 |
| ТЕОФРАСТ © Йоахим фон Зандрарт, Німеччина, 1675 |
Учень Арістотеля
Теофраст (бл. 370-285 до н.е.) першим почав використовувати початково ремісничий
термін “характер”
(грец. “відбиток”, “карбування”) в психологічному контексті. У Стародавній Греції це
слово позначало інструмент для того, щоб робити карбування,
штамп, клеймо. За образом печатки чи відбитка визначалася, наприклад, цінність
монети. Згодом образ
карбування почав застосовуватися й до людини, спершу для окреслення рис її
обличчя, а потім –
особливостей поведінки.
Оцінюючи особливості діяльності людини, давньогрецькі філософи
брали до уваги власне моральні властивості. Особливо це стосується Теофраста,
який у трактаті “Характери”, з погляду сатирика і мораліста описав тридцять один
характер. Опис кожного характеру подано під знаком якоїсь однієї пануючої,
рельєфно визначеної риси, щоправда негативного змісту: хвалькуватість,
пихатість, брехливість, улесливість, зухвалість, причепливість, скупість, безсоромність, забобонність
тощо. Це підтверджує думку, що уже в античну добу найбільш характерну якість
особистості визначали з етичного боку. Теофраст продовжує слідом за іншими філософами спостерігати особистість як
щось об’єктивне, як річ, як чуже “Я”. Це, на думку греків, і є характер.
Разом з тим твір Теофраста поклав початок подвійній
тенденції трактування категорії “характер”. По-перше, в масовій свідомості усталилося
розуміння характеру як явища морального, що обумовило його оцінювання в полюсному
ключі “добрий – поганий”, по-друге, поняття “характеру” часто ототожнювалося з однією
найбільш прикметною моральною рисою (чесний характер, правдивий характер,
розпусний характер, марнославний характер тощо).
Об’єкт дослідження Теофраста – приватна особа, пересічний
мешканець Афін, “людина побуту”, що належить до нижчих і середніх верств.
Блискучі визначення, що зустрічаємо на початку кожного розділу, ґрунтуються на
ідеях та засадах Арістотеля, учнем і послідовником якого він був. Вимальовуючи певні
типажі, Теофраст у певному сенсі відтворює лінії аналізу свого вчителя – про
залежність особливостей людського норову від віку. Однак
поряд з явною схожістю, можна
виявити і певні відмінності. Продовжуючи і розвиваючи етичне вчення Арістотеля, Теофраст
робить спробу створити типологію душевних особливостей людей як типологію вад.
Автор трактату змальовує переважно акцентуйовані
характери, що відрізняються деяким гротеском, винятковістю. Він помічає в людині серед безлічі рис
постійну, за якою створюється
уявлення про переживання індивіда. Людські
якості філософ групує за головною, домінуючою рисою і показує, як ця
властивість виражається в манері поведінки.
Принципове визначення характерів, за Теофрастом, ще
наближається до тлумачення цього терміну за його лінгвістичним змістом, проте
тут уже з’являються загальні
психологічні риси, пов’язані з
домінуючими вчинками певного людського типу. Лицемір – нещирий на словах і на
ділі, “така поведінка йде не від простої та відвертої душі, а від злої волі,
або від бажання нашкодити; гадюча отрута й то не така страшна”. Підлесник
плазує перед відомою особою, “якщо покровитель незграбно пожартує, облесник
неодмінно підтримає його кепський жарт; і хоча йому ніскільки не буде смішно,
затулить уста краєчком плаща, ніби не може стримувати сміх”. Балакун веде
тривалу і пустопорожню розмову, “дурне бажання просторікувати змушує людину
говорити багато й не роздумуючи”, “розпалившись балачкою, він критикує
сьогодення, переконуючи, що теперішні нічого не варті порівняно зі своїми
батьками”. Селюк – людина, яка зневажає пристойності, “не відчуває різниці між
різким запахом чебрецю чи майорану і тоншими ароматами”, “голосно говорить і не
може збавити тон; не довіряє своїм друзям навіть у найдрібнішій справі”, “ніколи
в житті ніщо не викликає в нього захвату, не дивують чудернацькі речі, що
стрічаються йому на дорозі; зате здибавши бика чи віслюка, чи старого цапа, він
зупиняється і витріщує очі”.
Теофраст гостро критикує пихатість, “коли людина з усього на світі цінує лише себе”. “Горда
і зверхня людина не слухає того, хто
підійшов до неї на площі поговорити про якусь справу; не зупиняючись, вона
кілька хвилин мовчить, а потім каже, що може з ним зустрітися після вечері.
Якщо він робить комусь хоч найменшу послугу, то хоче, щоб ощасливлена людина ніколи
про це не забула; він докорятиме їй посеред вулиці, на очах у людей. Не
чекайте, що, коли ви десь із ним здибаєтеся, він підійде й першим заговорить до
вас”.
У трактаті досить іронічно подається характерологія
причепливої людини, “яка не
робить нікому великої шкоди, але від неї важко спекатися”. “Зайшовши до кімнати друга, який саме почав засинати, він
його будить і втягує в пустопорожні балачки; на березі моря, коли людина
збирається сідати на корабель і відпливати, він її без будь-якої потреби затримує
й мало-помалу вмовляє прогулятися вдвох берегом; відірвавши дитину від грудей
годувальниці, він пхає їй у рота розжовану їжу, плескає перед нею в долоні,
пестить її й щось говорить огидним голосом; дочекається коли на стіл подадуть
суп, аби розказати, що він два дні тому приймав ліки і його пронесло через верх
і через низ, і в випорожненнях була чорна жовч; додумається перед усіма зборами
спитати в матері, в який день вона його народила; не знаючи, про що говорити,
плеще про те, що вода в його криниці холодна, що на городі в нього ростуть
чудові овочі, чи що його дім відкритий для всіх, наче двір; гостям він поспішає
сповістити про паразита, який саме зайшов до нього, і запрошує його до столу,
аби збадьорити себе й розвеселити гостей”.
В такому ж дусі Теофраст визначає балакуна (“коли йому
кажуть, що він балакучіший за сороку, він усе одно не змовкає”), пліткаря
(“чоловік, що на свій розсуд перемішує новини й факти з брехнею”), нечупару (“так
називають вельми неохайну людину, яка вкрай недбало ставиться до себе, що
дратує тих, хто з нею стрічається”), хвалька (“звичка виставляти багатство чи
переваги, яких немає”), скнару (“вада проявляється в тому, що людина забуває
про честь і славу, коли є можливість уникнути хоч найменших витрат”), боягуза (“стан
душі, яка тремтить чи відступає, бачачи справжню чи уявну небезпеку”) та ін.
Характеристика марновірця як сукупність його типових
учинків може мати значення навіть як матеріал для історичної психології, що розкриває
психологію людини певного часу. Теофраст пов’язує марновірство насамперед із віруванням у демонічні
сили. “Забобони – не що інше, як неясний страх перед божеством.
Забобонний, вимивши руки й очистившися очищувальною водою, виходить із храму й
більшу частину дня ходить із лавровим вінком у роті. Побачивши ласку, він
рвучко зупиняється й рушає знову лише після того, як хтось інший пройде тією
дорогою, яку перебігла ласка, або ж після того, як він сам кине на дорогу три
камінчики, ніби відганяючи від себе погану прикмету. Помітивши у своєму домі
змію, негайно поставить їй жертовника; а побачивши на перехресті каменя, якого
їй посвятили побожні люди, підійде, виллє на нього всю олію з каламарчика,
впаде навколішки й поклониться йому. Якщо пацюк прогризе йому мішка з борошном,
забобонний побіжить до віщуна, а той накаже пришити латку; та не вдовольнившися
його відповіддю, настраханий такою надзвичайною подією, забобонний не
наважиться більше користатися цим мішком і розірве його. У нього є також
пристрасть нескінченно очищати свій дім, він остерігається сідати на могилу, а
також ходити на похорони чи заходити в кімнату до породіллі; якщо йому щось
насниться, він іде до тлумачів снів, віщунів і авгурів дізнатися, якому богові
слід принести жертву. Він дуже старанно навідується наприкінці кожного місяця
до жерців Орфея, щоб долучитися до його містерій, і водить туди свою дружину; а
якщо та відмовляється через якісь справи, він звелить нянці вести туди дітей.
Йдучи містом, він ніколи не омине нагоди обмити всю голову з водограїв, які
стоять на площах; іноді він звертається до жриць, які очищують його іншим
способом – прив’язують йому на пояс морську цибулю”.
Показавши типові вчинки марновірця, Теофраст формує в
читача інтуїтивне сприймання образу даного характеру, але ще не дає чіткого
наукового його пояснення. Разом із тим він відшукує типову ситуацію та
розкриває необхідність, вимушеність низки вчинків, що випливають із даного характеру.
Започатковуючи умовну персоніфікацію тієї чи іншої домінанти
в окремому “характері”, Теофраст прагне до розгорнутого опису
морально-психологічних якостей людини. Так виникає антична характерологія,
що справила значний вплив на європейську
культуру та відкрила феноменологічний етап вивчення даної проблематики. Дослідники
вказують на взаємний вплив “Характерів” Теофраста і персонажів нової грецької
комедії. Безсумнівний його вплив на всю новітню літературу. Саме почавши з перекладу
Теофраста, створив свої “Характери,
або звичаї нинішнього віку” (1688) французький письменник-мораліст Жан де Лабрюєр (1645-1696). З Теофраста бере початок літературний
портрет, невід’ємна частина
будь-якого європейського роману.
Немає коментарів:
Дописати коментар