четвер, 21 липня 2016 р.

ВСТУП

 Світ, в якому ми живемо і діємо має безліч вимірів. Особливе місце серед них займає вимір психологічний, з яким пов’язуються уявлення про людський дух і людську душу. До психічних феноменів ми відносимо широкий діапазон явищ – від елементарної подразливості, чутливості до вищих проявів свідомості, поривань людської душі й злетів людського духу. Саме тому пізнання природи психічного, способів його існування, законів і механізмів функціонування, а також можливостей удосконалення і розвитку вважається найбільш цікавою, досить важливою і дуже складною справою.

Що нам відомо про психіку як таку? Можливо, це лише продукт людської фантазії, уяви, або тільки зручна метафора, потрібна для хоч якогось розуміння того, що саме по собі не піддається адекватному означенню? Чому протягом історії людству так і не вдалося узгодити поняття психіки з поняттями душі та духу, а лише протиставити їх одне одному? Чому й досі існує стільки різних тлумачень природи психіки? Аби спробувати відповісти на ці питання, варто зазирнути в історію і простежити логіку формування уявлень про психічне як своєрідний прояв живої природи взагалі й людського буття зокрема.

З того далекого часу, коли людина вперше поставила перед собою вимогу пізнати саму себе, почалося цілеспрямоване вивчення психічних здатностей людини. Історія всесвітньої психології має такі сторінки, що розкривають саме таємниці людської поведінки. Чимало великих мислителів минулого зазнавало незалежно один від одного прозріння того, хто ми такі й звідки ми з’явилися. Але світ і людина постійно змінюються. Тому кожне нове покоління людей, як і кожна окрема людина, змушене знову і знову шукати свої відповіді на ці питання, а не лише задовольнятися тими, які були знайдені раніше.

“Пізнай самого себе” (грец. Gnothi seauton, лат. Nosce te ipsum) – цей давньогрецький напис, який, власне, став психологічним девізом було вміщено на фронтоні храму Аполлона в Дельфах, що славився знаменитим оракулом, до якого з’їжджалися для ворожінь паломники зі всієї ойкумени.

Згідно з уявленнями давніх цивілізацій, саме у цій місцевості знаходився “Пуп Землі”. Міфологічна легенда переповідає, що якось вирішив всемогутній Зевс дізнатися – де є центр Землі. Випустивши двох орлів – одного з заходу, другого зі сходу –  став чекати, поки зустрінуться. А як стрілися орли, кинув на те місце камінь – священний Омфалос (грец. Omphalos – пуп). Таким чином і було доведено, що центр Землі саме Дельфи. Елліни називали Омфалос – “сонячне коло”, бо камінь ніби світився зсередини. Згодом у Дельфах був побудований храм cонцеликого бога Аполлона, де і викарбували легендарний напис “Gnothi seauton”.

Античність приписувала цей вислів Фалесу (бл. 624-546 до н.е.), а частіше всім “семи мудрецям”, які нібито, зібравшись біля Дельфійського храму, поклали його в основу всієї еллінської мудрості. За переказами ця настанова подавалася і як відповідь Аполлона на питання мудреця Хілона (бл. 625-552 до н.е.): “Що найкраще для людей?”:

Швидше до храму мого гурт своїх учнів веди:
Є там, на різні лади геть усюди прославлений в світі
Напис, веління таке: “Сам себе спершу пізнай!”
Той, хто спізнає себе, тільки той буде з глуздом любити
І до своєї снаги діла шукати собі.
Овідій (43 до н.е.-17 н.е.) “Ars amatoria”/ Переклад Андрія Содомори

Спочатку вислів “Пізнай самого себе”, очевидно, означав лише заклик до самоконтролю і усвідомлення меж своїх можливостей. Сократ (бл. 469-399 до н.е.) переосмислив дельфійский заклик в дусі відмови від безплідних спекуляцій про світ в цілому і поклав його в основу своєї інтелектуальної етики (“добродіяння є знання”), що перетворює самопізнання і, насамперед, пізнання своєї моральної сутності попередньою умовою добродіяльного і щасливого життя.

Вже в античності виявляється певний поділ всередині психологічного знання. Зокрема, давньогрецький філософ Платон (427-347 до н.е.) говорить про “психагогію” як про мистецтво управління людьми, яке має спиратися на певне знання людської душі. Розгорнуті міркування про душу відображені у працях титана античної філософської думки Арістотеля (384-322 до н. е.). Звичайно, давні мислителі не були психологами у сучасному розумінні, але вони мали безпосереднє відношення до розв’язання головної проблеми людського буття – самопізнання, а отже, – до становлення психологічної науки.

Уявлення про душу як про щось потаємне не могло не дістати і міфологічного тлумачення. І справді, в давньогрецькій міфології виникає образ чарівної дівчини Психеї (грец. ψυχή – душа), яку вподобав бог кохання Ерот (Амур). Казкова фантазія про шлюб Ерота і Психеї начеб підсумовувала тривалі пошуки людської думки у розкритті сенсу психічної діяльності людини. Ерос як атрибут психічного виступав як світова сила, що панує навіть над богами. Ця сила визначала ситуацію, мотивацію і самі вчинки античної людини. А у ХХ столітті творець психоаналізу Зигмунд Фройд (1856-1939) навіть проголосив еротичну пристрасть – “лібідо” (від лат. libido – статевий потяг) – основним потягом людини.

У сучасному науковому світі символом психології стала літера “Ψ” (“псі”). За езотеричною версією тлумачення грецького алфавіту вона позначає небесне світло, втілене в бога неба Зевса. Вважається, що зовнішній вигляд літери Ψ символізує тризуб грецького бога моря Посейдона, культ якого був дуже поширений у Стародавній Греції. Сам же тризуб Посейдона символізує поділ світу на три сфери: земну, небесну і духовну, і є союзом трьох першоелементів – повітря, води й землі.

Традиційно, починаючи з античних часів, у європейській філософській і теологічній літературі, внутрішні стани людини, її енергія, сила і активність описували латиномовним словом “аnima”, а вчення про такі стани позначалось терміном “De аnima” (“Про душу”). Проте, як відомо, термін “психологія” має давньогрецьке походження та складається з двох слів: ψυχη (“psyche”) – душа і λογος (“logos”) – знання або вчення. Однак, впровадження  цього поняття відбулося не в античній Греції, а в Європі в XVI столітті.

Історики вважають, що термінологічну новацію чи не вперше застосував німецький вчений Рудольф Гокленіус (1547-1628) публікацією своєї праці “Psychologia” (1590), де у назві твору використав латинізований правопис грецького слова. Послідовник Р. Гокленіуса Отто Касманн (1562-1607) продовжив дослідження душі в книзі під назвою “Psychologia аnthropologica” (1594).

Твір хорватського гуманіста Марко Марулича (1450-1524) “Psichiologia” (1510) свідчить про ще більш раннє використання подібного термінологічного варіанту. Лексикографія досі традиційно приписує  утворення слова “psychologia” Філіпу  Меланхтону (1497-1560), німецькому теологу і педагогу, хоч точні посилання на це слово в його працях не віднайдені.  Загальне визнання дане поняття отримало лише у XVIII ст. після робіт німецького філософа Христіана Вольфа, книги якого називалися “Раціональна психологія” (1732) і “Емпірична психологія” (1734). Про перше використання слова “психолог” в російській мові говорить репліка Мефістофеля в пушкінській “Cцені з Фауста”: “Психолог я... О, це наука!” у публікації  “Московського вісника” за 1828 рік.

Дослідження меж проблеми, пов’язаної із цим терміном, безсумнівно, сприяло консолідації психології, внут­рішньої структури та міждис­циплінарних її зв’язків. Виникає фах психолога. Але переломною віхою в історії психології вважають 1879 рік, коли німецький учений Вільгельм Вундт (1832-1920) заснував у Ляйпціґу першу у світі психологічну лабораторію, обладнану спеціальною апаратурою. Туди за науковим досвідом з усіх усюд почали з’їжджатися вчені, і невдовзі подібних лабораторій було вже багато. Настав час офіційного визнання психології як самостійної та експериментальної галузі знань. Отож, психологія одна з наймолодших наук і одночасно одна з найдавніших. Вона має “довге минуле, але коротку історію”, як афористично зауважував з цього приводу німецький психолог Герман Еббінґауз (1850-1909).

Століттями народжувалися і змінювали одне одного уявлення про душу, свідомість, поведінку. Відтворити об’єктивну картину цих змін покликані дослідження з історії психологічної думки. Вони з’ясовують специфіку становлення психологічних знань, відшуковують зв’язок з духовною і матеріальною культурою народів світу, визначають пріоритетні напрями досліджень у зв’язку з “духом часу”. В історії психології, спеціальній галузі, що займається дослідженням процесу становлення психологічних знань і уявлень, можна знайти три основних підходи до визначення рамок та етапів розвитку психологічної думки:

· відповідно до першого підходу, психологія має довгу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини XIX століття;
· представники другого підходу вважають, що розвиток психологічної думки має бути розподілений на три етапи: міфологічний, філософський і власне науковий;
· згідно з третім, культурологічним підходом, розвиток психологічної науки повинен розглядатися в контексті розвитку людської культури взагалі.

Становлення психології – тривалий процес боротьби різних поглядів і концепцій, пошуку свого місця серед інших наук. Те, що видається самоочевидним одному дослідникові, може не бути таким для іншого. Слід враховувати й те, що у світовій психологічній науці існують різні, нерідко кардинально протилежні погляди на предмет психології, залежно від світоглядних переконань, методологічних підходів, наукових традицій. Тому по-різному розв’язується проблема предмету психологічної науки.

Психіка може розглядатися як об’єктивна реальність, що існує незалежно від тілесних носіїв земного походження і в своїх метафізичних визначеннях підноситися до таких метапонять, як Абсолютний Дух, Космічний Розум, Логос тощо. Більш традиційною є думка, що психіка може існувати лише в межах окремої тілесності, що тільки індивід може бути носієм і суб’єктом психічного життя. Різними сьогодні можуть бути навіть погляди щодо виникнення психічної реальності: 
· існувала завжди;
· створена Богом;
· занесена з інших Галактик;
· сформувалася в процесі еволюції.

Теперішнє суспільство часто називають “психологічним”. Можна відзначити щонайменше два аспекти цього поняття. По-перше, мова йде про швидке кількісне зростання психологічної професії в ХХ – на початку ХХІ сторіч і збільшенні видимої присутності психологів у різних сферах життя. По друге, епітет “психологічне” говорить про те, що в сучасному суспільстві відносини пронизані психологією, опосередковані психологічним знанням – як науковим, так і популярним. Потреба проникнення в таїнства душевного світу обумовлює активізацію нових психологічних напрямів, які не відкидають попередні надбання як непотрібний дивацький архів застарілих знань, а, навпаки, користуються ними, як скарбницею, що збагачує сучасну психологічну аналітичну думку.


© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016. 

Немає коментарів:

Дописати коментар