6. 4. А. Адлер: індивідуальна психологія

Відомим учнем З. Фройда, який також виступив проти біологізаторських тенденцій свого вчителя та створив наукову школу індивідуальної психології був його співвітчизник Альфред Адлер (1870-1937).

 У 1902 р. А. Адлер став одним з перших членів гуртка, який утворився навколо творця нового психологічного напрямку – З. Фройда. У 1910 р. за пропозицією Фройда Адлер очолив Віденську психоаналітичну спілку, але незабаром почав розвивати ідеї, які суперечили деяким основним положенням засновника психоаналізу. Коли ці розбіжності загострилися, Адлеру було запропоновано викласти свої погляди  та у 1911 р. відмовитись від посади президента спілки. Згодом він офіційно обірвав свої зв’язки з психоаналізом, вийшов із спілки зі своїми прихильниками і організував власну групу, яка отримала назву Асоціація індивідуальної психології.

 Після Першої світової війни він зацікавився проблемами навчання, заснував першу виховну клініку в межах віденської системи шкільного навчання, а потім і експериментальну школу, яка втілювала в життя його ідеї в галузі навчання. Особливе значення Адлер надавав заняттям з вчителями, бо гадав, що дуже важливо працювати з тими, хто формує розум і характер юнацтва. На допомогу батькам у вихованні дітей ним були організовані консультативні центри для дітей при школах, де діти та їхні батьки могли отримати необхідну їм пораду і допомогу. До 1930 р. тільки у Відні було 30 таких центрів.

 У 1935 р. вчений переїхав до США, де продовжував працювати в якості лікаря-психіатра, одночасно займаючи посаду професора медичної психології. Індивідуальна психологія А. Адлера, інтерес до якої знизився після його смерті в 1937 р., знову виявилася в центрі уваги психологів у 1950-ті роки, суттєво вплинувши на формування гуманістичної психології і нового підходу до проблеми особистості.

 А. Адлер став засновником нового, соціально-психологічного підходу до дослідження психіки людини. Саме в розвитку нових ідей своєї концепції він і розійшовся з З. Фройдом. Його теорія, викладена у працях “Про нервовий характер” (1912), “Теорія і практика індивідуальної психології” (1920), “Наука жити” (1929), “Соціальний інтерес: виклик людству” (1930), “Стиль життя” (1938)  являє собою зовсім новий напрямок, дуже мало пов’язаний з класичним психоаналізом і складає цілісну систему розвитку особистості. Головна його ідея полягала у запереченні положення Фройда і Юнґа про домінування несвідомих потягів в особистості і поведінці людини, які протиставляють людину суспільству. Не вроджені потяги, не вроджені архетипи, а почуття спільності з іншими людьми, які стимулюють соціальні контакти і орієнтацію на інших людей, – ось та головна сила, що визначає поведінку і життя людини, вважав Адлер. Але є щось загальне, що поєднує концепції цих трьох психологів: всі вони припускали, що людина має деяку внутрішню, властиву їй одній природу, яка впливає на формування особистості. При цьому Фройд надавав вирішального значення сексуальним чинникам, Юнґ – первинним типам мислення, а Адлер підкреслював роль соціальних інтересів.

В той же час Адлер був єдиним, хто вважав важливою тенденцією в розвитку особистості людини прагнення зберегти в цілісності свою індивідуальність, усвідомлювати і розвивати її. Фройд в принципі відкидав ідею про унікальність кожної людської особистості, досліджуючи те загальне, що притаманне несвідомому. Юнґ хоча і прийшов до ідеї про цілісність і самість особистості, але значно пізніше, у 1950-60-х роках. Думка щодо цілісності і унікальності особистості є неоцінимим внеском Адлера в психологію.

Не менш важлива і сформульована ним ідея про творче “Я”. На відміну від фройдівського “Еґо”, що прислужилося меті реалізації вроджених захоплень та визначає шлях розвитку особистості в даному напрямку, “Я” Адлера являє собою суб’єктивну і індивідуалізовану систему, яка може змінювати напрямок розвитку особистості, інтерпретуючи життєвий досвід людини і надаючи їй різний смисл. Більш того, це “Я” саме починає пошуки такого досвіду, який може конкретній людині удосконалити її власний, унікальний стиль життя.

 Теорія особистості Адлера являє собою добре структуровану систему і ґрунтується на декількох основних положеннях, які пояснюють численні варіанти шляхів розвитку особистості:

· фіктивний фіналізм,

· прагнення до переваги,

· відчуття неповноцінності і компенсації,

· соціальний інтерес,

· стиль життя,

· творче “Я”.

 Ідея фіктивного фіналізму була запозичена Адлером у відомого німецького філософа Ганса Файхінгера (1852-1933), який стверджував, що всі люди орієнтуються в житті за допомогою конструкцій чи фікцій, які організують і систематизують реальність, що детермінує нашу поведінку. У Файхінгера Адлер також почерпнув ідею про те, що мотиви людських вчинків визначаються в більшій мірі сподіваннями на майбутнє, ніж досвідом минулого. Ця кінцева мета може бути фікцією, ідеалом, який неможливо реалізувати, але є цілком реальним стимулом, який визначає намагання людини. Адлер також підкреслював, що здорова людина в принципі може звільнитися від впливу фіктивних надій і побачити життя і майбутнє такими, якими вони є насправді. В той же час для невротиків це неможливо і розрив між реальністю і фікцією ще більше підсилює їхню напругу.

Метаморфозу фіктивних цілей Адлер пов’язує з ідеєю “соціального інтересу”, де сам “соціальний інтерес” зводиться ним до інтересів індивіда, реалізація яких залежить від “життєвого стилю” людини, де “життєвий стиль” – це характер розкриття людиною суперечностей між ідеалом і дійсністю.

 Адлер вважав, що велике значення у формуванні структури особистості людини мають його батьківщина, люди, які її оточують в перші роки життя. Значення соціального оточення особливо підкреслювалось Адлером, адже він вважав, що дитина народжується не з готовими структурами особистості, а лише з їх прообразами, прототипами, які формуються протягом життя.

  Формуючи свій життєвий стиль, людина фактично сама є творцем своєї особистості, яку вона створює із сірого матеріалу спадковості і досвіду. Творче “Я” являє собою своєрідний фермент, який впливає на факти навколишньої дійсності і трансформує ці факти в особистість людини, “особистість суб’єктивну, динамічну, єдину, індивідуальну і яка володіє унікальним стилем”. Творче “Я”, з погляду Адлера, надає життю людини смисл, воно творить як саму мету життя, так і засоби для її досягнення.

Таким чином, Адлер розглядав процеси формування життєвої мети, стилю життя по суті як акти творчості, які надають людській особистості унікальність і можливість управління своєю долею. На противагу Фройдові він підкреслював, що люди це не пішаки в руках зовнішніх сил, а свідома цілісність, яка самостійно і творчо створює своє життя.

 Якщо почуття спільності визначає напрямок життя, її стиль, то два інших вроджених і несвідомих почуття – неповноцінності і прагнення до переваг – являють собою джерела енергії особистості, необхідної для її розвитку. Ці почуття є позитивними, це стимули для особистісного росту, самовдосконалення. Якщо почуття неповноцінності впливає на людину, викликає в неї бажання перебороти свій недолік, то прагнення до переваг викликає бажання бути краще всіх, не тільки перебороти недолік, але й стати кращим. Ці почуття, з погляду Адлера, стимулюють не тільки індивідуальний розвиток, але і розвиток суспільства в цілому завдяки самовдосконаленню і відкриттям, зробленими окремими людьми. Існує і спеціальний механізм, який допомагає розвитку цих почуттів, – компенсація.

 Адлер виділив чотири основних види компенсації:

· неповну компенсацію,

· повну компенсацію,

· надкомпенсацію,

· вдавану компенсацію.

До псевдокомпенсацій Адлер зараховував  “втечу у хворобу”, лінивість, брехливість, жорстоку тиранію, комплекс зверхності, саморекламу.

Поєднання певних видів компенсації з життєвим стилем і рівнем розвитку почуття спільності дало йому можливість створити одну з перших типологій розвитку особистості.  Він вважав, що розвинуте почуття спільності, яке визначає соціальний стиль життя, дозволяє дитині створити досить адекватну картину світу. При цьому діти з неповною компенсацією менше відчувають свою неповноцінність, яку вони можуть компенсувати за допомогою інших людей, однолітків, від котрих вони не відчувають відгородженості. Це особливо важливо при фізичних дефектах, які часто не дають можливості повної їхньої компенсації і тим самим можуть послужити причиною ізоляції дитини від однолітків, призупинити її особистісний ріст і вдосконалення.

 У випадку надкомпенсації такі люди намагаються обернути свої знання і уміння на користь людям. Їхнє прагнення до переваги не перетворюється в агресію проти людей. Прикладом такої надкомпенсації для Адлера служили давньогрецький оратор Демосфен, який переборов свою заїкуватість та 32-й президент США Франклін Рузвельт, що переборов свою фізичну слабкість. В той же час при нерозвиненому почутті спільності у дитини починають вже в ранньому дитинстві формуватися різні невротичні комплекси, які приводять до відхилень у розвитку її особистості. Так, неповна компенсація сприяє виникненню комплексу неповноцінності, який формує неадекватну схему сприймання світу, що змінює життєвий стиль, робить дитину тривожною, невпевненою у собі, заздрісною, конформною. Неможливість перебороти свої дефекти, особливо фізичні, часто приводить до вдаваної компенсації, і дитина, так само як і пізніше вже доросла людина, починає спекулювати своїм недоліком, намагаючись мати привілеї уваги і співчуття людей, які її оточують. Але такий вид компенсації недосконалий, тому що він зупиняє особистісне зростання і формує неадекватну, заздрісну, егоїстичну особистість.

 У випадку надкомпенсації у дітей з нерозвинутим почуттям спільності прагнення до самовдосконалення трансформується в невротичний комплекс влади, домінування і панування. Такі люди використовують свої знання для надбання влади над людьми, для поневолення їх, думаючи не про суспільну користь, а про свої вигоди. При цьому формується неадекватна схема апперцепції, яка змінює стиль життя. Такі люди – тирани і агресори, вони підозрюють оточуючих в бажанні відняти у них владу і тому стають підозрілими, жорстокими, мстивими, не щадять навіть своїх близьких. Для Адлера прикладами такого стилю життя були Нерон, Наполеон, Гітлер та інші авторитарні правителі і тирани, не обов’язково в масштабах країни, але у рамках своєї родини, близьких. При цьому, з точки зору Адлера, найбільш авторитарними і жорстокими стають діти пещені, в той час як відкинутим дітям в більшій мірі притаманні комплекси вини і неповноцінності.

Таким чином, однією з головних якостей особистості, яка допомагає їй вистояти у життєвих негодах, перебороти труднощі і досягти досконалості, є вміння співпрацювати з іншими. Тільки у співпраці людина може перебороти своє почуття неповноцінності, привнести цінне у розвиток суспільства.

 А. Адлер писав, що, якщо людина вміє співпрацювати з іншими, вона ніколи не стане невротиком, в той час як недолік кооперації є корінь невротичних і погано пристосованих стилів життя. Вчений вважав, що формування життєвого стилю особистості залежить від сімейної органічної конституції, яка полягає в типових зразках сімейного реагування. Він акцентував увагу на поведінкових стратегіях і особистісних проблемах у дітей залежно від певного сімейного становища (певної позиції в сім’ї: первісток, наймолодша дитина, єдина дитина тощо).

Згідно з концепцією А. Адлера, позиція єдиної дитини унікальна відсутністю ситуації конкуренції. Це поряд із особливою чутливістю до материнської любові і турботи спричиняє сильне суперництво із батьком. Крім того, перебуваючи під постійною і надмірною турботою матері, така дитина очікує того ж від усіх інших людей, а будь-який досвід неуваги стає для неї травмівним. Отже, головними особливостями її життєвого стилю стають залежність і егоцентризм.

Позиція первістка (старшої дитини в родині) є досить привабливою доти, доки дитина залишається єдиною в сім’ї, коли вона отримує вдосталь любові і турботи. При народженні другої дитини первісток потрапляє в травмівну ситуацію і почувається “вигнанцем”, який змушений боротися за увагу батьків. У разі успішності цієї боротьби дитина-первісток засвоює роль помічника, хранителя сімейних традицій і моральних стандартів. У разі неуспішності вона почувається “ізольованою”, засвоює стратегію “виживання самотужки” і практично не потребує прив’язаності чи схвалення. У цьому разі, за Адлером, рисами життєвого стилю стають консерватизм, прагнення лідерства і владарювання.

Позиція другої (середньої) дитини визначається її братом чи сестрою як старшою дитиною. Оскільки молодша дитина повсякчас мусить “доганяти і обганяти” досягнення старшої дитини, темп її розвитку зазвичай виявляється вищим. Якщо старший випереджує її, вона намагається прискорити темп. Отже, молодша дитина весь час перебуває в стані конкуренції і змагання. В результаті вона росте честолюбною і стилем її життя стає постійне прагнення доводити, що “вона краща”. Через це вона часто ставить перед собою надвисокі цілі і це збільшує ймовірність невдач. Позиція молодшої дитини унікальна тим, що вона, з одного боку, має певні привілеї (вона ніколи не виявляється позбавленою батьківської любові через народження іншої дитини, вона оточена любов’ю не лише батьків, а й старших братів і сестер) а з другого боку – вона доношує одяг старших дітей і має менше прав і менше обов’язків. Тому часто наймолодші діти почуваються неповноцінними і залежними від старших. Молодші діти – це “діти, які весь час борються”, і, за Адлером, стилем їхнього життя часто стає стиль “революціонера”. Сам Адлер переконливо розповідав про це своїм студентам, та разом із цим полюбляв нагадувати їм, що “все може виявитися зовсім не так”.

 Не всі теоретичні положення Адлера, пов’язані з типологією особистості дітей, черговістю їх народження, знайшли своє підтвердження у подальших експериментальних дослідженнях. Проте сама ідея про роль почуття спільності і індивідуального стилю життя у формуванні особистості дитини, особливо думка про компенсацію як основний механізм психічного розвитку і корекції поведінки, стала важливим внеском в психологію.

 Необхідно відзначити і внесок Адлера в психотерапію, тому що він одним з перших досліджував роль гри у подоланні неврозів і закомплексованості. Він вважав, що саме гра дозволяє дітям перебороти комплекс неповноцінності, який вони відчувають в світі оточуючих їх дорослих. При цьому спонтанна гра дітей вже є гарним психотерапевтичним засобом. В тому випадку, коли необхідне подолання більш серйозних комплексів і вирішення спеціальних проблем, розвиток гри повинен здійснюватися і спрямовуватися дорослим.

Відкидаючи біологізм Фройда і Юнґа, Адлер водночас наділяє особистість такими потягами, які, будучи соціальними, мають все ж вроджений характер. Таке трактування соціального є також в інших філософів, що відкидають окремі теоретичні положення класичного психоаналізу, але поділяють загальні ідеї Фрoйда. У цьому разі розуміння Адлером соціальних потягів, у тому числі й прагнення до влади, що з самого початку притаманні людській природі, – одне із запозичень із філософських ідей Фрідріха Ніцше (1844-1900) і Артура Шопенгауера (1788-1860) про волю до влади – відтворює центральну ідею Фрoйда про вродженість несвідомих інстинктів людини. На місце біологічних несвідомих інстинктів ставляться соціальні прагнення, які також виявляються вродженими. У цьому аспекті поняття соціальних прагнень Адлера близьке до уявлень Фройда про первісні потяги та Юнґа про архетипи.

Власне, саме визнання наявності соціальних потягів ще не пояснює, чому особистість у певній соціальній ситуації діє таким або іншим чином. Якщо Фройд у пошуках мотиваційної поведінки особистості зосередив увагу на виявленні причини дії людини, то для Адлера причинність відіграє незначну роль, оскільки, як він вважає, не може дати задовільного пояснення діяльності людини. Для пояснення дій індивіда необхідно знати кінцеву мету його прагнень; тільки вона може пояснити поведінку людини, “несвідомий життєвий план, за допомогою якого вона намагається перебороти напруження життя і свою незадоволеність”.

Намагаючись відповісти на питання, в чому полягає кінцева мета, яка зумовлює діяльність людини, Адлер довго не міг прийти до однозначного рішення. Спочатку кінцевою метою людської діяльності він проголосив прагнення до влади, потім – прагнення до переваги, яке вже не пов’язувалося з престижем, першістю та іншими соціальними атрибутами могутності людини, а належало до сфери завершеності, цілісності й тотальності особистості. Зрозуміти людину, тобто розкрити смисл її життя, значення її психічних актів, на думку Адлера, можливо лише в тому разі, якщо індивід розглядатиметься як такий, що прагне до особистого ідеалу, досконалості.

Таким чином, кінцевою метою розвитку людини, за Адлером, є прагнення до досконалості, “саморозгортання” своєї суті, досягнення “самості”. Адлер постулює активний принцип людського життя, акцентуючи увагу не тільки на діяльності, а й на самодіяльності людини. Оскільки розкриття соціальних детермінант людської поведінки проводиться Адлером на несвідомому мотиваційному рівні розвитку психіки, то і результати такого розгляду мають психологічну обмеженість. Проте саме від Адлера, який звернув увагу на соціальні детермінанти поведінки людини, починається оформлення і розвиток “соціологізованого психоаналізу”.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.