ПІСЛЯМОВА

З давніх давен людина спостерігала за своєю поведінкою, своїми внутрішніми станами, душею та виражала ці спостереження в образах народного світогляду, міфологічних та релігійних уявленнях, філософських творах, наукових гіпотезах та теоріях. Ці різні форми відображення психічного життя людини не існували ізольовано одні від інших. Вони тісно перепліталися між собою, виявляли свою живучість, тому навіть у сучасних наукових теоріях так або інакше містяться історично більш ранні форми уявлень.

Психологія у своєму історичному русі була вимушена постійно самовизначатися, відстоювати свою самостійність і чистоту свого предмета. З моменту свого виникнення вона намагалася і намагається стати наукою, досі балансуючи десь між мистецтвом, наукою і вірою. Відтоді, коли психіку називали душею, у пізнанні психічного світу було зроблено багато наукових відкриттів, в той час як поняття “душа” не отримувало належного розвитку через консерватизм релігійних форм пізнання, а також через ігнорування його психологічною наукою. Предмет психології, як зазначав видатний радянський психолог Лев Виготський (1896-1934), є найскладнішим з усього, що є у світі, найменш піддатливий вивченню, а спосіб його пізнання має бути сповнений особливих хитрувань і обережностей, аби дати те, чого від нього чекають.

На думку російського релігійного філософа і психолога Семена Франка (1877-1950), прекрасне визначення “психологія – вчення про душу” – було свого часу просто незаконно викрадене й використане як титул для іншої наукової галузі. Нинішня психологія не є наукою про душу, а, у кращому випадку, сумішшю якихось логічних, соціальних, фізіологічних, філософських побудов і умовисновків. Як зазначає сучасний канадський психолог Жо Годфруа, уявлення про нематеріальну душу, яка управляє матеріальним організмом, – це дуалістична концепція, що сягає часів доісторичних. “У науковій психології однак утвердилось уявлення, що наші почуття і думки – це лише результат життєдіяльності нервових клітин, об’єднаних в один орган – головний мозок” , – констатує він у своїй праці “Що таке психологія”. Зрозуміло, що визначення психіки як функції мозку не можуть не викликати запитань, а то й досить жорстких критичних зауважень з боку психологів, які визнають реальність душі. Чому, запитують вони, психологія відмовляється від поняття душі, але все ж продовжує називати себе “наукою про душу”?

Дехто з представників сучасної наукової психології у своєму прагненні зірвати з неї ярлик “бездушності”, говорить, що її відрив від теми душі був історично обумовленим, зокрема й необхідністю поглибленого об’єктивного вивчення її проявів, а саме – механізмів функціонування психіки, різних психічних функцій, процесів, що мало велике значення для практики. Вітчизняний психолог  Георгій Челпанов (1862-1936) зауважував, що психічні явища в принципі можна вивчати, абстрагуючись певною мірою від того, що психологія є наука про душу. А російський теоретик культури Михайло Бахтін (1895-1975) вважав, що принципово неможливо вивчати душу традиційними природничонауковими методами: “Проблема душі методологічно є проблемою естетики, вона не може бути проблемою психології, науки безоціночної і каузальної, оскільки душа, хоча і развивається і постає в часі, є індивідуальним, цілісним і вільним цілим”.

Сучасний російський психолог Борис Братусь, прагнучи з’ясувати причини і наслідки втрати науковою психологією свого основного об’єкта – людської душі, вбачає можливість подолання цієї суперечності у визнанні її божественної природи. Мовляв, наукова психологія має згадати про своє походження, про свої корені, про ту умову, без якої вона, як і всі наші знання, не мають сенсу, а саме – умови існування вищих проявів душі, її Божественного походження і безсмертя. До речі, зрозуміти і якось зняти цю суперечність дозволяє міркування про психологію і релігію як про специфічні соціальні інститути психотерапевтичної самодопомоги, що їх людство створило і користується їх послугами, в одному випадку, більше спираючись на раціональну терапію, а в іншому – на сугестивну. Але, якщо визнавати реальність індивідуальної людської душі, то чому б не спробувати дати їй науково-психологічне визначення без посилання на міфи та релігійні догмати? І такі спроби все частіше можна спостерігати в сучасній психології.

Відповідь на це питання намагався свого часу знайти видатний вітчизняний психолог Сергій Рубінштейн (1889-1960). Психічна діяльність як така, зазначав він, безпосередньо відноситься до природного світу, у своєму функціональному аспекті виступає як природне явище. Однак, беручи участь у регуляції дій індивіда, виражаючи його потреби, інтереси, ставлення до світу, вона виступає вже в іншій якості: як душевна діяльність, як свідомість, що передбачає ставлення суб’єкта до об’єктивної діяльності, чи як духовна діяльність, що має той чи інший ідейний зміст. Як діяльність мозку, психічна діяльність є чисто природним явищем. Як регулятивна інстанція, що існує незалежно від рефлексії, вона набуває статусу “душевної діяльності”. Насичена ставленнями людини до інших людей, вона виступає як “душевна”, але вже в іншому розумінні цього слова. В міру того, як з життя й діяльності людини, з її безпосередніх переживань виділяється рефлексія на світ і на саму себе, психічна діяльність починає виступати як свідомість. Коли людина в ході суспільного життя освоює зміст знань, її психічна діяльність виступає знову в новій якості – духовної діяльності.

Як можна зрозуміти, С. Рубінштейн для того, щоб зняти з понять душі і духу містичний ореол і ввести їх в лоно науки, послуговується категорією “діяльність” і вибудовує чітку пояснювальну модель: діяльність мозкова – діяльність психічна – діяльність душевна – діяльність духовна. При цьому дві останні він розглядає як форми і рівні прояву саме психічної діяльності, що дає певні підстави вважати душевне і духовне об’єктом психологічної науки.

Формування та розвиток науково-психологічної картини світу – складний і неоднозначний процес оновлення та модифікації концептуального арсеналу знання, що дістався нам у спадок від класичної та некласичної науки. Входження сучасного суспільства в інформаційну “омережевлену” епоху пов’язане із зростанням онтологічної і гносеологічної складності світу, екзистенційної і рефлексивної складності людини, що в свою чергу супроводжується феноменами “мінливої сучасності”, “мобільної ідентичності”, методологічним плюралізмом і лібералізмом в еволюції пізнання.

Наприкінці ХХ ст. психологія, як й інші науки, еволюціонувала від класичної парадигми до некласичної, а потім – до постнекласичної. Спочатку наукова психологія повинна була відмежуватися від філософії і теології, що, однак, вартувало їй “утрати душі”. Постнекласична психологія поступово повертається якщо не до ідеї  душі в її повному розумінні, то, принаймні, до душевності, до душевних проявів людини. Її опорою, адекватним дзеркалом стає соціогуманітарний підхід, який керується питаннями про сутність людини, про сенс і призначення її життя, визнанням глибинного взаємозв’язку між природою і людиною. Постнекласичне розуміння людської суб’єктивності і певних принципів міжособистісних стосунків та взаємин людей із зовнішнім світом (соціум, природа, Всесвіт) значною мірою визначається виведенням антропного принципу.

Антропний космологічний принцип встановлює залежність існування людини як складної системи та космічної істоти від фізичних параметрів Всесвіту (зокрема, від фундаментальних фізичних констант – швидкості світла, маси протона й електрона тощо). Принцип антропності стверджує, що світові фізичні константи оптимально доцільні для виникнення біосфери і початку соціогенезу. Фізичні розрахунки показують, що якби змінилася хоча б одна з наявних фундаментальних констант (при незмінності інших параметрів і збереженні усіх фізичних законів), то стало б неможливим існування тих чи тих фізичних об’єктів – ядер, атомів та ін. Іншими словами, виникає ідея про те, що всі елементи нашої космічної системи не лише ретельно “підлаштовані” один до одного, а й утворюють певну цілісність. Осмислення цих залежностей і призвело до висування в науці антропного принципу.

Цей принцип спонукає до  нового, більш глибокого рівня пізнання еволюційних зв’язків між різними ступенями організації та руху матерії. В цьому полягає його інтегруюче загальнонаукове значення. Більш того, як стверджують деякі сучасні психологи, антропний принцип – це головне, що мусить визначати світогляд сучасної людини.

Існують різні формулювання антропного принципу, але найчастіше він використовується у формі двох тверджень (слабкого і сильного), висунутих 1973 року фахівцем з теорії гравітації англійським астрофізиком Брендоном Картером. “Слабкий” антропний принцип стверджує: “Те, що ми очікуємо спостерігати, має бути обмежене умовами, необхідними для нашого існування як спостерігачів”. Глибинні основи такого феномену сягають основних принципів функціонування нервової системи загалом і особливостей психічного відображення зокрема. Згідно з ними, в першому наближенні можна вважати, що будь-яка особа намагається підтримати й подовжити власне існування і тому завжди оцінює зовнішній світ із позицій шкідливості або корисності його впливів для себе, ставлячи свою індивідуальність у центр подій. “Сильний” антропний принцип стверджує, що “Всесвіт (і, отже, фундаментальні параметри, від яких він залежить) повинен бути таким, щоб у ньому на деякому етапі еволюції припускалося існування спостерігачів”. Іншими словами, наш світ виявився “улаштованим” так вдало, що в ньому виникли умови, за яких людина могла з’явитися. У парадоксальній формі його можна викласти так: “Наявність життя, представником якого ми є, накладає на властивості Всесвіту низку дуже сильних обмежень”. Або: “Всесвіт не може бути іншим, ніж він є, оскільки ми існуємо”. Ці твердження слід розуміти не як можливість впливу людського інтелекту на Всесвіт, а як неможливість виникнення та існування інтелекту у Всесвіті, властивості якого були б іншими.

Очевидно, що у світоглядному плані антропний принцип втілює у собі філософську ідею взаємозв’язку людини й Всесвіту, висунуту ще в античності і розвинуту плеядою філософів і натуралістів. Об’єктивний фізичний зміст антропного принципу полягає в тому, що він визначає необхідні умови утворення складних фізичних структур (атомів та молекул), а тим самим і розвитку більш складних рівнів організації і руху матерії – хімічного, біологічного (органічного життя), соціального (розумного життя) тощо.

Згідно з антропним принципом, світ не влаштований випадково, а має певну структуру, підпорядковану реалізації фізичних умов існування найвищих форм життя. І хоча дійсність розвивається за об’єктивними законами незалежно від волі та свідомості людей, образ світобудови міститься не зовні, а всередині структури кожної особистості. Вочевидь, образ світобудови не завжди усвідомлюється. Він переноситься до свідомості міфами, віруваннями, традиціями різних часів і різних народів світу, але, не зважаючи на різноманітні культурні інваріанти, є спільним для всього людства і складає зміст колективного несвідомого. За посередництвом архетипів, універсальних символів культури, колективне несвідоме відбивається в елементах структури конкретної особистості і стає надбанням індивіда вже при народженні. Архетипи несуть певні загальні схеми, за якими структура особистості (і світ у цілому) самоорганізується відповідно до ідеального образу світобудови. Універсальність цих схем для мікро-, мега- та макрорівнів пояснюється тим, що системам будь-якого рівня властива первісна необхідність порядку.

Для формулювання сильного антропного принципу, за яким властивості нашого Всесвіту такі, якими вони є, визначаються фактом появи в ньому людини, об’єктивних підстав немає. Але неминуче виникає питання – а чому ж наш світ саме такий – з мало імовірним поєднанням його властивостей, які дозволили принаймні на одній планеті виникнути розумному життю? І важко заперечувати, що досить природньою буде така відповідь: наш світ створений саме з цією спеціальною метою – появи в ньому людини. Тобто антропний принцип ніби підштовхує нас до телеологічного погляду на нього.

 Проте слідом виникає питання – ким створений? Таким чином цей телеологічний погляд на світ приводить і до теологічного погляду на нього, приводить до ідеї бога-творця, деміурга цього світу. Чи можливо в цих умовах зберегти і розвинути матеріалістичний погляд на світ, як на такий, що “його не створив ніхто ні з богів, ні з людей” як стверджував ще давньогрецький філософ Геракліт. Слід замислитися і над зауваженнями сучасних фізиків про те, що антропоморфізм знову закрадається в науку під личиною антропного принципу і  деякі прихильники цього принципу відкрито заявляють, що хотіли б “повернути Бога в науку”.

Можлива відповідь на це питання пов’язана з висновком сучасних фізиків про множинність всесвітів з різними фундаментальними властивостями, що виникають з одного всеохоплюючого квантового Всесвіту. Цей висновок і сам по собі після його достатнього обґрунтування та уточнення означатиме чергову докорінну зміну в людських уявленнях. Таким чином, приходимо до думки про те, що поява всесвіту з усіма умовами, потрібними для розвитку вищих, ніж фізична, форм руху матерії, є подією випадковою. Але при кількості всесвітів достатньо великій, ймовірність такої події також буде достаньо великою. Таким чином, існування світу, в якому виникло розумне життя, є явищем цілком природним і закономірним, однак ця закономірність має випадковий характер.

Історія наукової думки засвідчує, що філософські системи приходять і відходять, але вони завжди ґрунтуються навколо “вічних” одних і тих самих проблем. Їх зміст не змінюється з прогресом знання. Вони зумовлені структурою Всесвіту і становищем людини у світі. Метафізичними в цьому значенні є всі проблеми, щодо яких не застосовують прямих рішень, зовсім неістотно, у якій науковій сфері вони перебувають. Адже у людині апріорі онтологічно закладено потребу трансцендентування, виходу за межі профанного буття. Ця потреба зумовлена природою метафізичного мислення, звернення його до глибинних джерел буттєвості, спрямованість на осягнення першопричини, абсолютного сутнісного начала. Привнесення метафізичного осягнення універсуму в формування цілісної холістичної картини світу є нагальною потребою часу, його диктує факт зустрічі вчених з метафізичним аспектом буття на вищих щаблях наукового пошуку, наукового експерименту. Сучасна фізика поза своїм бажанням виходить на проблему існування більш глибокого гіпотетичного рівня буття, відомого в історії філософсько-психологічної думки у вигляді таких понять, як “дао” Лао-цзи, “логос” Геракліта, “апейрон” Анаксімандра, “нус” Анаксагора, “холон” Платона. Наразі такі сучасні галузі як фізика високих енергій і космологія “виходять на метафізику” в прямому сенсі цього слова, оскільки даний рівень пов’язує світ і людину на більш глибинному ніж фізика рівні.

З античних часів у якості найважливішої форми духовного досвіду, що постійно вдосконалюється і поглиблюється, виступає рефлексія – принцип людського мислення, згідно з яким воно спрямовується на осмислення і усвідомлення власних форм і передумов. В античності рефлексія спочатку оформлюється не у вигляді предметного осмислення самого знання, а у вигляді діяльності самосвідомості, яка розкриває внутрішній склад і специфіку духовного світу людини. У цій якості рефлексія вперше з’являється у Сократа, який висунув на перший план завдання самосвідомості, предметом якої є духовна активність в її пізнавальній функції. В середньовіччі Августин розширив сферу духовного досвіду за рахунок відкриття духовної рефлексії, що фіксує увагу людини на її внутрішньому світі. Тим самим не тільки було досягнуто остаточне звернення думки на внутрішній світ індивіда; набагато істотніше, що самосвідомість виявилася зближеною з богопізнанням. Це відкриття мало два важливих наслідки. По-перше, місце розуму як “ока душі” займає “просвітлений” і одухотворений розум. Духовний досвід досягає своєї вершини – віри, яка не підміняє розум, не доповнює його, а стає вище нього. По-друге, з’являється ідея цілеспрямованості духовного розвитку.

У Х ст. перським вченим Ібн Сіною була сформульована “теорія двох істин”, яка стверджувала, що істина знання й істина віри не співпадають поміж собою і не протирічать одна одній, як дві паралельні лінії. Досить швидко ця теорія отримала розповсюдження в Європі, проте у ХІІІ ст. була дещо перефразована у томізмі – теорії, розробленій відомим теологом Томою Аквінським. Намагаючись примирити науку і віру, Тома Аквінський писав про те, що вони мають, дійсно, дві різні істини, але у тому випадку, якщо істина науки заперечує істину віри, наука має їй поступитися.

Мислителі Нового часу відмовилися від основної онтологічної ідеї своїх попередників про те, що рухом природних тіл правлять безтілесні душі. Тим самим живе тіло, яке в усій попередній системі знань розглядалося як “одушевлене”, звільнялося від впливу і втручання душі. У час великих раціоналістів (Р. Декарт, Б. Спіноза) і великих емпіриків (Ф. Бекон, Т. Гоббс) була зроблена спроба відсторонитися від богословських традицій та закласти основи матеріалістичного знання. Проте критику метафізики, розмежування знання і віри, науки і релігії не потрібно розуміти як нігілістичне ставлення до метафізичного способу мислення, його вигнання зі сфери людського духовного життя. Потрібно взяти до уваги, що наукове пізнання не є єдиною, навіть пануючою сферою людського духовного життя. Людина живе у світі цінностей, в якому віра, в тому числі й метафізична, відіграє фундаментальну роль. Саме вона робить людину особистістю.

Ідеалістична лінія в історії психології приписує свідомості особливу, духовну природу і бачить в ній прояв закладених в психіці “духовних здібностей”. Відповідно до поглядів Р. Декарта і І. Канта, духовною називається здатність людини виходити за межі чуттєвого, наочного досвіду і оперувати абстрактними, “внутрішніми” категоріями, закладеними в єстві людського духу. Декарт розуміє їх як вроджені ідеї, Кант – як апріорні форми розсудку. Обидва, таким чином, розглядають вищі форми мислення і поведінки як властивості притаманного людині духовного світу.

Зараз поняття “психіка” часто-густо використовується в метафізичних пояснювальних схемах в одному змістовому контексті з такими поняттями, як “душа”, “дух”, “світовий розум” тощо. Тут може йтися про “психологічне поле” планети чи Всесвіту в цілому, про “психічну енергію” і “психогенератори”, що її виробляють, про передачу думки на відстань. Під словом “психіка” можна розуміти й окрему субстанціальну систему, що сама генерує із себе реальність як таку, включаючи і саму себе. Як наукова метафора це поняття застосовується для позначення все ще не до кінця зрозумілих нейрофізіологічних процесів, що відбуваються у мозку, а, точніше, того в його функціонуванні, що вже не є власне фізіологічним, але ще не є власне психічним. Тобто для фіксації моменту, процесу і механізму переходу матеріального в ідеальне і навпаки.

Класична наука (XVII-XIX ст.), досліджуючи свої об’єкти, прагнула усунути по можливості усе, що відноситься до суб’єкта, засобів, прийомів і операцій його діяльності. Таке вилучення розглядалося як необхідна умова отримання об’єктивно-істинних знань про світ. Тут панував об’єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, безвідносно до умов його вивчення суб’єктом пізнання. Початковий пункт некласичної науки (перша половина XX ст.) пов’язаний з розробкою релятивістської і квантової теорії, що відкидає об’єктивізм класичної науки. Некласична наука виключає уявлення реальності як чогось незалежного від засобів її пізнання, від суб’єктивного чинника. Вона осмислює зв’язки між знаннями про об’єкт пізнання і характером засобів і операцій діяльності суб’єкта. Експлікація цих зв’язків розглядається як умова об’єктивно-істинного опису і пояснення світу.

На відміну від класичної наукової раціональності ХVІІ-ХІХ століть і некласичної раціональності ХІХ – початку ХХ століть, які не приймали до уваги інші форми знань (побутове, міфологічне, релігійне, паранаукове та ін.), постнекласична раціональність і постнекласична наука (друга половина XX – початок XXI ст.) розглядають позанаукове знання як своє соціокультурне оточення, як світ свого буття. Це зовсім не означає, що проблема істинності перестала бути центральною в науці. Сучасна постнекласична наука, приймаючи до уваги дані позанаукових знань, перевіряє їх істинність своїми власними засобами. Саме на такому співвідношенні науки і позанаукового знання наполягав ще Володимир Вернадський(1863-1945). Він одним із перших усвідомив величезний перетворюючий вплив живих організмів на усі три зовнішні оболонки Землі в планетарному масштабі, тісну взаємодію і взаємозалежність усіх форм життя. Це дало йому поштовх до створення всеохоплюючої теорії біосфери, тобто тієї частини зовнішніх оболонок нашої планети, яка безпосередньо пов’язана з існуванням життя на Землі. Природні об’єкти, які вже зазнали впливу людської діяльності, він відносив до “ноосфери”, тобто до “сфери розуму”, і передбачав, що ноосфера буде швидко розширюватись, охоплюючи все більшу частину Землі – від глибоких її надр до найвищих шарів атмосфери.

Класичний і некласичний типи раціональності характеризувалися гносеологічними установками позитивізму, що в другій половині XX століття стало усвідомлюватися в якості проблеми як для гуманітарних досліджень в цілому, так і для психологічної науки зокрема. Інформаційна епоха привнесла у наукові дослідження небачене прискорення епістемологічних “поворотів”. З одного боку, стрімко втрачали актуальність модні підходи постмодернізму, з іншого боку, постнекласична раціональність дозволяла подивитись на класичну спадщину через призму сучасності і пошукати нове в старому.

Особливістю методології постнекласичної науки є те, що феномен людини в ній неможливо пояснити, виходячи лише з фізично-хімічних, соціально-історичних або суто психологічних знань. Виявляється, що для побудови всебічної та цілісної наукової картини світу і повноцінного її функціонування потрібне знання не тільки об’єктивної реальності, а й тих аспектів дійсності, які передують науковому пізнанню (апріорні судження – за І. Кантом). А вони, як відомо, характеризуються ціннісним і гуманістичним змістом.

Суб’єктивне, ідеальне, свідомість, духовність не виникають зі самих себе, а безпосередньо пов’язані з осягненням об’єктивного ідеального, як інформаційної матриці самої природи. Донедавна такі думки сприймали як спекулятивні, такі, що не мали конкретних підтверджень. Однак феноменальні відкриття у сфері трансперсональної психології (С. Гроф, К. Уілбер), квантової фізики (Д. Бом, Ф. Капра, К. Прібрам), математики (В. Налімов, Г. Бейтсон, К. Гедель) дали змогу впритул наблизитися до формування холономної (архетипової) парадигми, яка визнає можливість окремого і незалежного існування матеріального субстрату (мозку) і психіки як такої і предвічних та первинних ментальних матриць світобудови, архетипів колективного несвідомого.

У світоглядному контексті, теорія інформаційної природи душі пов’язується із загальнобуттєвим питанням. Останнє у теолого-християнському диспозитиві вирішується через створення Всесвіту Богом, а у науковій постнекласичній парадигмі – виникненням Всесвіту. Зв’язок проблеми свідомості із тематикою Універсуму представлений у антропному принципі, який має підстави вважатися науковцями і богословами як метод комплементарної інтеграції релігійно-християнського і постнекласичного наукового знання. Отже, сучасне християнське богослов’я позитивно оцінює наслідки антропного принципу і використовує їх для апологетики власного віровчення. Для науки доби постмодерну принцип антропності означає потенцію здобуття  того, що у науці і філософії модерну називали абсолютним знанням. Завдяки цьому сучасна постмодерна картина світу інтерпретує людину мікрокосмом у макрокосмосі (Всесвіті), що допускає комплементарність знання релігії та науки. Це сприяє процесу взаємодоповнення двох типів світогляду, які здатні визначити цілісне сприйняття людиною реальності.

Історико-психологічні дослідження в даний час відкривають нові горизонти для сучасної психології. Адже в минулому – витоки багатьох проблем, які хвилюють нас сьогодні. Психічний світ наших попередників не належить виключно своєму часу; він зберігає слід у культурі і психіці сучасної людини, в її пам’яті, менталітеті, віруваннях, звичаях, стереотипах поведінки. Звертаючись до історії психологічної думки, ми отримуємо можливість виявити джерела, пояснити і дослідити ті феномени психічного життя, які несемо в собі імпліцитно і відтворюємо в різних обставинах, часто не усвідомлюючи їхню природу і зміст.

Невпинне прискорення соціальних змін, яке спостерігається впродовж усього історичного процесу, з приходом сучасних інформаційних хвиль починає перевершувати адаптивні можливості людини і суспільства. Зміни стають постійними, швидкими і багатоплановими. Нові зміни розпочинаються, коли старі ще не закінчилися, а тривалість стабільних періодів між смугами трансформації прямує до нуля. Недарма науковці вже порушують питання про те, що культурогенез і процес соціалізації можуть породжувати не тільки вищі психічні функції, а й “вищі” форми психічної та іншої патології. Отже, коли ігнорування психологічного фактору задля благополуччя людини стає неможливим, навчимося витягувати з минулого, якщо не позитивний, то хоча б негативний досвід. Якщо минуле і не надоумить, що робити, але підкаже, чого уникати.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.