Розділ 5. “HOMO PSYCHOLOGICUS”: СТАНОВЛЕННЯ НАУКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ

У XIX ст. психологія починає виходити за межі філософії та прагне набути статусу самостійної науки, стає природничонауковою за своїм спрямуванням, зближується з фізикою, фізіологією та біологією. Першими вченими експериментаторами у психології стали фізики (Г. Фехнер, Г. Гельмгольц) і фізіологи (В. Вундт, І. Сєченов), а їхні праці стали природничонауковою основою для запровадження експерименту в психологію. Особливо слід відзначити, що ці вчені формували експериментальні методи, які могли бути застосовані й під час вивчення психічних явищ.

Важливу роль у становленні психології як науки у ХІХ ст. відігравали дослідження психічних явищ, що спиралися на ідеї асоціанізму. Поширювалася думка про те, що асоціативний механізм діє тільки на рівні мозкових структур. Асоціація між думками є лише своєрідним відображенням асоціацій, що виникають між різними станами мозку. Відтак психологію слід розглядати як один із розділів фізіології.

У першій половині XIX ст. шотландський анатом Чарльз Белл (1774-1842) і французький фізіолог Франсуа Мажанді (1783-1855) вивчали розбіжності між чуттєвими і руховими нервами. Було встановлено, що під час подразнення кінця чуттєвого нерва імпульс передається через нервовий центр, де переробляється на руховий нерв та іде до м’язів. Ці дані підтвердили гіпотезу про рефлекс. Виникло поняття про рефлекторну дугу, за допомогою якого в той час пояснювалися найпростіші форми рухових реакцій.

Російський учений Іван Сєченов (1829-1905) у праці “Рефлекси головного мозку” стверджував, що “всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження є рефлекси”. Акт свідомості, на його думку, тотожний за своїм походженням рефлексу. Спираючись на вчення про рефлекси, І. Сєченов розробив програму створення об’єктивної психології, яка має базуватися на об’єктивному методі спостереження за еволюцією індивідуальної поведінки. Однак його рефлекторна модель психіки не була експериментально доведена.

У середині ХІХ ст. дослідження психічних феноменів набули поширення і визнання в науковому світі. Укріплювалася думка про психічне як таке окреме, що має природне походження, що у своєму функціонуванні й розвитку пов’язане з фізичною, хімічною, біологічною, фізіологічною формами буття сутнього, але має свої якісні відмінності та функціонує за власними законами. Уявлення про психіку розототожнювалося з уявленнями про душу і свідомість. Розширювалося коло вчених, які спеціалізувалися у вивченні природи і механізмів психіки, застосовуючи подібно до природничих наук метод експерименту. Формувалася конкурентна щодо інтроспективного підходу думка про можливість об’єктивного дослідження психічних явищ. Ці та інші фактори стимулювали пошук можливостей для оформлення психології як самостійної науки, що не потребує опіки ні філософії, ні фізіології, ані релігійних систем.

Процес формування психології як науки передбачав, окрім дослідницької, велику організаційну роботу, за яку одним із перших узявся німецький вчений Вільгельм Вундт (1832-1920). В одній із своїх праць вчений зазначав: “Я завжди намагався сприяти тому, щоб психологія посіла самостійне місце як емпірична наука поза філософією і щоб при цьому не втратила допомогу з боку природничої методики, оскільки остання до неї може використовуватись, однак не менше я прагнув звичайно і того, щоб результати, досягнуті подібним шляхом психологією, своєю чергою використовувались філософією”.

На основі узагальнення результатів досліджень психічних явищ В. Вундт доводив, що психологія має свій специфічний об’єкт, відмінний від об’єктів дослідження інших наук, зокрема фізіології. На його думку, психологія є наукою про “безпосередній досвід”, який не поділяється на досвід зовнішній і внутрішній, який, на відміну від природничих наук, співвідноситься із суб’єктом, його думками, почуттями, волею тощо. До своєї системи психіки В. Вундт залучав психічні елементи (відчуття), психічні утворення (уявлення, душевні порухи), сполуки психічних утворень (свідомість з її станами і механізмами уваги, сприйняття тощо), продукти психічного розвитку (форми і норми спілкування, міфи, ідеали тощо), психічну причиновість (закони відношення, закони розвитку).

На противагу філософській психології В. Вундт будує психологію емпіричну та установлює її відношення до суміжних дисциплін: щодо природознавства психологія виявляється наукою доповнювальною, для наук про дух – основною, стосовно ж філософії вона є підготовчою емпіричною наукою. Оскільки, на його думку, предметом психології є насамперед психічні процеси, то дослідження у цій галузі знання може бути лише експериментальним спостереженням. Вундт наголошує, що цілеспрямоване спо­стереження за суб’єктивними фактами змінює або ж цілком знищує їх. Водночас серед основних психічних процесів немає жодного, до якого не можна було б застосувати експериментальні методи. Лише такі продукти духу, як мова, міфи й звичаї, не піддаються експериментальному дослідженню. Проте Вундт уважає, що психологічний аналіз може пояснити ті психічні процеси, які беруть участь у виникненні та розвиткові цих продуктів. Оскільки останні є результатом людського спілкування та пов’язані з жит­тям суспільства, то всю галузь їх психологічного дослідження Вундт за традицією називає психологією народів і протиставляє її експериментальній психології. Проте Вундт не визнає намірів матеріалістичної психології виводити психічні процеси з фізіології мозку, називаючи цей напрямок неспроможним. Фізіологія, як він твердить, ні тепер, та й взагалі ніколи не зможе пояснити причини психічних процесів унаслідок відмінності точок зору природознавства і психології.

У перших психологічних наукових школах ставились питання про аналіз структур психічного життя, функціонування психіки як механізму адаптації до навколишнього середовища, роль мотивації та цілісність психічного життя людини, вивчення поведінки з урахуванням свідомості чи несвідомого. Дослідники намагались створити методи для вивчення різних об’єктів – процесів функціонування мозку та нервової системи, зовнішніх аспектів поведінки та діяльності, які можна спостерігати чи вимірювати, таємничих процесів пізнання (сприйняття, пам’яті, мислення, вирішення задач), творчості, суб’єктивних переживань, мотивації, психічного розвитку, а згодом – особистості, психології соціальних спільнот.

З часів Вундта конфлікт між прихильниками природничонаукового і гуманітарного підходів у психології не припиняється. Гуманітарії звинувачують (і часом обґрунтовано) “природничників” у редукціонізмі, спробі звести всі феномени психіки до біології і фізіології, пояснити психічне через механістичні схеми рефлексів і реакцій, подолавши всі суперечності людського духу, або й зовсім знехтувати ним, спробі побудувати своєрідну “душевну механіку”. Окрім того, існує редукція психіки в напрямі до соціального. У відповідь “природничники” звинувачують “гуманітаріїв” в ідеалізації, спробі побудувати “психотеологію”, вбачаючи завданням психології опис духовних явищ.

Якщо у природничонауковій парадигмі втрачено духовність, то в гуманістичній – дослідник може заблукати у смислах. Природничонаукова, матеріалістична парадигма у психології має обмеження у певних сферах використання, зокрема, у вивченні сутності і глибинних феноменів особистості. Психологія, що дотримується позитивістської і почасти гуманістичної парадигм, редукує головну суть людини, її особистість до сукупності фізичної, фізіологічної, психофізіологічної, психологічної, соціально-психологічної та духовної реальностей. Це неповне, спрощене, а відтак – неадекватне бачення людини, спонукальних сил її поведінки, головних переживань і проблем, особливостей уявлення про себе, про світ і своє життя, його перспективи та фінал. 

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.