6.6. Ж. Лакан: структурний психоаналіз

Жак Лакан (1901-1981) – французький філософ, психоаналітик, автор структуралістської версії психоаналізу (поєднав у науковій діяльності його теорію і практику). Докторська дисертація вченого “Про параноїдальний психоз і його відношення до особистості” привернула увагу психоаналітиків до феномену божевілля. У 1936 р. Лакан розробив вихідну для структурного психоаналізу концепцію “стадії дзеркала”, яку науко­во обґрунтував у праці “Стадія дзеркала і її роль у формуванні функції Я” (1949).

Фройдівська концептуальна тріада у структурі психічного апарату (Воно – Я – Над-Я) переведена Лаканом відповідно до екзистенціалізму (філософії людського існування) у три виміри людського існування: Реальне – Уявне – Символічне. Творче становлення Лакана пов’язують відповідно з трьома етапами його досліджень:

· ранній – з 1930 по 1940 рік, коли основну увагу він зосереджував на науковому поясненні Уявного;

· зрілий, концептуально значущий етап з 1950 по 60-ті роки, коли дослідник акцентував на науковому поясненні Символічного;

· пізній, завершальний – пов’язаний переважно з тлумаченням Реального.

У 1953 р. Лакан розпочав лікарську практику в психіатричному госпіталі, а у 1960-ті роки започаткував Паризьку школу фройдизму, яку очолював до 1980 року. Вплив структуралістської методології у 1950-ті роки визначив “структуралістський” етап його психоаналітичних досліджень.

Формування лаканівського психоаналізу відбулося завдяки “лінгвістичному повороту”  у філософії – визнанню мови первинною сферою філософського аналізу. Вираз “мова – це домівка буття” визначив новий напрям гуманітарного пізнання, в якому інтерес до мовних детермінант універсуму надовго став філософським пріоритетом.

Психоаналіз Лакана виходить з того, що світ слів народжує світ речей, встановлює в культурі закон людини, який є “законом мови”. Концепцію мови він запозичив із структуралістської методології, в якій позбавлена субстанції мова постає як формальний принцип структурування, як “рух позначень”, віддалений від позначеного. Структуралістська концепція мови набула вирішальної ролі в психотерапевтичному методі. Лакан пішов нетрадиційним шляхом, розробляючи теорію довільності та нетривкості знакової структури, що ґрунтується на відриві позначення від позначеного і пояснює плинність психічної структури загалом.

Обґрунтовуючи структурну концепцію психоаналізу, Лакан вважав за необхідне науково захистити фройдизм, очистити його від спотворень і відступів. Його опонентами були прибічники цілісності, які тісно пов’язували свідомість із неусвідомленим. Критикуючи Юнґа за ненауковість, Лакан протиставив себе таким неофройдистам, як Е. Фромм та К. Хорні. Так, Карен Хорні (1885-1952), заявивши про себе як яскравого психоаналітика жіночої психології, аргументувала оригінальну теорію самоаналізу на шляху утвердження індивідуальної Еґо-свідомості. Натомість Лакан пропонував прочитати фройдизм через розщеплення цілісності, що було, на його думку, істинною сутністю психоаналізу як аналізу неусвідомленого: людина загалом не може бути охарактеризована через стабільну Еґо-свідомість, адже психічна структура є нестійкою, оскільки в основі її — спонтанне і хаотичне несвідоме.

Лакан вважав, що ек­зистенція людини постійно перебуває у становленні, в пошуках себе і здатна репрезентуватися як динаміч­ність лише через відношення з іншими людьми, або через Символічний порядок, яким є Мова. Нерозкриту до кінця суть відкриття Фройда Лакан вбачав у значущості поля мови і функцій мовлення, поставивши перед собою наукове завдання – утвердити цю інтелектуальну традицію психоаналізу.

“Подвійне дно” фройдівського відкриття він тлумачив так: “Коли лю­дина відкриває лик своєї могутності, її охоплює такий жах, що, знімаючи з цього лику зовнішню поверхню, вона водночас від нього відвертається. Саме так вийшло з психоаналізом. Воістину прометеївське відкриття Фройда якраз і було таким подвійним жестом...”. Отже, Лакан повернув психоаналіз із його конфліктом свідомого і несвідомого до інструменту слова, де так само наявна відмінність між двома сферами – позначеним і позначенням, так само існує розрив, як і в світі психіки. Відкриття Фройда він розглядав як відкриття сукупності наслідків, які має для природи людини її належність до символічного ладу, мови а також виявлення в бутті найбільш радикальних інстанцій символізації.

Зігнорувати символічну роль мови означало приректи фройдівський психоаналіз на забуття і звести його могутній досвід нанівець. Тому структурний проект передбачав повернення психоаналітичних концепцій до мови і функцій мовлення, “діяльності, в якій психоаналітику не повинно бути рівних”. Про це Лакан заявив у праці “Функція і поле мовлення та мови в психоаналізі” (1953): “Нашим завданням буде показати, що свій істинний смисл ці концепції отримують лише тоді, коли вони орієнтовані в поле мови і підкорені функціям мовлення”.

Центральною тезою лаканівського підходу є твердження: “несвідоме структуроване, як мова”. За його твердженням мовний характер несвідомого – відправна точка і основна умова аналітичної роботи. Він також наголошував, що аналогічних поглядів дотримувався і Фройд, а структурний психоаналіз є поверненням до класичної першооснови.

Психоаналітична робота – це слухання пацієнта, а коментарі аналітика стосуються не стільки того, що говорить пацієнт, скільки тих моментів, де він випадково (чи ні) прохоплюється про справді важливі речі. Як зазначає Лакан, середовищем психоаналізу незалежно від його мети є мовлення пацієнта. А будь-яке мовлення потребує відповіді. Якщо є слухач, мовлення ніколи не залишається без відповіді, навіть якщо відповідь – лише мовчання. Нічого про цю функцію мовлення не знаючи, психоаналітик відчуває її заклик. Розчувши в цьому заклику пустку, він побачить цю пустку в самому собі і стане шукати реальність, здатну її заповнити, вже з іншого боку мовлення. Тим самим він перейде до аналізу поведінки суб’єкта, сподіваючись у ній знайти те, що той умовчує.

Завдання психоаналітика полягає в тому, щоб допомогти пацієнту в мовному опрацюванні душевного досвіду, підключити його до Символічного порядку, в якому невимовне Реальне (несвідоме, щось усередині суб’єкта) може виражатися не тільки в симптомах неврозу або фантазмах (витворах фантазії) раннього дитинства, а й зазнати мовної реалізації і стати зрозумілим Уявному (свідомому Я). Тріада “Реальне – Уявне – Символічне”, яка приблизно відповідає фройдівським “Ід –Еґо – Супер-Еґо”, є основною системою понять cтруктурного психоаналізу.

Розглядаючи психоаналітичну терапію як базовану на мовленні практику, мета якої – дати виговоритися несвідомому, Лакан виокремив два принципово різні типи психотерапевтичного дискурсу – порожнє мовлення (“примару монологу”, “послужливе базікання”) і повне мовлення (“примусову працю, що не знає лазівок”). Терапевтичну фрустрацію він вважав іманентно властивою процесу лікування розмовою, під час якої пацієнт відкриває для себе свою відчуженість, уявність, нетотожність “Я” власній внутрішній природі.

Створюється враження, що суб’єкт усе більше відлучається від своєї істоти і після чесних спроб описати її, що зовсім не увінчуються формуванням зв’язного уявлення про неї, після всіляких уточнень визнає, що “істота” ця завжди була всього-на-всього його власним творінням у сфері уявного і що уявлення це позбавлене достовірності. Відтворюючи цей образ для Іншого, він відкриває початкове відчуження, що примушувало конструювати свою істоту в образі Іншого і завжди прирікало на підміну цим Іншим.

Структурний психоаналіз вважає тілесну цілісність початковим пунктом становлення психіки людини. Акт народження, тобто відокремлення від материнського тіла, що означає утворення “Я” суб’єкта як протиставлення об’єктивному “не-Я”, закладає основи внутрішнього психічного конфлікту. Розкол тілесності прочитується як фундаментальний антропологічний початок: людська істота, що народжу­ється, виходить у світ травмованою, позбавленою єдності з тілом “Матері-Природи”. З того часу вона повинна утверджуватись у новому світі, де відсутня природна цілісність, але з’являються її “неприродні” виміри. Сутність природної цілісності репрезентує Реальне, що вважається недосяжним для суб’єкта, таким, що не підлягає символізації.

За Лаканом, Реальне – це сфера психічно сублімованих біологічних потреб та імпульсів, які стають недоступними для логічного сприймання, тобто це абсолютно первинний і недосяжний для суб’єкта досвід природної повноти.

Уявне постає як компенсація первинної нестачі Ре­ального, а Символічне, будучи зумовленим соціальними та культурними обставинами, в яких відбувається становлення суб’єкта, ототожнюється з мовою. Проблема розуміння суб’єкта пов’язана з тлумаченням Уявного та Символічного за відсутності Реального.

Первинна стадія формування дитини характеризується як “матріархальна” – царство матері в її житті. Відчуваючи глибинну розірваність, відокремленість від материнського тіла, дитина прагне злитися з матір’ю. Це перше бажання з’являється через втрату єдності з нею. Отже, як несформована особистість, дитина прагне поєднатися з тим, що сприйматиметься як Інший. На етапі, коли дитина відчуває себе “фрагментарним тілом”, тобто напівавтономною частиною материнського тіла, вона змушена розв’язувати важливе буттєве завдання – оволодівати своїм тілом як автономним, єди­ним функціональним цілим. На шляху подолання цієї психічної проблеми Лакан виділяв “стадію дзеркала”.

“Стадія дзеркала” — інфантильний етап розвитку людини, на якому вона засвоює власний зоровий образ, тобто це процес уподібнення, що відбувається на основі здатності впізнавати своє відображення у дзеркалі.

Лакан вважав, що у 6-18 місяців дитина вперше починає впізнавати своє відображення в дзеркалі – співвідносити себе із зовнішньою реальністю. Доти вона сприймала своє відображення як іншу живу істоту, плутала його з іншими відображенням (оскільки первинне “Я” ґрунтується на плутанині, на ототожненні себе з іншими через перше бажання злитися з Іншим). І коли дитина починає співвідносити себе з дзеркальним відображенням, це набуває важливого значення, оскільки подія пов’язана з первинним механізмом ідентифікації людського суб’єкта і є основою всіх наступних його ідентифікацій.

За допомогою дзеркального образу вперше відбувається осягнення дитиною себе як цілого, але окремо від власної тілесності, оскільки її внутрішній хаотичний досвід не відповідає цьому зримо цілісному дзеркально­му образу. Тому “стадія дзеркала”, за Лаканом, означає входження людської істоти у порядок Уявного.

Порядок Уявного – специфічна функція Я, що формується на “стадії дзеркала” і становить центральну структуру людського досвіду – структуру уявного впорядкувального образу.

Відколи дитина вперше осягнула себе як цілісність, вона починає розвиватися в напрямі осягнення цілого, проектуючи себе на уявний образ, який є цілісним та автономним. Тому одиницею порядку Уявного стає образ, який виникає на “стадії дзеркала”.

Образ має концептуальне значення: він є ідеальним (цілісним і завершеним), ілюзорним (оскільки реально на цій стадії дитина ще не є автономною і цілісною), відчуженим (оскільки образ є радикально зовнішній, “задзеркальний” стосовно індивіда), формативним (образ істотно впливає на формування особистості). Розуміння “Я” як уявної конструкції стає вихідним пунктом структурного психоаналізу: у відображенні образу лю­дина впізнає себе іншою, ніж вона є, тут закладається основний людський вимір, що структуруватиме все фантазматичне (уявлюване) життя особистості.

На певному етапі Реальне стає абсолютно недосяжним для людини, оскільки воно є досвідом органічної повноти і цілісності, аналогічним перебуванню немовляти в лоні матері, при злитті з її тілом. Тому Реальне як сфера біологічної цілісності може бути визначене лише негативно – як відсутність. А образ із порядку Уявного містить діалектичний механізм розвитку суб’єкта на шляху пошуку цілісності, оскільки суб’єкт розщеплюється на “Я” (фрагментарний і хаотичний внутрішній досвід) і “моє Я” (образну ідеальну форму).

Значення “стадії дзеркала” у психічному розвитку індивіда полягає також у тому, що лібідний потяг сфокусований упорядкувальною функцією Уявного. Головною функцією “мого Я” (“образу”) стає загарбання “Я”. Адже людина прагне набути цілісності, щоб уникнути внутрішньої хаотичності. На цьому шляху формується психічна проблематичність. Якщо людина стане на пошук цілісності через уявний образ, це сприятиме утвер­дженню Еґо, сутністю якого є ототожнення “Я” з “моїм Я”, тобто з образом, що означає набуття суб’єктом уявної ідентифікації.

На рівні Уявного панує бажання визнання. Тому пошук цілісності, пов’язаний з порядком Уявного, виникає також у площині інших. Через почуття ненависті та любові суб’єкт проектує свій образ на інших: агресивність, що виражається загалом як егоїзм, означає недооцінку іншого у світі “мого Я”, любов, що виявляється як альтруїзм, означає переоцінку іншого у світі “мого Я”. Відповідно, “моє Я” спрямовується до іншого (за законом задзеркалля). Оскільки суб’єкт пізнає власну єдність в уявних образах, тобто поза собою, оскільки “моє Я” – нестабільна матриця, то можна твердити про небезпеку образу у світі суб’єкта і постійну загрозу зникнення “мого Я”. Бо саме через нього суб’єкту й відкривається значення смерті як відсутності, небуття, як порожнього задзеркалля.

Отже, пошук ідентифікації в площині інших як уявних образів не дає змоги уникнути травматичності, а навпаки, може її загострити, оскільки Уявне – це комплекс ілюзій, які людина створює сама про себе. За Лаканом, воно найадекватніше втілюється в любові. Бажання (потяг до об’єкта) виникає на основі уявного образу. Бажання зустрічі з уявним образом стає настільки могутнім, що породжує його своєрідне втілення. Любов – одна зі створених людиною ілюзій: люблять, по суті, власне “Я”, здійснене в “іншому” на рівні Уявного. Лаканівське дослідження феномену любові-бажання означає, що лише психоаналіз здатний розпізнати той вузол уявного рабства, “який любов приречена знову і знову розв’язувати або розрубувати”.

Уявне “Я” як “ідеал Я” залишається в психічному житті людини на все життя і виконує важливу роль психічного самозахисту (від розщеплення особистості). Порядок Уявного із дзеркальним “Я”, за Лаканом, формується на домовному рівні.

Концепція несвідомого у структурному психоаналізі Лакана пов’язана з концепцією мовного знаку і мови. Формула мовного знака, за поясненням Лакана, складається з двох розділених бар’єром рядів: відношення між ними чинять опір сигніфікацїі (лат. significo – подаю знак, виражаю) – зв’язуванню позначеного і позначення. Це зумовлено тим, що позначення не відповідає функції зображення конкретного позначеного. Лакан акцентував розрив у структурі знака через довільну позицію, яку займає позначення стосовно позначеного. Йдеться про безперервне вислизання позначення від позначеного. У праці “Інстанція букви в несвідомому, або доля розуму після Фройда” (1957) він запровадив поняття “ковзаючого”, “плаваючого” позначення, що концептуально важливо для утвердження нової інтерпретаційної методики, в якій смисл буде поставлено під сумнів. Адже мова виявляє себе як чиста формальність: “За допомогою слова, яке, власне, уже є присутність, створена із відсутності, сама відсутність... починає найменовуватися. І от саме із цієї модульованої пари відсутності і присут­ності... і народжується той всесвіт мовного смислу, в якому в результаті упорядковується всесвіт речей”. Оскільки елементи позначення не мають позитивного існування, тобто їх сутність пов’язується з негативним існуванням (відсутністю), мова як парадоксальне наочне зображення присутності та відсутності дає змогу визначити нову концепцію несвідомого в структурному психоаналізі.

Отож, несвідоме, за Лаканом – це формотворча пуста структура, яка впорядковує або позначає смисли, але сама позбавлена будь-якого раціонального смислу.

Реальне як цілісність несвідомого має такі характерні ознаки:

· реальне є відсутнім;

· реальне чинить опір символізації, оскільки його повнота перебуває за межами раціонального досвіду;

· реальне структурується як мова, тобто як відсутнє, що прагне бути присутнім.

Отже, процес позначування Лакан пов’язував з діяльністю несвідомого.

У психотерапевтичному діалозі відтворюється початкова розщепленість, дискретність суб’єкта. Аналітик поступово знаходить заповнені несвідомим “пустки”, які здаються свідомості білими плямами або викривленнями, зумовленими дією цензури. Мета аналізу – відновити втрачені місця, точніше – їх значення, дібравши для невимовної реальності несвідомого іншу форму виразу замість неврозу або психозу.

Ж. Лакан так пояснив походження ефекту психоаналітичного лікування: означуване симптомом отримує інше означувальне – Слово, Мову. Колишній (той, що сформувався в минулому як симптом) зв’язок між означуваним і означувальним розривається, і симптом зникає. Лінгвістична природа несвідомого, “структурованого, як мова”, показана просто і точно: несвідоме є частиною конкретного трансіндивідуального дискурсу, якої не вистачає суб’єкту для відновлення безперервності свого свідомого дискурсу.

Завдання аналітика у зв’язку з цим полягало не в осягненні смислу, якого і не можна осягнути, а в осягненні діяльності несвідомого як діяльності нескінченного позначування. Це свідчить про наближення інтерпретаційної методики Лакана до формалізму як аналізу процесу позначування. Зрештою, суть символічної ідентифікації суб’єкта і полягає в динамічному прикріпленні до часткових образів і відкріпленні від них, тобто у процесі перебирання: несвідоме бажання реалізується не в конкретному позначеному (“референті”), а в позначеннях – у формальних розривах, зсувах, згущеннях мови. Тому символічний суб’єкт постає не як структуроване навколо центру свідомості монолітне Еґо, а як багатошарова парадоксальна конструкція з різночасових уявних ідентифікацій з порожнечею між ними і в центрі.

Психотерапевтична практика, за Лаканом, зводиться до того, щоб навчити пацієнта впізнавати умовності позначення, умовності зв’язку позначення з позначеним. Терапевтичний діалог “аналітик – клієнт” визначений із розколу між позначенням і позначеним, вибудовується на відступі від змістового плану мовлення, на підготуванні пацієнта різними риторичними засобами до вираження “мови його бажання”, де виявлятимуться симптоми патології як поневолення якоюсь однією ідентифікацією.

Головною проблемою психоаналітичного сеансу у Фройда був перенос, тобто негативне чи позитивнее реагування на аналітика, який на лінгвістичному рівні втручається у створений суб’єктом дискурс і демонтує його. Лакан натомість небезпеку аналізу вбачав не в негативній реакції суб’єкта на втручання аналітика, а в тому, що суб’єкт може, вийшовши з одного фантазму, потрапити під впливом психоаналітика в полон нової ідентифікації, не менш фантастичної, ніж попередня, тобто залишитися в оновленому статусі відчуження. Адже регресія у лаканівському розумінні – це актуалізація в дискурсі фантазматичних відношень. Тому майстерність аналітика повинна полягати в тому, щоб поступово позбавляти суб’єкта будь-якої упевненості, поки не розсіються “останні привиди”.

Оскільки структурний психоаналіз повинен дати змогу суб’єкту вижити невроз зі своєї душі лінгвістично, Лакан орієнтував суб’єкта на повне мовлення. Спочатку суб’єкт є мовцем, який говорить про когось іншого, схожого на нього, але “рішуче не здатний засвоїти собі його бажання”. Джерелом більшого знецінювання мовлення, як стверджувалось, теоретично і практично є інший. Тому психоаналітик повинен скерувати суб’єкта на пошуки такого мовлення, де бажання набуде символічного визнання.

Психоаналітична техніка, наголошував Лакан, “вимагає глибокого засвоєння ресурсів мови, особливо тих, які набули конкретної реалізації в поетичних текстах” посилаючись при цьому на Фройда, вся спадщина якого свідчить про велике знання літератури. До нього Фройд постійно звертався як у техніці психоаналізу, так і в роботі над своїми відкриттями. Він також ґрунтовно знав класичних авторів, був обізнаний із сучасними дослідженнями в галузі фольклору й етнографії, цікавився досягненнями гуманітарних наук. Тому Лакан почав вивчати психоаналіз як художню літературу, започаткувавши “поетику фройдівської спадщини”. За масштабами популярності теорії, її використання і цитування, Лакана можна порівняти хіба що з самим Фройдом.

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

· У чому полягають особливості предмету і методу психоаналітичного напрямку?

· Які основні принципи покладені в основу теорії З. Фройда?

· Який критерій обрав З. Фройд для своєї періодизації розвитку особистості?

· Яка структура особистості в теорії З. Фройда?

· Що таке архетипи і яку роль вони відіграють у розвитку особистості?

· Яким чином К. Юнг трансформував підхід З. Фройда до символічної інтерпретації даних психоаналізу?

· Як формується індивідуальний стиль життя на думку А. Адлера?

· На якому підґрунті будується типологія А. Адлера?

· Поясніть сутніть концепції соціального несвідомого в теорії Е. Фромма.

· У чому, на думку Е. Фромма, полягає двоїста природа екзистенційних потреб людини? 

· Чим відрізняється структурний психоаналіз Ж. Лакана від класичного?

· У чому полягає особливість психотерапевтичної взаємодії в структурному психоаналізі Ж. Лакана?

Використані джерела

Блюм Г. Психоаналитические теории личности/ Г. Блюм. – М.: КСП, 1996. – 243 с.

Дадун Р. Фрейд/ Р. Дадун. – М.: АО “Х.Г.С.”, 1994. – 512 с.

Додельцев Р. Главный миф психоанализа: к столетию издания “Тотем и табу” З. Фрейда/ Р. Додельцев, В. Коннов// Вестник МГИМО. – 2013. – №6.

Гриньова Н. Основи глибинної психології: навч. посібник// Н. Гриньова. – Умань: Візаві, 2013. – 124 с.

Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство/ Н. Зборовська. – К.: Академвидав, 2003. – 392 с.

Каліна Н.  Психотерапія/ Н. Каліна. – К.: Академвидав, 2010. – 280 с.

Куттер П. Психоанализ: Введение в психологию бессознательных процессов /П. Куттер, Т. Мюллер. – М.: Когито-Центр, 2011. – 384 с.

Лакан Ж. Функуция речи и поле речи и языка в психоанализе/ Ж. Лакан. – М.: Гнозис, 1995. – 192 с.

Лихи Т. История современной психологии/ Т. Лихи. – СПб.: Питер, 2003. – 448 с.

Махній М. Еґо і Тінь: психологія самопізнання/М. Махній. – Чернігів: Видавець Лозовий В., 2013. – 416 с.

Махній М. Homo sapiens psychologicus: історія психологічної думки/М. Махній. – Чернігів: Видавець Лозовий В., 2014. – 312 с.

Марцинковская Т. История психологии/Т. Марцинковская. – М.: Academia, 2004. – 544 с.

Пантелеева И. Превратности психоаналитического понимания Эдипова комплекса/И. Пантелеева// www.kleinians.narod.ru/ texts/

Роменець В. Історія психології ХХ століття/ В. Роменець, І. Маноха. – К.: Либідь, 1998. – 992 с.

Сайтарли І. Соціальна культура у контексті психоаналітичної традиції/ І. Сайтарли//Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – 2010. – Вип. 98.

Сторіжко Л. Проблеми виникнення і формування суспільства в концепції З. Фройда/ Л. Сторіжко// Вісник НТУ “Київський політехнічний інститут”. Серія: Філософія. Психологія. Педагогіка. – 2006. – Вип. 1.

Сторіжко Л. Соціальне несвідоме – головний чинник взаємодії людини та суспільства в теорії Е. Фромма/ Л. Сторіжко// Мультиверсум. Філософський альманах. – 2006. – Вип. 54.

Филатов Ф. Три этапа становления теоретического психоанализа// Московский психотерапевтический журнал. – 2007. – №2.

Фройд З. Вступ до психоаналізу. – К.: Основи, 1998. – 709 с.

Харитонова Н. Скрытая сущность теоретических воззрений З. Фрейда/ Н. Харитонова, А. Дымов// Международный журнал прикладных и фундаментальных исследований. – 2014. – №3-2.

Хьелл Л. Теории личности/ Л. Хьелл, Д. Зиглер. – СПб.: Питер, 2007. – 607 с.

Шерток Л. Рождение психоаналитика. От Месмера до Фрейда/ Л. Шерток, Р. Соссюр. – М.: Прогресс, 1991. – 288 с.

Шульц Д. История современной психологии/ Д. Шульц, С. Шульц. – СПб.: Евразия, 1998.  – 526 с.

Юнг К. Душа и миф. Шесть архетипов / К. Юнг.  – Мн.: Харвест, 2004. – 400 с.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016. 

6.5. Е. Фромм: соціальне несвідоме

Значний внесок у теорію несвідомого зробив видатний гуманіст, представник неофройдизму Еріх Фромм (1900-1980). Його академічна кар’єра була вражаючою: він навчався в університетах Франкфурта і Мюнхена, отримав посаду професора у Гейдельберзькому університеті. Пізніше він пішов на психоаналітичні тренінги в престижному інституті психоаналізу в Берліні. Після реалізації короткої кар’єри психоаналітика, він залишив нацистську Німеччину в 1934 році і набув постійне місце проживання в США. Фромм викладав в Колумбії, Мічигані та Мексиці. У 1962 році він став професором психіатрії Нью-Йоркського університету.

Е. Фромм написав чимало фундаментальних книжок. Деякі з них стали бестселерами: “Втеча від свободи” (1942), “Людина для себе” (1947), “Психоаналіз і релігія” (1950), “Забута мова” (1951), “Здорове суспільство” (1955), “Мистецтво любити” (1956), “Марксистська концепція людини” (1961), “Дзен-буддизм і психоаналіз” (1960), “Життя і праці Зигмунда Фройда” (1963), “Душа людини” (1964),  “Революція надії”(1968), “Криза психоаналізу” (1970) та “Анатомія людської деструктивності” (1973).

Е. Фромм знімає покрив таємничості з проблеми “несвідомого”. Він гостро критикує розуміння “несвідомого” як чогось біологічно даного кожному індивіду, що посідає якесь особливе місце в особистості. Такому уявленню відповідає фройдистське розуміння особистості як вмістилища несвідомих біологічно-інстиктивних бажань, що протистоять суспільству. Це уявлення базується на трьох головних положеннях фройдизму. Це, по-перше, твердження про те, що людина у своєму соціальному житті та практиці змушена придушувати почуття та емоції, які становлять для неї внутрішню реальність. По-друге, це уявлення про те, що між цією несвідомою реальністю та запереченням її нашою свідомістю виникає конфлікт. По-третє, це впевненість у тому, що цей конфлікт зникає негайно, тільки-но несвідоме досягає порогу нашої свідомості.

Е. Фромм реінтерпретує головні положення З. Фройда, вносить новий зміст у несвідоме й по-іншому описує механізм витіснення. Передусім Фромм стверджує, що несвідоме, подібно до свідомості, є також соціальним феноменом. На відміну від Фройда, який розглядав переважно “індивідуальне несвідоме”, змістом якого є психічний матеріал, який був витіснений із суто індивідуальних причин, Фромм головну увагу приділяє “соціальному несвідомому”. Його зміст він розуміє як витіснутий психічний матеріал, який є спільним для більшості членів певного суспільства.

Одну з головних особливостей суспільства Е. Фромм вбачає саме в тому, що воно за допомогою спеціального “соціально зумовленого фільтра” перешкоджає повному усвідомленню людиною навколишньої реальності. Тільки те, що проникає крізь цей фільтр, входить до сфери свідомості. На жаль, переважна частина життєвого людського досвіду залишається за її межами, залишається несвідомою. Складниками цього “соціально зумовленого фільтра” є мова, логіка та соціальні табу.

Е. Фромм відзначає, що вчення про несвідомі сили, які визначають свідомість людини, мають давню традицію у західній філософії, яка сягає XVІІІ ст. Б. Спіноза був одним з перших мислителів, який розробив поняття несвідомого. Він вважав, що люди усвідомлюють своє бажання, але не знають причин, які детермінують це бажання, тобто людина є невільною, але вона живе з ілюзією свободи, оскільки її роблять рухомою неусвідомлювані нею причини. Для Б. Спінози саме існування несвідомої мотивації є основою людського рабства. Досягнення ж свободи базується на дедалі більшому усвідомленні дійсності всередині людини та поза нею.

Е. Фромм зазначає, що найбільш значний внесок у спростування уявлення про домінуюче становище свідомості зробив німецький суспільствознавець Карл Маркс (1818-1883), який стверджував: не свідомість визначає життя, а життя визначає свідомість, соціальна реальність формує думку. Маркс також розглянув зв’язок між свідомістю та мовою і підкреслив соціальну природу свідомості.

Фромм ґрунтується на положенні Маркса про те, що існує протилежність між мисленням та життям, відповідно і протилежність між свідомістю та буттям. Соціальне оточення формує буття індивіда й тим самим – опосередковано – формує його мислення. Маркс, як і Фройд, вважав, що свідомість людини значною мірою є “хибною”. Людина вірить, що її думки належать їй, що вони – продукт її мислительної діяльності, натомість у дійсності вони визначені об’єктивними чинниками, які діють за її спиною. У теорії Фройда ці об’єктивні сили уособлюють психологічні та біологічні потреби, у теорії Маркса вони являють собою соціальні та економічні історичні сили, які визначають буття індивіда та, побічно, його свідомість. Проте Маркс не був детерміністом, для нього мета життя – звільнення від рабства. А шлях здійснення цієї мети полягає у подоланні ілюзій та у повному використанні діяльнісних сил людини.

Позиція Фройда дуже схожа на позицію Маркса, проте перший менше говорив про свободу на противагу рабству, а більше – про душевне здоров’я на противагу душевному захворюванню. “Як лікар, З. Фройд керувався тим, що усвідомлення несвідомого – це шлях до вилікування душевних захворювань. Як соціальний філософ, він вірив у той самий принцип: тільки якщо ми усвідомлюємо реальність і долаємо свої ілюзії, ми зможемо досягнути оптимального стану, щоб справлятися з життям” (Е. Фромм. “Душа людини”).

Е. Фромм проводить паралель між вченням К. Маркса та З. Фройда і доходить висновку, що ці два вчення не виключають, а доповнюють одне одного – для Маркса людська істота та її свідомість визначені структурою суспільства, частиною якого вона є, а для Фройда суспільство впливає на людську істоту, більшою чи меншою мірою витісняючи притаманні їй фізіологічні та біологічні механізми. Звідси випливає, що Фройд вірив, що людина може подолати витіснення без соціальних змін, Маркс же був першим мислителем, який стверджував, що реалізація універсальної, повністю пробудженої людини може відбутися тільки разом із суспільними змінами.

Виходячи з цих положень, Фромм і формулює одне з головних понять своєї теорії – поняття соціального фільтру. Він стверджує, що для усвідомлення переживання його необхідно осмислити у категоріях, які організують свідоме мислення. Проте переживання може дійти до усвідомлення тільки за умови, що його можна осягнути та впорядкувати в межах концептуальної системи за допомогою її категорій. Ця система є результатом суспільного розвитку. “Завдяки особливостям практичного життя, а також завдяки специфіці відносин, почуттів та сприйняттів кожне суспільство розвиває систему категорій, яка детермінує форми усвідомлення. Ця система працює як соціально зумовлений фільтр: переживання не може стати усвідомленим, доки не пройде крізь цей фільтр”.

Проблемою є з’ясування того, як працює цей “соціальний фільтр”, в який спосіб він пропускає тільки певні переживання. Фромм відзначає, що існують переживання, які легко сприймаються свідомістю, наприклад, такі, як біль, голод тощо. Тобто це такі переживання, які відповідають груповому або індивідуальному виживанню. Проте тонкі емоційні переживання, властиві, наприклад, східній культурі, багато в чому недоступні для західної людини. Це пов’язано також з тим, що в європейських мовах немає придатних слів для вираження цих переживань, натомість у східних мовах є безліч слів, які виражають ті самі почуття. “Якщо мова не має спеціальних слів для вираження різних емоційних переживань, то практично неможливо довести чиє-небудь переживання до ясного усвідомлення”.

Це зауваження особливо доречно у зв’язку з такими переживаннями, які не підпадають під нашу інтелектуально-раціональну схему речей. Тому наша мова не забезпечує нас словами, необхідними для опису багатьох внутрішніх переживань, які не відповідають схемі наших думок. У зв’язку з цим мовою психоаналізу і є мова символів, поезії або посилань на міфологічні сюжети.

Іншим аспектом фільтру, який уможливлює усвідомлення, є логіка. Логіка так само, як і мова, є соціальною парадигмою й відображає ті процеси, які відбуваються в суспільстві.

Третьою, найбільш важливою частиною соціального фільтру, яка дає змогу певним почуттям досягнути свідомості і має тенденцію виштовхувати їх з цієї царини, є соціальні табу, які оголошують деякі ідеї та почуття непристойними та забороненими. Фромм відзначає, що для суспільств, які претендують на турботу про добробут усіх, ця проблема по-справжньому існує, оскільки впродовж усієї історії існування людства зазвичай стіл завжди був накритий для небагатьох, переважна ж більшість отримувала лише крихти. Якби більшість усвідомила, що її ошукано, спалахнуло б обурення, яке загрожувало б існуючому ладу. Тому такі думки повинні витіснятися, а ті, в кому процес витіснення не відбувся належною мірою, ризикували своїм життям та свободою.

Головною причиною витіснення є страх, стверджує Е. Фромм. І страх цей виявляється у боязні ізоляції та остракізму. Оскільки для людини найжахливішим є почуття відособленості та самотності, саме ці почуття здатні призвести до божевілля. “Людина як людина боїться божевілля, а людина як тварина боїться смерті”. Прагнення підтримувати відносини з іншими людьми, здобути єдність з ними є найсильнішою пристрастю, іноді більш сильною, ніж бажання жити. “Острах ізоляції та остракізму більшою мірою, ніж “страх кастрації”, змушує людей витісняти із свідомості те, що є табу, оскільки його усвідомлення означало б, що людина не така, як усі, особлива і, отже, вона буде вигнана із суспільства”.

Тому, якщо це загальноприйнято, людина визнає неіснуюче існуючим або приймає за істину те, що більшість вважає істинним. Тобто для людини настільки важлива стадність, що стадні вірування та почуття становлять для неї більшу реальність, ніж те, що підказують їй власні почуття та розум. Те, що людина вважає правильним та відповідним здоровому глузду, – це прийняті в суспільстві кліше, все, що не підпадає під це кліше, виключається із свідомості, залишається несвідомим.

Для більшості людей їхня тотожність своїми коренями сягає їхньої підпорядкованості соціальним кліше. Вони є такими, якими себе вважають, тому боязнь остракізму включає в себе страх втратити тотожність, і ця комбінація з двох страхів справляє найбільш сильний вплив. Проте цілковитій деформації людини у кожному суспільстві протистоїть те, що людина є не тільки членом певного суспільства, а й представником усього людського роду. Хоча людина і боїться повної ізоляції від своєї соціальної групи, але вона також боїться бути ізольованою від усього людства, яке репрезентоване в ній самій її совістю та розумом.

Перспектива опинитися повністю знелюдненим лякає навіть тоді, коли в усьому суспільстві прийняті нелюдські норми поведінки. І тому чим гуманніше суспільство, тим менше потреба індивіда вибирати між ізоляцією від суспільства та ізоляцією від людства. Якою мірою людина відчуває свою єдність з людством завдяки інтелектуальному та духовному розвитку, такою самою мірою вона здатна перенести соціальний остракізм, і навпаки.

Е. Фромм робить висновок про соціальну детермінованість несвідомого. Він підкреслює, що потенційно в кожній людині закладені як негативні, так і позитивні риси, тому зміст несвідомого – не добро і не зло, не раціональне і не ірраціональне, він, цей зміст, – і те і те, все людське. “Несвідоме – це цілісна людина за винятком тієї її частини, яка відповідає особливостям її суспільства”.

Далі формулювання несвідомого у Фромма перетинається з розумінням колективного несвідомого у Юнґа. Фромм зазначає, що несвідоме, репрезентує універсальну людину, цілісну людину, витоки якої містяться у космосі; воно репрезентує її минуле, яке сягає світанку людського існування, а також її майбутнє. Він також підкреслює, що націоналізм і страх перед усім іноземним суперечать гуманістичному досвіду, набутому завдяки усвідомленню несвідомого. Фромм простежує зв’язок індивідуального та соціального несвідомого. Він підкреслює, що вони перебувають у стані постійної взаємодії.

Якщо людина будь-якого суспільства не в змозі осмислити соціальну реальність, а замість цього заповнює її вигадками, її здатність усвідомити власну реальність також є обмеженою. Тому, на відміну від Фройда, який займався переважно розкриттям індивідуального несвідомого, Фромм стверджував, що “повне усвідомлення витісненого матеріалу можливе тільки у тому випадку, коли воно виходить за межі індивідуальної сфери і включає в себе аналіз соціального несвідомого”. Тобто доки людина не в змозі перевищити своє суспільство й побачити, сприяє воно чи перешкоджає розвиткові людських потенцій, вона не зможе повністю злитися зі своєю власною людяністю.

Якщо розкрите індивідуальне несвідоме свідчить, що досвід досягнув рівня людяності, тоді його потрібно подовжити до виявлення соціального несвідомого. Цей процес включає розуміння соціальної динаміки та критичної оцінки власного суспільства з точки зору універсальних людських цінностей. Фромм виводить діалектичний взаємозв’язок між індивідуальним та колективним несвідомим, підкреслюючи, що осмислення тих процесів, які відбуваються у суспільстві, є необхідним для аналітичного осмислення людиною самої себе; але важливим є також і зворотний процес – аналітичне осмислення індивідуального несвідомого.

Порівнюючи концепцію К. Маркса про походження свідомості та розвиток суспільства з теорією З. Фройда про вплив соціального середовища на несвідоме й відповідно його витіснення, Е. Фромм робить висновок, що у теорії З. Фройда витіснення посилюється під впливом соціальних чинників, а у К. Маркса – зменшується в процесі суспільного розвитку. Сам Е. Фромм вбачає подолання соціального несвідомого у подальшій гуманізації суспільства, в якому не повинно бути потреби у витісненні, а отже, не повинно бути й соціального несвідомого.

Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З одного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого – хоче позбавитися цієї незалежності, яка призводить до відчуження. Для подолання відчуженості Фромм пропонує прищеплювати людям гуманістичні засади, в основі яких лежить почуття любові. Це почуття притаманне найбільш розвиненому типу соціального характеру людини – духовному, продуктивному. Потреба в любові передбачає два її типи – любов до себе і любов до інших людей. Відчуження згубно діє на людину, породжує неврози, а любов сприяє її оздоровленню і загалом – покращенню суспільства.

У цьому прагненні до об’єднання стимулюючими чинниками є основні екзистенціальні потреби:

· у встановленні зв’язків (зближення з іншим через підпорядкування, владу або любов);

· у подоланні себе (здатність піднятися над своїм пасивним існуванням, створюючи або руйнуючи власне життя);

· у почутті укорінення (яке породжує почуття стабільності світу, що знову стає для людини рідним домом);

·  у самоідентичності (“Я – це Я, і ніхто інший”);

· у системі поглядів (розвиток послідовного, зваженого погляду на світ, який спирається на традицію).

Е. Фромм вважав, що результатом незадоволення кожної з цих потреб стає психічне захворювання, тому ми прагнемо задовольнити потреби більш-менш ефективними способами.

Потребу у встановленні зв’язків можна задовольнити через підпорядкування, владу або любов, але тільки любов дає реальне задоволення. Потребу в подоланні задовольняють за допомогою руйнування або творення, однак радість дає лише останнє. Потребу в коренях можна задовольнити шляхом фіксації на матері або руху до самореалізації та цілісності. Потреба в самоідентичності – шляхом належності до якої-небудь групи або за допомогою творчого руху до індивідуальності. Потреба в системі цінностей може бути ірраціональною або раціональною, причому лише раціональна філософія є реальною базою для особистісного росту.

Е. Фромм розрізняв одну продуктивну та чотири непродуктивні орієнтації особистості. Продуктивна орієнтація формується на основі: любові, праці й думки (йдеться про думку як характеристику активної роботи свідомості). Поведінка психічно здорових людей становить собою співвідношення цих трьох іпостасей у тій або іншій пропорції. Ключовою властивістю здорового індивіда є біофілія, тобто любов до життя. Людей з непродуктивною орієнтацією розподілено за чотирма типами: рецептивний, експлуативний, накопичувальний і ринковий. Протилежністю біофілії є некрофілія, або потяг до смерті, руйнування, занепаду. Некрофілія – одна з трьох характерних рис, які становлять синдром занепаду, двома іншими є нарцисизм – надмірне захоплення собою та інцестуальний симбіоз – довічна прихильність людини до матері або того, хто її заміняє.

Економічна й політична воля, відвойована людиною в процесі історичного розвитку, стала причиною багатьох лих, серед яких найбільш болісними для людини є нездоланне почуття ізоляції й відірваності від світу. Тягар волі, який звалився людині на плечі, виявився причиною глобальної тривоги та почуття самітності в цьому світі. Щоб позбутися цих почуттів, одні люди використовують механізми уникнення – авторитарність, деструктивність, підпорядкування. Іншим вдається досягти єдності зі світом і знайти справжню волю.

Учення Е. Фромма демонструє гуманістичну спрямованість, відображає певні соціально-психологічні реалії. Водночас у ньому соціальні явища дещо підмінюються психологічними, а основні тенденції поведінки людини мають надто фатальний характер.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.