вівторок, 26 липня 2016 р.

Розділ 3. “HOMO RELIGIOSUS”: ПСИХОЛОГІЧНІ ВИМІРИ РЕЛІГІЙНИХ ВЧЕНЬ


Однією з найважливіших ознак формування Людини розумної, окрім вміння створювати знаряддя праці, було усвідомлення нею священного, божественного. Саме пізнання сакрального вирізняло людину з тваринного світу. Інакше кажучи, постання Homo sapiens було б неможливе без появи Homo religiosus.

Існує думка, що поняття “Бога”, “істини”, “добра” дані людині іманентно і не є стадією його історичного розвитку. Усвідомлення всієї глибинної повноти змісту світу цього було, перш за все, пов’язане з духовним пошуком людини, пізнанням нею священного, сакрального знання. Воно лежало в основі всієї традиційної культури. Під сакральним розуміють чудесне, надприродне, непідвладне людині. Сакральними є не тільки природні, але й соціальні сили, зокрема правителі, вожді – всі ті, хто мають владу. Найяскравіше цю позицію висвітлюють духовно-релігійні вчення буддизму, даосизму, суфізму, кабали. Набутий таким чином протягом тисячоліть духовний досвід визначав культурно-цивілізаційний поступ людства.

Через релігійні вірування, в тому числі такі духовні прафеномени, як ритуал, міф, знак, символ, ім’я, а також слово, священний текст, відбувався прорив людської свідомості з профанного світу в сакральний, до істин буття, божественного одкровення. Таким чином, всякий прояв священного відображав духовний досвід, пошук універсуму, усвідомлення сакральної істини і змісту людського життя.

Духовний досвід, набутий у стародавні часи, ніколи не зникав без сліду. Він опредмечений у численних археологічних пам’ятках, ритуальних каменях, святилищах, петрогліфах і священних текстах, трансформувався у міфи, легенди, звичаї, традиції, календарні, в тому числі й християнські, обряди.

Пізня Античність і Середньовіччя надає нам приклад докорінного зміщення акцентів у розумінні як сутності людини, так і її сутнісних сил. Розум виступає хоч і важливим, та все ж лише засобом зусиль душі – божественного начала в людині. Людина в свідомості європейських середньовічних мислителів – це людина, що прагне Бога, тобто це – істота, всі сутнісні характеристики якої вписані в систему координат відношення “людина – Бог”, і всі ці характеристики можуть бути експлікованими лише через категорії релігійного змісту. Аналогічний тип світогляду в буддизмі реалізується через відношення “людина – Будда”, а в більшості язичницьких міфологій: “людина – боги”, “людина – духи”. В узагальненому ж вигляді можна сказати, що сутність Homo religiosus опредметнює себе через бінарну опозицію “людина – духовний Абсолют”.

Перші християнські автори запозичували із Біблії (головним чином із Книги Буття) добру частку своїх знань про природу, зокрема про людську психологію. Писані ними теологічно-наукові коментарі до шести днів Творіння (й насамперед до шостого, який засвідчив самий факт творіння людини) в переважній своїй більшості є першим синтезом поганської науки зі Священною Книгою. Релігійні гіпотези походження людини базувалися на біблійних переказах про створення Богом світу і людини, гріхопадіння Адама і Єви, Всесвітній потоп, про те, що заповідав Бог людям, та регламентацію життєдіяльності людини, яка викладена в заповідях.

Шанобливе відношення до грецької науки і заперечення античної чуттєвості; християнське милосердя і жорстокі переслідування єретиків і язичників, витончені богословсько-схоластичні дискусії про таємниці християнського вчення і непроглядне неуцтво народу, для якого ця мудрість не мала абсолютно ніякого значення, варварська зневажливість до людської особистості і християнське піклування про спасіння душі – все це зумовило утворення химерної суміші, що складала зміст релігійної свідомості в епоху середньо­віччя. Понад п’ятсот років тут припадає  на “темні століття”, як інколи називають VI-Х ст., коли тривала уперта боротьба з греко-римським і варварським язичеством, що придала специфічну зовнішність середньовічному християнству і усій започаткованій на ньому середньовічній культурі. Церква категорично осуджувала античний культ тіла як гріховний, вимагаючи піклуватися про душу, а не про тіло. Замість цього вона проголошувала силу культу аскетизму, який став характерною рисою середньовічного світогляду.

Характеризуючи взаємодію між релігією і наукою у середньовіччі, неможливо ігнорувати як те позитивне, що прийшло у психологію з богослов’ям, так і негативний вплив церковного диктату. Офіційною наукою про душу стала теологія. Психологія повинна була або повністю поступитися богослов’ю у вивченні психіки, або ж знайти собі якусь нішу задля досліджень. Саме у зв’язку з пошуками можливості задля вивчення єдиного предмета у різних його аспектах відбувалися основні зміни у взаєминах богослов’я і психології.

З появою християнства йому було необхідно довести свою унікальність і відтиснути інші релігії, не сумісні з ним. Із цим пов’язана і нетерпимість до грецької міфології, так само як і до психологічних і філософських концепцій, які були тісно пов’язані з язичницькими релігією і міфами. Саме тому більшість відомих психологічних шкіл (Лікей, Академія, Сад Епікура та ін.) були закриті до VI ст., а вчені, які зберігали знання античної науки, переїхали до Малої Азії, заснувавши там у грецьких колоніях нові школи.

Іслам, який розповсюджувався з VII ст. на Сході, не був таким нетерпимим до іновірства, як християнство у ІІІ-VI ст., а тому психологічні школи там вільно розвивалися. Пізніше, у ІХ-Х ст., коли утиски на античну науку, особливо на теорії Платона й Арістотеля, зменшилися, більшість концепцій повернулися в Європу, деякі вже у зворотньому перекладі з арабської.

У Середні віки в рамках загальної історії першорядну роль починає грати Схід. На арену всесвітньої історії ви­йшли різноманітні арабські племена. На величезній території Старого світу – від Аравійського півострова до берегів Атлантики, з одного боку, й до Індонезії – з іншого, утворюються арабські держави. Пророк Мухаммед (бл. 570-632), засновник ісламу, ідеологічно об’єднав арабські народи під прапором нової віри, підняв їх до нової квітучої культури, яка поширилась по усьому західному світу завдяки арабській експансії. Оскільки у своїх вдалих завойовницьких рейдах араби у якості здобичі брали й манускрипти, вони перетворилися на головних зберігачів наук Стародавнього світу.

Інтенсивний розвиток арабської психології пов’язаний із загальним розквітом східної культури у VIII-XII ст., у період, коли східні народи були об’єднані у величезну імперію від Індії до Піренеїв – Арабський Халіфат. Культура цієї держави увібрала досягнення багатьох тамтешніх народів, а також еллінів, індусів, китайців. Ідейними джерелами розквіту наук на Сході слугували досягнення античної культури, які отримали розповсюдження в арабомовному світі.

Багато в чому наслідуючи Платона та Арістотеля, арабські вчені зуміли виявити нові важливі особливості душевного світу, що мають характер власне наукового знання. В їхніх працях дедалі чіткіше розводяться теологічні судження про душу і природничонаукові судження про психіку. Так, перський вчений Ібн Сіна (980-1037), якого в Європі називали Авіценною та величали “князем філософів і лікарів”, визначав душу як певний рівень розвитку тілесного організму, коли останній стає здатний діяти на основі свідомого вибору й міркування, а також сприймати всезагальне. На основі проведених досліджень арабський мислитель робить висновок про те, що джерелом психіки є мозок, що кожній психічній функції відповідає певна ділянка чутливих нервів чи півкуль мозку. Можна сказати, що до “проявів душі” Ібн Сіна відносив фактично все те основне, що вивчає сучасна наукова психологія. На його думку, душа діє самостійно, вона тісно пов’язана з тілом, є рушієм його активності, а також прагне пізнати саму себе за допомогою розуму. Оскільки душа є носієм ідеї, а ідея безсмертна, то й душа теж безсмертна.

Існує думка, що найбільше зусиль, аби відновити для Європи вчення Арістотеля, доклав Ібн Рушд (1126-1198), відомий у Європі під латинізованим ім’ям Аверроес. Проте він не тільки пропагував вчення грецького мислителя про природу душі та психіки, а й суттєво переробив його. Індивідуальна душа, за його твердженням, є продуктом чуттєвості і формується у процесі життєдіяльності на основі взаємодії з навколишнім світом. Душа руйнується і нищиться, якщо руйнується її зв’язок зі світом. Отже, вона смертна, як і тіло. Арабський мислитель пропонував розрізняти тілесне, душевне і розумне в людині. При цьому душі відводиться подвійна роль. Вона панує над тілом, скеровує його активність, виявляючи чутливість, сприйнятливість, переживаючи пристрасті, але коли вона звертається до розумного, усе другорядне просто відкидається.

Дві потужні релігійні системи спонукали вчених і філософів середньовіччя віднайти своє місце у дослідженні душі, визначити те коло питань, яке може бути їм віддане теологією. Необхідність виокремитися із богослов’я призвела до появи теорії двох істин, яка стверджувала, що істина знання й істина віри не співпадають поміж собою і не протирічать одна одній, як дві паралельні лінії. Ця теорія була сформульована в Х ст. Ібн Сіною і досить швидко отримала розповсюдження в Європі.

На відміну від східних учень про душу і психіку в західній культурі середньовіччя формуються переважно теологічні концепції душі, вона розглядається не як самобутнє сутнє, а як результат божественного творіння. Від самого початку кожна людська душа є грішною і потребує спасіння. В такий спосіб у неї закладаються певна інтенція і потенція – необхідність і можливість звільнитися від первородного гріха, досягти святості через праведне життя і віддане служіння Господу. Щоправда, навіть для отців Церкви не все було цілком зрозумілим у тих догматах, істинність яких вони так палко відстоювали. Зокрема, римського теолога Августина Блаженного (354-430) бентежила думка про те, що величезна більшість людського роду приречена на вічні муки. Але ще більшою загадкою для нього було успадкування гріха кожною новою душею. Якщо за християнськими канонами душа не передається через сім’я, але створюється заново при народженні кожної людини, то яким же чином тоді передається від покоління до покоління прабатьківський гріх Адама? Цікавим в ученні Августина про душу було положення про те, що її основу складає воля. Тож можна вважати, що Августин став ініціатором течії, яка пізніше дістала назву волюнтаризму.

Однією з найважливіших характеристик науки класичного середньовіччя (ХІ-XІІІ ст.), зокрема, психології, був її тісний зв’язок з релігією. Точніше кажучи, небогословської, позацерковної науки у той час в Європі не існувало. Її важливою особливістю у цей період стало відновлення сакральності, від якої психологія звільнялася під час переходу від міфології до філософського знання в античну епоху. Залежність від релігії знову поставила питання про зв’язок і взаємовплив знан­ня і віри, яке і стало найважливішим для вчених протягом усього цього періоду.

У ХІІІ ст. теорія двох істин, дещо перефразована у томізмі – теорії, розробленій відомим теологом Томою Аквінським (1225-1274), – повинна була вже захищати віру від наукових доказів. Намагаючись примирити науку і віру, Тома Аквінський писав про те, що вони мають, дійсно, дві різні істини, але у тому випадку, якщо істина науки заперечує істину віри, наука має їй поступитися.

Донині у християнських середовищах поширені дві версії теорії еволюції, які важаються наче б то сумісними з вірою в Творця. Починаючи від 1950-х років ХХ століття, в католицьких наукових колах поширюється теорія еволюції людського тіла німецького богослова Карла Ранера (1904-1984), яка стверджує, що людське тіло є продуктом біологічної еволюції гаданих тваринних предків, а розумна людська душа є результатом безпосереднього Божого творчого акту. Таким чином, ця теорія визнає тільки одну фундаментальну відмінність – між біологічним та духовним буттям. В біологічній же сфері вона стверджує міжвидову еволюцію аж до виникнення “людського” тіла (яке ще не одушевлене безсмертною душею). Власне цю версію теорії еволюції “потвердив” (а принаймні – не спростував) блаженний Папа Іван Павло ІІ у своєму листі до Папської Академії Наук від 22.10.1996 року.

Натомість друга теорія ступеневого одушевлення походить від грецького філософа Арістотеля, а саме – від його вчення про “розвиток” дитини в лоні матері, у якому вона наче б то проходить через гадані “долюдські” – рослинно- та твариноподібні стадії. Ця теорія своїм корінням сягає вчення Платона про “три душі” в людині: пожадливу (epithemetikon), емоційну (thymoeides) і розумну (logistikon). Арістотель перейняв і модифікував це вчення. У його версії ці душі звуться anima vegetativa (рослинна душа), anima sensitiva (чуттєва – тваринна душа) та anima rationalis (розумна душа). Aрістотель застосовує цей потрійний поділ (трихотомію) до своїх ембріологічних поглядів й навчає, що людський ембріон отримує спочатку душу, здатну до живлення, потім – здатну до відчуттів, і лише по якомусь часі – розумну душу. Такі погляди Арістотеля маже дослівно були перейняті в Коран, а в християнському просторі їх запозичив італійський теолог Тома Аквінський. Зокрема він пише: “Ця формуюча сила залишається тією самою у вищезгаданому “подиху життя” (який міститься у спермі батька) від початку формування і до кінця. Однак вид того, що формується, не залишається таким самим. Бо спочатку воно має форму насіння, потім – крові, і так далі, аж поки дійде до останнього сповнення. ... Рослинна душа, яка притаманна йому, як довго плід живе життям рослини, знищується, і на її місце приходить досконаліша – живильна і чуттєва водночас, і тоді плід живе життям тварини. Коли ж і вона знищується, то на її місце приходить розумна душа... Хоча чуттєва душа в людини і у тварини однакові за родом, то вони відрізняються за видом... Чуттєва душа людини відрізняється від чуттєвої душі тварини тим, що вона здатна до розуміння”.

Деякі сучасні богослови намагаються тлумачити фізичні закони як такі, що необхідні саме для виникнення світу, у якому будуть жити істоти за моральними законами. На відміну від законів фізики, закони етики не мають примусового характеру. У контексті цього, на підставі антропного принципу (від грец. anthropos – людина) серед науковців набула поширення ідея про те, що людська свідомість визначає вищий зміст і причини буття як такого, адже світові фізичні константи оптимально доцільні для виникнення біосфери і початку соціогенезу.

З релігійної точки зору антропні властивості світу розуміються як підтвердження віри у Творця, як наявність розумної Сили, що керує цим світом і творить все з нічого. Поява антропного принципу зі свого боку похитнула класичний ідеал науковості й об’єктивності. Антропний принцип у некласичній науці вперше дозволив “узаконити” в межах природознавства саме формулювання питання про те, чому Всесвіт побудований саме так, з основними його константами та параметрами. На відміну від класичного природознавства, яке сприймало тільки питання про те, як побудований світ, а не чому він так влаштований.

Сьогодні все частіше вчені, психологи звертаються до релігії, релігійних цінностей як найбільш стійких та універсальних. Віра, релігія є загальними орієнтирами системи стосунків для життєвих установок і способів поведінки і здійснюють великий вплив на формування особистості. Так, наприклад, релігійні погляди і світогляд можуть бути основоположними установками, на фоні яких формується ставлення до партнера, сексуальності, виховання і професії.

Справді, жодна культура не розвивалася без релігії. Досліджуючи навіть найпримітивніші культури, археологи і антропологи виявляють елементи релігійного культу. Психологи наголошують на специфічній релігійній потребі людини в пошуку сенсу, в спільному спогляданні, щоб зменшити ступінь невпевненості. Тому в усі часи люди ставали прихильниками тих чи інших релігій, навіть тоді, коли вони вважали себе нерелігійними, вони шукали задоволення в “замінниках релігії”.


© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016. 

Немає коментарів:

Дописати коментар