субота, 23 липня 2016 р.

Розділ 6. “HOMO PSYCHOANALYTICUS”: ЗАГЛИБЛЕННЯ У ЛЮДСЬКЕ НЕСВІДОМЕ


Психоаналіз, який виник на межі ХІХ-ХХ століть як психологічна та психотерапевтична наука, згодом поширюється в соціокультурному просторі. Він упродовж усього цього часу залишається яскравим феноменом у культурі західної цивілізації. Це одне з небагатьох філософсько-психологічних учень, яке реально вплинуло на сучасну культуру, досить радикально трансформувало традиційну західну свідомість не лише на академічному, а й маскультурному рівні. Виникає новий психоантропологічний феномен – “Homo psychoanalyticus”.

Окрім цього, є ще одна не менш значуща особливість психоаналізу, яка істотно виокремлює його поміж численних гуманітарних наук. Фактично впродовж усієї історії психоаналізу його супроводжує дискусія щодо його наукового статусу. Це не викликає особливого подиву, оскільки його фундатор, доктор З. Фройд (1856-1939) привніс досить однозначно цю неоднозначність філософічності та відповідно – науковості психоаналізу.

З. Фройд, як відомо, прагнув до того, щоб зробити психоаналіз наукою в дусі XIX століття – наукою, здатною встановлювати факти, пояснювати їх причини і передбачати хоча б окремі наслідки. Біля витоків фройдівського підходу – невдоволеність тодішніми концепціями свідомості, містичними, або грубо натуралістичними, причому в першому випадку позбавлялося сенсу питання про джерела свідомості, а в другому – утверджувалася жорстка залежність свідомості від зовнішніх факторів.

Психоаналіз, який має своїм предметом унікальний феномен дослідження, а саме сферу несвідомого в людській психіці та пов’язану з цим проблему ірраціональності, став не лише привабливим “полем” для різного роду методологічних, а й своєрідним і досить жорстким критерієм на науковість “духовних наук”.

На те, що психоаналіз має статус природничонаукової теорії, З. Фройд наполягав завжди. Аж до кінця життя він стверджував, що саме дослідження несвідомих психічних процесів дозволяє психології зайняти своє місце в ряду природничих наук. Розум і свідомість, на його переконання, такі ж об’єкти наукового дослідження, як і інші речі, які існують поза людиною. Тому психоаналіз має повне право вважатися науковим світоглядом.

Водночас, на тлі суперечок з приводу науковості психоаналізу, така фройдівська однозначність кидає виклик нашим звичним уявленням про науку та пізнання, змушуючи припустити, що тут ми маємо справу з абсолютно специфічним феноменом.

Сам З. Фройд свої відкриття порівнював не з філософськими вченнями, а з відкриттями М. Коперніка і Ч. Дарвіна. Як спеціальна наука, як галузь психології – глибинної психології, чи психології несвідомого – психоаналіз абсолютно не здатний сформулювати власний світогляд, він повинен запозичувати його з науки. З. Фройд вважав психоаналіз частиною науки, і якщо дотримувався будь-якої філософської традиції, яка стосується психоаналізу, то це була традиція матеріалізму і натуралізму. В цьому контексті можна говорити про певну “методологію щеплення” психоаналізу в структуру окремих дисциплін, коли концептуальні й методологічні напрацювання в галузі психоаналітичних досліджень доповнюють уже існуючі, дозволяючи більш повно представити картину  пізнаваної дійсності.

Становлення психоаналізу співпадає з періодом масового захоплення позитивізмом, коли під сумнів була поставлена метафізична, трансцендентна природа духовного начала людини, а потім і природа ідеального взагалі. Традиційний дуалізм “душа-тіло”, що існував протягом століть, був відкинутий, духовне визначалося лише як атрибут тілесної субстанції, а свідомість трактувалась не як особлива субстанція, а лише як властивість матеріального субстрату. Як наслідок – душа стає значно ближчою фізичному тілу, віддаляється від метафізичного духу. Виникають тези про соціальну природу свідомості, її практичну природу тощо. Психоаналіз у такій ситуації постає в якості певного синтезу, саме він прагне пов’язати філософію як вчення про свідомість та пізнання з досвідом завдяки практиці клінічної медицини. І власне цим пояснюється те, що спочатку розвивалася практика психоаналізу і лише пізніше він перетворився на філософську течію.

Реальність несвідомого у З. Фройда зводилася перед­усім до сексуальності. Для патріархальної епохи з її ставленням до сексу як до зла з жіночим обличчям фройдівський аналіз психосексуальності сприй­мався як бомба, що підриває консервативну суспільну структуру, породжує прагнення сексуальної свободи, відмову від багатьох патріархальних стереотипів люд­ської поведінки тощо. З. Фройд, який ідеалом вважав під­корення низьких інстинктів розуму, несподівано став символом сексуальної революції.

Ідеї З. Фройда утворили надзвичайно благодатне поле для інтерпретацій, доповнень та варіацій. На їх основі виникли і затвердили своє право на існування “аналітична психологія” Карла Юнга (1875-1961), “гуманістичний психоаналіз” Еріха Фромма (1900-1980), “сексуально-економічна психологія” Вільгельма Райха (1897-1957), “індивідуальна психологія” Альфреда Адлера (1870-1937), “культурно-філософська психопатологія” Карен Хорні (1885-1952), “структурний психоаналіз”  Жака Лакана (1901-1981) та ін.

Виникнення модифікацій психоаналізу було пов’язане не тільки з розвитком і становленням нової теорії, а й з виникненням респектабельного економічного ринку. Від самого початку лікарської діяльності Фройда до нього зверталися пацієнти, які були нездорові у загальноприйнятому розумінні цього слова, у них спостерігалися важкі душевні розлади – фобії, нав’язливі стани, істерія.

Поступово методи психотерапії почали застосовувати до людей, які традиційно не вважалися “хворими”. Вони скаржилися на втрату смаку до життя, зниження працездатності, тривожний стан, почуття самотності, невдалий шлюб. Таким чином, функція психоаналізу змінилася докорінно, оскільки “хворими” стали люди з якісно іншими, радше “соціальними”, симптомами. Причини цього встановити неважко, оскільки соціально-економічні умови породжували відчуження людей один від одного, почуття самотності та відчуженості. Психоаналіз розв’язував проблему спілкування, оскільки в процесі терапії виникала можливість не тільки висловитися, а й зняти з себе відповідальність за прийняття того чи іншого рішення.

Незважаючи на негативні відгуки, і  противники, і реформатори психоаналізу стимулювали пошук нових життєдіяльних форм психоаналізу і як методу дослідження, і як терапії, і як вчення про психіку людини. Отож, психоаналіз до цього часу залишається найбільш усебічним та глибоким проникненням у людську психіку. Він має усі підстави зберегти свою евристичну роль навіть у світлі його неадекватної науковості. 


© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016. 

Немає коментарів:

Дописати коментар