6.1. З. Фройд: розкриття природи несвідомих потягів

Австрійський психолог Зигмунд Фройд (1856-1939) мав особливо пластичний інтелект, унікальну здатність трансформувати ідеї, що виникали в культурному середовищі його часу. Після закінчення медичного факультету Віденського університету (1881) він спочатку мріяв присвятити себе літературі, потім теоретичним дослідженням в галузі неврології, але вимушений був зайнятися клінічною практикою та практичною лікарською діяльністю.

Під впливом спостережень лікарської практики у Фройда з’явився інтерес до психічних розладів функціонального характеру. В 1885-1886 роках він відвідує лікарню відомого французького невролога Жана Шарко (1825-1893) в Сальпетрієрі (Париж), досліди якого з використанням гіпнозу для викликання та знешкодження хворобливих симптомів у хворих, що страждають на істерію, справили на нього велике враження.

В 1889 р. Фройд відвідав іншу французьку школу по вивченню нервових хвороб, в Нансі, де познайомився з дослідниками істерії Амбруазом Льєбо (1823-1904) та Іпполітом Бернгеймом (1840-1919). Під впливом цих поїздок у Фройда склалась власна думка про основний механізм функціональних психічних захворювань, про наявність психічних процесів, які здійснюють вплив на поведінку особистості, й знаходяться поза сферою свідомості.

Після повернення у Відень, Фройд знайомиться зі спостереженнями з практики лікування неврозів відомого віденського лікаря Йозефа Брейєра (1842-1925), який лікував одну із своїх істеричних пацієнток методом, що отримав назву “катарсичного” (грец. kathаrsis – очищення, оздоровлення): лікар вводив пацієнта у стан гіпнозу і пропонував пригадати й розповісти про події, які стали причиною захворювання. Якщо ці спогади супроводжувалися бурхливими проявами почуттів, то приходило полегшення та звільнення від хворобливих симптомів.

З початку 1890-х років Фройд і Брейєр співпрацювали, застосовуючи гіпнотичне катарсичне лікування хворих на істерію. Розуміння причин істеричних симптомів, характеристику симптомів та лікування вони охарактеризували у спільній праці “Дослідження істерії” (1895). Фройдова техніка лікування істерії за допомогою так званого “катарсичного методу” була сприйнята деякими його сучасниками не як науковий прогрес, а як повернення до старовинного методу лікування душевних розладів шляхом вигнання демонів.

В загальній формі теорія Фройда в цей період зводилась до розуміння невротичних хвороб як патологічного функціонування пригнічених афектів, сильних, але затриманих у несвідомій області переживань. Якщо за допомогою гіпнозу пацієнт має змогу оживити в пам’яті травмуючі переживання і знову емоційно переживає їх, може настати звільнення від напруження й пригнічених афектів. Засобом такого лікування був гіпноз.

Вирішальним моментом у становленні психоаналізу був відхід від гіпнозу як способу проникнення до пригнічених та забутих хворобливих переживань. В багатьох складних випадках гіпноз залишався безсилим, зустрічався опір, який Фрoйд не міг подолати, тоді вчений був змушений шукати інші шляхи до пригнічених афектів і насамкінець знайшов їх у тлумаченні сновидінь, вільно виникаючих асоціаціях, психопатологічних симптомах (проявах), надмірно підвищеній чи зниженій чуттєвості, рухових розладах, обмовках, забуваннях. Дослідження та інтерпретацію цього різнобічного матеріалу Фройд назвав психоаналізом – новою формою терапії та методом дослідження.

Аналізуючи неусвідомлені психічні процеси, Фройд з 1896 по 1902 рік розробив положення психоаналізу на основі методу вільних асоціацій, тлумачення снів та ху­дожніх текстів, які виявляють несвідоме крізь свідому формальну структуру. Вперше термін “психоаналіз” з’явився у 1896 р., а через чотири роки була написана фундаментальна праця з психоаналізу – “Тлумачення сновидінь” (1900).

Зараз майже всі, хто згадує ім’я Зигмунда Фрoйда, насамперед пригадують його теорію, згідно з якою несвідоме кожної людини містить сексуальний потяг до одного з батьків або близького родича протилежної статі і саме цей мотив лежить в основі багатьох душевних хвороб, сновидінь, міфів, та майже всієї людської культури загалом.

Фройд сповідував теорію зваблення, згідно з якою інцест – зовсім не фантастичний продукт прихованого у несвідомому психологічного комплексу, а сумна фізична реальність, яка заскочує деяких дітей через аморальність деяких дорослих. Певний час молодий доктор Фройд вважав, що саме внаслідок пережитого у дитинстві реального зваблення у деяких людей може розвинутися таке захворювання, як істерія. Лише згодом він змінив свою точку зору і став рішуче відстоювати ідею, що коріння істерії слід шукати не у реальних фактах зваблення дітей дорослими, а у вигаданих інцестуальних сценах та у їхніх несвідомих передумовах у вигляді інцестуальних комплексів.

У 1896 р. Фройд виступив на засіданні Віденського товариства психіатрів і неврологів з доповіддю про етіологію істерії. Доповідач заявив, що істерія розвивається у людей, що у дитинстві стали жертвами сексуального зваблення з боку дорослих (нерідко – когось з родичів). Однак реакція професійного співтовариства була однозначно негативною. На відміну від ліберально налаштованих французів, віденські лікарі були свято переконані у глибокій моральності абсолютної більшості своїх високоповажних співгромадян, включаючи батьків й інших близьких родичів своїх пацієнтів. Проте через деякий час Фройд відмовився від теорії зваблення. Замість неї він винайшов нове пояснення істерії, що стало в повному розумінні слова наріжним каменем психоаналітичної теорії у тому виді, у якому ми її знаємо нині. Фройд заявив, що клінічний досвід продемонстрував невірність його попередніх тверджень про те, що основною причиною неврозів є справжні сексуальні травми. Цей же клінічний досвід нібито згодом і змусив його визнати, що, всупереч розповідям пацієнтів, жодних реальних сцен сексуального зваблення у них в дитинстві не було і що насправді ці “пригадування” травматичного досвіду являють собою лише фантазії хворих на істерію. Відповідно, абсолютно змінилася стратегія лікування: якщо у доповіді на засіданні психіатричного товариства Фройд пропонував лікувати істериків від наслідків фактичного зваблення або зґвалтування, то після цього “маневру” зцілення полягало у переконанні пацієнтів у тому, що подібні сцени є продуктом їхньої фантазії, навіть якщо вони абсолютно переконані у зворотному.

Що було причиною такої трансформації поглядів? Адже, якщо перша теорія Фройда (інцест як факт), припустимо, є абсолютною істиною, тоді  її альтернатива (інцест як фантазія) є “замахом на правду”. Можливо, спрацювала логіка боротьби за наукову незалежність: якщо теорія зваблення вписувалася у традиційну емпіричну настанову біології, фізіології та навіть кримінології, то теорія психологічних комплексів, що приховані у несвідомому, принаймні зовнішньо виглядала більш оригінально.

Можливо, в цьому і ховається таємниця успіху Фройдового проекту – в його принциповій двознвчності, в його емпіричній умоглядності або “натуральній ненатуральності”? Можливо, ця єдність ідеального та реального споріднює фройдизм з такими найдавнішими символічними формами, як міф, релігія та мистецтво, і через те робить його безсмертним?

Наукова діяльність Фройда охоплює декілька десятиліть і за ці роки його концепція несвідомого набула істотних змін. У його вченні розрізняють три періоди.

І період – медичний (1897-1905). Психоаналіз залишався методом лікування неврозів з окремими спробами загальних висновків про характер душевного життя. Основні праці цього періоду: “Тлумачення сновидінь” (1900), “Психопаталогія буденного життя” (1901), “Три нариси по теорії сексуальності” (1905). Особливе значення має робота “Тлумачення сновидінь”, в якій подається перший варіант вчення про систему душевного життя, яка має глибинний фундамент. В ній виділяється 3 рівні: свідоме, передсвідоме і несвідоме з цензурою між ними.

В цей період психоаналіз починає набувати популярності, навколо Фрoйда створюється гурток (1902) із представників різних професій (лікарів, письменників, художників), бажаючих вивчати психоаналіз і застосовувати його у своїй практиці.

ІІ період – психологічний (1906-1918). Психоаналіз перетворюється в загальнопсихологічне вчення про особистість та її розвиток. В цей період виходять “Аналіз фобії одного п’ятирічного хлопчика” (1909), “Леонардо да Вінчі” (1910), “Тотем і табу” (1913) – роботи, в яких Фрoйд застосовує психоаналіз у області художньої творчості та проблеми людської історії – “Положення про два принципи психічної діяльності” (1911).

Психоаналіз викликає великий інтерес в багатьох країнах. В 1909 р. Фрoйд отримує запрошення від американського психолога Стенлі Холла прочитати лекції в Кларкському університеті в Ворчестері. Фрoйд читає там п’ять лекцій, які започатковують розповсюдження психоаналізу в Америці. Книга “Про психоаналіз. П’ять лекцій” (1910) стає повним, хоча й скороченим описом психоаналізу в його становленні та розвитку.

Значною подією у розвитку психоаналізу в цей період стало відокремлення від Фрoйда А. Адлера (1911) і К. Юнга (1912).

Кращим і найбільш повним описом психоаналізу, як він склався до початку першої світової війни, є робота “Лекції до вступу в психоаналіз” (в 2 томах), що являє записи лекцій, які були прочитані лікарям в 1915-1917 роках. В 1932 році Фройд додав до них ще третій том.

ІІІ період – метафізичний – концепція Фройда набуває істотних змін та свого філософського завершення. Під впливом подій першої світової війни змінюється вчення про потяги (“По той бік принципу задоволення”, 1920). Структура особистості в цей період описується у вченні про три інстанції – Я, Воно, Над-Я (“Я і Воно”, 1923). В ряді робіт Фройд розповсюджує свою теорію на розуміння культури та різних сторін суспільного життя: релігію – “Майбуття однієї ілюзії” (1927), антропологію, соціальну психологію, проблеми цивілізації – “Психологія мас і аналіз людського Я” (1921), “Мойсей і монотеїзм” (1937-1939). Психоаналіз стає філософською системою і приєднується до провідних філософських напрямів Заходу.

Творець психоаналізу уподібнив психіку айсбергу, в якому лише невеличка частина виступає над поверхнею води і є сферою свідомого, тоді як більша частина айсбергу перебуває під водою – це сфера несвідомого, і саме там, у просторі несвідомого, можна знайти прагнення, пристрасті, витіснені думки та почуття, що здійснюють контроль над свідомими думками та вчинками людини.

У психологічній літературі Фройда нерідко порівнюють з Коперником, Дарвіном, Ейнштейном, а його вчення кваліфікують як “коперниківський переворот”. Визначаючи місце і роль психоаналізу в історії науки, Фрoйд думав, що наукова думка нанесла самозакоханому людству три важких удари. Перший – “космологічний” – пов’язаний з появою геліоцентричної системи Миколая Коперника (XVI ст.), що розвіяла вікову ілюзію про Землю як центр Всесвіту. Другий – “біологічний” – був нанесений у середині XIX ст. вченням Чарльза Дарвіна про природний відбір, що зруйнував стіну, яка відокремлює людину від тварини. Але людина поступово втрачаючи думку про те, що вона є центром світу і вінцем творіння, продовжувала тішити себе ілюзією, що принаймні є “самодержцем у своїй власній душі”. Але людській манії величі був нанесений третій удар – “психологічний”, що Фрoйд пов’язував з відкриттям психоаналізу. Він вважав, що самозакохане, самовпевнене людство і раніше наштовхувалося на межі могутності свого “Я”, але завзято закривало на це очі, пояснюючи незвичайні психічні явища наслідком дегенерації, спадковості, “конституційної малоцінності”, і лише в теорії психоаналізу вперше в історії науки з’явилася можливість пояснити всі парадокси людської психіки. Фрoйд показав, що свідомому “Я” відомі і підвладні далеко не всі душевні процеси, що у дійсності “Я” не є господарем у “власному домі”. Виявлення несвідомих психічних процесів Фройд вважав подією, винятковою за своїми науковими і практичними наслідками.

На основі модерного погляду на психіку людини, яку осмислювали через розщеплення на свідоме та несвідоме, Фройд започаткував психоаналітичну терапію, зорієнтовану на пізнання неусвідомленого, тобто на зцілення пацієнтів інтелектуальним шляхом. Згодом його схильність до гуманітарних наук виявилась у поширенні психоаналізу на сфери загальнолюдської культури, тлумачення художньої творчості, релігії та філософії. Психоаналіз радикально змінив уявлення про людину та її внутрішній світ. Після визнання несвідомого вже не можна було трактувати буттєву ситуацію людини як ситуацію свідомості. Зініційована Фройдом психоаналітична реформа стала потужним рушієм соціальних та культурних змін світу на межі XIX-XX століть, претендуючи на роль тотального світогляду в епоху модернізму. Так здійснилася життєва мрія Фройда – він став у своєму часі новим “культурним героєм”.

Відповідно до запропонованої ним моделі, у психіці кожної людини існують дві якісно різнорідні сфери: свідомість і несвідоме. До першої відносяться всі психічні акти, присутні в нашій свідомості і сприйняті нами, до другої – усе, що не дано безпосередньо в самосвідомості. Свідомість є поверхневим шаром душевного апарату, що лежить на межі внутрішнього і зовнішнього світу. Тут відбувається переробка як зовнішніх вражень, що надходять через органи чуттів, так і внутрішніх імпульсів, що йдуть з нижніх відділів мозку, що фіксують стан організму.

Сфера несвідомого неоднорідна. До неї відносяться, з одного боку, латентні, “тимчасово несвідомі” акти, що у будь-який момент можуть стати свідомими (наприклад, пам’ять) і які Фрoйд називає передсвідомими, з іншого боку – власне несвідомі акти. Локалізоване в нижніх, тобто підкіркових, відділах мозку, несвідоме акумулює внутрішні, соматичні роздратування, що надходять від різних органів тіла. Психічним представником цих роздратувань є інстинкти. Інстинкт, за Фрoйдом, – це природний, біологічний початок у людині, закріплений в механізмах спадковості, який проявляється у формі потягів.

Хоч кількість інстинктів може бути необмеженою, вчений виділив дві основні групи людських інстинктів: еротичні (інстинкти життя, Ерос) і руйнівні (інстинкти смерті, Танатос). Енергія інстинктів життя отримала ще і спеціальну назву “лібідо” (від лат. libido – прагнення, бажання, потяг). Інстинкти життя включають голод, спрагу, інстинкт самозбереження, сексуальний потяг. Інстинкти смерті – деструктивні сили, що можуть бути спрямовані як всередину індивіда (мазохізм або самогубство), так і зовні (ненависть та агресія). Фройд стверджував, що поведінка людини повністю детермінована її сексуальними і агресивними потребами. Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства, тому вони пригнічуються і створюють сферу “несвідомого”.

Відповідно до поглядів Фройда, структуру особистості утворюють три основних компоненти: “Воно”, “Я” і “Над-Я”.

“Воно” (лат. Іd) – це базова і найдавніша структура психічного життя особистості. У ній зосереджені інстинктивні, примітивні, спадкові аспекти особистості. Це скарбниця примітивних інстинктивних прагнень, емоцій, спогадів, забутих дитячих образ, травм, вороже ставлення до своїх батьків, невтілені сексуальні бажання. Все це свідомість відкидає і сприймає як неприйнятне. “Воно” – темне, хаотичне, біологічне несвідоме, що не знає законів та не підпорядковується правилам, вільне від обмежень. Працює за “принципом задоволення” своїх первинних бажань і бажань взагалі. Провідні компоненти Ід – це сексуальні та агресивні потяги, які вимагають негайного втілення, реалізації.

Друга структура особистості – “Я” (лат. Еgo), на думку Фрoйда, також є вродженою і розташовується як в свідомому шарі, так і в передсвідомості. Таким чином, ми завжди можемо усвідомити своє “Я”, хоча це і нелегко. На відміну від Ід, природа якого виявляється в пошуку задоволення, Еґо підпорядковується “принципу реальності”, мета якого – збереження цілісності організму. Принцип реальності дає можливість індивідууму гальмувати, переадресовувати або поступово давати вихід грубої енергії Ід у рамках соціальних обмежень. Еґо здатне спрямовувати поведінку в потрібне русло, щоб інстинктивні потреби задовольнялися безпечним для самого індивідуума і для інших людей способом. Еґо відповідає за довільну поведінку, може контролювати і пригнічувати інстинкти, прагне до послаблення напруги і посилення задоволення.

“Над-Я” (Супер-Еґо) – це третій, найпізніший компонент особистості, інтерналізована версія суспільних норм і стандартів поведінки, морально-етична інстанція особистості. Супер-Еґо у процесі соціалізації формується з Еґо і слугує цензором вчинків та думок останнього. Це внутрішня репрезентація традиційних цінностей та ідеалів суспільства в тому вигляді, який сформовано виховними впливами, насамперед сім’ї.

Система життєво важливих потреб, що складає зміст “Воно”, постійно вимагає задоволення і несвідомо спрямовує психічну активність людини, регулюючи її психічні процеси і стани. Несвідомі потяги, що йдуть від “Воно” знаходяться в стані конфлікту з соціальними і моральними нормами поведінки, які містяться в “Над-Я”, тому між “Воно” і “Над-Я” існують постійні і неминучі протиріччя. Вони вирішуються за допомогою “Я” – свідомості, що, діючи відповідно до принципу реальності, намагається розумно примирити обидві конфліктуючі сторони таким чином, щоб потяги “Воно” були максимально задоволені і при цьому не було порушено норми суспільної моралі.

“Воно”, “Я” і “Над-Я}, – “три округи, царини, провінції” – всі три інстанції є учасниками психічного конфлікту, в якому кожен виконує свою роль: “Я”, уособлюючи розум і розважливість, – роль контролю і синтезу (об’єднання психічних процесів), “Над-Я” – роль заборон, “Воно” – роль різних потягів. У триструктурній теорії психічного не­свідоме (“Воно”) займає центральне енергетичне місце:

· з економічного погляду “Воно” – первинне джерело психічної енергії;

· з динамічного погляду “Воно” – постійно перебуває у психічному конфлікті з “Я” та “Над-Я”;

· з генетичного погляду “Я” і “Над-Я” виникають із Воно.

Найбільше проблем у дослідженні психічної системи виникає при дослідженні “Воно”. Фройд прагнув систематизувати несвідоме, але відчував, що має справу з чимось цілісним, міфологічним, що існує не в якійсь окремій системі, а наявне також у “Я” та “Над-Я”, які тісно пов’язані з ним ізсередини. Фройд порівнював “Воно” з “хаосом, казаном, у якому киплять і вирують збудження...”. Для процесів, що відбуваються у Воно, закони логічного мислення, передусім закон суперечності, нічого не означають. Протилежні потяги існують поряд, не знищуючи один одного, об’єднуючись іноді задля постачання енергією компромісних утворень. У “Воно” нема нічого, що відповідало б уявленням про час, нема жодних змін психічних процесів з його плином. Бажання, які не змогли вийти з Воно, стають, по суті, безсмертними, і через десятки років видаються такими, немов щойно виникли.

У такій динамічній психічній системі найважча доля випадає на “Я”. У Воно психічна енергія перебуває в хаотично рухливому стані, для нього найважливішою є можливість розрядити збудження. Неусвідомлені про­цеси у “Воно” піднімаються до рівня передусвідомленого і проникають в “Я”. Якщо “Воно” може бути задоволене безпечно, то “Я” відпочиває, адже тоді “Я” і “Воно” діють разом. Однак часто неусвідомлений матеріал прагне прорвати­ся в “Я”, але “Я” противиться такому вторгненню. Тоді передусвідомлений матеріал з “Я” рухається у зворотному напрямку, тобто повертається назад до “Воно”, де пригнічується. Незадоволені потяги і незадоволені бажання, постійно накопичуючись, не можуть залишатися у сві­домості. “Я” відповідно до принципу реальності, пригні­чуючи накопичені почуття і бажання, зсуває їх у не­свідоме, даючи можливість психіці функціонувати відповідно до вимог реальності. Отже, залежне від пристрастей “Воно”, імперативів “Над-Я”, запитів зовнішнього світу “Я” є активним учасником психічного конфлікту: повинно послужити трьом чинникам (вимогам зовнішнього світу, сексуальним потягам “Воно”, мораль­ності “Над-Я”) і захистити власне психічне утворення.

Постійне стримування інстинктів шкідливе для пси­хічного здоров’я. Фройд вважав, що людина помирає від своїх внутрішніх конфліктів. Накопичені і нерозряджені у сфері несвідомого потяги згодом набирають сили, загрожуючи заволодіти всією психікою. Починається “війна” в психіці особистості, внаслідок чого ослаблене конфліктом “Я” поступово втрачає здатність до виконання своєї головної функції – психологічного синтезу. Опинившись у скруті, “Я” реагує на це безсилля нарощуванням страху. Суть психічного конфлікту Фройд характеризував словами: “Отож Я, зацьковане Воно, пригнічене Над-Я, приперте реальністю, змагається, щоб виконати своє економічне завдання, досягти гармонії між силами і впливами, що діють у ньому й на нього, і ми тепер розуміємо, чому так часто нам несила притлумити крик: “Життя нелегке!”. Коли Я змушене визнати власну слабкість, то сповнюється страху: реального страху перед зовнішнім світом, страху сумління перед Над-Я, невротичного страху перед силою пристрастей у Воно...”.

Творча діяльність стає типовим прикладом розв’язання психічного конфлікту та досягнення задоволення. Конфлікти можуть набувати патогенного (хвороботворного) характеру. Негативне вирішення психічного конфлікту Фройд називав “втечею у хворобу”, а невроз порівнював з монастирем, куди спря­мовувалися розчаровані і вітально слабкі люди.

У працях Фройда складові психіки людини розгля­нуто і через систему понять, і через систему образів. І психоаналіз постає неймовірно цікавим як спосіб позначування, як текст загалом. Так, наприклад, образно структура “Воно” порівнюється з величезним передпокоєм, “де тиснуться, мов окремі живі істоти, психічні порухи”, за передпокоєм – значно менше приміщення – “своєрідний салон, де міститься свідомість”; на порозі між двома кімнатами стоїть охоронець, що вивчає окре­мі психічні порухи і цензурує їх: коли вони йому подо­баються, то пускає їх до салону або повертає їх з порога чи витягує після того, як вони зайшли до салону. Психічних порухів у передпокої неусвідомленого “Я” не помічає. Коли вони доходять до порога і відштовхуються охоронцем, то перестають сприйматися свідомістю. Такі порухи Фройд називає згніченими.

Свідомість у просторовому розумінні займає найменше місця. Розміщення свідомості у салоні свідчить про її “елітарність” порівняно з неусвідомленим. Отже, представлення психічної системи за Фройдом має ви­разний характер модерністського розщеплення – протистояння між “некультурним” несвідомим і “культур­ним” свідомим.

Оскільки “мета психічного апарату полягає в опануванні і розрядженні тих кількостей подразнень і потенціалів збудження, що надходять як ззовні, так і зсередини”, то в роботі психічного апарату також можна помітити два протилежні аспекти: “пересічний” (отримання насолоди) та “елітарний” (уникання страждань). Реаліст Фройд наголошував на другому аспекті, коли ви­ховане “Я” стає “розважливим”, вже не дослухається до самого принципу насолоди, а йде за принципом реаль­ності, що власне теж спрямований на насолоду, але насолоду відсунуту і зменшену, гарантовану зважаннями на реальність. Тому перехід від принципу насолоди до принципу реальності Фройд вважав одним з найважливіших кроків у розвитку Я та людськості загалом.

Під час творчої активності психічна структура митця набуває загрозливого для “Я” стану через активізацію “Воно”, оскільки переважає принцип насолоди. Тому з погляду фройдівського психоаналізу творчість є “нерозумною” і небезпечною діяльністю. Два протилежні погляди на творчість – як на процес демонічний і на процес божественний – виражають різне ставлення до енергетичного джерела натхнення, яким виступає “Воно”. Назвавши невідому їй силу Богом або демоном, творча людина міфологічно виразила містичну залежність від могутнішої за неї сили. Якби Фройд був релігійною людиною, то творчість однозначно назвав би актом демонічним, а “Воно” – царством сатани.

Можливість підтримувати своє психічне здоров’я залежить від механізмів психологічного захисту, які допомагають людині пом’якшити конфлікт між “Воно” і “Над-Я”. Фройд виділяв декілька захисних механізмів, головними з яких є витіснення (перенесення в підсвідомість думок і почуттів, що викликають страждання); проекція (процес, за допомогою якого людина приписує власні неприйнятні думки і почуття іншим людям, покладаючи таким чином на них провину за свої недоліки); заміщення (переадресація агресії з одного об’єкта на інший); сублімація (заміна сексуальних або агресивних потягів на соціально прийнятні форми поведінки).

У кожної людини є свій набір захисних механізмів, сформованих у дитинстві. Проте, не дивлячись на наявність захисту, витіснені бажання прориваються в свідомість у формі сновидінь, фантазій, “випадкових” обмовок, неочікуваних дій і вчинків. Отже, пригнічені мотиви продовжують діяти і істотним чином впливають на поведінку людини.

З. Фройд доводив, що починаючи ще з первісних часів людству належать кілька фатальних пристрастей, із якими культура веде запеклу боротьбу – це спокуса інцесту та жага до вбивства. Амбівалентна суть культури, на думку вченого полягає у тому, що через систему заборон і механізмів контролю над поведінкою індивіда вона створює сприятливі умови для соціальності, в той же час за допомогою непомірного переслідування чуттєвої природи перетворює життя людини на пекло. Культура “катує” ерос, або до того моменту, коли він починає сприйматися як потворне і неприпустиме (садизм, мазохізм, психологічна імпотенція), або до смерті, тобто аж впритул до заборони на природне задоволення як таке (практики жіночого обрізання, скопництво, некрофілія). Фройд уперше звернув увагу на те, що фундамент нормативної культури (поведінково-комунікативну модель) складає статева мораль, тобто культура розпочинається з регуляції міжстатевих стосунків, типи яких відомий структураліст Клод Леві-Стросс систематизував у так названі “системи родинності” – жорсткі кодекси родинних відносин. Так, у роботі “Тотем та табу” (1913) Фройд аналізує проблему походження заборони інцесту через розгляд його відношення до тотемізму. Справді, табу є першою соціально-культурною моделлю – поведінково-комунікативним стандартом, який скеровує поведінку людини у суспільстві. Фройд нагадує про те, що у всіх первісних культурах зміст табу був пов’язаний із двома заборонами, недотримання яких каралося смертю: убивство одноплемінника та міжстатеві стосунки між членами одного тотему. Вчений припускається думки, що конгруентність системи заборон у первісних суспільствах пояснюється великою спокусою еротичного інстинкту та агресії, із якими первісні люди не могли впоратися без жорстких механізмів стримування. Механізм табу функціонував завдяки тому, що інстинкт самозбереження, тобто прагнення до життя у нормальних людей є міцнішим, аніж еротичний потяг.

На глибоке переконання Фройда інститут табу безпосередньо пов’язаний із тотемізмом, оскільки на початку торкався заборон стосовно сексуальних стосунків між членами тотемного клану та спрямованої на них агресії. У процесі пояснення самого тотемізму Фройд вдається до гіпотези про “Едіпів комплекс” (латентний конфлікт між сином та батьком – неусвідомлене прагнення убити батька як суперника і водночас відчуттям провини перед ним). Походження “Едіпового комплексу”, на його думку, пов’язане із ймовірним убивством синами архаїчного племені вождя, котрий жорстоко обмежував їх сексуальну свободу. За припущенням австрійського мислителя сини спочатку страшенно боялися свого батька, а після його убивства відчули таке ж інтенсивне почуття провини, бажання позбутися якого змусило їх до перенесення образу та функцій пращура на тотемну тварину. Як зазначав Фройд, саме через таку екстраполяцію тотемна тварина викликала незбагненний жах і водночас благоговіння: “... брати, які об’єдналися супроти свого батька, перебували під владою таких самих суперечливих почуттів, існування яких ми можемо довести у кожного з наших дітей та невротиків... Вони зненавиділи батька, який постав потужною перешкодою на шляху задоволення їхніх прагнень до влади та сексуальних потягів, однак у той же самий час вони любили його й захоплювалися ним. “Після того, як вони його відсторонили і задовольнили своє бажання ототожнитися з ним, вони мали потрапити під владу зростаючих ніжних душевних поривів. Вони набули форми каяття, виникло почуття провини... Мертвий батько тепер став ще сильнішим, аніж він був за його життя; усе сталося так, як ми по цей час можемо спостерігати у людських долях. Те, чому він перед тим заважав своїм існуванням, вони тепер самі собі заборонили, потрапив у психічний стан гарно відомого нам із психоаналізу “пізньої слухняності”. Вони скасували вчинок, заявивши про неприпустимість убивства замінника батька тотема, і відмовившись від його плодів, відмовилися від вільних жінок”.

Досліджуючи розвиток окремого людського індивіда та цивілізації загалом як боротьбу між Еросом та Танатосом, Фройд неодноразово підкреслював, що таке розуміння є не більш ніж гіпотеза, висунута для того, щоб пояснити загадку життя. І як будь-яка гіпотеза вона, таким чином, може бути спростована новими відкриттями науки. Здавалося б, що таке визнання Фройда свідчить про те, що він готовий відмовитися від тих теоретичних допущень, які спростовуються даними науки. Проте насправді він вчинити так не міг. Всі корективи мали частковий характер, замикаючись на різноманітному розумінні природи “негативних потягів”. З усіма виправленнями несвідомий потяг залишався для Фройда тим наріжним каменем, який перебував у фундаменті психоаналізу.

Виходячи із співвідношення між “принципом реальності” та “принципом задоволення”, Фройд відповідним чином тлумачить виникнення конфліктних ситуацій між свідомим та несвідомим: психічний апарат не завжди у змозі погодити діяльність “Воно”, яке керує “принципом задоволення”, з діяльністю “Я”, що підпорядковане “принципу реальності”, оскільки “принцип задоволення” є головуючим у сфері несвідомих потягів, він часто бере гору над “принципом реальності”, що, у свою чергу, неминуче веде до внутрішніх психічних конфліктів.

Констатуючи існування протиріч у психіці особистості, безперервну боротьбу в ній між свідомими та несвідомими силами, Фройд у певному розумінні поділяє погляди тих мислителів, які задовго до нього висловили подібні думки. Фройд настільки загострив проблему, що протиріччя між свідомими та несвідомими потягами індивіда перетворилися у нього на трагедію, яка спокон віку розгортається в душі кожної людини, визначає долю як окремої особистості, так і всього людства загалом.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.