понеділок, 8 серпня 2016 р.

4.10. К. Гельвецій: пружини людської діяльності


Французький філософ Клод Адріан Гельвецій (1715-1771) у своїх головних працях “Про розум” (1758) та “Про людину” (1770) намагається застосувати основні матеріалістичні принципи до осмислення проблем людського буття, перебудови суспільного життя на принципах Розуму і Справедливості, дослідження морально-етичної проблематики, механізмів узгодження особистісних та суспільних інтересів.

Головне завдання своєї філософії К. Гельвецій вбачає в пошуку можливого суспільного стану, який би забезпечив умови для втілення моральності і досягнення щастя. Найкращою формою суспільної організації він вважає таку, при якій закони мають забезпечити загальне благополуччя і достатню справедливість. Людину Гельвецій, як і інші філософи-просвітителі, розглядає як частину природи, проте враховує, що суттєві її характеристики неможливо пояснити лише природною організацією. Так, розглядаючи проблему походження свідомості, він наголошує на зв’язку розвитку свідомості не просто із суспільним життям, а насамперед з трудовою діяльністю, з виготовленням та застосуванням знарядь праці.

 Гельвецій підкреслював, що розум розвивався із чуттєвості тому, що завдяки наявності рук, пальці яких можуть маніпулювати різними предметами, люди виробляли різні знаряддя та засоби добування їжі, будували житло, винаходили та удосконалювали ремесла. Без цієї діяльності, на його думку, люди не змогли б вийти зі стану дикості й створити цивілізацію. Гельвецій підійшов до осмислення суспільно-історичної обумовленості свідомості і пізнання, пов’язуючи їх з практичними інтересами людей. Він наголошує, що розум не дається людині від народження. Від природи людина має лише здатність відчувати, з якої потім уже розвивається розум, здатність усвідомлення та мислення. На його думку, подальша ж величезна розумова нерівність є результатом відмінностей у вихованні. Гельвецій підкреслював, що ніхто не отримує однакового виховання і не може бути поставленим в однакові умови з іншими, проте в належних умовах кожна людина здатна піднятися на найвищі щаблі культури.

У питаннях свідомості Гельвеція цікавив не стільки її гносеологічний аспект, скільки ціннісний, аксеологічний, що спрямовує поведінку людини в суспільстві. На відміну від інших просвітителів Гельвецій заперечує вроджений характер моральних принципів. Людина не народжується ні доброю, ні злою. Усім тим, чим вона є, людина зобов’язана вихованню як цілісному процесу формування особистості, у якому велике значення має вплив суспільного середовища. Правда, при цьому Гельвецій усе ж весь час апелює до “людської природи”. Вихідною характеристикою “людської природи” Гельвецій вважає “фізичну чуттєвість”, внаслідок якої людина є чутливою до болю та задоволення, насолоди і відповідно має почуття любові до насолоди та відрази до страждання. З цих двох почуттів, які завжди притаманні душі людини, у неї формується любов до себе. Ця любов до себе, на думку Гельвеція, є первинним мотивом усіх наших дій і як вихідне природне почуття може перетворюватись як у найвищі чесноти, так і в найниціші пороки.

З огляду на цей принцип Гельвецій намагається пояснити механізми людської діяльності. У цих механізмах він виділяє три головні пружини, які утворюються на основі любові до себе: пристрасті, прагнення до щастя та інтереси. Гельвецій підкреслює, що в сфері моралі пристрасті, прагнення до щастя та інтереси мають таке ж значення, яке має рух у світі фізичному. Рух створює, руйнує, зберігає, оживляє, без нього усе було б мертвим, а пристрасті та інтереси все оживляють у світі моральному. Поняття пристрастей, прагнення до щастя та інтересів у Гельвеція пов’язані дуже тісно і часто співпадають за змістом. Пристрасті спрямовані на реалізацію людського прагнення до щастя, а воно у свою чергу входить до визначення інтересу як усього того, що може дати нам задоволення, насолоду або ж звільнити нас від страждання. Слід підкреслити, що пристрасті та інтереси в Гельвеція наповнені соціально-культурним змістом. Він апелює до тих пристрастей та інтересів, які своїм виникненням зобов’язані існуванню суспільства. До них Гельвецій відносить: гордість, прагнення до слави, патріотизм, любов, дружбу і т.д., підкреслюючи, що вони не існували для людини, яка могла відчувати лише фізичні задоволення чи страждання. Вони є продуктом суспільства, і тому саме вони оживляють все в світі людських відносин та діянь.

Положення про пристрасті та інтереси як пружини людської діяльності орієнтоване у Гельвеція на виявлення об’єктивних соціальних детермінант цієї діяльності. При цьому він шукає детермінанти діяльності не лише індивідів, а й великих соціальних груп, станів, класів і суспільства в цілому. Гельвецій розрізняє три групи інтересів: інтереси індивідів (особистісні), інтереси соціальних груп (спільні) та інтереси суспільства (суспільні). У філософсько-психологічному осмисленні інтересів він бачив шлях до розуміння того, що таке чесноти і пороки, добро і зло. З його точки зору, інтереси є етично нейтральними, а своїми чеснотами чи пороками люди зобов’язані виключно тим видозмінам та викривленням, яким піддаються особистісні інтереси під впливом суспільства. Ту чи іншу етичну спрямованість особистісні інтереси набувають в суворій залежності від того, як верховна влада, законодавець визначає суспільні інтереси. Тому, помічаючи в тому чи іншому суспільстві домінування пороків, слід говорити не про злостивість людей, а про нерозумність та неуцтво законодавців, які винні в протиставленні особистісних та суспільних інтересів. Отже, єдиний шлях до суспільства доброго, справедливого – це узгодження шляхом розумного законодавства особистих та суспільних інтересів. Необхідно, щоб суспільні інтереси стали для громадян особистими, щоб служіння суспільству стало вищим особистим інтересом і пануючою пристрастю. Доброчесна людина, як підкреслює Гельвецій, – це не та, яка жертвує своїми звичками та найсильнішими пристрастями заради спільного інтересу – така людина просто неможлива, а та, чия сильна пристрасть до такої міри узгоджується із суспільним інтересом, що вона завжди змушена бути добродійною.

На думку Гельвеція, все це цілком можливо реалізувати в сучасному йому суспільстві шляхом втілення в дійсність розумного законодавства, просвітництва та відповідного виховання, що цілком узгоджується з основною тенденцією філософії Нового часу – вірою у всемогутність Розуму та пізнання як рушіїв прогресивного розвитку людства.



Питання для обговорення та закріплення матеріалу

· Чому змінився предмет психології в епоху Нового часу?

· Поясніть психологічну сутність вчення Ф. Бекона про примари розуму? 

· Прокоментуйте висловлювання Ф. Бекона: “Слід пам’ятати, що в театрі людського життя роль глядача відведена лише Богу і янголам”.

· Поясніть, чому, визнаючи чуттєвий досвід як ос­нову достовірного знання, Ф. Бекон вод­ночас відзначав непевність чуттєвого сприйняття?

· Як Ф. Бекон алегорично пояснив три можливі шляхи людського пізнання?

· Як ви розумієте афористичні висловлювання Р. Декарта: “Я мислю, отже – існую”,  “Маю пристрасті, отже – існую”?

· Чому на “шишкопо­дібну залозу”,  Р. Декарт покладає важливу роль – бути пунктом зв’язку між душею і тілом?

· Розмірковуючи над питанням створення машини, яка за своєю будовою була би цілком подібна до людини, Декарт указує на дві важливі ознаки, за якими завжди можна відрізнити розумну істоту від її матері­альної подоби. Що це за ознаки?

· Чи здатен, на думку Р. Декарта, розум людини опану­вати пристрасті душі?

· На чому ґрунтується доказ можливості пізнання світу в теорії Б. Спінози?

· Чим відрізняються підходи до проблеми емоцій Р. Декарта і Б. Спінози?

· У чому полягає призначення афектів у теорії Б. Спінози?

· На яких теоретичних позиціях стояв К. Сакович, пояснюючи сутність і здатності душі?

· Прокоментуйте тезу К. Саковича: “Чуття пізнають через особливе, а розум – через загальне”.

· Схарактеризуйте пізнавальні потенції душі, на яких наголошував І. Ґізель.

· Який ідеал людської поведінки описує І. Ґізель?

· Як Т. Гоббс розуміє природу чуттєвих  образів?

· Схарактеризуйте механістичний підхід Т. Гоббса в поясненні виникнення різноманітних пси­хічних явищ: споминів, образів уяви, почуттів та пристрастей.

· У чому Т. Гоббс убачає головну помилку Р. Декарта щодо пояснення природи мислення?

· Визначить значення та вади Гоббсової концепції мови.

· Які аргументи наводить Дж. Локк у своїй критиці “вроджених ідей”?

· Які різновиди досвіду виокремлює Дж. Локк?

· Які основні характеристики монад виокремлюються Г. Ляйбніцем та в чому їх призначення?

· У чому особливості підходу до структури психіки в теорії Г. Ляйбніца?

· Чому з метафізичної точки зору для Г. Ляйбніца взагалі не існує смерті, так само як і народження?

· Чому для пояснення своєї теорії відчуттів Е. Кондільяк запропонував образ “статуї”?

· Поясніть, чому Ж. Ляметрі наголошує на суттєвій відмінності людини від механізмів, хоч одна з основних його праць має назву “Людина-машина”?

· Як Д. Гартлі, базуючись на вченні про “вібрацію”, пояснював найскладніші психічні процеси, у тому числі мислення і волю?

· Що нового в розуміння асоціацій привніс Д. Гартлі?

· На які критерії спирався Ж.-Ж. Руссо, створюючи розгорнуту періодизацію розвитку дитини?

· Який віковий період Ж-Ж. Руссо називає “періодом буревіїв і пристрастей”?

· Які “пружини” механізмів людської діяльності  у своїй теорії К. Гельвецій називає головними?

· Поясніть, чому пристрасті та інтереси людини К. Гельвецій наповнює соціально-культурним змістом?


Використані джерела

Астахова Т.  Картезіанський дуалізм: pro et contra/ Т. Астахова// Грані. – 2013. – № 10.

Гусєв В. Західна філософія Нового часу XVII–XVIII ст./ В. Гусєв – К.: Либідь, 2000. – 368 с.

Декарт Р. Метафізичні розмисли/ Р. Декарт. – К.: “Юніверс”, 2000. – 304 с.

Дорфман Л.  Эмпирическая психология: исторические и философские предпосылки/ Л. Дорфман. – М.: Смысл, 2003. – 107 с.

Кремень В. Філософія: Логос. Софія. Розум /В. Кремень, В. Ільїн . – К.: Книга, 2007. – 430 с.

Леденева Е. Человек-машина (между Ламетри и Декартом)/ Е. Леденева// Теоретический журнал “Credo new”. – 2010. – № 3.

Махній М.  Історія психології: Психологічна медієвістика та ранні теорії Нового часу/ М. Махній, М.  Скок. – Чернігів: ЧДПУ, 2005. – 164 с.

Махній М. Homo sapiens psychologicus: історія психологічної думки/М. Махній. – Чернігів: Видавець Лозовий В., 2014. – 312 с.

Рассел Б. Історія західної філософії/ Б. Рассел. – К.: Основи, 1995. – 759 с.

Реале Д. Западная философия от истоков до наших дней. – Т. 3: Новое время/ Д. Реале, Д. Антисери. – СПб.: Петрополис, 1997. – 736 с.

Робертсон  Д. Интеллектуальная история психологии/Д. Робертсон. – М.: Институт философии, теологии и истории св. Фомы, 2005. – 568 с.

Роменець В. Історія психології: XVII століття. Епоха Просвітництва/ В. Роменець. – К.: Либідь, 2006. – 997 с.

Скок М. Історія психології від анімістичного світобачення до наукової рефлексії/ М. Скок. – Чернігів: Видавець Лозовий В., 2010. – 256 с.

Татенко В. Сучасна психологія: теоретично-методологічні проблеми/ В. Татенко.– К.: НАУ-друк, 2009. – 288 с.

Фишер К. История Новой философии. Декарт: Его жизнь, сочинения и учение/ К. Фишер. – СПб.: Мифрил, 1994. – 560с.

Ярошевский М. История психологии: От античности до середины ХХ века/ М. Ярошевский. – М.: Academia, 1997. – 416 с. 


© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016. 

Немає коментарів:

Дописати коментар