понеділок, 25 липня 2016 р.

Розділ 2. “HOMO METAPHYSICUS”: ПСИХОАНТРОПОЛОГІЧНІ ІДЕЇ АНТИЧНОСТІ


Хто така людина і де її місце в загальному взаємозв’язку явищ світу? Яка природа людського розуму? Як людина пізнає оточуючий її світ та саму себе? Як дух співвідноситься з матерією? Чи існують у глибинах буття надприродні сили? Скінчений чи нескінчений світ?

У якому напрямку розвивається Всесвіт і чи має він мету у своєму вічному русі? Дійсно існують закони природи та суспільства чи людина вірить у них в силу своєї схильності до порядку? Що є істина і омана? Що таке добро і зло? У якому напрямку і за якими законами рухається історія людства та в чому її сенс?

Міркуючи над такими питаннями, людина з необхідністю приходить до певної світоглядної позиції. Вихідний пункт світогляду не може бути відокремлений від особливостей людського існування, від потреби людини в осмисленні свого місця в світі. Коли світогляд піднімається до поєднаного раціонального цілого, коли він науково виправдовується й заявляє домагання на загальну значущість, тоді виникає метафізика.

Метафізика (від грец. буквально “те, що після фізики”) – це специфічний вид філософського знання, пов’язаний з найбільш абстрактною та глибокою формою рефлексії, роздумами людини над проблемами особистого та світового буття, аналізом граничних засад існування. Для індивіда весь світ виявляється розколотим на дві частини: на моє “Я” та останнє “не-Я”, включаючи природу, суспільство, інших людей. З основним питанням про відношення людини до світу пов’язані інші проблеми: проблеми сенсу життя, щастя, власного безсмертя тощо. Метафізика постає як природна схильність людського розуму вирішувати такі питання, які виходять за межі його досвідного застосування. Її поява пов’язана з переходом людства від міфологічної до філософської свідомості – від Міфу до Логосу. Це і приводить до виникнення феномену античної філософії в VII ст. до н. е.

В античних греків були два різновиди поглядів на сутність людини. Перший з них – міфологічний. Другий мав численні модифікації і був пов’язаний з центральним для давньогрецької думки концептом – Логосом. Якщо перший різновид був загалом притаманним усім культурам світу, то другий історично явив собою новацію давньогрецької філософії: концепцію Людини метафізичної.

У своїх космологiчних побудовах рання грецька фiлософiя керується основними началами мiфологiчних теогонiй, з хаосу яких вона сама виникла. Щоправда, це не означає, що фiлософiя виступала простим продовженням язичницької релiгiї. З перших крокiв вона набула антимiфологiчного характеру, протиставляючи мiфу й епосу “розумне слово” чи “логос”, тобто мiркування “Про природу”, як називалися твори багатьох ранніх грецьких мислителiв.

Оскiльки в грецькiй мiфологiї було вiдсутнє уявлення про Бога – творця Всесвiту, то й перші натурфiлософськi вчення, згiдно з якими боги й свiт походять iз первiсної стихiї, не суперечили основам релiгiї.

Представники найпершої відомої старогрецької філософської школи в Мілеті (Iонiя) у своїх космологiчних концепцiях виступали як релiгiйнi мислителi, що перебували на позицiях гiлозоїзму (грец. hyle – речовина, матерія і zoo – життя), оживотворення природи.  Мілетські мудреці прагнули видiлити в цiлому Всесвiтi одухотворене чи божественне першоначало – “архе” (грец. arche – початок, принцип). Поряд з іншими в їх систему входить поняття “Нуса” (грец. nous – розум, дух).  

Якщо, наприклад, перший із грецьких фiлософiв i один із “семи мудрецiв” Фалес (бл. 624-546 до н.е.) вважає, що “найстарший з усього – Бог (Θεός), бо він не народжений”, що “Ум” (Νούς) є Божество свiтобудови”, а для Анаксімена (бл. 588-525 до н.е. ) без’якiсне “повiтря є Бог”, з якого все виникає і до якого все повертається, то Анаксімандр (бл. 610-546 до н.е.) виявляє спекулятивне прагнення вiдштовхнутися вiд поняття Бога в фiлософському сенсі, на його думку, невизначене, “безкiнечне” першоначало – “апейрон” (грец.  apeiron – неосяжний, безмежний) – є Божеством, адже вiн безсмертний і виступає як єднiсть протилежностей. Критично сприймаючи народнi вiрування, раннi грецькi мислителi визнавали безсмертя душi, ідею спокути та iншi положення, що згодом будуть розвинутi в християнствi.

Пiд час своїх мандрiвок на Схiд грецькi мудрецi (Фалес, Солон, Піфагор, Геродот та інші) цiкавилися езотеричною (грец. esoterikos  – внутрішній) мудрiстю, тобто доступною лише посвяченим i закритою вiд iнших, тодi як розвинута еллiнами мудрiсть тривалий час виявлялася переважно екзотеричною (грец. exoterikos – зовнішній), вiдкритою i зверненою до звичайної людської свiдомостi, здатної сприйняти її результати.

Сучасну критику метафізики, розмежування знання і віри, науки і релігії не потрібно розуміти як нігілістичне ставлення до метафізичного способу мислення, його вигнання зі сфери людського духовного життя. Потрібно взяти до уваги, що наукове пізнання не є єдиною, навіть пануючою сферою людського духовного життя. Людина живе у світі цінностей, в якому віра, в тому числі й метафізична, відіграє фундаментальну роль. Саме вона робить людину особистістю. Без метафізичного знання людина перетворилася б на машину, яка не має ніякої сили і самоактивності. 


© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016. 

Немає коментарів:

Дописати коментар