пʼятниця, 5 серпня 2016 р.

3.7. Іслам: особистість мусульманина


За європейською раціоналістичною традицією засновником ісламу є арабський пророк Мухаммед (бл. 570-632). Для мусульман (“той, хто вірний ісламу, сповідує іслам”) важливою є сама назва – іслам, тому що вона означає “покора”, “віддання”, “зобов’язання” Аллаху. Згідно з уявленнями побожних мусульман, які базуються на тексті їхньої священної книги Корану (букв. читання, зібрання одкровень) на небі існує першотекст, що через посередництво “святого духа” був частинами переданий пророкові Мухаммедові і записаний його послідовниками.

Дещо пізніше і сам пророк, і його прихильники дійшли висновку, що текст священної книги “у серце пророка” за дорученням самого Бога передав архангел Джібріл, або Джабраїл , – як араби називають архангела Гавриїла, відомого нам з Євангелія (саме він сповістив пречисту діву Марію про народження Ісуса Христа).

Коран складається з 114 частин (сур), і його оригінали збереглися до наших днів. Вони були складені в період правління халіфа Османа (644-656) найближчими послідовниками Мухаммеда на основі сувоїв (сухуф), які перевірив сам пророк. Не існує списків Корану, які мали б розбіжності з його найпершою редакцією.

Мусульмани вірять, що Мухаммед був останнім Божим пророком та посланцем. Він був посланим до джиннів (невидимі істоти, яких Бог створив з вогню – немусульмани з їхнього числа називаються дияволами) і до всього людства. Пророком є той, хто одержує Божественне одкровення з велінням навчати ісламу. Посланцем же є той, хто приходить з новими законами, за якими його послідовники повинні слідувати. Мусульмани зобов’язані вірити в усіх пророків, серед яких – Ісус, Мойсей, Авраам, Ной та Адам (перший пророк). Також обов’язково вірити в те, що всі вони вчили одній й тій самій вірі – що немає божества, крім Бога, Творця всього. Мусульмани також зобов’язані вірити в ті писання, що Аллах послав їм, серед яких: Коран – посланий Мухаммеду, та Інджіль – посланий Ісусу.

Згідно з ісламським віровченням тих, хто не сповідував іслам, було розподілено на дві категорії – язичників (мюшрик) і людей письма (ахль аль-китаб). До останніх належали християни та іудеї, і вони мали рівні з мусульманами права. Іслам заборонив безкарно вбивати кяфірів (немусульман) у всіх випадках, окрім війни, на якій дозволялося вбивати тих, хто воював з мусульманами, при цьому не завдаючи шкоди мирному населенню.

У Біблії характерним є антропоморфний підхід до суті Творця. Йому приписуються людські якості, стани. У Корані ж наголошується, що сутність Творця недосяжна: “Аллах – Господь і володар світів” [Коран 7:54]; “Аллах всесильний [Коран 3:26]; “Аллах єдиний, самодостатній, і у Нього немає подоби” [Коран 112:1-4]; “Аллах вищий за всі якості, що Йому можна приписати” [Коран 23:91]; “Немає Бога, крім Аллаха” [Коран 64:13]; “Лише Аллах править світом” [Коран 32:5]; “Тільки Аллах оживляє і умертвляє все живе”[Коран 2:28]. Мусульмани вірять, що атрибути Бога не мають нічого спільного з інструментами, такими, як тіло, душа, око, вухо, рот, мова або мозок. Вони не мають ані початку, ані кінця, вони не розташовуються в якомусь порядку, і вони не змінюються.

В ісламі немає ідеї творення людини за образом і подобою Божою. Бог творить людину, говориться в Корані, і дає їй образ, який побажав. “Він створив небеса і землю істинною, дав вам образ і прекрасно влаштував ваші образи”, зазначається в 64 сурі [Коран 64:3]. А в 82 сурі “…створив тебе, вирівняв і размірив, в такому вигляді, як побажав, тебе влаштував!” [Коран 82:7-8]. Більше образ (вид), даний Богом людині, в Корані не деталізується. Таким чином, напрошується думка, що онтологічному статусу людини в ісламі не надається серйозного значення. Не має значення, який образ даний людині Богом, важливою є її здатність до морального удосконалення, а наріжною умовою цього є послух та покірність Богу.

Сам процес творення людини описується наступним чином: Справді, Ми створили людину з глиняного замісу. А потім у надійному місці перетворили на краплю; потім створили з краплі кров’яний згусток, а з кров’яного згустку створили шматочок плоті. Зі шматочку плоті Ми створили кістки, а потім покрили їх м’язами. Потім Ми виростили це як нове творіння! Благословенний Аллах, найкращий із творців!” [Коран 23:12-14]

Адам, відповідно до цього аяту, був створений з глини, незалежно від інших створінь, що заперечує теорію походження сучасної людини від інших видів у процесі еволюції. Також деякі вчені вбачають у цьому аяті вказівку на послідовні стадії розвитку людського ембріона, включаючи фазу зачаття. Крапля сперми: на цій стадії чоловічі статеві виділення потрапляють у піхву жінки, в результаті чого, по волі Аллаха, чоловіча статева клітина, сперматозоїд може злитися з жіночою статевою клітиною (яйцеклітиною). “Воістину, Ми створили людину зі змішаної краплі сім’я, випробовуючи її, а потім дарували їй слух і зір”. [Коран 76:2]

Після злиття яйцеклітини та сперматозоїда відбувається об’єднання їх генетичного матеріалу і утворюється нова клітина – зигота. Зигота, яка є однією клітиною, починає ділитися одразу після запліднення. Спочатку з неї утворюються дві клітини, потім чотири, вісім і т.д. В результаті формується сукупність  клітин – морула. Через 3-4 дні після запліднення морула переходить у порожнину матки. З цього моменту вона називається бластоцистою. Потім, по волі Аллаха, бластоциста імплантується у стінку матки, переходячи в стадію, яка описується в аяті як стадія “аляка” (п’явка, згусток крові), бо  бластоциста на цьому етапі схожа на п’явку, що присмоктується до стінки матки. Всевишній Аллах говорить:

“О люди! Якщо ви сумніваєтеся у воскресінні, то ж Ми сотворили вас із землі, потім – з краплі, потім – із згустку крові, потому – з розжованого шматочка, сформованого або несформованого. Так Ми роз’яснюємо вам Істину. Ми поміщаємо в утробах те, що бажаємо, до призначеного терміну. Потім Ми виводимо вас немовлятами, щоб ви могли досягти зрілого віку. Одні з вас вмирають, інші ж повертаються в жалюгідну старість і забувають все, що знали. Ти бачиш неживу землю. Але варто Нам послати на неї воду, як вона приходить в рух, набухає і породжує усілякі прекрасні рослини. [Коран 22:5]. “Розжований шматочок”, як вважають сучасні інтерпретатори, описується таким чином, бо ембріон на цій стадії схожий за зовнішнім виглядом на розжований шматочок деякої речовини, на якій зберігся відбиток зубів.

Він створив вас із єдиної душі, а потім зробив для вас дружин із вас самих. Він зіслав для вас вісім пар худоби. Він створює вас в утробах матерів ваших: одне творіння після іншого, в трьох темрявах. Такий Аллах, ваш Господь! Йому належить влада. Немає бога, крім Нього. Як же ви заблукали! [Коран 39:6].

На думку деяких вчених, цей аят вказує на те, що ембріон вкритий трьома покривами, згаданими буквально як “морок”, бо вони не пропускають ні світла, ні води, ні повітря. Їх також не можна роздивитись неозброєним оком. Сучасні тлумачі Корану побачили в цьому аяті три анатомічних шари, які захищають ембріон: черевну стінку, матку і оточення плоду – плаценту, ембріональні мембрани, навколоплідні води.

Далі Всевишній Аллах говорить: Невже Ми не створили вас із мізерної рідини, вмістивши її у надійне місце, до  визначеного строку? Ми визначили міру; як же прекрасно Ми визначаємо міру! [Коран 77:20-23].

Чи могли араби в той далекий час знати про такі речі, як зовнішній вигляд ембріона і стадії його розвитку? Припустимо, вони не були вченими, але хіба не могли вони здійснювати примітивні хірургічні операції: розрізати внутрішні органи людини, а потім досліджувати їх. Навіть якщо допустити, що хтось зважився на проведення досліджень у галузі  ембріології чотирнадцять століть тому – він би не зміг нічого побачити! Ембріон, про який йдеться в аятах Корану, занадто малий, щоб побачити його неозброєним оком, тому для його огляду необхідний мікроскоп. А цей пристрій, як відомо, було винайдено трохи більше двохсот років тому. На думку мусульманських богословів цьому може бути тільки одне пояснення: Коран є божественним одкровенням! Отож цей опис випередив  на багато століть результати досліджень різних стадій ембріонального розвитку, представлених у традиційній науковій літературі.

Згідно з ісламським баченням людської дихотомії, з тілесною матерією людини пов’язане наше власне “Я” (“нафс”), котре є жадібним, заздрісним,  егоїстичним і спрямоване на хибні вчинки. Ідеальне ж прагне до більш високого та духовного. Унікальність людини полягає якраз у тому, що їй властива свобода вибору між істинним і хибним. Але задля їх гармонії та правильного існування людини у видимому світі необхідна сила волі та слідування божественним настановам. Звідси є похідним і звязок духовного та матеріального в  соціально-психологічній доктрині ісламу.

Згідно з вченням ісламу, людина як істота безмежно віддалена від Творця, слаба і непостійна, а тому за межами покірності Богу вона ніщо. Ось як характеризується в Корані людина: “…Людина створена хиткою, коли торкнеться її зло – журиться, а коли торкнеться її добро – стає недоступною…” [Коран 70:19-21], “ворожий” [Коран 37:77], “Воістину, людина невдячна” [Коран 17:69], “І коли Ми виявили милість до людини, вона відвертається і йде геть; а коли торкнеться її зло, вона впадає у відчай” [Коран 17:85]. І такі оцінки проходять через весь священний текст. В смисловому полі ісламу, на відміну від православ’я, людина позбавлена самісного підґрунтя здійснення буттям, навіть відносна онтологічна самодостатність їй недосяжна, вона постійно залежить від Бога, завдяки акту перманентного творення.

Така визначеність людини в смисловому полі ісламу зумовлена тим онтологічним принципом, що Бог – творець будь-якої речі і поручитель над будь-якою річчю [Коран 6: 102] “творить, що бажає, і обирає і не має у них вибору” [Коран 28: 68]. У своїй дійсності Він постійно підтримує світ і вільно їм розпоряджається, тобто перебуває в стані перманентного творення, а отже, в кожну наступну мить людина, як і будь-яка істота чи річ, не залишається незмінною. Між дією та її наслідками Бог встановлює лише зв’язок звички, і в його волі в будь-який момент порушити його. Ніщо не може діяти всупереч цьому. Така онтологічна настанова позбавляє все суще онтологічного статусу самодостатності, на відміну від християнства де людина може і протиставила свою волю волі творця.

З суті цього принципу випливає і розуміння відсутності в ісламі поняття первородного гріха. У своїй дійсності людина тут не стільки гріховна, скільки непостійна та духовно слаба, а тому має більшу потребу не у спокуті, а в наставництві, без якого неминуче починає духовні і життєві блукання. Якщо гріх Адама в смисловому полі християнства мав спадковий характер, то з точки зору ісламу, він не мав наслідків для людства, оскільки був лише актом особистого непослуху, тому, хоч і був першим, проте не став первородним.

Ось який вигляд має ця біблійна історія з книги Буття в коранічному викладі: “Ми раніше вже уклали заповіт з Адамом, але він забув, і не знайшли Ми в ньому стійкості. І ось Ми сказали ангелам: “Поклоніться Адаму!” – і поклонилися вони, крім Ібліса; той відмовився, і Ми сказали: “О Адам! Адже це – ворог твій і твоєї дружини. Хай же він не зведе вас з Раю, та не станеш ти нещасним! Адже тобі можна не голодувати там, і не бути нагим, і не відчувати спраги там, і не страждати від спеки”. І нашепотів йому сатана, він сказав: “О Адам, чи не вказати тобі на древо вічності і влади безнастанної?” І вони обидва поїли від нього, і відкрилася перед ними їхня скверна, і стали вони зшивати для себе райське листя, і ослухався Адам Господа свого і збився з пуття. Потім обрав його Господь і пробачив його і повів прямим шляхом” [Коран 20:114-120]. Отже, гріх Адама постає як особистісне явище, яке врешті Бог пробачає йому. В принципі правовірному мусульманину не так вже й важко здобути прощення, єдине, на що воно не поширюється, так це відступництво від віри в єдиного Бога. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що справжній гріх і мусульманин – речі несумісні. Отже, в смисловому полі ісламу гріх не лежить в підвалинах людського буття, а має моральну природу, а відтак, і проблема спасіння вирішується по-іншому.

За своєю природою людина добра та віруюча, проте духовно і морально слабка. Власних моральних сил їй не вистачає, щоб бути праведною. Єдиний шлях – прийняти божественні настанови. Саме тому Бог, у своєму милосерді, посилає людям своїх посланців – від першого Адама і до останнього Мухаммеда, через яких дарував людям свої настанови. Прийняття цих настанов є достатньою підставою для відновлення праведності та здобуття шансу на спасіння.

Обов’язкові для виконання моральні норми в Корані найповніше представлені в сурі 17 “аль-Ісра” (“Подорож уночі”):

Не поклоняйтеся разом з Аллахом іншому божеству [Коран 17:22].
Шануйте своїх батьків [Коран 17:23].
Віддавайте іншим (родичам, бідним), що їм належне [Коран 17:26].
Не будьте жадібними, але не будьте і надмірно щедрими [Коран, 17:29].
Не вбивайте своїх дітей через страх перед бідністю [Коран 17:31].
Остерігайтеся перелюбу [Коран 17:32].
Не вбивайте душі, яку заборонив Аллах [Коран, 17:33].
Поводьтеся ласкаво з сиротами, не зазіхайте на їх власність [Коран 17:34].
Виконуйте свої обіцянки [Коран 17:34].
Будьте чесними, коли зважуєте, і зважуйте на правильних терезах [Коран 17:35].
Не робіть те, на чому не розумієтеся [Коран 17:36].
Не ходіть по землі гордовито [Коран 17:37].

У більшості мусульман віра в Аллаха втілюється в цілій низці релігійних обрядів та формул, що промовляються вголос. У цій вірі вони знаходять останній притулок у момент зіткнення з особистими бідами, природними чи соціальними катаклізмами. Основоположним принципом мусульманської етики є поклоніння Аллаху (ібадат), що є також і сенсом людського життя. При цьому поклонінням є не лише обряди, такі як молитва (намаз), піст (саум, ураза, орудж), свято жертвопринесення (Ід-аль-адха, Курбан-Байрам, Курбан-Хаїт) або паломництво в Мекку (хадж). Усе життя людини від народження до смерті має бути поклонінням [Коран, 6:162]. Для цього слід виконувати весь морально-етичний кодекс, визначений людині Господом. У цьому зв’язку особливого значення набуло вчення про дозволені (халал) і заборонені дії (харам). Людині дана воля і свобода вибору: або здійснити добрий вчинок і заслужити милість Аллаха, або ж скоїти заборонене. У день Страшного суду всі вчинки людини будуть поставлені на терези і людина отримає винагороду або покарання відповідно до своєї поведінки.

Для православя спасіння – це проблема, яку людина сама вирішити нездатна, тому потрібна була жертва самого Бога (в іпостасі Сина), щоб відкрити людині можливість спасіння. В цьому проявилась любов Бога до свого творіння. “Бог є любов, і той, хто перебуває в любові, перебуває в Богові, і Бог в ньому” [І Ів: 4,16]. Що ж до ісламу, то проблема любові постає по-іншому. Тут йдеться переважно про любов Бога до віруючих: “Якщо ви любите Аллаха, то слідуйте за мною, любитиме вас тоді Аллах і пробачить вам ваші гріхи” [Коран 3:29], і лише двічі про взаємну любов Бога та людини: “Аллах приведе людей, яких він любить і які люблять Його…” [Коран 5:59].

Віра в існування та єдність Аллаха, Всевишнього посідає центральне місце в житті кожного мусульманина. У Корані особливо підкреслюється роль Аллаха як реально існуючого і люблячого Бога, до якого повинні будуть повернутися всі його людські діти і перед яким ми всі у відповіді за наші вчинки.

Концепція “сподівання” в ісламі виражається в активних діях, зусиллях, супроводжуваних надією на Бога. Класичним прикладом слугує висловлення Пророка Мухаммеда – “Прив’яжи верблюда, а потім уповай!”, сказані бедуїнові, що залишивши свого верблюда без догляду, вигукнув: “Сподіваюсь на Аллаха!”. Пояснюючи принцип сподівання, надії на Аллаха, Пророк уподібнює сподіваючу людину птахові, яка, щоб прогодуватися з раннього ранку вилітає в пошуках їжі: “Якби ви уповали на Аллаха щирим сподіванням, то він прокормив би вас, як годує птахів: з ранку вони вилітають голодними, а вертаються ситими”.

У дійсності ж, коранічна концепція стверджує, що лише той хто доклав зусилля досягає “визначених Богом дарунків і поживи”. Коран нехтує пасивність і вселяє людині високоактивний спосіб життя. “Коли ж молитва завершиться, Ви в пошуках дарунків Господніх йдіть по землі, куди завгодно вам..” [Коран 63:10]. Яскраво ілюструє сказане випадок, коли халіф Умар, найближчий сподвижник Пророка, покарав людей які виправдовували своє постійне, безвихідне перебування в мечеті – сподіванням на Бога. Сучасники халіфа розповідають, що, виганяючи “уповаючих” з мечеті, у гніві він вигукнув: “Нехай кожен докладає зусиль у пошуках хліба насущного. Воістину, з неба не поллється на вас золотий дощ”.

Іслам навчає, що людина має душу, яка йде в потойбічний світ. У Корані сказано: Бог приймає душі (людей) в час їхньої смерті, а ту (душу), яка не померла, уві сні, хапає ту, для якої вирішив смерть. [Коран 39:42]. Водночас 75 сура повністю присвячена кійяма, або воскресінню. У ній, зокрема, говориться: Клянусь Днем Воскресіння... Невже людина вважає, що Ми не зберемо її костей?.. Вона питається: А коли настане День Воскресіння? ...Невже не може Він (Бог) оживити мертвих [Коран 75:1-6].

Мусульмани вірять, що існує певна сфера буття, недоступна для людського розуміння – “аль-Гайб”. Тоді як те, що є видимим, називається “аш-Шахада”. Віра у сферу невидимого є запорукою для віри у Бога і для розуміння тієї частини ним створеного, яку не здатні сприймати відчуття. Іслам наголошує на тому, що не варто повністю довіряти власним відчуттям та мисленнєвим процесам через їхню обмеженість. Тому ніхто, окрім самого Аллаха, не може знати всіх правильних відповідей. Існування двох сфер призводить до усвідомлення могутності Аллаха і того, що це життя є тільки малою частиною реальності. Повнота ж буття є відомою лише Аллаху, який є Творцем.


© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016. 

Немає коментарів:

Дописати коментар