5.10. Ч. Ломброзо: психопатологія геніїв і злочинців

Італійський психіатр Чезаре Ломброзо (1835-1909) зазнав сумнівної світової слави як засновник психоантропологічного напряму в кримінології. У 1856 році він закінчив університет у Павії, а з 1862 року став його професором, присвятивши все своє життя судовій психіатрії та антропології.

У своїй знаменитій роботі “Геніальність і божевілля” (1864) він розглядає питання про роль генетичного фактора у явищі творчої геніальності та її проекцію на психічний стан митця. Його ідеї привернули увагу інших фахівців та вчених (Е. Кречмер, Ф. Гальтон), надихнувши їх на осмислення й подальше дослідження як “позитивного”, так і “негативного” варіантів аналізу спадкового фактору в мистецькій творчості.

Аналізуючи вплив спадковості на геніальність та божевілля, Ч. Ломброзо звертається до фактів, що, власне, стають поштовхом для його висновків та узагальнень. Дослідник особливо наголошує на “опосередкованому впливі спадковості на геніальність, що може виявитися тільки на непрямих родичах генія, оскільки він здебільшого не передає своїх якостей нащадкам”. Досліджуючи проблеми взаємопов’язаності геніальності й божевілля, Ломброзо розглядав їх у зв’язку з іншими сферами інтелектуальної діяльності, де творчість неодмінно виявляє свої потенційні можливості.

Звернувши увагу на психологію митця, специфіку проявлення геніальності в процесі художньої творчості, Ломброзо обґрунтовує ідею “невропатичності” геніальних людей, проводить паралель між геніальністю і психічними аномаліями. Cміливі висновки й ідеї Ч. Ломброзо, зокрема й про емоційне збудження людини через музичні впливи, що межує зі сферою божевілля, позитивно поцінували тогочасні психоаналітики.

Показово, що й сьогодні його праця “Геніальність і божевілля” не втратила своєї значущості, хоча так і не одержала певної оцінки. Адже у своїх дослідженнях Ломброзо тяжів до надмірної маштабності. Бажання дослідника охопити якомога більший спектр проблематики зумовило причину поверхового аналізу надзвичайно продуктивних ідей, що не були належним чином відпрацьовані. Серед них особливе місце посідає питання гумору і специфіка його виявлення у мистецтві.

Ломброзо створив велику школу своїми сенсаційними відкриттями, що підтвердили здогадки багатьох незнайомих з творчою психікою людей про щось ненормальне у генія. Ця праця зацікавила і З. Фройда, який виступав апологетом концепції спадковості в художній творчості, що її запропонував італійський психіатр. У межах психоаналізу вона не набула ґрунтовного осмислення, проте факт успадкування наукових орієнтирів дослідника очевидний.

Ключові ідеї Ломброзо пов’язані з висуненням теорії невропатичності, психічних аномалій видатних, особливо геніальних, творців, а також ролі несвідомих станів у їхній діяльності. До вивчення злочинців Ломброзо застосував антропометричний метод, використовував також дані патологічної анатомії, фізіології та психології злочинців, що наштовхнуло його на опрацювання ідеї “вродженого злочинця”, який істотно відрізняється від нормальної людини. Вчений навіть говорив про вродженість самих типів злочинців (злодіїв, ґвалтівників, убивць). Досліджуючи антропологічні властивості злочинців як спадкові, Ломброзо порівнює злочинця з дикуном, зазначаючи в них спільні риси, такі як брак моральності, розвинених мислительних дій. Це була своєрідна теорія атавізму злочинця. До цього Ломброзо ще додав ознаки епілепсії та морального божевілля.

Концепція Ломброзо зазнала гострої критики з боку криміна­лістів та антропологів, але він наполегливо створює нові праці за своїми традиційними темами: “Злочинна людина” (1876), “Любов і божевілля” (1881), “Геніальна людина” (1888), “Злочини в політиці та революції” (1890), “Новітні успіхи науки про злочинця” (1892), “Жінка – злочинниця і повія” (1893) та ін. Попри неприйняття сучасниками його основоположних ідей та практичних зусиль Ломброзо вважається фундатором антропологічної школи карного права. Проте, якщо італійський вчений вдавався до крайнощів і визнавав тільки природженого злочинця, то деякі його супротивники занадто відхилялися в іншій бік, відкидаючи природженого злочинця абсолютно.

У XIX ст. особлива увага зверталася на особистість, її психологічні проблеми. Але це були дослідження, умовно кажучи, акцентуйованих особистостей. Риси нормальної, звичайної особистості залишалися поза увагою психологів. Науковий інтерес спрямовувався до незвичайного в людині, що сприяло розпізнаванню особистісних рис і баченню особистості як такої. Акцентуйовані особистості, до вивчення яких вдавалися психологи, історики культури та інші дослідники, були людьми героїчного типу, що здійснювали титанічні вчинки, виявляли звитягу не тільки у сфері військовій, у “межових ситуаціях”, а й у творчості взагалі. Це були також особистості злочинного типу, які проявляли певного роду героїзм, втрачаючи при цьому у звуженій своїй свідомості моральний контроль; проте вважалося, що вони торують нові шляхи міжособистісних стосунків. Героїзм і злочинність переходять одне в одне залежно від впливу на суспільство, але щодо кваліфікації героїчності або злочинності все залежало від настанов особистості, групи, суспільства в цілому, історичного рівня його розвитку.

Ломброзо розкриває особистість у стані великої творчої піднесеності, коли вона рішуче переступає межі звичайного вчинку. Її незвичайність кваліфікується як антиморальне, але виправдовується як таке, що постало в результаті фатальної антропологічної спадковості. Зокрема, ці риси розкриваються як єдність геніальності й божевілля, адже, на думку Ломброзо, тільки таке поєднання може дати історично значну особистість.

Ломброзо досить упевнено розв’язує питання подібності геніальних і психічно хворих людей, досліджує вплив атмосферних явищ на геніїв та психічно хворих, які однаково гостро відчувають цей вплив, установлює залежність метеорологічних явищ і народження геніальних людей, намагається віднайти зв’язок раси й спадковості, геніальності та психічних захворювань. Переважно він досліджує тих геніальних людей, які слабували на психічні розлади. Він зазначає особливості поєднання геніальності та психічних хвороб серед поетів, гумористів, артистів, графоманів, “пророків”, революціонерів. Як науковий матеріал Ломброзо використовує автобіографії психічно хворих людей, їхні літературні твори.

Ломброзо зазначає, що психічні стани представників обох груп дещо схожі, адже у буремному й тривалому житті геніальних людей бувають моменти, коли ці люди виявляють більше подібності до божевільних, і у психічній діяльності тих і тих є чимало спільних рис, наприклад, посилена чутливість, екзальтація, що змінюється апатією, оригінальність естетичних творів і здатність до відкриттів, несвідомість творчості та використання особливих висловів, сильна неуважність, схильність до самогубства і, нарешті, велика самоповага. Щоправда, Галілей, Колумб, Вольтер, Наполеон, Мікеланджело – люди безсумнівно геніальні – не виявляли, проте, ознак божевілля. Крім того, Лом­брозо зазначає, що геніальність проявляється значно раніше, ніж психічні захворювання.

Якщо психічні захворювання передаються спадково, то геніальність помирає разом з її носієм – індивідом. Видатні розумові здібності у хворих надто однобічні. Хворі не мають наполегливості в розв’язанні завдань, твердості характеру, уваги, акуратності, пам’яті – рис, найбільш властивих генію. Вони не виявляють співчуття до інших людей. Генії спокійно, з усвідомленням власних сил неухильно йшли обраним шляхом до високої мети, виявляючи твердість духу в нещасті, не стаючи рабами жодної при­страсті. Такими були Спіноза, Бекон, Галілей, Данте, Вольтер, Колумб, Макіавеллі, Мікеланджело. За Ломброзо, всі ці люди мали сильний, гармонійно розвинений череп, що свідчить про міць мислительних здатностей, підкріплених могутньою волею. Вони ніколи не зраджували своїх переконань, не ставали ренегатами, не зрікалися розпочатої справи. Усім їм була притаманна цілісність характеру.

До патологічних ознак діяльності незвичайних людей Ломброзо відносить надмірну ретельність опрацювання матеріалу, зловживання символами, епіграфами та аксесуарами, переважання одного кольору в малюнку і відчайдушну жагу будь-яких новацій. В літературних творах та наукових статтях наявні претензії на дотепність, зайва систематизація, намір виставляти на перший план свою особу. І всюди – непереборний потяг до оригінальності. Ломброзо висловлює побоювання стосовно долі народів, якими керують такі патологічні особистості. Вони намагаються віщати у стилі біблійного лаконізму. Серед них чимало шарлатанів, хоч вони самі цього не усвідомлюють. Таких психопатів Ломброзо називає матоїдами. Це удавані реформатори, які весь час наполегливо втручаються в соціальні проблеми й навіть здатні на політичні вбивства.

Божевільні та психопати з певними ознаками геніальності або й без них справляли великий вплив на натовп, провокували політичні рухи. Інші – справжні генії та божевільні (серед них Ломброзо називає Магомета, Лютера, Савонаролу, Шопенгауера) – знайшли в собі сили затримати розумовий розвиток народів і навіть виявилися засновниками релігій або сект. Отож, на думку Ломброзо, людство має остерігатися “блискучих геніальних привидів”.

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

· Які найбільш значущі психофізіологічні дослідження були проведені в ХІХ столітті?

· Які методи дослідження психіки були запропоновані В. Вундтом?

· Чому В. Вундта можна вважати не лише засновником експериментальної психології, але й  одним із фундаторів етнічної та істо­ричної психології?

· Поясніть тезу Г. Фехнера про те, що душа й тіло – тільки два різні способи вияву однієї й тієї самої істоти.

· Чому Г. Фехнер убачав у психофізиці найвірогідніший шлях побудо­ви наукової психології?

· Прокоментуйте причини звернення Г. Фехнера до теології, схарактеризуйте його містико-психологічні пояснення про життя після смерті.

· Схарактеризуйте  місце Г. Гельмгольца в історії психологічної думки. Яким чином його природничонаукові досягнення вплинули на побудову нового наукового світогляду.

· Чому І. Сєченов закликав до розв’язання психологічних проблем фізіологічними методами?

· Прокоментуйте тези І. Сєченова: “Вся безконечна розмаїтість зовнішніх виявів мозкової діяльності зводиться беззастережно до одного лише яви­ща – м’язового руху”; “Думка – це перші дві третини психічного рефлексу”.

· Які завдання для психологічної науки формулює І. Сєченов у світлі своєї рефлекторної теорії психіки?

· Що підштовхнуло Ф. Гальтона до розгляду  проблеми генетичних передумов розвитку психічних здібностей?

· Які теоретичні й практичні основи тестування розробив Ф. Гальтон?

· Поясніть сутність євгенічних досліджень, започаткованих Ф. Гальтоном.

· Що нового привніс в експериментальну психологію Г. Еббінґауз?

· Які механізми пам’яті вдалося виявити Г. Еббінґаузу?

· Прокоментуйте думку К. Ушинського про те, що на людину не можна дивитися тільки з позиції фізіо­лога, психіатра, історика, політеконома, філолога і т. ін. Поясніть сутність його антропологічного принципу.

· Які завдання дослідження дитини постали в педології, започаткованій С. Холлом?

· У чому виявився вплив теорії еволюції Ч. Дарвіна на психологію?

· Поясніть, чому психічне осмислюється Ч. Дарвіним як механізм і наслідок статевого вибору.

· Чому ідея “вродженого злочинця”, запропонована Ч. Ломброзо, зазнала гострої критики?

· Прокоментуйте популярність теорії невропатичності, психічних аномалій видатних особистостей, які розробляв Ч. Ломброзо.

Використані джерела

Копець Л. Класичні експерименти в психології/Л. Копець. - К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2010. – 283 c.

Корольчук М. Історія психології/ М. Корольчук, П. Криворучко. –  К.: Ніка-Центр, 2009. – 248 с.

Лихи Т. История современной психологии/ Т. Лихи. – СПб.: Питер, 2003. – 448 с.

Ломброзо Ч. Гениальность и помешательство: параллель между великими людьми и помешанными/ Ч. Ломброзо. – К.: Україна, 1995. – 276 с.

Марцинковская Т. История психологии/Т. Марцинковская. – М.: Academia, 2004. – 544 с.

Марцинковская Т. История детской психологии/ Т. Марцинковская. – Вдадос, 1998. – 272 с.

Махній М. Homo sapiens psychologicus: історія психологічної думки/М. Махній. – Чернігів: Видавець Лозовий В., 2014. – 312 с.

Палмер  Д. Секреты поведения Homo sapiens. Эволюционная психология/ Д. Палмер, Л. Палмер. – СПб.: Прайм-Еврознак, 2007. – 384 с.

Роменець В. Історія психології: XIX – початок XX століття/ В. Роменець. – К.: Либідь, 2007. – 832 с.

Скок М. Історія психології від анімістичного світобачення до наукової рефлексії/ М. Скок. – Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2010. – 256 с.

Якунин В. История психологии. – СПб.: Изд-во Михайлова, 2001. – 480 с.

Янченко Т. Зародження та розвиток педології як наукової галузі у США та Західній Європі (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)/ Т. Янченко// Вісник Луганського національного університету імені Т. Шевченка. Серія: Педагогічні науки. – 2013. – № 23.

Ярошевский М. История психологии: От античности до середины ХХ века/ М. Ярошевский. – М.: Academia, 1997. – 416 с.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.

5.9. Ч. Дарвін: еволюційний принцип в психології

Незважаючи на те, що новітні методології радикально змінюють погляди на механізми еволюції, проте перший крок, зроблений у пізнанні найзагадковішого явища природи – еволюції живих організмів, залишає за англійським природознавцем Чарльзом Дарвіном (1809-1882) славу генія світової науки.

Після досліджень у Південній Америці і Галапагоських островах, де  Дарвін перебував під час кругосвітньої подорожі на кораблі “Бігль” (1831-1836), він опублікував геніальну працю “Походження видів шляхом природного добору” (1859), в якій пояснював еволюційний процес принципами природного й статевого добору. Його теорія викликала жорстокі суперечки, оскільки суперечила Книзі Буття Біблії.  Появу “Походження видів” один із сучасників Дарвіна образно порівнював з вибухом, “якого ще не бачила наука, який так довго підготовлявся і так раптово нагрянув, так нечутно підведений і так смертоносно разячий. За розмірами і значенням заподіяного зруйнування, за тією луною, яка відгукнулася в найвіддаленіших галузях людської думки, це був науковий подвиг, що не мав собі подібного”. Епохальна праця Дарвіна сім разів перевидавалась за життя автора та швидко стала відомою вченим інших країн і була перекладена на більшість європейських мов. Переворот у суспільній свідомості перевершив за наслідками досягнення таких велетнів, як Коперник та Ньютон. Адже ж йшлося про найсвятіше – незбагненність живого. Дарвіну вдалося донести до суспільства думку про те, що світ живого виник на Землі природним шляхом через тривалий розвиток організмів. Ці зміни відбувалися у такому спрямуванні, що внаслідок еволюції, тобто природним шляхом, виникла й людина, неначе як завершальна ланка процесу.

Після публікації “Походження видів” Дарвін продовжує енергійно працювати над обґрунтуванням проблеми еволюції. В 1868 р. він публікує капітальну працю “Видозміни свійських тварин і культурних рослин”, де всебічно аналізує закономірності мінливості, спадковості, штучного добору. Ідею історичного розвитку рослин і тварин Дарвін поширює і на проблему походження людини. В 1871 р. виходить його книга “Походження людини і статевий добір”, у якій детально аналізуються численні докази тваринного походження людини.

У цій праці Дарвін підкреслює саме кількісні відмінності між розумовою діяльністю людини та вищих тварин. Враження і почуття, емоції та здібності, любов, пам’ять, увага, допитливість, наслідування, мислительна діяльність тощо – все, чим так пишається людина, може бути знайдене в зародку, а іноді й у добре розвиненому стані у тварин.

Дарвін детально показує щаблі й засоби прогресивного розвитку багатьох розумових і моральних здібностей людини: “Ми щоденно бачимо приклади розвитку цих здібностей у кожній дитині й могли б простежити поступові переходи від розуму повного ідіота, нижчого, ніж розум найнижчої тварини, до розуму Ньютона”. Вчений упевнений, що мінливість розумових і моральних здатностей людини має тенденцію передаватися спадково. Ці здатності були важливими для первісної людини та її мавпоподібних предків, і пізніше вони розвивались і вдосконалювались під впливом природного відбору. Навіть за найпримітивнішого стану суспільства найрозумніші особи, котрі винаходили і найкраще використовували зброю та пастки і найбільш здатні були захищати себе, мали виростити найбільшу кількість нащадків. Племена, в яких було багато таких обдарованих людей, мали зростати чисельно й витісняти інші племена.

Дарвін заходить надто далеко, коли зазначає вплив природного відбору на цивілізовані народи. “Злочинців страчують або саджають до в’язниці на тривалий строк, і вони не можуть вільно передавати за спадковістю свої по­гані якості. Меланхоліки й божевільні бувають звичайно відокремлені від інших людей або кінчають життя самогубством. Лихі та нелагідні люди часто знаходять кривавий кінець”. На перший погляд – проста й зрозуміла думка, але насправді вона виявляє, сказати б, геніальну наївність щодо суспільної природи людини. Вчений мислить суто біологічно, з відкритою прямолінійністю переносячи біологічні залежності на соціальні, та вважає, що цим пояснює залежності соціальні. Закон розвитку наукової системи спрацьовує тут найпослідовніше і призводить, зрештою, до прикрих невдач.

Формування антропологічних, характерологічних рис людини, за Дарвіном, залежить від обопільного вибору – з боку як чоло­вічої статі, так і жіночої. У тварин в їхньому природному стані багато ознак, властивих самцеві (зріст, сила, сміливість, войовничість), були набуті в силу дії закону “боротьби за самицю”. Напівлюдські пращури людини подібно до своїх чотирируких родичів, майже напевно, змінювались так само. Через те, що дикуни й досі ще борються за володіння своїми жінками, процес відбору, як вважає Дарвін, більшою або меншою мірою існує до цього часу. Чоловік фізично та розумово сильніший за жінку і в дикому стані він тримає її у більш принизливому рабстві, ніж самці будь-яких видів тварин. Тому не дивно, що чоловік забрав у свої руки право вибору. Жінки ж завжди усвідомлюють ціну своєї вроди і за можливості з насолодою прикрашають себе більше, ніж це роблять чоловіки. Через те, що жінок тривалий час вибирали за красою, то закономірно, що деякі з послідовних змін передавалися спадково тій самій статі.

Отже, жінки передали свою вроду більшою мірою своїм жіночим нащадкам, ніж чоловічим, тому й жінки стали вродливішими, ніж чоловіки. Дарвін переконливо твердить, що жінки передають більшість своїх ознак нащадкам обох статей. Постійне надання переваги чоловіками всіх племен найпривабливішим жінкам (відповідно до уявлень про красу того чи того племені) мало привести до зміни в тому самому напрямі всіх осіб обох статей, які належать до цієї раси. Він докладно розглядає й іншу форму статевого відбору, коли вибір здійснюють самиці: вони приймають тільки тих самців, які найбільше полонять або збуджують їх. Такі прикраси, як борода, виникають у результаті вибору з боку жінок. Вчений вважає статевий відбір найважливішою причиною з усіх інших, що привели до широкої розмаїтості у зовнішності між расами людей, а також певною мірою між лю­диною і нижчими тваринами. Він, безперечно, спрощує і збіднює реальну картину історичної взаємодії між статями. Це спрощення стосується найважливішого предмета, а саме кохання, яке має істотні історичні особливості. І все ж Дарвін відшукує натуральні причини та чинники розвитку живого світу і цим великою мірою сприяє розвиткові природничої психології, що має в історичній перспективі значні переваги над психологією категорійно-спекулятивною.

Дарвін весь час підкреслює, що людина походить від менш високоорганізованих живих істот. Не можна заперечувати близької схожості між людиною та нижчими тваринами в зародковому розвитку, у численних рисах конституції та будови тіла – важливих та мізерних. До цього слід додати факти існування рудиментарних органів та ненормальних реверсій. Це, за Дарвіном, свідчить про те, що людина та інші ссавці походять від одного спільного предка, і має підтверджувати думку, що людина ніяк не могла бути плодом окремого акту творення.

На тлі статевого відбору розглядаються виникнення індивідуальних особливостей людей, формування розуму, мови, мораль­них якостей. Вчений показує, що в людини постійно виявляються індивідуальні відмінності в усіх частинах її тіла та розумових здібностях. Ці відмінності він пояснює пануванням законів спадковості. Людина має тенденцію розмножуватися з більшою швидкістю, ніж це дозволяють її засоби до існування. Внаслідок цього вона веде жорстоку боротьбу за існування, і природний відбір вступає у свої права в усьому, що входить у коло її дій. За таких обставин Дарвін не бачить необхідності появи різко виражених змін однієї й тієї самої природи. Навіть слабкі, нетривкі відмінності виявляються достатніми для дії природного відбору. Спадкові результати тривалого використання або невикористання частин тіла прямували по тій самій лінії, що й природний відбір. Коли змінюється якась одна частина тіла, в силу принципу кореляції змінюються й інші. Деякі риси можуть бути результатом певного впливу життєвих умов. Зрештою, багато рис було набуто шляхом статевого відбору.

Найбільша складність, що виникає перед дослідником, коли він робить висновок про походження людини, – це високий рівень її розумових здібностей і моральних якостей. Становлення суто людського розуму, за Дарвіном, було б неможливим без мовної основи. “Розвиток інтелекту повинен був зробити значний крок уперед, коли завдяки минулим успіхам у людини з’явилася мова як напівмистецтво і напівінстинкт. Справ­ді, тривале використання мови мало вплинути на мозок і зумовити спадкові зміни, які своєю чергою мали вплинути на вдосконалення мови. Великий об’єм мозку в людини щодо величини її тіла порівняно з нижчими тваринами може бути головним чином віднесений на рахунок раннього використання якоїсь простої форми мови — цього дивного механізму, який позначає різного роду предмети і властивості певними знаками та викликає низку думок, котрі ніколи не змогли б народитися з одних чуттєвих вражень, або якби й навіть народилися, то не змогли б розвиватися”.

Підґрунтя розвитку моральних якостей людини Дарвін убачає в суспільних інстинктах, уміщуючи в це поняття і родинні зв’язки. Мораль розвивається, закріплюється і передається спадково. Для вченого немає нічого дивного в тому, що доброчесні нахили за тривалого їх виявлення можуть бути успадковані. Першооснова і початок морального почуття, на його думку, полягають у суспільних інстинктах, у тому числі симпатії. Ці інстинкти були первинно набуті, як і в нижчих тварин, шляхом природного відбору. 

Досить докладно Дарвін проаналізував питання статевого відбору, адже він відігравав важливу роль в історії органічного світу. Що вище організована тварина, то сильніше виявляється дія статевого відбору. Якби представники однієї статі протягом багатьох поколінь схрещувалися з певними особами іншої статі, що відрізнялися б якимись своєрідними особливостями, то їхні нащадки поволі, але напевно видозмінилися би так само. Статевий відбір визначається успіхом деяких особин перед іншими тієї самої статі в розмноженні виду, тоді як природний відбір залежить від успіху обох статей в усі часи відповідно до звичайних умов життя.

Те, що для Дарвіна з біологічної точки зору уявляється як відбір (головним чином статевий), із психологічного боку становить вибір. Сам природознавець у зв’язку з цим навіть указує на свободу вибору. Він формулює цю думку в чіткій послідовності натуралістичного міркування: “Той, хто визнає принцип статевого відбору, має дійти цікавого висновку: нервова система не тільки керує більшістю функцій тіла, а й справляє опосередкований вплив на прогресивний розвиток різних тілесних структур і деяких розумових якостей. Сміливість, войовничість, наполегливість, сила й величина тіла, зброя різного роду, голосові органи, як і музичні інструменти, яскраві забарвлення і додатки, що прикрашають, – усе це було набуто тією або тією статтю опосередковано, завдяки свободі вибору, під впливом любові та ревнощів, унаслідок уміння цінувати прекрасне у звуках, кольорах або формі”.

Психічне осмислюється як механізм і наслідок статевого вибору. Цей вибір – діяльне активне начало, яке формує в людині також зовнішній вигляд і внутрішні якості. Дарвін іще ближче підходить до психологічної проблеми вибору, а не добору в плані біологічному, коли розкриває походження моральних почуттів: “Людина, як і будь-яка інша тварина, без сумніву, піднялася до свого сучасного високого рівня шляхом боротьби за існування, що пояснюється її швидким розмноженням, і якщо їй приречено рухатися ще далі вперед, то можна побоюватися, що їй доведеться залишатися під впливом жорстокої боротьби. Інакше людина швидко впаде в бездіяльність, і найобдарованіші люди не матимуть більшого успіху в битві за життя, ніж менш обдаровані. Звідси природна швидкість, з якою людина розмножується, незважа­ючи на те, що ця швидкість призводить до більшого й очевидного зла, але вона не повинна зменшуватися за будь-яких умов. Має існувати вільне змагання для всіх людей, і за­кон, і звичаї не повинні заважати найздібнішим мати вирішальний успіх і вирощувати найбільшу кількість нащадків. Однак, хоч би якою важливою була і продовжує бути боротьба за існування, у питаннях, що стосуються вищих сторін людської природи, ми знаходимо й інші фактори, ще важливіші. Насправді, моральні якості розвиваються безпосередньо або опосередковано значно більше під впливом звички, мислительних здібностей, освіти, релігії тощо, ніж шляхом природного відбору. І все ж цьому останньому факторові можна з упевненістю приписати походження суспільних інстинктів, що послугували основою розвитку морального почуття”.

Дарвін уважав, що його головний висновок про походження людини буде, на жаль, неприємним для багатьох. Людина походить опосередковано від якоїсь низькоорганізованої форми тварин, а безпосередньо – від дикунів.

Переконливі докази походження людини від нижче організо­ваних істот Дарвін віднаходить також у сфері вираження емоцій, чому присвячує дослідження “Вираження емоцій у людини і тварин” (1872). У цій праці він розкриває біолого-фізіологічний механізм виразних рухів, пов’язаний із внутрішнім емоційним станом, підходить до розкриття їхньої комунікативної ролі. Дарвін зазначає, що здатність членів племені спілкуватися між собою з допомогою мови відігравала першорядну роль у розвиткові людини, а виразні рухи обличчя й тіла надавали велику допомогу мові. Певним чином набуті, ці виразні рухи можуть застосовуватися свідомо та довільно як засіб спілкування. У цьому разі поведінка має індивідуалізований характер.

З метою спілкування людина свідомо й довільно демонструє емоційні стани мімікою та пантомімікою. Довільність і недовільність – якості, що взаємно переходять одна в одну. Вчений дедалі більше фіксує актуальну довільність на статевому відборі та побудові виразних рухів. І тут він не випускає можливості підкреслити негативні риси людської природи, адже це сприяє доведенню спорідненості людини і тварини; нерідко симпатії віддаються тваринам. “Ми не знаємо, яким чином собаки вперше навчилися гавкати, що їм слугує для вираження емоцій і бажань; знаменно, що вміння гавкати, набуте собаками після приручення і залежно від породи собак, передається спадково різною мірою; чи не буде дозволено припустити, що у набутті гавкання певну роль відіграло наслідування, адже собаки тривалий час жили у тісній спільності з такою балакучою істотою, як людина?”.

У цілому виразні рухи – аргумент на користь еволюційної ідеї. Дарвін усюди намагається докладно показати, що всі головні тілесні вияви емоцій, властиві людині, однакові в усьому світі. Вчений вважає цей факт іще одним переконливим доказом на користь ідеї про походження різних рас людей від однієї групи предків, чия будова тіла, а значною мірою і психічний склад були майже повністю людськими ще до того періоду, коли раси відокремилися одна від одної.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.

5.8. С. Холл: зародження педології

Термін “педологія” (від грец. paidos – дитя) виник у 1893 р. в США. Його автором є американський психолог Оскар Хрісман. На його думку, педологія – це наука, що має за мету всебічне вивчення дитини. У 1896 р. він написав роботу “Педологія – проект наукового вивчення дитини”. Проте засновником даної наукової галузі небезпідставно вважається американський психолог Стенлі Холл (1844-1924), учнем якого й був О. Хрісман. Холл відзначав, що наука про розвиток дитини є самостійною і не підпадає під жодну класифікацію, вона виходить, на його думку, і за межі психології.

У 1883 р. Холл організував одну з перших у США експериментальних лабораторій, де вивчав психічний розвиток дітей, переважно підліткового віку. Матеріали, отримані в результаті досліджень, дозволили йому скласти комплексну характеристику підлітків, проаналізувати їх проблеми і з точки зору дорослих, і з власних дитячих позицій, викладенних в працях “Юність” (1904) та “Проблеми виховання” (1911). Він також був засновником та редактором перших журналів, присвячених проблемам вікової психології “Педагогічний семінар і журнал генетичної психології” і “Журнал педагогічної психології”.

Педологія, як її розглядає Холл, – це комплексна наука про дитину, в основі якої лежить ідея педоцентризму, ідея про те, що дитина є центром дослідницьких інтересів багатьох науковців – психологів, педагогів, біологів, педіатрів, антропологів, соціологів та інших. Основною метою педології було напрацювання рекомендацій для батьків та вчителів щодо навчання й виховання дитини. Виходячи зі своєї теорії рекапітуляції (від лат. recapitulatio – повторення), вчений доводив, що процес навчання повинен бути підпорядкований певним етапам психічного розвитку особистості, оскільки основою для навчання є зрілість організму дитини. Дитина начеб у своєму розвитку коротко повторює розвиток людського роду від первісної дикості до сучасної культури: минає періоди дикунства, полювання, догляду за тваринами, землеробства, промисловості й торгівлі. Холл вважав, що послідовність і зміст етапів розвитку задані генетично, і тому ні ухилитися, ні обминути якоїсь стадії свого розвитку дитина не може.

С. Холл висловив ідею створення практичної дитячої психології, об’єднавши вимоги педагогічної практики з досягненнями сучасної йому біології та психології. Піонерами в розробці педологічних проблем слід цілком справедливо вважати біологів, медиків, фізіологів, оскільки саме вони володіли значною кількістю об’єктивних методів дослідження як фізичного, так і психічного розвитку дитячого організму. Однак, починаючи з 20-х років ХХ ст., на перший план педологічних досліджень виступає вивчення та аналіз психолого-педагогічної складової нової науки.

Це вчення започаткувало дослідження пізнавальної активності дитини, зокрема в ролі учня. У центрі дослідницької уваги постали питання фізіологічного, психічного та суспільного розвитку дитини, ролі гігієни, здоров’я, можливостей дитини в процесі соціалізації в межах функціонування школи, колективної і профілактичної шкільної діяльності аби запобігти шкільній низькій успішності чи суспільній непристосованості дітей.

У своїй лабораторії Холл досліджував дітей, розробивши для них спеціальні опитувальники, метою яких було вивчення різних сторін їх психіки. Спочатку такі опитувальники призначалися для вчителів і їх зміст торкався відомостей про уявлення дітьми оточуючого світу. Потім зміст анкет значно розширився, з’явилися спеціальні анкети для дітей, вчителів, батьків. Відповідаючи на питання, діти повинні були розповісти не тільки про свої знання, уявлення про світ або ставлення до інших людей, але і про свої переживання, моральні та релігійні почуття, спогади, радості, хвилювання. Отримані відповіді статистично оброблялися, що дозволяло створити цілісну картину психологічних особливостей дітей різного віку. Матеріали, отримані Холлом у процесі досліджень, давали підстави для розробки комплексних характеристик дітей, аналізу їх проблем. Це був початок практичного втілення ідей педології у життя, насамперед у діяльність навчально-виховних закладів.

С. Холл вів активну пропаганду педологічних ідей, виступаючи з лекціями в різних містах, що забезпечило їх величезну популярність. У 1894 р. в США нараховувалося вже 27 лабораторій для вивчення дітей; у 1904 р. – 50 лабораторій і кафедр педагогіки, заснованих учнями Холла, а у 1910 р. – більше 100 лабораторій.

На початку ХХ ст. майже в усіх американських університетах читалися курси педології, при жіночих товариствах і вчительських спілках діяли відділи педологічних досліджень. У цей час ідеї педології поширюються й на теренах Європи і, загалом у світі, зокрема, завдяки існуванню спеціальних педологічних журналів. Окрім того, педологія була представлена спеціальними відділеннями в університетах або входила до програми більшості значних психологічних, філософських та педагогічних товариств, що діяли практично в усіх країнах світу.

У багатьох країнах світу у цей час створювалися педологічні товариства. У 1894 році була організована Британська асоціація з вивчення дитини в Единбурзі. Метою її діяльності було поглиблення розуміння природи дитини та вироблення адекватних наукових методів виховання. Асоціація видавала журнал “Педолог”, котрий через деякий час був перейменований у “Вивчення дитини”. У 1899 р. в Парижі було створене Товариство з психологічного вивчення дитини, яке видавало свій “Бюлетень”. Значного поширення набула педологія у Бельгії, де видавався часопис “Педологічний щорічник”. В Антверпені діяла педологічна лабораторія, у Брюсселі відкрилась вища школа педологічних і психологічних знань. У 1900 році в Антверпені було створено перше міжнародне Педологічне товариство, а у 1903 році С. Холл організував Всесвітній педологічний союз, центром якого стала його лабораторія в Кларкському університеті.

Педологічний рух також активно розвивався в Україні. Так ще у 1878 році в Києві відомим вітчизняним психологом Іваном Сікорським (1842-1919) було створено Лікарсько-педагогічний інститут, основною метою якого було експериментальне вивчення дитячої психології.

Уже з 1903 р. були здійснені спроби скликати Міжнародний педологічний конгрес. Але тільки у 1908 р. при 6-му Міжнародному конгресі психологів, що проходив у Женеві, була організована тимчасова комісія з підготовки Всесвітнього конгресу педологів. Як наслідок, у 1911 р. в Брюсселі відбувся 1-й Міжнародний педологічний конгрес. У його роботі брали участь вчені-педологи з 22 країн Європи й Америки, у тому числі й представники Росії. На конгресі працювало 5 секцій:

· загальної педології;

· антропології, біології та шкільної гігієни;

· дитячої психології; 

· педагогіки нормальної та анормальної дитини; 

· соціології дитини.

Учасники конгресу розробили основні засади нової науки. Педологія була проголошена як біосоціальна наука, що спирається в описовій частині на філософію, педагогіку та історію, в догматичній частині – на філософську частину педагогіки, а в аналітичній частині – на психологію, фізіологію та педагогіку.

Зазначимо, що у той же час замість терміну “педологія” і в США, і в Європі часто використовували словосполучення “наука про дитину” (“Child Study”). Французький психолог Габріель Компейре (1843-1913) запропонував для науки про дитину назву “пайдоскопія” (від. грец. paidos – дитя). Але найбільш поширеним, зокрема, в Росії виявився саме термін “педологія”.

Новизна педології полягає у її комплексному, міждисциплінарному характері, що забезпечує гуманістичні підходи до проблеми розвитку дитини, її навчання та виховання. На думку Холла, наука про дитину “не має собі подібних і почасти є психологією, почасти антропологією, почасти медициною та гігієною”. Вона також торкається етико-філософських аспектів життєдіяльності дитини, має практичне значення для педагогіки. Окрім того, вчений визнає педологію головною частиною генетичної психології (галузь психологічної науки, що наголошує на неможливості вивчення психології людини без знання особливостей її фізичного та фізіологічного розвитку). Своєрідність педології полягає саме в зосередженні в ній багатьох наукових дисциплін і методів, “котрі не знали до цього часу такого поєднання”.

С. Холл предметом педології називає “коло від юнацького віку одного покоління до юнацького віку іншого покоління відповідно до виховання нашого часу”. У даному випадку під юнацьким віком вчений розумів саме дитячий вік від народження дитини і до часу фізичної, психологічної та соціальної зрілості. Тобто педологія відразу була спрямована на практичні потреби виховання, була безпосередньо пов’язана з ним, мала на меті як наука про дитину “надати вихованню науковий або філософський характер”.

Активним прихильником ідей педології був шотландський психолог ХІХ ст.  Вільям Друммонд, який порівнював педологію з астрономією та метеорологією, оскільки вивчення зірок чи погоди здійснювалося завжди з часу існування людства, а названі науки виникли набагато пізніше. Так само й дослідження особистості дитини проводилися з найдавніших часів, а педологія з’явилася тільки у кінці ХІХ ст.

В. Друммонд наполягає на тому, що для педології є важливим комплексне дослідження особистості дитини, а не тільки специфіка її психічного розвитку. За його твердженням, “значна частина вивчення дитинства – це зовсім не психологія”. Відповідно до цієї думки, Друммонд досить своєрідно визначає предмет педології. “Вся дитина йде до школи, і тому предметом нашого вивчення є вся дитина, її тіло, розум і душа”. У пропонованому визначенні предмета педології зосереджена як ідея комплексності досліджень дитини, так і практична спрямованість результатів даних досліджень на школу та педагогіку. Він наголошує, що дитина дуже відрізняється від дорослої людини, і це слід ураховувати як в педології, так і в педагогіці. “Дитина не є просто мініатюра дорослої людини. З точки зору фізичного й духовного розвитку дитина на стільки відрізняється від дорослої людини, ніби вона належить до зовсім іншого виду”.

Між дітьми та дорослими існує безліч відмінностей, а відтак існування окремої науки, що вивчає дитину цілісно, в усіх її зв’язках та опосередкуваннях, є доцільним. “Діти – не маленькі дорослі з усіма розвинутими здібностями тільки у зменшеному масштабі, а особливі і відмінні від нас творіння… Діти пристосовуються до середовища, але їх манера тримати себе, їх мислення не подібні до наших”. Тому зрозуміти поведінку дітей, специфіку їх розвитку тільки за допомогою самоспостережень і згадок про своє власне дитинство, неможливо. Необхідні систематичні наукові дослідження особистості дитини, які стануть основою для подальшого навчання, виховання та розвитку дітей. Доцільним є ведення спеціальних журналів, у яких міститься інформація про успіхи у навчанні, об’єктивні дані та поради лікарів щодо здоров’я дітей, думки батьків і навіть результати досліджень антропологів.

Педоцентризм (від грец. paidos – дитя і лат. centrum – центр)  педології полягає у тому, що на основі результатів цих досліджень вона передбачає побудову дитиноцентрованої навчально-виховної системи, за умови функціонування якої діти отримують можливості вільного всебічного розвитку.

Оскільки педологія ґрунтується на ідеях педоцентризму та гуманізму, вивчення дитини не повинно шкодити її розвитку, а, навпаки, сприяти йому. Такі думки С. Холл висловлює для противників педології, які критикують цю науку і не вбачають у ній користі для педагогічної діяльності. В. Друмонд у свою чергу спростовує поширену на той час думку, що вивчення особистості дитини може нашкодити їй: “Вивчення дитинства не може бути невигідним для дітей, якщо воно допомагає нам краще розуміти їх, і, якщо без такого розуміння ми повинні діяти помилково у своєму спілкуванні з дітьми”.

Інші критики педології вбачають у ній лише частину психології дорослої людини, “нову стежку, що веде до старої галузі загальної психології дорослої людини”. С. Холл знаходить для них аргументи, котрі доводять доцільність існування педології як окремої наукової галузі. Він нагадує про наявність значної кількості психічних явищ або фактів, характерних для дитини, що зникають задовго до досягнення нею зрілого віку: нібито безпідставний і незрозумілий страх, гра з ляльками, уявні друзі, незвичайна мова, повзання. Всі ці явища можна вивчити тільки у дитинстві, але вони є важливими для подальшого формування особистості людини. Окрім того, вони допомагають з’ясувати певні ознаки цілих народів. Так, окремі звуки і слова дитячої мови можна порівняти з діалектами мови її народу і, у такий спосіб, розглянути можливі шляхи формування цих діалектів, а дитячі страхи подібні до народних вірувань. Тому педологія виходить за межі традиційних психологічних досліджень.

В. Друммонд і С. Холл, висувають певні вимоги до особистості фахівця-педолога, який повинен володіти не просто сумою наукових знань, а спеціальними способами наукового мислення, вміти отримувати факти, порівнювати, аналізувати й узагальнювати їх. Такі вміння необхідні, насамперед, для здійснення досліджень, що стосуються особливостей розвитку дитини.

Прибічники педології усіляко обґрунтовували її право на існування як самостійної комплексної науки, що поєднує у собі ідеї психології, антропології, гігієни, медицини, філософії та етики, а також безпосередньо педагогіки. Однак вже в 20-ті роки ХХ ст. в західних країнах почали висловлюватися думки про кризу основ педології, її еклектичність, відсутність єдності між представниками різних наукових дисциплін, які ведуть дослідження в руслі єдиної науки про дітей. Досить швидко педологія почала втрачати значення самостійної науки і розпадатися на складові з інших дисциплін. Незважаючи на те, що в 20-ті – 30-ті роки педологічні дослідження на Заході продовжувалися, ця наука знаходилася в стані занепаду.

Зазначимо, що у Радянському Союзі 20-ті роки ХХ ст. були періодом розквіту педології. Вона визнавалася й підтримувалася владою, оскільки виступала як науково-методологічна основа виховання підростаючого покоління, формування “нової” людини, що відповідало вимогам комуністичної партії та держави. Проте після виходу у світ постанови ЦК ВКП(б) “Про педологічні перекручення у системі наркомпросу” (1936) цей напрям досліджень був засуджений як “буржуазний”.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.