6.5. Е. Фромм: соціальне несвідоме

Значний внесок у теорію несвідомого зробив видатний гуманіст, представник неофройдизму Еріх Фромм (1900-1980). Його академічна кар’єра була вражаючою: він навчався в університетах Франкфурта і Мюнхена, отримав посаду професора у Гейдельберзькому університеті. Пізніше він пішов на психоаналітичні тренінги в престижному інституті психоаналізу в Берліні. Після реалізації короткої кар’єри психоаналітика, він залишив нацистську Німеччину в 1934 році і набув постійне місце проживання в США. Фромм викладав в Колумбії, Мічигані та Мексиці. У 1962 році він став професором психіатрії Нью-Йоркського університету.

Е. Фромм написав чимало фундаментальних книжок. Деякі з них стали бестселерами: “Втеча від свободи” (1942), “Людина для себе” (1947), “Психоаналіз і релігія” (1950), “Забута мова” (1951), “Здорове суспільство” (1955), “Мистецтво любити” (1956), “Марксистська концепція людини” (1961), “Дзен-буддизм і психоаналіз” (1960), “Життя і праці Зигмунда Фройда” (1963), “Душа людини” (1964),  “Революція надії”(1968), “Криза психоаналізу” (1970) та “Анатомія людської деструктивності” (1973).

Е. Фромм знімає покрив таємничості з проблеми “несвідомого”. Він гостро критикує розуміння “несвідомого” як чогось біологічно даного кожному індивіду, що посідає якесь особливе місце в особистості. Такому уявленню відповідає фройдистське розуміння особистості як вмістилища несвідомих біологічно-інстиктивних бажань, що протистоять суспільству. Це уявлення базується на трьох головних положеннях фройдизму. Це, по-перше, твердження про те, що людина у своєму соціальному житті та практиці змушена придушувати почуття та емоції, які становлять для неї внутрішню реальність. По-друге, це уявлення про те, що між цією несвідомою реальністю та запереченням її нашою свідомістю виникає конфлікт. По-третє, це впевненість у тому, що цей конфлікт зникає негайно, тільки-но несвідоме досягає порогу нашої свідомості.

Е. Фромм реінтерпретує головні положення З. Фройда, вносить новий зміст у несвідоме й по-іншому описує механізм витіснення. Передусім Фромм стверджує, що несвідоме, подібно до свідомості, є також соціальним феноменом. На відміну від Фройда, який розглядав переважно “індивідуальне несвідоме”, змістом якого є психічний матеріал, який був витіснений із суто індивідуальних причин, Фромм головну увагу приділяє “соціальному несвідомому”. Його зміст він розуміє як витіснутий психічний матеріал, який є спільним для більшості членів певного суспільства.

Одну з головних особливостей суспільства Е. Фромм вбачає саме в тому, що воно за допомогою спеціального “соціально зумовленого фільтра” перешкоджає повному усвідомленню людиною навколишньої реальності. Тільки те, що проникає крізь цей фільтр, входить до сфери свідомості. На жаль, переважна частина життєвого людського досвіду залишається за її межами, залишається несвідомою. Складниками цього “соціально зумовленого фільтра” є мова, логіка та соціальні табу.

Е. Фромм відзначає, що вчення про несвідомі сили, які визначають свідомість людини, мають давню традицію у західній філософії, яка сягає XVІІІ ст. Б. Спіноза був одним з перших мислителів, який розробив поняття несвідомого. Він вважав, що люди усвідомлюють своє бажання, але не знають причин, які детермінують це бажання, тобто людина є невільною, але вона живе з ілюзією свободи, оскільки її роблять рухомою неусвідомлювані нею причини. Для Б. Спінози саме існування несвідомої мотивації є основою людського рабства. Досягнення ж свободи базується на дедалі більшому усвідомленні дійсності всередині людини та поза нею.

Е. Фромм зазначає, що найбільш значний внесок у спростування уявлення про домінуюче становище свідомості зробив німецький суспільствознавець Карл Маркс (1818-1883), який стверджував: не свідомість визначає життя, а життя визначає свідомість, соціальна реальність формує думку. Маркс також розглянув зв’язок між свідомістю та мовою і підкреслив соціальну природу свідомості.

Фромм ґрунтується на положенні Маркса про те, що існує протилежність між мисленням та життям, відповідно і протилежність між свідомістю та буттям. Соціальне оточення формує буття індивіда й тим самим – опосередковано – формує його мислення. Маркс, як і Фройд, вважав, що свідомість людини значною мірою є “хибною”. Людина вірить, що її думки належать їй, що вони – продукт її мислительної діяльності, натомість у дійсності вони визначені об’єктивними чинниками, які діють за її спиною. У теорії Фройда ці об’єктивні сили уособлюють психологічні та біологічні потреби, у теорії Маркса вони являють собою соціальні та економічні історичні сили, які визначають буття індивіда та, побічно, його свідомість. Проте Маркс не був детерміністом, для нього мета життя – звільнення від рабства. А шлях здійснення цієї мети полягає у подоланні ілюзій та у повному використанні діяльнісних сил людини.

Позиція Фройда дуже схожа на позицію Маркса, проте перший менше говорив про свободу на противагу рабству, а більше – про душевне здоров’я на противагу душевному захворюванню. “Як лікар, З. Фройд керувався тим, що усвідомлення несвідомого – це шлях до вилікування душевних захворювань. Як соціальний філософ, він вірив у той самий принцип: тільки якщо ми усвідомлюємо реальність і долаємо свої ілюзії, ми зможемо досягнути оптимального стану, щоб справлятися з життям” (Е. Фромм. “Душа людини”).

Е. Фромм проводить паралель між вченням К. Маркса та З. Фройда і доходить висновку, що ці два вчення не виключають, а доповнюють одне одного – для Маркса людська істота та її свідомість визначені структурою суспільства, частиною якого вона є, а для Фройда суспільство впливає на людську істоту, більшою чи меншою мірою витісняючи притаманні їй фізіологічні та біологічні механізми. Звідси випливає, що Фройд вірив, що людина може подолати витіснення без соціальних змін, Маркс же був першим мислителем, який стверджував, що реалізація універсальної, повністю пробудженої людини може відбутися тільки разом із суспільними змінами.

Виходячи з цих положень, Фромм і формулює одне з головних понять своєї теорії – поняття соціального фільтру. Він стверджує, що для усвідомлення переживання його необхідно осмислити у категоріях, які організують свідоме мислення. Проте переживання може дійти до усвідомлення тільки за умови, що його можна осягнути та впорядкувати в межах концептуальної системи за допомогою її категорій. Ця система є результатом суспільного розвитку. “Завдяки особливостям практичного життя, а також завдяки специфіці відносин, почуттів та сприйняттів кожне суспільство розвиває систему категорій, яка детермінує форми усвідомлення. Ця система працює як соціально зумовлений фільтр: переживання не може стати усвідомленим, доки не пройде крізь цей фільтр”.

Проблемою є з’ясування того, як працює цей “соціальний фільтр”, в який спосіб він пропускає тільки певні переживання. Фромм відзначає, що існують переживання, які легко сприймаються свідомістю, наприклад, такі, як біль, голод тощо. Тобто це такі переживання, які відповідають груповому або індивідуальному виживанню. Проте тонкі емоційні переживання, властиві, наприклад, східній культурі, багато в чому недоступні для західної людини. Це пов’язано також з тим, що в європейських мовах немає придатних слів для вираження цих переживань, натомість у східних мовах є безліч слів, які виражають ті самі почуття. “Якщо мова не має спеціальних слів для вираження різних емоційних переживань, то практично неможливо довести чиє-небудь переживання до ясного усвідомлення”.

Це зауваження особливо доречно у зв’язку з такими переживаннями, які не підпадають під нашу інтелектуально-раціональну схему речей. Тому наша мова не забезпечує нас словами, необхідними для опису багатьох внутрішніх переживань, які не відповідають схемі наших думок. У зв’язку з цим мовою психоаналізу і є мова символів, поезії або посилань на міфологічні сюжети.

Іншим аспектом фільтру, який уможливлює усвідомлення, є логіка. Логіка так само, як і мова, є соціальною парадигмою й відображає ті процеси, які відбуваються в суспільстві.

Третьою, найбільш важливою частиною соціального фільтру, яка дає змогу певним почуттям досягнути свідомості і має тенденцію виштовхувати їх з цієї царини, є соціальні табу, які оголошують деякі ідеї та почуття непристойними та забороненими. Фромм відзначає, що для суспільств, які претендують на турботу про добробут усіх, ця проблема по-справжньому існує, оскільки впродовж усієї історії існування людства зазвичай стіл завжди був накритий для небагатьох, переважна ж більшість отримувала лише крихти. Якби більшість усвідомила, що її ошукано, спалахнуло б обурення, яке загрожувало б існуючому ладу. Тому такі думки повинні витіснятися, а ті, в кому процес витіснення не відбувся належною мірою, ризикували своїм життям та свободою.

Головною причиною витіснення є страх, стверджує Е. Фромм. І страх цей виявляється у боязні ізоляції та остракізму. Оскільки для людини найжахливішим є почуття відособленості та самотності, саме ці почуття здатні призвести до божевілля. “Людина як людина боїться божевілля, а людина як тварина боїться смерті”. Прагнення підтримувати відносини з іншими людьми, здобути єдність з ними є найсильнішою пристрастю, іноді більш сильною, ніж бажання жити. “Острах ізоляції та остракізму більшою мірою, ніж “страх кастрації”, змушує людей витісняти із свідомості те, що є табу, оскільки його усвідомлення означало б, що людина не така, як усі, особлива і, отже, вона буде вигнана із суспільства”.

Тому, якщо це загальноприйнято, людина визнає неіснуюче існуючим або приймає за істину те, що більшість вважає істинним. Тобто для людини настільки важлива стадність, що стадні вірування та почуття становлять для неї більшу реальність, ніж те, що підказують їй власні почуття та розум. Те, що людина вважає правильним та відповідним здоровому глузду, – це прийняті в суспільстві кліше, все, що не підпадає під це кліше, виключається із свідомості, залишається несвідомим.

Для більшості людей їхня тотожність своїми коренями сягає їхньої підпорядкованості соціальним кліше. Вони є такими, якими себе вважають, тому боязнь остракізму включає в себе страх втратити тотожність, і ця комбінація з двох страхів справляє найбільш сильний вплив. Проте цілковитій деформації людини у кожному суспільстві протистоїть те, що людина є не тільки членом певного суспільства, а й представником усього людського роду. Хоча людина і боїться повної ізоляції від своєї соціальної групи, але вона також боїться бути ізольованою від усього людства, яке репрезентоване в ній самій її совістю та розумом.

Перспектива опинитися повністю знелюдненим лякає навіть тоді, коли в усьому суспільстві прийняті нелюдські норми поведінки. І тому чим гуманніше суспільство, тим менше потреба індивіда вибирати між ізоляцією від суспільства та ізоляцією від людства. Якою мірою людина відчуває свою єдність з людством завдяки інтелектуальному та духовному розвитку, такою самою мірою вона здатна перенести соціальний остракізм, і навпаки.

Е. Фромм робить висновок про соціальну детермінованість несвідомого. Він підкреслює, що потенційно в кожній людині закладені як негативні, так і позитивні риси, тому зміст несвідомого – не добро і не зло, не раціональне і не ірраціональне, він, цей зміст, – і те і те, все людське. “Несвідоме – це цілісна людина за винятком тієї її частини, яка відповідає особливостям її суспільства”.

Далі формулювання несвідомого у Фромма перетинається з розумінням колективного несвідомого у Юнґа. Фромм зазначає, що несвідоме, репрезентує універсальну людину, цілісну людину, витоки якої містяться у космосі; воно репрезентує її минуле, яке сягає світанку людського існування, а також її майбутнє. Він також підкреслює, що націоналізм і страх перед усім іноземним суперечать гуманістичному досвіду, набутому завдяки усвідомленню несвідомого. Фромм простежує зв’язок індивідуального та соціального несвідомого. Він підкреслює, що вони перебувають у стані постійної взаємодії.

Якщо людина будь-якого суспільства не в змозі осмислити соціальну реальність, а замість цього заповнює її вигадками, її здатність усвідомити власну реальність також є обмеженою. Тому, на відміну від Фройда, який займався переважно розкриттям індивідуального несвідомого, Фромм стверджував, що “повне усвідомлення витісненого матеріалу можливе тільки у тому випадку, коли воно виходить за межі індивідуальної сфери і включає в себе аналіз соціального несвідомого”. Тобто доки людина не в змозі перевищити своє суспільство й побачити, сприяє воно чи перешкоджає розвиткові людських потенцій, вона не зможе повністю злитися зі своєю власною людяністю.

Якщо розкрите індивідуальне несвідоме свідчить, що досвід досягнув рівня людяності, тоді його потрібно подовжити до виявлення соціального несвідомого. Цей процес включає розуміння соціальної динаміки та критичної оцінки власного суспільства з точки зору універсальних людських цінностей. Фромм виводить діалектичний взаємозв’язок між індивідуальним та колективним несвідомим, підкреслюючи, що осмислення тих процесів, які відбуваються у суспільстві, є необхідним для аналітичного осмислення людиною самої себе; але важливим є також і зворотний процес – аналітичне осмислення індивідуального несвідомого.

Порівнюючи концепцію К. Маркса про походження свідомості та розвиток суспільства з теорією З. Фройда про вплив соціального середовища на несвідоме й відповідно його витіснення, Е. Фромм робить висновок, що у теорії З. Фройда витіснення посилюється під впливом соціальних чинників, а у К. Маркса – зменшується в процесі суспільного розвитку. Сам Е. Фромм вбачає подолання соціального несвідомого у подальшій гуманізації суспільства, в якому не повинно бути потреби у витісненні, а отже, не повинно бути й соціального несвідомого.

Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З одного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого – хоче позбавитися цієї незалежності, яка призводить до відчуження. Для подолання відчуженості Фромм пропонує прищеплювати людям гуманістичні засади, в основі яких лежить почуття любові. Це почуття притаманне найбільш розвиненому типу соціального характеру людини – духовному, продуктивному. Потреба в любові передбачає два її типи – любов до себе і любов до інших людей. Відчуження згубно діє на людину, породжує неврози, а любов сприяє її оздоровленню і загалом – покращенню суспільства.

У цьому прагненні до об’єднання стимулюючими чинниками є основні екзистенціальні потреби:

· у встановленні зв’язків (зближення з іншим через підпорядкування, владу або любов);

· у подоланні себе (здатність піднятися над своїм пасивним існуванням, створюючи або руйнуючи власне життя);

· у почутті укорінення (яке породжує почуття стабільності світу, що знову стає для людини рідним домом);

·  у самоідентичності (“Я – це Я, і ніхто інший”);

· у системі поглядів (розвиток послідовного, зваженого погляду на світ, який спирається на традицію).

Е. Фромм вважав, що результатом незадоволення кожної з цих потреб стає психічне захворювання, тому ми прагнемо задовольнити потреби більш-менш ефективними способами.

Потребу у встановленні зв’язків можна задовольнити через підпорядкування, владу або любов, але тільки любов дає реальне задоволення. Потребу в подоланні задовольняють за допомогою руйнування або творення, однак радість дає лише останнє. Потребу в коренях можна задовольнити шляхом фіксації на матері або руху до самореалізації та цілісності. Потреба в самоідентичності – шляхом належності до якої-небудь групи або за допомогою творчого руху до індивідуальності. Потреба в системі цінностей може бути ірраціональною або раціональною, причому лише раціональна філософія є реальною базою для особистісного росту.

Е. Фромм розрізняв одну продуктивну та чотири непродуктивні орієнтації особистості. Продуктивна орієнтація формується на основі: любові, праці й думки (йдеться про думку як характеристику активної роботи свідомості). Поведінка психічно здорових людей становить собою співвідношення цих трьох іпостасей у тій або іншій пропорції. Ключовою властивістю здорового індивіда є біофілія, тобто любов до життя. Людей з непродуктивною орієнтацією розподілено за чотирма типами: рецептивний, експлуативний, накопичувальний і ринковий. Протилежністю біофілії є некрофілія, або потяг до смерті, руйнування, занепаду. Некрофілія – одна з трьох характерних рис, які становлять синдром занепаду, двома іншими є нарцисизм – надмірне захоплення собою та інцестуальний симбіоз – довічна прихильність людини до матері або того, хто її заміняє.

Економічна й політична воля, відвойована людиною в процесі історичного розвитку, стала причиною багатьох лих, серед яких найбільш болісними для людини є нездоланне почуття ізоляції й відірваності від світу. Тягар волі, який звалився людині на плечі, виявився причиною глобальної тривоги та почуття самітності в цьому світі. Щоб позбутися цих почуттів, одні люди використовують механізми уникнення – авторитарність, деструктивність, підпорядкування. Іншим вдається досягти єдності зі світом і знайти справжню волю.

Учення Е. Фромма демонструє гуманістичну спрямованість, відображає певні соціально-психологічні реалії. Водночас у ньому соціальні явища дещо підмінюються психологічними, а основні тенденції поведінки людини мають надто фатальний характер.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.