5.10. Ч. Ломброзо: психопатологія геніїв і злочинців

Італійський психіатр Чезаре Ломброзо (1835-1909) зазнав сумнівної світової слави як засновник психоантропологічного напряму в кримінології. У 1856 році він закінчив університет у Павії, а з 1862 року став його професором, присвятивши все своє життя судовій психіатрії та антропології.

У своїй знаменитій роботі “Геніальність і божевілля” (1864) він розглядає питання про роль генетичного фактора у явищі творчої геніальності та її проекцію на психічний стан митця. Його ідеї привернули увагу інших фахівців та вчених (Е. Кречмер, Ф. Гальтон), надихнувши їх на осмислення й подальше дослідження як “позитивного”, так і “негативного” варіантів аналізу спадкового фактору в мистецькій творчості.

Аналізуючи вплив спадковості на геніальність та божевілля, Ч. Ломброзо звертається до фактів, що, власне, стають поштовхом для його висновків та узагальнень. Дослідник особливо наголошує на “опосередкованому впливі спадковості на геніальність, що може виявитися тільки на непрямих родичах генія, оскільки він здебільшого не передає своїх якостей нащадкам”. Досліджуючи проблеми взаємопов’язаності геніальності й божевілля, Ломброзо розглядав їх у зв’язку з іншими сферами інтелектуальної діяльності, де творчість неодмінно виявляє свої потенційні можливості.

Звернувши увагу на психологію митця, специфіку проявлення геніальності в процесі художньої творчості, Ломброзо обґрунтовує ідею “невропатичності” геніальних людей, проводить паралель між геніальністю і психічними аномаліями. Cміливі висновки й ідеї Ч. Ломброзо, зокрема й про емоційне збудження людини через музичні впливи, що межує зі сферою божевілля, позитивно поцінували тогочасні психоаналітики.

Показово, що й сьогодні його праця “Геніальність і божевілля” не втратила своєї значущості, хоча так і не одержала певної оцінки. Адже у своїх дослідженнях Ломброзо тяжів до надмірної маштабності. Бажання дослідника охопити якомога більший спектр проблематики зумовило причину поверхового аналізу надзвичайно продуктивних ідей, що не були належним чином відпрацьовані. Серед них особливе місце посідає питання гумору і специфіка його виявлення у мистецтві.

Ломброзо створив велику школу своїми сенсаційними відкриттями, що підтвердили здогадки багатьох незнайомих з творчою психікою людей про щось ненормальне у генія. Ця праця зацікавила і З. Фройда, який виступав апологетом концепції спадковості в художній творчості, що її запропонував італійський психіатр. У межах психоаналізу вона не набула ґрунтовного осмислення, проте факт успадкування наукових орієнтирів дослідника очевидний.

Ключові ідеї Ломброзо пов’язані з висуненням теорії невропатичності, психічних аномалій видатних, особливо геніальних, творців, а також ролі несвідомих станів у їхній діяльності. До вивчення злочинців Ломброзо застосував антропометричний метод, використовував також дані патологічної анатомії, фізіології та психології злочинців, що наштовхнуло його на опрацювання ідеї “вродженого злочинця”, який істотно відрізняється від нормальної людини. Вчений навіть говорив про вродженість самих типів злочинців (злодіїв, ґвалтівників, убивць). Досліджуючи антропологічні властивості злочинців як спадкові, Ломброзо порівнює злочинця з дикуном, зазначаючи в них спільні риси, такі як брак моральності, розвинених мислительних дій. Це була своєрідна теорія атавізму злочинця. До цього Ломброзо ще додав ознаки епілепсії та морального божевілля.

Концепція Ломброзо зазнала гострої критики з боку криміна­лістів та антропологів, але він наполегливо створює нові праці за своїми традиційними темами: “Злочинна людина” (1876), “Любов і божевілля” (1881), “Геніальна людина” (1888), “Злочини в політиці та революції” (1890), “Новітні успіхи науки про злочинця” (1892), “Жінка – злочинниця і повія” (1893) та ін. Попри неприйняття сучасниками його основоположних ідей та практичних зусиль Ломброзо вважається фундатором антропологічної школи карного права. Проте, якщо італійський вчений вдавався до крайнощів і визнавав тільки природженого злочинця, то деякі його супротивники занадто відхилялися в іншій бік, відкидаючи природженого злочинця абсолютно.

У XIX ст. особлива увага зверталася на особистість, її психологічні проблеми. Але це були дослідження, умовно кажучи, акцентуйованих особистостей. Риси нормальної, звичайної особистості залишалися поза увагою психологів. Науковий інтерес спрямовувався до незвичайного в людині, що сприяло розпізнаванню особистісних рис і баченню особистості як такої. Акцентуйовані особистості, до вивчення яких вдавалися психологи, історики культури та інші дослідники, були людьми героїчного типу, що здійснювали титанічні вчинки, виявляли звитягу не тільки у сфері військовій, у “межових ситуаціях”, а й у творчості взагалі. Це були також особистості злочинного типу, які проявляли певного роду героїзм, втрачаючи при цьому у звуженій своїй свідомості моральний контроль; проте вважалося, що вони торують нові шляхи міжособистісних стосунків. Героїзм і злочинність переходять одне в одне залежно від впливу на суспільство, але щодо кваліфікації героїчності або злочинності все залежало від настанов особистості, групи, суспільства в цілому, історичного рівня його розвитку.

Ломброзо розкриває особистість у стані великої творчої піднесеності, коли вона рішуче переступає межі звичайного вчинку. Її незвичайність кваліфікується як антиморальне, але виправдовується як таке, що постало в результаті фатальної антропологічної спадковості. Зокрема, ці риси розкриваються як єдність геніальності й божевілля, адже, на думку Ломброзо, тільки таке поєднання може дати історично значну особистість.

Ломброзо досить упевнено розв’язує питання подібності геніальних і психічно хворих людей, досліджує вплив атмосферних явищ на геніїв та психічно хворих, які однаково гостро відчувають цей вплив, установлює залежність метеорологічних явищ і народження геніальних людей, намагається віднайти зв’язок раси й спадковості, геніальності та психічних захворювань. Переважно він досліджує тих геніальних людей, які слабували на психічні розлади. Він зазначає особливості поєднання геніальності та психічних хвороб серед поетів, гумористів, артистів, графоманів, “пророків”, революціонерів. Як науковий матеріал Ломброзо використовує автобіографії психічно хворих людей, їхні літературні твори.

Ломброзо зазначає, що психічні стани представників обох груп дещо схожі, адже у буремному й тривалому житті геніальних людей бувають моменти, коли ці люди виявляють більше подібності до божевільних, і у психічній діяльності тих і тих є чимало спільних рис, наприклад, посилена чутливість, екзальтація, що змінюється апатією, оригінальність естетичних творів і здатність до відкриттів, несвідомість творчості та використання особливих висловів, сильна неуважність, схильність до самогубства і, нарешті, велика самоповага. Щоправда, Галілей, Колумб, Вольтер, Наполеон, Мікеланджело – люди безсумнівно геніальні – не виявляли, проте, ознак божевілля. Крім того, Лом­брозо зазначає, що геніальність проявляється значно раніше, ніж психічні захворювання.

Якщо психічні захворювання передаються спадково, то геніальність помирає разом з її носієм – індивідом. Видатні розумові здібності у хворих надто однобічні. Хворі не мають наполегливості в розв’язанні завдань, твердості характеру, уваги, акуратності, пам’яті – рис, найбільш властивих генію. Вони не виявляють співчуття до інших людей. Генії спокійно, з усвідомленням власних сил неухильно йшли обраним шляхом до високої мети, виявляючи твердість духу в нещасті, не стаючи рабами жодної при­страсті. Такими були Спіноза, Бекон, Галілей, Данте, Вольтер, Колумб, Макіавеллі, Мікеланджело. За Ломброзо, всі ці люди мали сильний, гармонійно розвинений череп, що свідчить про міць мислительних здатностей, підкріплених могутньою волею. Вони ніколи не зраджували своїх переконань, не ставали ренегатами, не зрікалися розпочатої справи. Усім їм була притаманна цілісність характеру.

До патологічних ознак діяльності незвичайних людей Ломброзо відносить надмірну ретельність опрацювання матеріалу, зловживання символами, епіграфами та аксесуарами, переважання одного кольору в малюнку і відчайдушну жагу будь-яких новацій. В літературних творах та наукових статтях наявні претензії на дотепність, зайва систематизація, намір виставляти на перший план свою особу. І всюди – непереборний потяг до оригінальності. Ломброзо висловлює побоювання стосовно долі народів, якими керують такі патологічні особистості. Вони намагаються віщати у стилі біблійного лаконізму. Серед них чимало шарлатанів, хоч вони самі цього не усвідомлюють. Таких психопатів Ломброзо називає матоїдами. Це удавані реформатори, які весь час наполегливо втручаються в соціальні проблеми й навіть здатні на політичні вбивства.

Божевільні та психопати з певними ознаками геніальності або й без них справляли великий вплив на натовп, провокували політичні рухи. Інші – справжні генії та божевільні (серед них Ломброзо називає Магомета, Лютера, Савонаролу, Шопенгауера) – знайшли в собі сили затримати розумовий розвиток народів і навіть виявилися засновниками релігій або сект. Отож, на думку Ломброзо, людство має остерігатися “блискучих геніальних привидів”.

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

· Які найбільш значущі психофізіологічні дослідження були проведені в ХІХ столітті?

· Які методи дослідження психіки були запропоновані В. Вундтом?

· Чому В. Вундта можна вважати не лише засновником експериментальної психології, але й  одним із фундаторів етнічної та істо­ричної психології?

· Поясніть тезу Г. Фехнера про те, що душа й тіло – тільки два різні способи вияву однієї й тієї самої істоти.

· Чому Г. Фехнер убачав у психофізиці найвірогідніший шлях побудо­ви наукової психології?

· Прокоментуйте причини звернення Г. Фехнера до теології, схарактеризуйте його містико-психологічні пояснення про життя після смерті.

· Схарактеризуйте  місце Г. Гельмгольца в історії психологічної думки. Яким чином його природничонаукові досягнення вплинули на побудову нового наукового світогляду.

· Чому І. Сєченов закликав до розв’язання психологічних проблем фізіологічними методами?

· Прокоментуйте тези І. Сєченова: “Вся безконечна розмаїтість зовнішніх виявів мозкової діяльності зводиться беззастережно до одного лише яви­ща – м’язового руху”; “Думка – це перші дві третини психічного рефлексу”.

· Які завдання для психологічної науки формулює І. Сєченов у світлі своєї рефлекторної теорії психіки?

· Що підштовхнуло Ф. Гальтона до розгляду  проблеми генетичних передумов розвитку психічних здібностей?

· Які теоретичні й практичні основи тестування розробив Ф. Гальтон?

· Поясніть сутність євгенічних досліджень, започаткованих Ф. Гальтоном.

· Що нового привніс в експериментальну психологію Г. Еббінґауз?

· Які механізми пам’яті вдалося виявити Г. Еббінґаузу?

· Прокоментуйте думку К. Ушинського про те, що на людину не можна дивитися тільки з позиції фізіо­лога, психіатра, історика, політеконома, філолога і т. ін. Поясніть сутність його антропологічного принципу.

· Які завдання дослідження дитини постали в педології, започаткованій С. Холлом?

· У чому виявився вплив теорії еволюції Ч. Дарвіна на психологію?

· Поясніть, чому психічне осмислюється Ч. Дарвіним як механізм і наслідок статевого вибору.

· Чому ідея “вродженого злочинця”, запропонована Ч. Ломброзо, зазнала гострої критики?

· Прокоментуйте популярність теорії невропатичності, психічних аномалій видатних особистостей, які розробляв Ч. Ломброзо.

Використані джерела

Копець Л. Класичні експерименти в психології/Л. Копець. - К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2010. – 283 c.

Корольчук М. Історія психології/ М. Корольчук, П. Криворучко. –  К.: Ніка-Центр, 2009. – 248 с.

Лихи Т. История современной психологии/ Т. Лихи. – СПб.: Питер, 2003. – 448 с.

Ломброзо Ч. Гениальность и помешательство: параллель между великими людьми и помешанными/ Ч. Ломброзо. – К.: Україна, 1995. – 276 с.

Марцинковская Т. История психологии/Т. Марцинковская. – М.: Academia, 2004. – 544 с.

Марцинковская Т. История детской психологии/ Т. Марцинковская. – Вдадос, 1998. – 272 с.

Махній М. Homo sapiens psychologicus: історія психологічної думки/М. Махній. – Чернігів: Видавець Лозовий В., 2014. – 312 с.

Палмер  Д. Секреты поведения Homo sapiens. Эволюционная психология/ Д. Палмер, Л. Палмер. – СПб.: Прайм-Еврознак, 2007. – 384 с.

Роменець В. Історія психології: XIX – початок XX століття/ В. Роменець. – К.: Либідь, 2007. – 832 с.

Скок М. Історія психології від анімістичного світобачення до наукової рефлексії/ М. Скок. – Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2010. – 256 с.

Якунин В. История психологии. – СПб.: Изд-во Михайлова, 2001. – 480 с.

Янченко Т. Зародження та розвиток педології як наукової галузі у США та Західній Європі (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)/ Т. Янченко// Вісник Луганського національного університету імені Т. Шевченка. Серія: Педагогічні науки. – 2013. – № 23.

Ярошевский М. История психологии: От античности до середины ХХ века/ М. Ярошевский. – М.: Academia, 1997. – 416 с.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.