися, як він, її чоловік, виглядає, бо така святотатська цікавість може скинути її з вершин щастя й позбавити його обіймів.

Сестри приходять у палац Психеї. Вона показує їм незчисленні свої багатства. Заздрісні сестри хочуть позбавити Психею її багатства, провокують її побачити свого чоловіка, розкрити його таємницю.

Тим часом Психею у нічних розмовах так попереджав її незнайомий чоловік:

– Чи ти відчуваєш, на яку небезпеку наражаєш себе? Вже здалеку Доля готується до наступу і, якщо не будеш сторожко берегти себе, то скоро вона нападе на тебе зблизька. Ці підступні злюки з усіх сил готують тобі згубу: вони, головне, прагнуть намовити тебе глянути мені в обличчя. Якщо ж ти побачиш його, то, як я тебе вже не раз про це попереджав, тобі більше його не бачити. Отож. якщо коли-небудь прийдуть ці дві відьми, сповнені лихих намірів, – а прийдуть вони безперечно, – не вдавайся з ними в розмову або, якщо ти через природжену простодушність і делікатність зробити цього не зумієш, то принаймні не слухай ніяких балачок про свого чоловіка й не відповідай їм на запитання. Знай, скоро наша сім’я збільшиться: оцей твій, що досі був дитячим, живіт містить у собі наше малятко, якщо мовчатимеш, воно буде божественним, якщо зрадиш таємницю – смертним.

Зраділа від такої вістки Психея: мов квітка, розцвіла в надії на божественне потомство, в долоні заплескала, славою майбутнього свого плоду запишалася. Нетерпляче лічить вона, як ідуть дні за днями, як минають місяці за місяцями; недосвідчена, дивується вона незвичному тягареві і поступовому збільшенню плодоносної утроби після нікчемного зачаття. А тим часом сестри знову збираються навідатися до палацу, де живе Психея зі своїм таємничим чоловіком, виношуючи у своєму серці нові плани злодійства. Вони з’являються до Психеї і заявляють, що її чоловік не бог, а змій, як це пророкував оракул Аполлона, що цей змій згодом з’їсть її разом з її плодом. Сестри радять Психеї позбутися чоловіка-змія: щойно він засне, запалити лампу і зарізати його бритвою.

Тим часом Психея хвилюється в душевному сум’ятті, немов розбурхане море. І хоч вона твердо вирішила й непохитно стояла на своєму, все-таки, простягаючи руку до злочину, ще вагається, охоплена сумнівами, і від страхітливого вчинку відганяє її буря суперечливих почуттів. То вона квапиться, то зволікає, то відчуває приплив відваги, то жахається, то піддається зневірі, то гнівається і, нарешті, в одному і тому ж тілі ненавидить звіра і любить чоловіка. Але коли вже запала глибока ніч, вона метушливо поспіхом готує все до ганебного злочину. Тим часом з’явився чоловік і, наситившись любощами, заснув міцним сном.

Тоді Психея, досі немічна тілом і духом, за допомогою лютої долі своєї, почуває в собі силу, підносить світильник, стискає в руці бритву й набирається такої відчайдушності, немовби стать у неї змінилася. Але як тільки світло піднесеної вгору лампи розкрило таємницю подружнього ложа, вона бачить найніжнішу і найпринаднішу потвору з потвор – самого Амура, прекрасного бога, який спокійно собі спав.

При його вигляді навіть вогник лампи запалав яскравіше і яскравіше заблищало лезо святотатської бритви. А Психеї, збентеженій таким видовиськом, запаморочилося в голові, вона поблідла, як стіна і, тремтячи, впала на коліна, рада встромити ніж на цей раз у свої власні груди. Так, може, і вчинила б, якби зброя від страху перед таким злочином не вислизнула з нерозважливих рук і не впала на землю.

З ненаситною цікавістю Психея, і без того допитлива, розглядає з подивом чоловічу зброю й торкається до неї; виймає з сагайдака одну стрілу й випадково ранить собі палець, так що краплинки червоної крові виступили на поверхні шкіри. Ось так Психея, не знаючи про це, запалала любовною жагою до бога кохання. Тим-то все сильніше й сильніше пломеніє її пристрасть до Амура, вона нахилилась над ним і, жагучо дихаючи, поквапно почала засипати його гарячими й тривалими поцілунками, водночас побоюючись, щоб він не прокинувся. І тоді, як вона, сп’яніла від надмірного щастя й одурманена, хвилюється, лампа, чи то через підлу зраду, чи то під впливом злобних ревнощів, чи то навіть сама запрагнувши торкнутися і, так би мовити, поцілувати таке чарівне тіло, пролила з краю ґнота краплю гарячої оливи на праве плече бога. Обпечений у такий спосіб, бог схопився з місця і, побачивши, як ганебно Психея порушила клятву, вихопившись із обіймів та поцілунків нещасної дружини, без жодного слова відлетів геть.

А Психея, коли він піднімався, цупко схопила його обома руками за праве стегно – жалюгідний привісок в його високому польоті! – і так причеплена неслась за ним, як летюча супутниця у позахмарних просторах, поки, нарешті, знесилена, не впала на землю. Закоханий бог не залишає її, коли вона опинилась на землі, а злітає на найближчий кипарис і з його високого вершка, до глибини душі схвильований, так промовляє до неї:

– Простодушна Психеє, що ж ти наробила. Мені моя мати Венера наказувала вселити в тебе пристрасть до якнайнікчемнішого злидаря і видати тебе заміж за найубогішого, а я, знехтувавши її веління, сам прилітав до тебе, як коханець. Чинив, визнаю, нерозумно; я, неперевершений стрілець, сам себе поранив своєю ж власною зброєю і зробив тебе своєю дружиною не для того, щоб ти прийняла мене за потвору й захотіла ножем відрізати мені голову, яка закоханими очима дивиться на тебе. Адже я не раз остерігав тебе від необачного кроку й доброзичливо напоумляв. Твої ж знамениті дорадниці незабаром заплатять мені за згубну науку, а тебе я покараю лише тим, що втечу від тебе.

Як повернути втрачене щастя? Чи можливо людській душі після духовного падіння знову досягти внутрішньої вершини? Усвідомлюючи всю глибину провини, позбавлена високої мети, смислів і цінностей існування, Психея намагається покінчити життя самогубством, але на березі ріки зустрічає сільського бога – Пана, який утішає Психею і радить їй молитвами заслужити повернення втраченого чоловіка.

Психея зважується на довгий і важкий шлях пошуків свого нареченого. Перш за все, вона змінює своє ставлення до сестер та відплачує їм за підступність. Каже, ніби бог не хоче з нею більше бути у шлюбі за те, що вона його обманула і навіть хотіла зарізати, а хоче мати подружжям її сестру. Одна за другою поспішають сестри до скелі, кидаються вниз і розбиваються.

Тим часом Психея, обходячи багато країв, шукає свого милого. Тоді як Амур з обпаленим плечем лежав у покоях своєї матері, у світі пропала любов, стало грубо й дико, розпалися зв’язки сімейні, дружні, зникла повага, з’явилась ганьба. Венера прагне помститися Психеї, що зв’язала свою долю з її сином, а саму богиню краси ледве чи не затьмарила своєю красою.

Венера за допомогою Меркурія шукає Психею. Оголошено винагороду тому, хто повідомить про місце її перебування. Венера дасть тому сім поцілунків солодких і ще один “наймедвяніший з ласкавим язика приторком”. Усі кинулись на розшуки Психеї. А вона сама приходить до Венери. Служниці богині Турбота і Сум за наказом своєї пані піддають невістку тортурам. Сама Венера знущається з неї і нарешті дає їй наказ відокремити зсипані до купи зернятка пшениці, ячменю, проса, маку, гороху, сочевиці, бобів за короткий час і подати цю роботу ій на схвалення.

Ідея розрізнення, відокремлення дрібних зерен різних рослин є мотивом багатьох казок. Герой має довести свою здатність виконати таку складну роботу, за що добивається прощення, нагороди тощо. Розрізнення зерен у казках і в даній легенді є розрізненням психічними здатностями світових явищ, розрізненням досить тонким, яке стає суттю свідомості. Це вміння класифікувати різні стани і позиції ситуації, встановлювати їхні групування, серіації тощо.

Крихітні мурашки допомагають Психеї, і роботу виконано. Венера дає невістці нове завдання, пов’язане зі смертельним ризиком – відшукати золоте руно. Чарівна тростинка радить Психеї, як уникнути несамовитості оскаженілих від спеки баранів, як знайти, не піддаючи небезпеці своє життя, заплутане на вітах золоте руно. Психея виконує настанову і приносить його Венері.

Третій наказ богині стосується вже вольових якостей (другий був іспитом для емоцій). Венера хоче випробувати присутність духу у Психеї і ставить перед нею завдання, уявлення про яке викликає в “душі” жах і цілковиту безпорадність:

– Чи бачиш там вершину крутої гори, що підноситься над найвищою скелею, де із похмурого джерела витікають темні води?.. Вони зрошують стигійські болота і клекотні хвилі сповнюють собою. Звідси, із самого джерела глибокого зачерпнувши льодової води, негайно принесеш її мені у цій склянці.

Психея прямує до вершини, але бачить, що води джерела стережуть люті дракони з недріманними очима. Психея у розпачі, але тут з’являється царствений птах Юпітера – хижий орел – і пропонує їй свою допомогу. Обминаючи драконів, він набирає у склянку джерельну воду і віддає її Психеї, а та швидко відносить її Венері.

Але на цьому випробування не завершуються. Венера вимагає, щоб Психея спустилася в глибокий Тартар і, взявши у Прозерпіни скриньку її краси (свою Венера трохи вичерпала у стражданнях через безпутного сина), принесла зі світу померлих. Психея знов у розпачі. Побачивши високу вежу, вона спішить до неї, аби, скинувшись звідти, знайти свою смерть. Тоді вежа промовляє до Психеї: якщо дух її відділиться від тіла, вона зійде в Тартар, але назад не буде вороття. І пояснює, як дістатися до царства Прозерпіни і повернутися живою. Єдина умова, яку ставить вежа, – не відкривати скриньки, не заглядати в неї.

Саме заборона пізнання інтригує Психею відкрити скриньку. У ту ж мить підземний сон, що вирвався з-під кришки, оволодіває нею. Заціпенівши, вона падає, лежить нерухомо, як мрець. Щоб вивести її з цього стану, необхідне справжнє чудо, і воно приходить. Амур уже вилікувався і, не в змозі більше витримати розлуки з коханою, вирушає до неї. Він торкається Психеї своєю стрілою і примушує чародійний сон сховатися у скриньці. Психея поспішає з нею до Венери.

Тим часом Амур звертається по допомогу до свого батька і викладає йому історію з Психеєю. Батько, хоч і скаржиться на сина за те, що той змушував його втрачати боже обличчя через пристрасті перелюбства, перетворюватися на змію, вогонь, звірів, птахів, домашню худобу, все ж прощає Амурові і обіцяє виконати всі його бажання. За це він просить віддати йому в нагороду дівчину неземної краси, яка десь перебуває в цей час.

Скликавши зібрання богів, Юпітер переказує їм таке:

– Вирішив я якось вуздою стримати буйні поривання його квітучої молодості; досить з нього, що його щоденно порочать оповідками про перелюбства і різного роду скверни. Слід знищити будь-який привід до цього і зв’язати хлопчачу розпусту шлюбними вузами. Він вибрав дівчину і позбавив її невинності, нехай же вона залишиться при ньому, нехай він нею володіє і в обіймах Психеї насолоджується вічним коханням.

Звертаючись до Венери, каже:

– А ти, дочко, облиш усяку печаль і не бійся, що твій знаменитий рід і стан постраждає від шлюбу зі смертною.

Юпітер наказує Меркурієві доставити Психею на небо. Подаючи їй келих з амброзією, промовляє:

– Прийми, Психеє, стань безсмертною. Нехай ніколи Амур не відлучається із твоїх обіймів і нехай буде ваш союз навіки віків.

Згідно з олімпійськими ритуалами Психею передано під владу Амура. Пройшов час, і народилася у них донька, яку люди називають Насолодою.

Із цього міфу зрозуміло, що людська душа мислилась як така, що має природне, цілком земне походження, вирізняється красою, прагненням до високого, небесного, божественного, а також спроможністю до кохання. Неземна краса Психеї може викликати в інших заздрість, через що на неї чекають приниження, гоніння, обурення навіть від самої Афродіти (Венери). Любов до найпрекраснішого бога Ерота (Амура) накликає на неї тяжкі випробування. Слабкість Психеї виявляється у її недовірливості, надмірній цікавості й піддатливості впливові оточення. Вона не завжди може відділити правду від неправди, суттєве від другорядного, закоханість від справжнього кохання. Але усвідомивши свої помилки, вона готова подолати будь-які перешкоди. І в цьому Психея-душа знаходить розуміння і підтримку небесних сил. Урешті-решт стійкість у боротьбі за своє щастя дозволяє їй повернути собі коханого, замиритися з Афродітою і отримати від Зевса (Юпітера) безсмертя. Тобто в цілому ця міфологічна концепція душі схоплює її природність, потенційну належність світам земному і божественному, самодостатність, своєрідність, але водночас і внутрішню суперечливість, яка може породжувати різного роду проблеми. Проте у Психеї достатньо внутрішніх сил, аби протистояти всім негараздам і досягати гармонії з довкіллям і з самою собою.

Апулей розраховував на алегоричне тлумачення цієї новели і розумів біди та радість Психеї як падіння та відродження людської душі. Серйозне та смішне в новелі контрастно поєднане. Ненав’язливо, легко та жартівливо повчає свого читача римський автор, який жив у II ст. н. е. Людство оцінило його і поетична казка про Амура та Психею полонила поетів, художників, скульпторів, які створили чимало чудових творів на цей античний сюжет.

У 500 р. римський теолог Фабій Фульгенцій (468-533) у своїй праці “Міфологія” подав алегоричне тлумачення з християнської точки зору сюжету про кохання Психеї та Ерота. Відтоді майже тисячоліття цей текст належав до сакральних сюжетів християнської культури. Але в добу Відродження, коли були віднайдені оригінальні рукописи Апулеєвого тексту, сюжет знову набув казкового, а то й жартівливого звучання. Спроби серйозно прочитати текст зробили вже романтики.

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

· Чому уявлення про співвідношення людського тіла  і всесвіту складають одну із фундаментальних ідей міфологічної свідомості?

· В яких формах первісна людина уявляла душу?

· Як міфологічні уявлення про душу впливають на поведінку людей?

· Чим викликані міфологічні уявлення про наявність кількох душ в одній і тій же людині?

· Чому З. Фройд назвав анімізм першою світоглядною теорією людства?

· Наведіть приклади  народних уявлень про місця локалізації душі.

· Що таке фетиші і чому їм приписується надприродна сила?

· Чому в тотемізмі вчені вбачають ключ до реконструкції первісної культури?

· Як ви розумієте явище метемпсихозу?

· Поясніть, як численні первісні табу закладають основи суспільної моралі?

· Чому В. Вундт називав табу неписаним законодавчим кодексом людства?

· Розкрийте етнокультурні відмінності фаталістичних уявлень.

· Назвіть найважливіші відмітні риси шаманізму.

· Чи можна вбачати в шаманах попередників психоаналітиків?

· Пригадайте літературні твори, де використовуються елементи сюжету казки про Амура і Психею.

Використані джерела

Коржева А. Психея та Ерот в образотворенні античності/ А. Коржева// Народознавчі зошити. Серія: Мистецтвознавча. – 2014. – № 6.

Кухаренко О. Елементи сексуальної культури в тотемічних обрядах і тваринному культі/ О. Кухаренко// Культура України. – 2013. – Вип. 40.

Леви-Брюль Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении/ Л. Леви-Брюль. – М.:  Педагогика-Пресс, 1994. – 608 с.

Леві-Строс К. Первісне мислення/ К. Леві-Строс. – К.: Український центр духовної культури, 2000. – 324 с.

Лосев А. Очерки античного символизма и мифологии/ А. Лосев. – М.: Мысль, 1993. – 959 с.

Малиновский Б. Магия, наука и религия/ Б. Малиновский. – М.: Рефл-бук, 1998. – 304 с.

Махній М. Історія психології: Психологічна думка стародавнього світу/М. Махній, М. Скок. – Чернігів: ЧДПУ, 2001. – 100 с.

Махній М. Психея: між Еросом і Логосом/ М. Махній. – Чернігів: Видавець Лозовий В., 2013. – 416 с.

Махній М. Homo sapiens psychologicus: історія психологічної думки/М. Махній. – Чернігів: Видавець Лозовий В., 2014. – 312 с.

Рассоха І. Язичницькі релігії та міфи народів світу/ І. Рассоха – Харків: Ранок, 2002. – 144 с.

Роменець В. Історія психології: Стародавній світ. Середні віки. Відродження/ В. Роменець. – К.: Либідь, 2005. – 916 с.

Скок М. Історія психології від анімістичного світобачення до наукової рефлексії/ М. Скок. – Чернігів: Видавець Лозовий В., 2010. – 256 с.

Тайлор Э. Первобытная культура. – М.: Политиздат, 1989. – 573 с.

Татенко В. Сучасна психологія про душу, дух,  і звичайно, про психіку/ В. Татенко// Соціальна психологія. – 2008. – № 4.

Фрейд З.  Тотем и табу/ З. Фрейд. – М.: АСТ, 2006. – 254 с.

Фрэзер Д. Золотая ветвь: исследование магии и религии/ Д.  Фрэзер. – М.: Рефл-бук, 1998. – 458 с.

Элиаде М. Шаманизм: Архаические техники экстаза/ М. Элиаде. – К.: София, 1998. – 384 с.

Ятченко В. Український шаманізм: монографія / В. Ятченко – К.: Міленіум, 2011. – 216 с.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.

1.7. Шаманізм: культура архаїчної психотерапії

Одним із способів самоусвідомлення первісною людиною себе як істоти, яка здатна входити в безпосередній контакт з вищими духовними силами світу, були різноманітні містичні практики. Своєрідне місце серед них посідає шаманізм. Світогляд, серцевину якого складає вірування в духів, уособлює дуже специфічний, замкнений на себе, духовний світ, багато в чому відмінний від того типу світогляду, в якому основною сакральною особою виступають Бог чи боги. Це світ зі своїми особливими персоніфікаціями, міфологією, космологією й космогонією, своєрідними формами самосвідомості (віра, совість, страх та ін.) та специфічними уявленнями про місце людини в світі, про її взаємини з духовними істотами й силами. Шаманство є чи не найпершою технікою, котра переймається експериментами з психікою.

Етимологічно термін “шаман” походить від поняття “знання” в індоєвропейських мовах: шаман – “той, що знає”. Антропологи підкреслюють, що шаман означає “володар духів”, релігіознавці пов’язують шаманізм з ідеєю надприродного, з анімізмом і тотемізмом. В духовно-світоглядному сенсі під шаманізмом слід розуміти особливу форму духовних практик, побудовану на досвіді здійснюваного шаманом (шляхом “польотів у інші світи”, “вселення духів у себе” тощо) безпосереднього спілкування з вищими духовними силами.

Шаманство – це система знань, вірувань, світоглядних установок, що сформувались у свідомості членів соціуму під впливом шаманських практик (розповідей шамана про свої “подорожі”, шаманських обрядів тощо). Ці знання скристалізовувалися в культурі спільноти: в обрядах, казках, оповідках, табу, забобонах, дитячих іграх і т. ін.

Якщо в тотемістичному світогляді людина усвідомлює себе через рід як потомок міфічного предка, а світ і культуру – як продукт діяльності цього ж таки родового предка, котрий створив їх у якості простору і життєвого матеріалу для свого роду, то в світогляді шаманізму суть проблеми полягає в іншому. Фізичний і культурний світ (точніше частину цих світів) згідно з шаманістськими уявленнями створили боги й духи не тільки своєю волею і своїми діями, але й у співдії з першими людьми, якими були шамани. А це вже означає, що в системі шаманізму культура усвідомлюється не просто як вислід діяльності надлюдських істот, а як процес безпосередньої взаємодії самої людини з вищими світовими силами, при цьому дії шамана як першолюдини часто носять активний спонукальний навіть щодо духів характер.

Значення цієї обставини для становлення культури, для історичного становлення особистості переоцінити важко. Окрім того, хоч базовою соціальною структурою в шаманізмі теж виступає рід, все ж шаманізм вже здійснює історично перші важливі зусилля на шляху усвідомлення людиною себе як істоти надродової: в спілкуванні з духами шаман постає щонайперш як представник і виразник людських потреб і намірів. І посвячення в шамани розцінюється сучасниками як появу в світі ще однієї людини з особливою сутністю, особливим статусом і особливою відповідальністю.

В одному з якутських міфів про походження шаманів розповідається, наприклад, що душу людини, яка має стати шаманом, духи відносять до підземного світу, де її виховують 1-3 роки (залежно від цього терміну освіти міра кваліфікованості майбутнього шамана буде різною).

Поки душа перебуває у духів, сама людина втрачає глузд і позасвідомо щось виспівує, мова її втрачає логічність та послідовність і т.п. Після закінчення терміну духи відрізають від тіла голову й становлять її на верхню поличку, а тіло розрізають на дрібні шматочки й ділять між усіма душами звичайних людей, які спричиняють хвороби. Якщо хоч якійсь не вистачить, то хворобу, причиною якої є ця душа, майбутній шаман вилікувати не зможе. Поки відбувається ця процедура, сама людина дуже тяжко хворіє. Після її закінчення на кості накладають нове м’ясо, при­кладають до тіла стару голову, яка все бачила. Фактично на цьому й закінчується процес підготовки й народження нового шамана.

Звичайний ритуал дії шамана – це так зване камлання (від алтайського “кам” – шаман) – несамовитий танець зі співом, ударами в бубон, грохотанням залізних підвісок і т.ін. Камлання розглядається як спосіб спілкування з духами, що досягається двома шляхами: або духи вселяються в тіло шамана (чи в його бубон), або, навпаки, душа шамана вирушає в подорож у царство духів. У дійсності зміст камлання полягає в гіпнозі свого оточення і в самогіпнозі, завдяки якому шаман не тільки змушує глядачів вірити у свої надприродні здібності, але, звичайно, вірить у них і сам, переживаючи під час камлання галюцинації. На думку цілого ряду спостерігачів, шаманське камлання дуже нагадує істеричний припадок.

Проте насправді, шаман повинен уміти контролювати свої психічні процеси, досконало володіти методами входження в стан екстазу, мати навички підтримки й регулювання цього стану протягом того часу, який потрібен для камлання, враховуючи при цьому його мету й аудиторію. Деякі сучасні дослідники вбачають в шаманах попередників психоаналітиків, а шаманство трактують як стародавню форму психотерапії.

Порівняння шамана із психотерапевтом за методами впливу і способами лікування – це лише одна з можливих паралелей. Але є й інша. Так, враховуючи властивий шаману художній тип мислення, а також особливості процесу камлання (тут обов’язково співіснують два плани: практичний, реальний та умовний), шамана часто порівнюють з актором, митцем у широкому розумінні цього слова. Паралель камлання – “театральна дія” нерідко проводиться дослідниками, але справа не тільки в тому, що цей акт нагадує театральну виставу за своїм змістом і функціями, а й у тому, що у шамана-виконавця і актора однакова психологічна основа творчої діяльності – здатність мислити чуттєвими образами й звертатися до запасів попередніх переживань і вражень.

Отже, шаманське камлання нерідко трактується як своєрідне театра­лізоване дійство, в якому в символічній драматизованій формі проявляються проблеми й ситуації, актуальні для всіх його учасників. Його часто порівнюють із сучасною груповою психотерапією, опи­суючи поступове наростання емоційного напруження, стан колективної розрядки й почуття задоволеності, які відчуває кожний учасник після закінчення дійства.

Найважливішою відмітною рисою шаманізму є екстаз та пов’язаний з ним “вихід” душі з тіла шамана під час камлання, “подорож” душі в інші світи. У системі шаманізму людина може (за певних обставин і після низки посвячень-перетворень) набути статусу істоти, здатної до прямої взаємодії з вищими духовними істотами й достойної такої взаємодії. Та, зрештою, й самі “подорожі” шамана, як свідчать новітні дослідження, не є єдиним засобом спілкування його зі світом духів і богів. Якщо в деяких сибірських народів шаман лікує, наприклад, хворобу ніг людини (себто у випадку, коли душа хворого “не викрадена духами”), то він не подорожує в інший світ. Натомість він скликає своїх духів-помічників, вселяє їх у себе або в тіло хворого з метою вигнати звідти духа хвороби. Отже, з духами і в цьому випадку шаман все ж спілкується, при цьому контакт відбувається знову-таки безпосередньо. Шаман вислуховує аргументи духа, домовляється з ним, шантажує його, вступає з ним у поєдинок та ін.

Особливу роль у діяльності шамана відіграє методика магічного трансу. Традиційно цей психічний стан розуміли як форму одержимості демоном, що підкорив шамана своїй волі. Транс – це засіб “мандрів душі” шамана у потойбічному світі.  Шаман здатний до екстрасенсорного сприйняття, його здібності розвинуті до незвичайних меж.

Антропологи, які спостерігали камлання, ясно бачили, що, не дивлячись на високі стрибки і швидкі рухи, шаман нікуди не зникав, а весь час залишався в реальному просторі, вигукуючи нечленороздільні слова з піною на губах і закритими очима. Образи і переживання,  які відчуває шаман під час камлання, реальні в тому сенсі, що вони виникають як образ і відчуття його психіки,  під впливом викликаних в ньому змін.

Вражаюча стабільність деяких  “спонтанно”  виникаючих образів може бути пояснена особливими умовами функціонування мозку при зміні режиму його роботи. Поряд з іншими характеристиками стан зміненої свідомості має певні мовні особливості і впливає на різні функції організму,  в тому числі на чуттєвість органів і тканин.  А тому шамани проявляють підвищену витривалість і чинять опір несприятливим впливам зовнішнього середовища. Але перш ніж продемонструють всі ці якості, вони повинні спочатку увійти в трансовий стан.

З метою перебудови роботи свідомості шамани використовували галюциногенні засоби,  а також бубон,  колотушку,  металічні підвіски та інші інструменти з метою створення сильного шуму.  Згідно з даними фізіології вищої нервової діяльності, різкі ритмічні звуки здатні викликати процес гальмування в корі півкуль головного мозку,  які відповідають за виконання вищих психічних функцій людини,  в результаті виникає стан близький гіпнотичному,  тобто той самий бажаний,  змінений стан свідомості або транс.

Шаманське камлання, як правило, відбувається з настанням темряви, при цьому камлає шаман із закритими очима. Така обставина дозволяє обмежити вплив зовнішніх подразників і максимально зосередитись на самому дійстві. М’язове напруження,  яке розвивається в танці,  відіграє значну роль в зміні рівня активності центральної нервової системи. Але, як було установлено уже Іваном Павловим,  робота мозку базується за певним принципом,  згідно з яким подразнення на одній його ділянці супроводжується гальмуванням на інших, у результаті чого блокується дія інших подразників. А тому у шамана, перш за все,  активізується діяльність енергетичного блоку мозку,  в який входить ретикулярна формація і окремі відділи гіпоталамусу. Цей же блок контролює також і хімічний обмін в організмі.  У свою чергу звуковий супровід сеансу викликає збудження скроневих відділів мозку.  Ці сильні подразники мають зворотній вплив на інші частини мозку і,  перш за все,  кору півкуль блоку програмування,  регуляції і контролю.  Одночасно відбувається зміна режиму роботи блоку програмування,  регуляції і контролю та зміна режимів роботи блоку прийому, переробки і збереження інформації.

У результаті шаман все більше переключається на свої власні відчуття, переживання і свій досвід.  Тім’яна доля мозку –  центр шкіряних відчуттів,  відповідальних за сприйняття тіла, холоду і болю, будучи тісно пов’язаною з іншими відділами,  також змінює звичайний порядок роботи.  Тут приховуються секрети незвичайної витривалості,  які демонструють камлаючі шамани. Усі ці процеси відбуваються на фоні посилення рухової активності і емоційного збудження.

У результаті подальшого заглиблення автокомунікації шаман отримує здатність стимулювати своїм емоційним збудженням появу певних образів, які завдяки своїй чіткій візуалізації здаються йому явищами особливого світу. Такі образи,  за свідченнями шаманів,  є сюрреалістичними,  що і дозволяє ідентифікувати їх з духами. Таким чином, мова йде не просто про здатність впливати на спеціальні ділянки,  які відповідають за неперервну фіксацію подій, і відтворювати з них накопичену візуальну інформацію. Те, що постає перед внутрішнім зором шамана,  який увійшов у перетворений стан свідомості, є уже перероблена особливим чином інформація.

У межах діяльності шамана знаходиться й те, що одержало назву паранормальних феноменів. Нерідко шаман – екстрасенс, який претендує не лише на своєрідний спосіб бачення світу, а й на здібність робитися невидимим, літати, досхочу змінювати свою зовнішність та фізичні параметри, існувати одночасно в двох місцях тощо. Всі ці здібності шамана забезпечують йому високий авторитет, що дає можливість одночасно об’єднати владу шамана й вождя.

Екстрасенсорні здібності для шамана – найнеодмінніша умова його функціювання, безпосереднього спілкування з сакральним. А такого роду взаємини потребують не лише певних здібностей і сил, але й особливої світоглядної установки. Ця установка мусить увібрати в себе: по-перше, визнання душі як автономного щодо тіла начала в людині; а, по-друге, шаманістичний світогляд покладає розуміння людиною себе як істоти рівної, а то й сильнішої за багатьох духів чи навіть божеств.

На відміну від духівництва в розвинутих суспільствах, шамани спиралися не на священний авторитет своєї посади, а винятково на свої особисті якості. Шлях шамана вимагав особливої мужності й особливих знань,  надзвичайної нервової напруги, а іноді був пов’язаний з ризиком для життя. Шаман не грав у  “обранця духів”,  він знаходився під постійним і пильним поглядом членів свого родового колективу – жив зі своєю обраністю,  дійсно бачив у своїх дивацтвах вкрай необхідний для “професійної” діяльності “дар з неба”.

Діяльність шамана зовсім не обмежувалась функцією відтворення вже існуючих продуктів духовного розвитку. Ще більшою мірою шамани продукували принципово нові космогонічні, космологічні, світоглядні уявлення: творили нові міфи про походження світу, першолюдини, флори і фауни, перших шаманів, міфи про походження хвороб і т. ін. Так творилась шаманістська міфологія, яка принципово відрізнялась від попередніх тотемістських міфів, адже головною особою тут виступає вже не бог, не дух, а жива (хоч і перероджена) людина – шаман, яка діє не за велінням вищої духовної сили, а часто всупереч їй, відвойовуючи в неї душу хворого співплемінника чи намагаючись нейтралізувати шкідливі для соціальної групи дії цієї сили. Шаман сміливо йде на бій з духами, відстоюючи інтереси роду чи племені. До того ж шаман постає в свідомості його сучасників як істота, яка народжена двічі – один раз природним чином, вдруге – будучи породженим духами, а отже – як втілений симбіоз тілесного й духовного начал, де духовне має безперечний пріоритет перед тілесним, бо головне в діяннях шамана – прориви в сферу трансцендентного – здійснюються його душею.

Отже, уявлення про автономність душі стосовно тіла як один з вихідних принципів виникнення й розвитку духовної культури людства величезною мірою – продукт шаманізму, а шаман – перша в історії культури істота, яка практикувала свідоме “відділення” своєї душі від тіла, “подорожі” цієї душі в інші світи, тобто прориви людини в сферу трансцендентного. Таким чином, саме в шаманізмі чи не вперше в історії суспільної самосвідомості людина онтологічно постає не іграшкою, не піщинкою в руках всевладних небесних сил, а істотою, наділеною власною волею, власною могуттю й активністю.

Сучасній науці достовірно невідомі ані механізми шаманського трансу,  ані ті стани свідомості,  в які занурювався шаман.  З упевненістю можна говорити тільки про те, що таке занурення відбувалося в результаті поєднання зовнішніх впливів із самонавіюванням.  Попереднє очищення організму й одягання в ритуальний одяг вже самі по собі створювали особливий настрій. Настрій цей підтримувався навмисним вибором шаманом темного часу доби і затемненого місця для здійснення ритуальних обрядів,  а також активною підтримкою учасників або простих глядачів шаманських церемоній.

Шаманізм цікавий у першу чергу як зародок духівництва: по-перше,  тому,  що шамани присвячували своє життя виконанню релігійних обрядів і за рахунок цього “найбільш сильні” з них здобували собі засоби до існування; по-друге, тому, що вони виділялись із середовища одноплемінників, часто мали привілеї нарівні з вождями і старійшинами,  володіли особливими атрибутами свого статусу. І все ж таки шаманів не можна вважати служителями культу в точному значенні цього слова.  Адже вони не складали соціальної групи професійних служителів культу з чітким статусом,  можливим його спадкуванням,  завершеною системою внутрішньої ієрархії.  Велика частина шаманів працювала нарівні з усіма,  причому успіхи шамана на господарському поприщі завжди збільшували його професійний авторитет і навпаки. Нарешті,  майже всі шамани поєднували культову діяльність із пророцтвами, консультуванням з різних питань, магічною практикою, але головним чином з лікуванням.  Хоча для шамана це лікування виглядало як повернення душі тілу,  що вона з якоїсь причини залишила,  він охоче застосовував лікарські рослини й інші раціональні медичні засоби. 

Загалом можна сказати, що шаманізм являє собою суміш реальних знань та умінь, фантазії, некритичної віри, спонтанних реакцій, примітивних помилок, ілюзіоністського та гіпнотичного мистецтва й багато іншого. І немає нічого дивного, що шаманізм увійшов у більшість культур світу як один з фундаментальних елементів, що існує безліч зв’язків між ісламом, християнством, іудаїзмом, з однієї сторони, та індуїзмом, буддизмом і даосизмом – з іншої. Всі вони витікають з одного джерела –  шаманізму.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.