 |
| МОЙРИ - ГРЕЦЬКІ БОГИНІ ЛЮДСЬКОЇ ДОЛІ © Emily Balivet, США, 2014 |
Міфологічний
світогляд різних народів окреслює душу як силу, що цілковито визначає життя
людини. За цих умов людина відчуває себе ланкою в ланцюзі непідвладних їй
значень, що породжує фаталізм (від
лат. “fatalis” – наперед визначений долею) – усвідомлення певної власної безпорадності.
Поширюється віра в панування над людиною невідворотних сил долі. Згідно з фаталізмом
занадто багато в житті людини залежало від випадковості, дії невідомих
сил.
Грецька
міфологія називала долю мойрою (грец.
moira – доля, участь), яка плете нитку життя кожній людині настільки міцну, що
її не може розірвати сам Зевс. Уявлення про мотузку, що прядеться долею, про
пута, тканину чи сіті, які накидаються богами на людей, а також про доброчинну
магічну силу мотузки-амулета, що обв’язується навколо шиї, руки, попереку, є в
древніх індоарійців, у хетів.
Згідно
“Теогонії” Гесіода, Мойри є дочками Феміди, що грецькою означає “встановлення,
право, закон, суд, судовий вирок”. З розвитком олімпійської релігії кількість
мойр було зведене до трьох: Клото (Прядильниця) пряла нитку людського життя,
Лахесіс (Дарувальниця) вела її крізь усі мінливості долі, Атропа (Невідворотна)
перетинала нитку, коли наставала хвилина смерті. Семантичний зв’язок “долі” і
“смерті” виявляється на індоєвропейському рівні через позначення смерті як
невідворотної долі. Ідея долі як зумовленості споконвічно пов’язується зі
смертю.
Мойри
вважались охоронницями ладу у всесвіті та в стосунках між людьми; вони мали
владу й над долями богів. Навіть боги не можуть урятувати людину від смерті,
якщо це суперечить долі. Платон уявляв
мойр як сили вищого світового порядку: вони сиділи на небі на троні, в білому
вбранні, з вінками на головах і пряли під звуки гармонії сфер. Від них залежало
людське життя: їх прикликали, коли народжувалася дитина, молоді приносили їм
жертви в день шлюбу, а вершники складали їм обітниці перед змаганнями.
Зображували мойр статечними жінками з кужелем, терезами, ножицями або сувоєм
папірусу, на якому записані непохибні слова долі.
У зв’язку
з первісними уявленнями про долю і смерть є широко представлені в
індоєвропейських мовах зв’язки уявлень про долю з іншими значимими подіями
людського життя – народженням і шлюбом. Що стосується поняття щастя, то в
пошуках джерел долі в Давній Греції зустрічаємо поняття “евтюхія” (добра доля),
а в релігійних творах – “евдемонія” (“доля людини, що перебуває під владою
богів”, тобто вдала доля).
Індуїзм і
буддизм використовують для цього вчення про карму
(санскр. karman, karma – скоєне, причина-наслідок, відплата) – закон
перевтілення душ. Якщо людині зараз погано, то це означає, що її душа в
минулому втіленні поводила себе непристойно і нині змушена терпіти кару.
Давньосхіднє
вчення схильне було уявляти, що людина починає свій розвиток від найменшовартої
істоти (каменя чи хробака), а в наступних втіленнях підіймається все вище і
зростає аж до людини. Погані вчинки людини можуть вплинути на її карму і в
наступному втіленні вселити її у щось менш достойне. Сучасні вчення про карму
відповідно пристосовані до суспільної свідомості: людина перевтілюється тільки
в людину і неминуче йде до досконалості: хід по спіралі. Наступні й наступні
колооберти перевтілень ведуть людину до вдосконалення. Карма – це обчислення
долі людини за сумою її психофізичних дій. Карма – автоматичний закон відплати.
Це доля (фатум), яку обминути ніяким чином неможливо.
В
українському фольклорі є чимало міфологічних легенд про Долю як втілене
співіснування людини. Доля сприяє більшому чи меншому статку свого
двійника-людини. Вона дбає про людину, допомагає їй у всьому, жаліє її, завжди
захищає її інтереси, навіть тоді, коли сама вона відпочиває або “п’є та гуляє”.
Якщо хворий почує вночі, що його хтось під вікном називає на ім’я, то це
означає, що до нього прийшла його Доля і принесла здоров’я.
Доля сама не шукає людини, а от людина мусить постаратися
знайти її й оволодіти нею. Найчастіше вона може зробити це не інакше, як
заволодівши попередньо чиєюсь чужою Долею, котра й відкриє, як то можна
оволодіти своєю Долею. Хто відшукає свою Долю, тому в усьому таланить, і той
швидко багатіє; а хто не знайде Долі – б’ється, як риба об лід, і нічого з його
починань не виходить. Пасивне ставлення Долі до людини, якою вона опікується,
найчастіше залежить від розбіжності занять людини з тією справою, яка до душі
Долі; іноді ж це зумовлюється самою природою Долі.
За
зовнішністю своєю Доля уявлялась то в образі жінки різного вигляду, то в образі
незнайомця, панича, то в усьому цілковито схожою на опікувану нею людину,
причому, згідно з характером – активним чи пасивним, українські оповіді
наділяють Долю відповідними ознаками й символами – діловитістю, бережливістю,
турботливістю – і навпаки: пасивна Доля – “заспана, запухла, обтріпана,
неряшниця, ненажерлива, валяється гола під колодою” і т. ін.
Подекуди в
Україні Долю називали ще Таланом (тюрк.
talan – здобич), і при цьому казали, що неодмінно в кожної людини є свій Талан.
У декого Талан “невсипучий”, працює непокладаючи рук, не спить ні хвилини. В кого
такий Талан, тій людині добре: Талан її пильнує, а сама вона собі розкошує. Та
як тільки Талан засне, тоді людині доводиться дуже важко: як вона не працює, а
все нема користі.
Концепт
долі присутній у всіх міфологічних,
релігійних, філософських системах і складає ядро національної та
індивідуальної свідомості. Це поняття належить до числа активно діючих
першопочатків життя, таємничих і неминучих.
Іслам
говорить про спасителя Махді, який прийде у світ і винагородить кожного за його
заслуги. До його пришестя світ приречений скніти у злі, стражданнях. Махді в
ісламі розуміється як володар епохи, який повинен повернутися і наповнити світ
справедливістю і встановити царство блаженства на Землі. Махді буде вести
безпосередньо сам Аллах і застерігати
від будь-яких помилок і гріхів. Він розглядається як “довершена людина”, як
людська іпостась Світової Душі, духовний вождь людства. Відтак він є одночасно
і вершитель доль людства, і суспільний лідер. Християнство для пояснення
історичної долі людства використовує концепцію есхатології (грец. eshatos – кінець) – здійснення пророцьких
очікувань пришестя Христа, Армагеддону – всесвітньої війни Бога з дияволом
тощо.
Поняття
долі в релігійних системах продовжує існувати як божественне Провидіння,
промисел і приречення. Ступінь заданості цих понять різний в залежності від
релігії чи конфесії. Так, у ряді напрямів юдаїзму, християнства й ісламу
стверджується, що людина має відмовитися від спеціальних зусиль для власного
порятунку, цілком поклавшись на безроздільну владу Бога. Водночас фаталізм може
виступати як самостійне вчення, засноване на вірі в непереборну силу
безособової долі, тобто незалежно від людини, природного плину речей. Теїстичне
провидіння відрізняється від долі язичників: якщо доля – міфологема переважно з
ірраціональним началом буття, то провидіння вміщує в себе свідомість творіння;
якщо доля в міфах частіше губить, то доля-промисел покликана вести до
порятунку. Зустріч з абсолютною волею Божого веління і складає феномен долі в релігійному
контексті. У раціоналістичній свідомості має місце ефект подолання сліпих
наслідків долі. Крім того, людина може, всупереч несприятливим результатам
свого вибору, перетворити долю в покликання.
Сучасні
психологи, аналізуючи поняття людської долі, наголошують на “родовому
несвідомому” як формі психічної спадковості. Людина в житті прагне реалізувати
домагання своїх предків – батьків, прабатьків. Вирішуючи найважливіші питання
самовизначення, людина не є повністю “вільною”, вона являє в своїй особі весь
свій рід, своїх прабатьків, які делегували їй “доручення”. Однак це не означає,
що доля людини жорстко запрограмована і залишається тільки слідувати деяким
інстинктивним спонуканням. Людина завжди має право подолати нав’язані тенденції
та побудувати свою долю свідомо, спираючись на свої внутрішні ресурси.
Немає коментарів:
Дописати коментар