вівторок, 26 липня 2016 р.

Розділ 4.“HOMO NATURA”vs“HOMO MACHINE”: ПРИРОДНИЧА ПСИХОЛОГІЯ НОВОГО ЧАСУ


У середньовіччі Захід дозрів до того, щоб змінити поклоніння Природі поклонінню Духу. Нова світоглядна течія – християнство – обґрунтовує вчення про безсмертність людської особистості, яка створена Богом за власним образом і подобою і яка прагне до поєднання зі своїм Творцем. Середньовіччя піднесло людську особистість, але обмежило пізнання людиною як раціонального, так і містичного. Божественне людина могла осягнути лише в церкві.

Епоха Ренесансу ще не змогла дати таких теорій, які остаточно зруйнували б стару картину світу. Проте нескінченний аналіз і коментування античних і богословських праць перестали бути єдиними завданнями науки. Відродження, породивши антропоцентризм (людина є завершенням еволюції світобудови і основою філософування); гуманізм (людина, її творчий розвиток є вищою цінністю світобудови); пантеїзм (розуміння Бога як безособового начала, яке розчинене у світі і спонукає його до розвитку); реформацію (домінанта віри; особисте спілкування з Богом; абсолютний авторитет Біблії; збагачення як угодної Богу справи; поєднання свободи волі і “рабство волі”), піднесло людину, що творить, людину, що вірує, людину, яка пізнає.

Якщо для кожного етапу історичного розвитку можна розкрити причиново-наслідкові зв’язки, що з’єднують його як з минулим, так і з майбутнім, то деякі періоди, зберігаючи ці спадкоємні зв’язки, все-таки виступають як поворотні пункти, від яких починається нова епоха. Ці періоди пов’язані з майбутнім тісніше, ніж із минулим. Таким періодом для філософської та психологічної думки був час великих раціоналістів (Р. Декарт, Б. Спіноза) і великих емпіриків (Ф. Бекон, Т. Гоббс), які поривають із богословськими традиціями та закладають основи сучасного наукового знання. Так поступово психо­логія ставала наукою про свідомість і про ті процеси пізнання світу, які є переважно змістом свідомості.

Мислителі Нового часу відмовилися від основної онтологічної ідеї своїх попередників про те, що рухом природних тіл правлять безтілесні душі. Тим самим живе тіло, яке в усій попередній системі знань розглядалося як “одушевлене”, звільнялося від впливу і втручання душі. Такі погляди базувалися на результатах різного роду наукових досліджень, зокрема на відкритті англійським лікарем Вільямом  Гарвеєм (1578-1657) кровообігу: серце, що діє, як помпа, перекачує кров, і для цього йому не потрібно участі душевних сил.

Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало XVII століття. Із праць французького вченого Рене Декарта (1596-1650) увійшло в науку поняття рефлексу як закономірної відповіді організму на зовнішні дії – подібно до відбиття променя світла від дзеркала. В людині, за Декартом, реально пов’язані бездумний тілесний механізм і нематеріальна душа, що має волю та здатна до мислення. Вчений стверджував, що душа здатна до мислення з властивою їй неподільністю, а будь-яке фізичне тіло має властивості протяжності та подільності (рухається, має форму, складається з елементів). Лише душа характеризує людину: “Моє я, моя душа, яка робить мене тим, чим я є, абсолютно відмінна від тіла, тому її легше пізнати, ніж тіло; і навіть якби її зовсім не було, вона б не перестала бути тим, чим вона є”. Будучи глибоко віруючою людиною, Р. Декарт вважав, що ці різні субстанції вийшли з рук Творця. Він – їх об’єднувальне начало.

Англійський учений Томас Гоббс (1588-1679), основоположник механістичного матеріалізму, вважав, що природа є сукупністю тіл, що розрізняються між собою розміром, розташуванням та пересуванням. До механічного руху зводяться всі вищі форми руху. Чуттєві якості Гоббс розглядав не як властивості речей, а як форми їх сприймання. За Гоббсом, психологія має стати вченням про душевні явища, котрі, як тінь, як епіфеномени, супроводжують тілесні процеси.

Нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632-1677) вважав, що свідомість – таке ж реальне явище, як і матерія. Його психологічні погляди формувалися під впливом механіки, оптики, геометрії. Одна з теорем його твору “Етика” проголошувала, що “порядок і зв’язок ідей такі самі, як і порядок і зв’язок речей”. Спіноза слідом за Декартом та Гоббсом був радикальним представником детермінізму, тобто вчення про об’єктивний, закономірний взаємозв’язок та взаємозумовленість речей, процесів і явищ реального світу. Спіноза у вченні про душу звів усе розмаїття психічного життя до розуму та пристрастей, афектів: радості, суму та жадання. Волю він ототожнив з розумом. Поведінкою людини керує, за Спінозою, прагнення до самозбереження та власної користі. Найвищим видом інтелектуального знання він вважав безпосереднє досягнення істини, або інтуїцію розуму.

Німецький мислитель Готфрід Ляйбніц (1646-1716) вперше в історії науки висунув поняття несвідомої психіки. Він розмежував перцепцію (неусвідомлене сприймання) і апперцепцію (усвідомлене сприймання, що включає також увагу і пам’ять). Психічне життя, за Ляйбніцем, доцільно уявляти не як арифметичну суму явищ, а як інтеграл, що має активний характер і перебуває у безперервному розвитку. Всесвіт складається з безлічі духовних субстанцій, регулюється гармонією, джерелом якої є найвища монада. Монади (від грец. monas – одиниця) – неподільні духовні субстанції. Кожна з них наділена психікою – сприйняттям і прагненням. Тобто все у світі є живим, одухотвореним і діяльним. Кожна монада (душа) є мікрокосмом зі своїм унікальним внутрішнім змістом. Монада – замкнена система, в неї не може увійти щось іззовні і ніщо не може вийти назовні. Це – будинок без вікон і дверей. Власне, такою є людська душа – незалежна, самобутня і самодостатня, невичерпна, унікальна і діяльна. Рух монади становить її духовний розвиток, що здійснюється за певною логікою сходження від примітивного до вищого. Ступені такого сходження мають психологічну природу: перший – відчуття, другий – споглядання, третій – уявлення і останній – самосвідомість. Отже, вищі форми душевної активності надбудовуються над нижчими, а відтак залежать від них.

Англійський філософ і педагог Джон Локк (1632-1704) є фундатором емпіричної (дослідної) психології, що спирається на знання, набуті у вигляді досвіду. Досвід має два джерела: діяльність зовнішніх органів чуття (зовнішній досвід) і внутрішню діяльність розуму (внутрішній досвід). Душа нагадує “tabula rasa” (чисту дошку), на якій досвід виводить свої літери. Завдяки Локку в науці зміцнюється думка про те, що головним законом психології є закон асоціації (зв’язку) ідей. Асоціанізм стає одним із провідних напрямів психології.

Таким чином, у XVII ст. відбувається кардинальна переорієнтація у вивченні внутрішнього світу людини. Тілесне починає розглядатись як певною мірою незалежне від душевного і навіть як таке, що може породжувати, продукувати психічне. Більше того, робляться спроби пояснити роботу душі на основі природних, земних законів, основним з яких на той час вважався закон асоціації. Саме в цьому можна вбачати особливість розуміння психічної реальності, що протистояла як об’єкт пізнання його суб’єктові.

Поступово в епоху Модерну набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину – “Homo machine” (Р. Декарт, Т. Гоббс, Ж. Ляметрі, П. Гольбах, Д. Дідро, К. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчуває на собі зворотний вплив) – це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Механіцизм в уявленні про природу, про живих істот, як про машини, хай і створених Богом, породив ілюзію загального підпорядкування природи деякому набору правил. Донині тримається сформульований Р. Декартом принцип перетворення тілесності людини в механічну сутність, що спонукає розглядати тіло людини як один з видів тіл природи в натуралістичному смислі. Організм людини – це, як називає його Декарт, “машина людського тіла”, що складається з багатьох частин, які розглядаються як міні-машини. Психологія того часу віддавала належне механістичному способу тлумачення природи сутнього, в тому числі й внутрішнього світу людини. “Людина-машина” – це крайнє вираження механіцизму Нового часу.

Епоха Просвітництва відрізнялася від попередніх, насамперед, прагненням повернути людині її натуральність, автентичність, істотність, достеменність. Вважалося, що шлях до цієї мети пролягає саме через наукове, а не міфологічне чи релігійне пізнання законів світу і природи людини. Отримані істинні знання слід поширювати в маси, аби здолати неуцтво, марновірство, аморальність, злочинність тощо. Вірилося, що через просвіту можна зробити цей світ досконалішим, а життя людини – щасливішим. Що стосується характерних для цієї епохи уявлень про внутрішній світ людини як окремого об’єкта пізнання, то вони інтегрувалися переважно навколо ідеї про асоціацію як універсальний механізм психічного, душевно-духовного життя. Власне, це була спроба не просто відповісти на питання, що таке душа і як вона пов’язана з тілом, але зрозуміти, як саме ця психіка-душа працює. Віра в розумний порядок дійсності становила базис характерного для просвітницького мислення оптимізму, особливо оптимістичної віри в культурний поступ. Природничо-науковий метод залишався домінантним, але тепер уже не в формі Ґалілеєвої, а Ньютонової фізики.

Суттєвим здобутком епохи Просвітництва можна вважати формулювання двох онтологічних положень: про психіку як функцію високоорганізованої матерії – мозку і про залежність функціональних і змістових характеристик психіки від природних і соціокультурних умов життя, а також власної активності людини. Це період, коли були закладені моделі становлення наук і відбулися зміни в суспільстві, що зробили найбільший вплив на сучасну технологічну цивілізацію. 


© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016. 

Немає коментарів:

Дописати коментар