субота, 2 червня 2018 р.

6.6. Ж. Лакан: структурний психоаналіз



Жак Лакан (1901-1981) – французький філософ, психоаналітик, автор структуралістської версії психоаналізу (поєднав у науковій діяльності його теорію і практику). Докторська дисертація вченого Про параноїдальний психоз і його відношення до особистості привернула увагу психоаналітиків до феномену божевілля. У 1936 р. Лакан розробив вихідну для структурного психоаналізу концепцію стадії дзеркала, яку науко­во обґрунтував у праці Стадія дзеркала і її роль у формуванні функції Я (1949).

Фройдівська концептуальна тріада у структурі психічного апарату (ВоноЯНад-Я) переведена Лаканом відповідно до екзистенціалізму (філософії людського існування) у три виміри людського існування: Реальне Уявне Символічне. Творче становлення Лакана пов’язують відповідно з трьома етапами його досліджень:

· ранній з 1930 по 1940 рік, коли основну увагу він зосереджував на науковому поясненні Уявного;
· зрілий, концептуально значущий етап з 1950 по 60-ті роки, коли дослідник акцентував на науковому поясненні Символічного;
· пізній, завершальний пов’язаний переважно з тлумаченням Реального.

У 1953 р. Лакан розпочав лікарську практику в психіатричному госпіталі, а у 1960-ті роки започаткував Паризьку школу фройдизму, яку очолював до 1980 року. Вплив структуралістської методології у 1950-ті роки визначив структуралістський етап його психоаналітичних досліджень.

Формування лаканівського психоаналізу відбулося завдяки “лінгвістичному повороту”  у філософії – визнанню мови первинною сферою філософського аналізу. Вираз мова це домівка буття визначив новий напрям гуманітарного пізнання, в якому інтерес до мовних детермінант універсуму надовго став філософським пріоритетом.

Психоаналіз Лакана виходить з того, що світ слів народжує світ речей, встановлює в культурі закон людини, який є законом мови. Концепцію мови він запозичив із структуралістської методології, в якій позбавлена субстанції мова постає як формальний принцип структурування, як рух позначень, віддалений від позначеного. Структуралістська концепція мови набула вирішальної ролі в психотерапевтичному методі. Лакан пішов нетрадиційним шляхом, розробляючи теорію довільності та нетривкості знакової структури, що ґрунтується на відриві позначення від позначеного і пояснює плинність психічної структури загалом.

Обґрунтовуючи структурну концепцію психоаналізу, Лакан вважав за необхідне науково захистити фройдизм, очистити його від спотворень і відступів. Його опонентами були прибічники цілісності, які тісно пов’язували свідомість із неусвідомленим. Критикуючи Юнґа за ненауковість, Лакан протиставив себе таким неофройдистам, як Е. Фромм та К. Хорні. Так, Карен Хорні (1885-1952), заявивши про себе як яскравого психоаналітика жіночої психології, аргументувала оригінальну теорію самоаналізу на шляху утвердження індивідуальної Еґо-свідомості. Натомість Лакан пропонував прочитати фройдизм через розщеплення цілісності, що було, на його думку, істинною сутністю психоаналізу як аналізу неусвідомленого: людина загалом не може бути охарактеризована через стабільну Еґо-свідомість, адже психічна структура є нестійкою, оскільки в основі її — спонтанне і хаотичне несвідоме.

Лакан вважав, що ек­зистенція людини постійно перебуває у становленні, в пошуках себе і здатна репрезентуватися як динаміч­ність лише через відношення з іншими людьми, або через Символічний порядок, яким є Мова. Нерозкриту до кінця суть відкриття Фройда Лакан вбачав у значущості поля мови і функцій мовлення, поставивши перед собою наукове завдання – утвердити цю інтелектуальну традицію психоаналізу.

“Подвійне дно” фройдівського відкриття він тлумачив так: “Коли лю­дина відкриває лик своєї могутності, її охоплює такий жах, що, знімаючи з цього лику зовнішню поверхню, вона водночас від нього відвертається. Саме так вийшло з психоаналізом. Воістину прометеївське відкриття Фройда якраз і було таким подвійним жестом.... Отже, Лакан повернув психоаналіз із його конфліктом свідомого і несвідомого до інструменту слова, де так само наявна відмінність між двома сферами – позначеним і позначенням, так само існує розрив, як і в світі психіки. Відкриття Фройда він розглядав як відкриття сукупності наслідків, які має для природи людини її належність до символічного ладу, мови а також виявлення в бутті найбільш радикальних інстанцій символізації.

Зігнорувати символічну роль мови означало приректи фройдівський психоаналіз на забуття і звести його могутній досвід нанівець. Тому структурний проект передбачав повернення психоаналітичних концепцій до мови і функцій мовлення, діяльності, в якій психоаналітику не повинно бути рівних. Про це Лакан заявив у праці “Функція і поле мовлення та мови в психоаналізі” (1953): “Нашим завданням буде показати, що свій істинний смисл ці концепції отримують лише тоді, коли вони орієнтовані в поле мови і підкорені функціям мовлення”.

Центральною тезою лаканівського підходу є твердження: несвідоме структуроване, як мова. За його твердженням мовний характер несвідомого відправна точка і основна умова аналітичної роботи. Він також наголошував, що аналогічних поглядів дотримувався і Фройд, а структурний психоаналіз є поверненням до класичної першооснови.

Психоаналітична робота – це слухання пацієнта, а коментарі аналітика стосуються не стільки того, що говорить пацієнт, скільки тих моментів, де він випадково (чи ні) прохоплюється про справді важливі речі. Як зазначає Лакан, середовищем психоаналізу незалежно від його мети є мовлення пацієнта. А будь-яке мовлення потребує відповіді. Якщо є слухач, мовлення ніколи не залишається без відповіді, навіть якщо відповідь – лише мовчання. Нічого про цю функцію мовлення не знаючи, психоаналітик відчуває її заклик. Розчувши в цьому заклику пустку, він побачить цю пустку в самому собі і стане шукати реальність, здатну її заповнити, вже з іншого боку мовлення. Тим самим він перейде до аналізу поведінки субєкта, сподіваючись у ній знайти те, що той умовчує.

Завдання психоаналітика полягає в тому, щоб допомогти пацієнту в мовному опрацюванні душевного досвіду, підключити його до Символічного порядку, в якому невимовне Реальне (несвідоме, щось усередині суб’єкта) може виражатися не тільки в симптомах неврозу або фантазмах (витворах фантазії) раннього дитинства, а й зазнати мовної реалізації і стати зрозумілим Уявному (свідомому Я). Тріада “Реальне – Уявне – Символічне”, яка приблизно відповідає фройдівським “Ід –Еґо – Супер-Еґо”, є основною системою понять cтруктурного психоаналізу.

Розглядаючи психоаналітичну терапію як базовану на мовленні практику, мета якої – дати виговоритися несвідомому, Лакан виокремив два принципово різні типи психотерапевтичного дискурсу – порожнє мовлення (“примару монологу”, “послужливе базікання”) і повне мовлення (“примусову працю, що не знає лазівок”). Терапевтичну фрустрацію він вважав іманентно властивою процесу лікування розмовою, під час якої пацієнт відкриває для себе свою відчуженість, уявність, нетотожність “Я” власній внутрішній природі.

Створюється враження, що суб’єкт усе більше відлучається від своєї істоти і після чесних спроб описати її, що зовсім не увінчуються формуванням зв’язного уявлення про неї, після всіляких уточнень визнає, що “істота” ця завжди була всього-на-всього його власним творінням у сфері уявного і що уявлення це позбавлене достовірності. Відтворюючи цей образ для Іншого, він відкриває початкове відчуження, що примушувало конструювати свою істоту в образі Іншого і завжди прирікало на підміну цим Іншим.

Структурний психоаналіз вважає тілесну цілісність початковим пунктом становлення психіки людини. Акт народження, тобто відокремлення від материнського тіла, що означає утворення “Я” суб’єкта як протиставлення об’єктивному “не-Я”, закладає основи внутрішнього психічного конфлікту. Розкол тілесності прочитується як фундаментальний антропологічний початок: людська істота, що народжу­ється, виходить у світ травмованою, позбавленою єдності з тілом “Матері-Природи”. З того часу вона повинна утверджуватись у новому світі, де відсутня природна цілісність, але з’являються її “неприродні” виміри. Сутність природної цілісності репрезентує Реальне, що вважається недосяжним для суб’єкта, таким, що не підлягає символізації.

За Лаканом, Реальне – це сфера психічно сублімованих біологічних потреб та імпульсів, які стають недоступними для логічного сприймання, тобто це абсолютно первинний і недосяжний для суб’єкта досвід природної повноти.

Уявне постає як компенсація первинної нестачі Ре­ального, а Символічне, будучи зумовленим соціальними та культурними обставинами, в яких відбувається становлення суб’єкта, ототожнюється з мовою. Проблема розуміння суб’єкта пов’язана з тлумаченням Уявного та Символічного за відсутності Реального.

Первинна стадія формування дитини характеризується як матріархальна” – царство матері в її житті. Відчуваючи глибинну розірваність, відокремленість від материнського тіла, дитина прагне злитися з матір’ю. Це перше бажання з’являється через втрату єдності з нею. Отже, як несформована особистість, дитина прагне поєднатися з тим, що сприйматиметься як Інший. На етапі, коли дитина відчуває себе “фрагментарним тілом”, тобто напівавтономною частиною материнського тіла, вона змушена розв’язувати важливе буттєве завдання – оволодівати своїм тілом як автономним, єди­ним функціональним цілим. На шляху подолання цієї психічної проблеми Лакан виділяв стадію дзеркала.

“Стадія дзеркала” — інфантильний етап розвитку людини, на якому вона засвоює власний зоровий образ, тобто це процес уподібнення, що відбувається на основі здатності впізнавати своє відображення у дзеркалі.

Лакан вважав, що у 6-18 місяців дитина вперше починає впізнавати своє відображення в дзеркалі – співвідносити себе із зовнішньою реальністю. Доти вона сприймала своє відображення як іншу живу істоту, плутала його з іншими відображенням (оскільки первинне “Я” ґрунтується на плутанині, на ототожненні себе з іншими через перше бажання злитися з Іншим). І коли дитина починає співвідносити себе з дзеркальним відображенням, це набуває важливого значення, оскільки подія пов’язана з первинним механізмом ідентифікації людського суб’єкта і є основою всіх наступних його ідентифікацій.

За допомогою дзеркального образу вперше відбувається осягнення дитиною себе як цілого, але окремо від власної тілесності, оскільки її внутрішній хаотичний досвід не відповідає цьому зримо цілісному дзеркально­му образу. Тому стадія дзеркала, за Лаканом, означає входження людської істоти у порядок Уявного.

Порядок Уявного специфічна функція Я, що формується на стадії дзеркала і становить центральну структуру людського досвіду структуру уявного впорядкувального образу.

Відколи дитина вперше осягнула себе як цілісність, вона починає розвиватися в напрямі осягнення цілого, проектуючи себе на уявний образ, який є цілісним та автономним. Тому одиницею порядку Уявного стає образ, який виникає на стадії дзеркала.

Образ має концептуальне значення: він є ідеальним (цілісним і завершеним), ілюзорним (оскільки реально на цій стадії дитина ще не є автономною і цілісною), відчуженим (оскільки образ є радикально зовнішній, “задзеркальний” стосовно індивіда), формативним (образ істотно впливає на формування особистості). Розуміння “Я” як уявної конструкції стає вихідним пунктом структурного психоаналізу: у відображенні образу лю­дина впізнає себе іншою, ніж вона є, тут закладається основний людський вимір, що структуруватиме все фантазматичне (уявлюване) життя особистості.

На певному етапі Реальне стає абсолютно недосяжним для людини, оскільки воно є досвідом органічної повноти і цілісності, аналогічним перебуванню немовляти в лоні матері, при злитті з її тілом. Тому Реальне як сфера біологічної цілісності може бути визначене лише негативно – як відсутність. А образ із порядку Уявного містить діалектичний механізм розвитку суб’єкта на шляху пошуку цілісності, оскільки суб’єкт розщеплюється на “Я” (фрагментарний і хаотичний внутрішній досвід) і “моє Я” (образну ідеальну форму).

Значення “стадії дзеркала” у психічному розвитку індивіда полягає також у тому, що лібідний потяг сфокусований упорядкувальною функцією Уявного. Головною функцією “мого Я” (“образу”) стає загарбання “Я”. Адже людина прагне набути цілісності, щоб уникнути внутрішньої хаотичності. На цьому шляху формується психічна проблематичність. Якщо людина стане на пошук цілісності через уявний образ, це сприятиме утвер­дженню Еґо, сутністю якого є ототожнення “Я” з “моїм Я”, тобто з образом, що означає набуття суб’єктом уявної ідентифікації.

На рівні Уявного панує бажання визнання. Тому пошук цілісності, пов’язаний з порядком Уявного, виникає також у площині інших. Через почуття ненависті та любові суб’єкт проектує свій образ на інших: агресивність, що виражається загалом як егоїзм, означає недооцінку іншого у світі “мого Я”, любов, що виявляється як альтруїзм, означає переоцінку іншого у світі “мого Я”. Відповідно, “моє Я” спрямовується до іншого (за законом задзеркалля). Оскільки суб’єкт пізнає власну єдність в уявних образах, тобто поза собою, оскільки “моє Я” – нестабільна матриця, то можна твердити про небезпеку образу у світі суб’єкта і постійну загрозу зникнення “мого Я”. Бо саме через нього суб’єкту й відкривається значення смерті як відсутності, небуття, як порожнього задзеркалля.

Отже, пошук ідентифікації в площині інших як уявних образів не дає змоги уникнути травматичності, а навпаки, може її загострити, оскільки Уявне – це комплекс ілюзій, які людина створює сама про себе. За Лаканом, воно найадекватніше втілюється в любові. Бажання (потяг до об’єкта) виникає на основі уявного образу. Бажання зустрічі з уявним образом стає настільки могутнім, що породжує його своєрідне втілення. Любов одна зі створених людиною ілюзій: люблять, по суті, власне Я, здійснене в іншому на рівні Уявного. Лаканівське дослідження феномену любові-бажання означає, що лише психоаналіз здатний розпізнати той вузол уявного рабства, “який любов приречена знову і знову розв’язувати або розрубувати”.

Уявне “Я” як “ідеал Я” залишається в психічному житті людини на все життя і виконує важливу роль психічного самозахисту (від розщеплення особистості). Порядок Уявного із дзеркальним “Я”, за Лаканом, формується на домовному рівні.

Концепція несвідомого у структурному психоаналізі Лакана пов’язана з концепцією мовного знаку і мови. Формула мовного знака, за поясненням Лакана, складається з двох розділених бар’єром рядів: відношення між ними чинять опір сигніфікацїі (лат. significo – подаю знак, виражаю) – зв’язуванню позначеного і позначення. Це зумовлено тим, що позначення не відповідає функції зображення конкретного позначеного. Лакан акцентував розрив у структурі знака через довільну позицію, яку займає позначення стосовно позначеного. Йдеться про безперервне вислизання позначення від позначеного. У праці “Інстанція букви в несвідомому, або доля розуму після Фройда” (1957) він запровадив поняття “ковзаючого”, “плаваючого” позначення, що концептуально важливо для утвердження нової інтерпретаційної методики, в якій смисл буде поставлено під сумнів. Адже мова виявляє себе як чиста формальність: За допомогою слова, яке, власне, уже є присутність, створена із відсутності, сама відсутність... починає найменовуватися. І от саме із цієї модульованої пари відсутності і присут­ності... і народжується той всесвіт мовного смислу, в якому в результаті упорядковується всесвіт речей”. Оскільки елементи позначення не мають позитивного існування, тобто їх сутність пов’язується з негативним існуванням (відсутністю), мова як парадоксальне наочне зображення присутності та відсутності дає змогу визначити нову концепцію несвідомого в структурному психоаналізі.

Отож, несвідоме, за Лаканом – це формотворча пуста структура, яка впорядковує або позначає смисли, але сама позбавлена будь-якого раціонального смислу.

Реальне як цілісність несвідомого має такі характерні ознаки:
· реальне є відсутнім;
· реальне чинить опір символізації, оскільки його повнота перебуває за межами раціонального досвіду;
· реальне структурується як мова, тобто як відсутнє, що прагне бути присутнім.

Отже, процес позначування Лакан пов’язував з діяльністю несвідомого.

У психотерапевтичному діалозі відтворюється початкова розщепленість, дискретність субєкта. Аналітик поступово знаходить заповнені несвідомим пустки, які здаються свідомості білими плямами або викривленнями, зумовленими дією цензури. Мета аналізу – відновити втрачені місця, точніше – їх значення, дібравши для невимовної реальності несвідомого іншу форму виразу замість неврозу або психозу.

Ж. Лакан так пояснив походження ефекту психоаналітичного лікування: означуване симптомом отримує інше означувальне Слово, Мову. Колишній (той, що сформувався в минулому як симптом) звязок між означуваним і означувальним розривається, і симптом зникає. Лінгвістична природа несвідомого, структурованого, як мова, показана просто і точно: несвідоме є частиною конкретного трансіндивідуального дискурсу, якої не вистачає субєкту для відновлення безперервності свого свідомого дискурсу.

Завдання аналітика у зв’язку з цим полягало не в осягненні смислу, якого і не можна осягнути, а в осягненні діяльності несвідомого як діяльності нескінченного позначування. Це свідчить про наближення інтерпретаційної методики Лакана до формалізму як аналізу процесу позначування. Зрештою, суть символічної ідентифікації суб’єкта і полягає в динамічному прикріпленні до часткових образів і відкріпленні від них, тобто у процесі перебирання: несвідоме бажання реалізується не в конкретному позначеному (“референті”), а в позначеннях – у формальних розривах, зсувах, згущеннях мови. Тому символічний суб’єкт постає не як структуроване навколо центру свідомості монолітне Еґо, а як багатошарова парадоксальна конструкція з різночасових уявних ідентифікацій з порожнечею між ними і в центрі.

Психотерапевтична практика, за Лаканом, зводиться до того, щоб навчити пацієнта впізнавати умовності позначення, умовності зв’язку позначення з позначеним. Терапевтичний діалог “аналітик – клієнт” визначений із розколу між позначенням і позначеним, вибудовується на відступі від змістового плану мовлення, на підготуванні пацієнта різними риторичними засобами до вираження “мови його бажання”, де виявлятимуться симптоми патології як поневолення якоюсь однією ідентифікацією.

Головною проблемою психоаналітичного сеансу у Фройда був перенос, тобто негативне чи позитивнее реагування на аналітика, який на лінгвістичному рівні втручається у створений суб’єктом дискурс і демонтує його. Лакан натомість небезпеку аналізу вбачав не в негативній реакції суб’єкта на втручання аналітика, а в тому, що суб’єкт може, вийшовши з одного фантазму, потрапити під впливом психоаналітика в полон нової ідентифікації, не менш фантастичної, ніж попередня, тобто залишитися в оновленому статусі відчуження. Адже регресія у лаканівському розумінні – це актуалізація в дискурсі фантазматичних відношень. Тому майстерність аналітика повинна полягати в тому, щоб поступово позбавляти суб’єкта будь-якої упевненості, поки не розсіються “останні привиди”.

Оскільки структурний психоаналіз повинен дати змогу суб’єкту вижити невроз зі своєї душі лінгвістично, Лакан орієнтував суб’єкта на повне мовлення. Спочатку суб’єкт є мовцем, який говорить про когось іншого, схожого на нього, але “рішуче не здатний засвоїти собі його бажання”. Джерелом більшого знецінювання мовлення, як стверджувалось, теоретично і практично є інший. Тому психоаналітик повинен скерувати суб’єкта на пошуки такого мовлення, де бажання набуде символічного визнання.

Психоаналітична техніка, наголошував Лакан, “вимагає глибокого засвоєння ресурсів мови, особливо тих, які набули конкретної реалізації в поетичних текстах” посилаючись при цьому на Фройда, вся спадщина якого свідчить про велике знання літератури. До нього Фройд постійно звертався як у техніці психоаналізу, так і в роботі над своїми відкриттями. Він також ґрунтовно знав класичних авторів, був обізнаний із сучасними дослідженнями в галузі фольклору й етнографії, цікавився досягненнями гуманітарних наук. Тому Лакан почав вивчати психоаналіз як художню літературу, започаткувавши “поетику фройдівської спадщини”. За масштабами популярності теорії, її використання і цитування, Лакана можна порівняти хіба що з самим Фройдом.

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

· У чому полягають особливості предмету і методу психоаналітичного напрямку?
· Які основні принципи покладені в основу теорії З. Фройда?
· Який критерій обрав З. Фройд для своєї періодизації розвитку особистості?
· Яка структура особистості в теорії З. Фройда?
· Що таке архетипи і яку роль вони відіграють у розвитку особистості?
· Яким чином К. Юнг трансформував підхід З. Фройда до символічної інтерпретації даних психоаналізу?
· Як формується індивідуальний стиль життя на думку А. Адлера?
· На якому підґрунті будується типологія А. Адлера?
· Поясніть сутніть концепції соціального несвідомого в теорії Е. Фромма.
· У чому, на думку Е. Фромма, полягає двоїста природа екзистенційних потреб людини? 
· Чим відрізняється структурний психоаналіз Ж. Лакана від класичного?
· У чому полягає особливість психотерапевтичної взаємодії в структурному психоаналізі Ж. Лакана?

Використані джерела

Блюм Г. Психоаналитические теории личности/ Г. Блюм. – М.: КСП, 1996. – 243 с.
Дадун Р. Фрейд/ Р. Дадун. – М.: АО “Х.Г.С.”, 1994. – 512 с.
Додельцев Р. Главный миф психоанализа: к столетию издания “Тотем и табу” З. Фрейда/ Р. Додельцев, В. Коннов// Вестник МГИМО. – 2013. – №6.
Гриньова Н. Основи глибинної психології: навч. посібник// Н. Гриньова. – Умань: Візаві, 2013. – 124 с.
Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство/ Н. Зборовська. К.: Академвидав, 2003. 392 с.
Каліна Н.  Психотерапія/ Н. Каліна. – К.: Академвидав, 2010. – 280 с.
Куттер П. Психоанализ: Введение в психологию бессознательных процессов /П. Куттер, Т. Мюллер. – М.: Когито-Центр, 2011. – 384 с.
Лакан Ж. Функуция речи и поле речи и языка в психоанализе/ Ж. Лакан. – М.: Гнозис, 1995. – 192 с.
Лихи Т. История современной психологии/ Т. Лихи. – СПб.: Питер, 2003. – 448 с.
Махній М. Еґо і Тінь: психологія самопізнання/М. Махній. – Чернігів: Видавець Лозовий В., 2013. – 416 с.
Махній М. Homo sapiens psychologicus: історія психологічної думки/М. Махній. – Чернігів: Видавець Лозовий В., 2014. – 312 с.
Марцинковская Т. История психологии/Т. Марцинковская. – М.: Academia, 2004. – 544 с.
Пантелеева И. Превратности психоаналитического понимания Эдипова комплекса/И. Пантелеева// www.kleinians.narod.ru/ texts/
Роменець В. Історія психології ХХ століття/ В. Роменець, І. Маноха. – К.: Либідь, 1998. – 992 с.
Сайтарли І. Соціальна культура у контексті психоаналітичної традиції/ І. Сайтарли//Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – 2010. – Вип. 98.
Сторіжко Л. Проблеми виникнення і формування суспільства в концепції З. Фройда/ Л. Сторіжко// Вісник НТУ “Київський політехнічний інститут”. Серія: Філософія. Психологія. Педагогіка. – 2006. – Вип. 1.
Сторіжко Л. Соціальне несвідоме – головний чинник взаємодії людини та суспільства в теорії Е. Фромма/ Л. Сторіжко// Мультиверсум. Філософський альманах. – 2006. – Вип. 54.
Филатов Ф. Три этапа становления теоретического психоанализа// Московский психотерапевтический журнал. – 2007. – №2.
Фройд З. Вступ до психоаналізу. – К.: Основи, 1998. – 709 с.
Харитонова Н. Скрытая сущность теоретических воззрений З. Фрейда/ Н. Харитонова, А. Дымов// Международный журнал прикладных и фундаментальных исследований. – 2014. – №3-2.
Хьелл Л. Теории личности/ Л. Хьелл, Д. Зиглер. – СПб.: Питер, 2007. – 607 с.
Шерток Л. Рождение психоаналитика. От Месмера до Фрейда/ Л. Шерток, Р. Соссюр. – М.: Прогресс, 1991. – 288 с.
Шульц Д. История современной психологии/ Д. Шульц, С. Шульц. – СПб.: Евразия, 1998.  – 526 с.
Юнг К. Душа и миф. Шесть архетипов / К. Юнг.  – Мн.: Харвест, 2004. – 400 с.



© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.