Хто така людина і де її місце в загальному взаємозв’язку
явищ світу? Яка природа людського розуму? Як людина пізнає оточуючий її світ та
саму себе? Як дух співвідноситься з матерією? Чи існують у глибинах буття надприродні
сили? Скінчений чи нескінчений світ?
У якому напрямку розвивається Всесвіт і чи має він мету у
своєму вічному русі? Дійсно існують закони природи та суспільства чи людина
вірить у них в силу своєї схильності до порядку? Що є істина і омана? Що таке
добро і зло? У якому напрямку і за якими законами рухається історія людства та
в чому її сенс?
Міркуючи над такими питаннями, людина з необхідністю
приходить до певної світоглядної позиції. Вихідний пункт світогляду не може
бути відокремлений від особливостей людського існування, від потреби людини в
осмисленні свого місця в світі. Коли світогляд піднімається до поєднаного
раціонального цілого, коли він науково виправдовується й заявляє домагання на
загальну значущість, тоді виникає метафізика.
Метафізика (від грец. буквально “те, що після фізики”) – це специфічний
вид філософського знання, пов’язаний з найбільш абстрактною та глибокою формою
рефлексії, роздумами людини над проблемами особистого та світового буття,
аналізом граничних засад існування. Для індивіда весь світ виявляється
розколотим на дві частини: на моє “Я” та останнє “не-Я”, включаючи природу,
суспільство, інших людей. З основним питанням про відношення людини до світу
пов’язані інші проблеми: проблеми сенсу життя, щастя, власного безсмертя тощо. Метафізика
постає як природна схильність людського розуму вирішувати такі питання, які
виходять за межі його досвідного застосування. Її поява пов’язана з переходом
людства від міфологічної до філософської свідомості – від Міфу до Логосу. Це і
приводить до виникнення феномену античної філософії в VII ст. до н. е.
В античних греків були два різновиди поглядів на сутність
людини. Перший з них – міфологічний. Другий мав численні модифікації і був
пов’язаний з центральним для давньогрецької думки концептом – Логосом. Якщо перший
різновид був загалом притаманним усім культурам світу, то другий історично явив
собою новацію давньогрецької філософії: концепцію Людини метафізичної.
У своїх космологiчних побудовах рання грецька фiлософiя
керується основними началами мiфологiчних теогонiй, з хаосу яких вона сама виникла.
Щоправда, це не означає, що фiлософiя виступала простим продовженням
язичницької релiгiї. З перших крокiв вона набула антимiфологiчного характеру,
протиставляючи мiфу й епосу “розумне слово” чи “логос”, тобто мiркування “Про
природу”, як називалися твори багатьох ранніх грецьких мислителiв.
Оскiльки в грецькiй мiфологiї було вiдсутнє уявлення про
Бога – творця Всесвiту, то й перші натурфiлософськi вчення, згiдно з якими боги
й свiт походять iз первiсної стихiї, не суперечили основам релiгiї.
Представники найпершої відомої старогрецької філософської
школи в Мілеті (Iонiя) у своїх космологiчних концепцiях виступали як релiгiйнi
мислителi, що перебували на позицiях гiлозоїзму
(грец. hyle – речовина, матерія і zoo – життя), оживотворення природи. Мілетські мудреці прагнули видiлити в цiлому
Всесвiтi одухотворене чи божественне першоначало – “архе” (грец. arche –
початок, принцип). Поряд з іншими в їх систему входить поняття “Нуса” (грец. nous
– розум, дух).
Якщо, наприклад, перший із грецьких фiлософiв i один із
“семи мудрецiв” Фалес (бл. 624-546 до
н.е.) вважає, що “найстарший з усього – Бог (Θεός), бо він не народжений”, що
“Ум” (Νούς) є Божество свiтобудови”, а для Анаксімена
(бл. 588-525 до н.е. ) без’якiсне “повiтря є Бог”, з якого все виникає і до
якого все повертається, то Анаксімандр
(бл. 610-546 до н.е.) виявляє спекулятивне прагнення вiдштовхнутися вiд поняття
Бога в фiлософському сенсі, на його думку, невизначене, “безкiнечне” першоначало
– “апейрон” (грец. apeiron – неосяжний,
безмежний) – є Божеством, адже вiн безсмертний і виступає як єднiсть
протилежностей. Критично сприймаючи народнi вiрування, раннi грецькi мислителi
визнавали безсмертя душi, ідею спокути та iншi положення, що згодом будуть
розвинутi в християнствi.
Пiд час своїх мандрiвок на Схiд грецькi мудрецi (Фалес,
Солон, Піфагор, Геродот та інші) цiкавилися езотеричною (грец. esoterikos – внутрішній) мудрiстю, тобто доступною лише
посвяченим i закритою вiд iнших, тодi як розвинута еллiнами мудрiсть тривалий
час виявлялася переважно екзотеричною (грец.
exoterikos – зовнішній), вiдкритою i зверненою до звичайної людської
свiдомостi, здатної сприйняти її результати.
Сучасну критику метафізики, розмежування знання і віри,
науки і релігії не потрібно розуміти як нігілістичне ставлення до метафізичного
способу мислення, його вигнання зі сфери людського духовного життя. Потрібно
взяти до уваги, що наукове пізнання не є єдиною, навіть пануючою сферою
людського духовного життя. Людина живе у світі цінностей, в якому віра, в тому
числі й метафізична, відіграє фундаментальну роль. Саме вона робить людину особистістю. Без метафізичного
знання людина перетворилася б на машину, яка не має ніякої сили і
самоактивності.
Немає коментарів:
Дописати коментар