4.5. Дж. Локк: душа як “tabula rasa”

Вплив ідей видатного англійсько­го філософа Джона Локка (1632-1704) значно виходить за межі того часу, до якого він належав. Для майбутніх доль психології у локковій системі поглядів найважливішими стали критика теорії вроджених ідей, вчення про зовнішній і внутрішній досвід, вчення про первинні і вторинні якості, вчення про прості і складні ідеї, уявлення про рівні пізнання. Найвідоміші твори Дж. Локка – “Два трактати про правління” (1690), “Листи про терпимість”, “Про виховання” (1693), а також “Твір про людське розуміння” (1690).

Свою теорію пізнання Локк починає з критики розвинутої в межах раціоналістичної філософії теорії вроджених ідей. Основи цієї теорії були закладені Р. Декартом. Власну теорію пізнання Локк розвиває в гострій полеміці з картезіанцями, а стрижень цієї полеміки якраз і становила концеп­ція вроджених ідей. Починаючи виклад своєї гносеології, Локк прямо й недвоз­начно заявляє: “В душі немає вроджених принципів”. Однак він не просто заперечує існування вроджених ідей, він всебічно аналізує ті аргументи, що їх наводили прихильники цієї теорії на її захист. Слід зазначити, що у власній аргументації Дж. Локк спирається на емпіричний досвід, широко використовуючи фактичний матеріал, запозиче­ний із психології, історії, етнографії та інших наук.

Передусім, зазначає Локк, послідовники теорії вроджених ідей посилаються на факт загальної згоди людей щодо окремих понять, принци­пів, самоочевидних істин. Як уважають картезіанці, на користь існування врод­жених ідей свідчить існування таких умоглядних і практичних принципів, як, наприклад, логічний закон суперечності, згідно з яким річ одночасно не може бути й не бути. Найважливішою такою ідеєю є також ідея Бога. Натомість Локк доводить, що насправді таких принципів, які б визнавалися всіма без винятку людьми, не існує. Скажімо, багато так званих вроджених ідей не знайомі дітям, дикунам або ідіотам. Той же закон суперечності відомий лише обмеженому колу освічених людей. Багато людей узагалі не має найменшого уявлення про такі речі, як субстанція. Що ж до ідеї Бога, котра згідно з картезіанською філософією лежить в основі всієї пізнавальної діяльності людини, то різні народи мають різні уявлення про Бога, а деякі з них узагалі живуть без такої ідеї. Практичні принципи або вимоги моралі, якими керуються у своєму житті ці народи, також різняться між собою і часто навіть мають протилежний зміст. Локк указує на відносний характер усіх моральних норм.

Але, якщо навіть припустити існування загальнозначущих положень, які визнають усі люди, з цього ще не випливає існування вроджених принципів. Ті, хто посилається на загальну згоду, зазначає Локк, помилково вважають, що людей нічого не вчать і вони самі нічого не вчаться перед тим, як зможуть висловити цю згоду. Але ж вони повинні вивчити для цього хоча б слова та їхні значення, бо “ні те, ні друге не народилося разом із ними”. Слова потрібні людям для позначення ідей, які, доводить Локк, теж не народжуються з нами. “І оскільки в жодному положенні, з яким погоджуються зразу ж, як тільки його чують, не є вродженими ні слова, що ними позначені деякі ідеї, ні самі ідеї, то я, – пише Локк, – бажав би знати, що в таких положеннях залишається вродженим”.

Одним із головних аргументів, на якому ґрунтується теорія вроджених ідей і навколо якого розгорталися гострі суперечки, було твердження, що розум постійно мислить, себто твердження про його безперервну діяльність. Це своєрідний стрижень раціоналістичної концепції пізнання. І справді, якщо в душі від самого її народження присутні ідеї, то це означає, що душа постійно перебуває у стані активної діяльності, вона весь час усвідомлює ці ідеї, мислить їх. Однак Локк спростовує це твердження, посилаючись на факти реального життя. Досвід, указує він, свідчить, що людина не може діяти й мислити постійно. Люди нерідко перебувають у такому стані, коли в них не виникає ніяких думок. Душа перестає мислити, коли людина, наприклад, у стані сну або втрачає свідомість. Аргументи Локка виглядають досить переконливими, але вони втрачають сенс, якщо згадати відмінність між актуальним мисленням, мисленням, що усвідомлює себе, і мисленням потенційним, що не досягає форми самосвідомості. Саме на таку відмінність указує в полеміці з Дж. Локком прихильник раціоналізму Г. Ляйбніц, уводячи поняття про непомітні для свідомості несвідомі уявлення.

Однак Локк не вважає цю точку зору слушною. Гадка про непо­мітні для свідомості уявлення видається йому безглуздою. “Це щось вище за філософію”, – каже Локк. “Бути в душі й не бути усвідомленим” – це для нього явна суперечність, це все одно, що “бути й водночас не бути в душі”. А логічна суперечливість, як відомо, і є формальним вираженням змістового безглуздя. Не менш суперечливим є твердження про те, що вроджені істини відбиті в душі, але ми дізнаємося про них лише завдяки діяльності розуму. Це все одно що твердити, ніби ми одночасно знаємо й не знаємо ці істини. Єдиний сенс усіх спроб довести існування вроджених ідей, зазначає Локк, полягає в тому, що в людини є вроджена здатність знати. Із цим тверджен­ням можна погодитись. “Адже, мені здається, – пише Локк, – ніхто ніколи не заперечував того, що душа здатна пізнавати окремі істини. Здатність, кажуть вони, вроджена, знання набуті”. Але тоді всяка різниця між вродженими й не вродженими істинами втрачає сенс, усі ідеї є здобутими.

Найкращий спосіб спростувати теорію вроджених ідей, уважає Локк, – показати їхнє походження. Помилкове уявлення про вродженість ідей, власне, і виникає тому, що ми не знаємо шляхів їх виникнення в душі. Своє завдання Локк бачить у тому, щоб розкрити генезис цих ідей, продемонструвати їх походження зі світу матеріальних речей.

На противагу раціоналізму Локк наполягає на тому, що всі ідеї й прин­ципи, всі знання, що містяться в душі людини, вона здобуває власним досвідом. На запитання, звідки душа отримує зміст своїх міркувань і знань, філософ відповідає: “З досвіду. На ньому все наше знання ґрунтується, від нього воно врешті-решт походить”. Така позиція свідчить про емпіризм Локка. Але як він розуміє досвід? На його думку, досвід у найзагальнішому вигляді є всім, що впливає на свідомість людини й засвоюється нею протягом життя. На перших етапах цього життя, в момент народження людини її душа порожня, вільна від будь-яких ідей або принципів, і лише поступово досвід заповнює це “порожнє місце”. Душа на час народження людини нагадує чистий аркуш паперу або чисту дошку (“tabula rasa”). І знову Локк посилається на реальні факти психічного розвитку дитини. Якщо уважно спостерігати за новонародженими, вказує він, то будемо мати мало підстав уважати, що вони принесли з собою якісь ідеї. Адже “за ви­нятком, можливо, неясних ідей голоду, спраги, тепла й деяких болей, які вони відчували в череві матері, в них немає жодних виявів яких-небудь певних ідей, і особливо ідей, що відповідають словам, якими позначені ті загальні поло­ження, що вважаються вродженими принципами”.

Уявлення про душу людини як про чистий аркуш паперу є логічним наслідком критики раціоналістичної теорії вроджених ідей. Згідно з цим уявленням душа не може мати в собі якихось позадосвідних знань. Звичайно, що поняття “чистої дошки” є певною ідеалізацією, воно слугує для позначен­ня того межового стану, з якого починається індивідуальна історія людської психіки. Воно має переконати в правильності емпіричних настанов Локкової теорії пізнання, адже поняття про душу як чисту дошку начебто засвідчується реальними фактами. Проте посилання на перебіг психічного розвитку дитини обертається на контраргумент щодо концепції самого Локка, оскільки, як показує досвід психології, ніякої порожньої душі не існує. Уявлення про душу як про порожню шухлядку, що поступово наповнюється певним матері­алом, не відповідає дійсності. Душа не може бути порожнюю, бо в цьому разі її просто немає. Локк мав рацію, коли казав про те, що ідеї, мова, моральні принципи, закони логічного мислення тощо засвоюються вже після народження людини, але варто зазначити, що це засвоєння і є процесом формування власне людської душі. Ці ідеї, система мовних значень, як свідчить сучасна психологія, утворюють структуру людської свідомості, становлять основу свідомого ставлення людини до дійсності. Суттєвою вадою філософії  Локка у цьому питанні було те, що він виходив із натуралістичного розуміння людини, залишаючи поза увагою об’єктивне й надіндивідуальне (у формах культури) існування людського духу.

Істотною вадою Локкової теорії пізнання справедливо вважається так звана гносеологічна робінзонада, коли суб’єкт пізнавальної діяльності – наділений свідомістю індивід – береться поза суспільними формами його буття, незалежно від вироблених людством форм духовної культури. Але в таких поглядах виявляється й загальне для філософії Нового часу прагнення утвердити самодостатність і суверенність людської особистості, незалежність її розуму від зовнішніх чинників, ідеологічних догм або наукових авторитетів. Як і Декарт, Локк виступає проти авторитаризму в науці, він бачить гарантію наукової достовірності в досягненні її власним розумом. “Люди повинні самі мислити й пізнавати, – проголошує філософ. Ми з такою самою підставою можемо сподіватися пізнавати чужим розумом, як бачити чужими очима”. Звичайно, з таким твердженням важко погодитись, оскільки можливості людського розуму в пізнанні дійсності значно розширюються саме завдяки можливості “бачити чужими очима”, завдяки нагромадженню загальнолюдського досвіду. Але пафос таких тверджень зрозумілий.

Локк обстоює суверенність людського розуму рішучіше, ніж це робить Декарт. Відкидаючи існування вроджених ідей, він заперечує залежність людини від будь-яких надіндивідуальних інстанцій (духовна субстанція, Бог) і стверджує, що істина може бути досягнута лише зусиллями людини в її взаємодії з речами. “Ми, – зазначає філософ, – імовірно, досягли б незмірно більших успіхів у відкритті розумового та умоглядного знання, якби шукали біля джерела, у дослідженні самих речей. І якби для знаходження його користувалися більше власними, ніж чужими думками”.

Власний досвід у таких пошуках відіграє, на думку Локка, вирішаль­ну роль. Підвалиною цього досвіду, його суттєвим визначником є відчуття. Досвід, про який ідеться в Локка, має передусім чуттєвий характер, а його теорія пізнання набуває ознак сенсуалізму. Саме відчуття, за Локком, започатковують будь-яке знання. “Якщо запитають, – пише він, – коли людина починає мати ідеї, то правильною відповіддю, на мій погляд, буде: коли вона вперше починає відчувати”. Ідеї виникають у розумі одночасно з відчуттями. Отже, чуттєвий досвід, що виникає через контакт людської душі з матеріальним світом, є основою людського пізнання. У цьому розумінні теорія пізнання Локка ґрунтується на матеріалістичному сенсуалізмі.

Відомо, що різниця між матеріалізмом та ідеалізмом у гносеології полягає передусім у розв’язанні питання про джерело знання. Згідно з матері­алістичною філософією цим джерелом є незалежні від свідомості матеріальні речі. Саме такий погляд послідовно проводить Локк. Обговорюючи це питання, він недвозначно вказує на відмінність між ідеями, що виникають через відчуття, та їхніми об’єктами – якостями речей. “Ідеї в розумі, якості в речах”, – пише він. Ці якості є зовнішніми причинами ідей. Однак, визначившись у цьому питанні, Локк указує на іншу проблему, а саме на проблему відповідності ідей їхнім об’єктам. На думку Локка, деякі ідеї відповідають якостям речей, що спричинили їх, подібні до них, адекватно відтворюють їхню об’єктивну природу. Такі якості та відповідні їм ідеї Локк називає первин­ними. Інші ж ідеї не подібні до своїх об’єктів, а ті якості, що відтворюються нашими відчуттями, існують лише завдяки уяві. Це так звані вторинні якості.

Первинні якості належать самим речам, вони невіддільні від них та існу­ють у них саме так, як сприймаються нами. Це – реальні якості: щільність, протяжність, фігура, рух (спокій), величина. Вторинні якості власне речам не належать, а виникають лише в процесі їх чуттєвого сприймання. Це такі якості, як колір, смак, тепло, звук. Вони не існують незалежно від суб’єкта й тому вважаються уявними.

Поділ усіх якостей на об’єктивні й суб’єктивні є традиційним для філософії Нового часу. Такої точки зору дотримувалися Декарт, Гоббс, Спіноза та інші філософи й науковці Нового часу. Об’єктивними й дійсними вважалися лише механіко-геометричні властивості речей, решта відносилися до сфери суб’єктивної уяви. Така настанова відбивала типові для тогочасної науки уявлення про природу та її пізнання, оскільки вважалося, що саме математика й механіка розкривають її об’єктивну суть.

Отже, чуттєві образи мають цілком об’єктивні причини. Ними є первин­ні якості, бо вони властиві самим речам, але в разі, коли їх безпосередньо не сприймають наші органи чуття, скажімо, через їхні малі розміри, вони діють як сили. Відчуття кислого, наприклад, є сумарний ефект дії на орган смаку гострих граней кристаликів кислоти, кожна з яких не сприймається окремо від інших. Тому чуттєвий образ не відтворює ці причини адекватно. “В самих тілах, – пояснює свою думку Локк, – немає нічого подібного до цих ідей. У тілах є тільки сила, аби створювати ці відчуття в нас; і те, що в ідеї є солодким, блакитним чи теплим, у самих тілах є не що інше, як певний об’єм, форма й рух непомітних часток”.

Отже, чуттєвий досвід, ідеї, що виникають через відчуття, становлять основу, фундамент пізнання, однак чуттєві сприймання не є єдиним джерелом знань. Іншим таким джерелом виступає рефлексія, або спостереження над діяльністю нашого розуму. Досвід, за Локком, постає у двох видах: як зовнішній (відчуття) і внутрішній (рефлексія). Зовнішній досвід є джерелом ідей, що відображають властивості (якості) матеріальних речей, а внутрішній – ідей, що виражають різні способи духовної діяльності, різні стани нашої душі. Це такі ідеї, як “мислення”, “воля”, “віра”, “пізнання”, “бажання” тощо. Засобом рефлексії є самоспостереження. Локк, таким чином, розрізняє два джерела ідей: зовнішній матеріальний світ і діяльність самого суб’єкта пізнання. “Ці два джерела, повторюю я, себто зовнішні матеріальні речі як об’єкти відчуттів і внутрішня діяльність нашого власного розуму як об’єкт рефлексії, на мою думку, – пише Локк, – являють собою єдине, звідки беруть початок усі наші ідеї”.

Учення Локка про рефлексію свідчить, що його гносеологічна позиція не зводиться до вульгарного сенсуалізму, який усе розмаїття людських знань редукує до зовнішніх відчуттів. Це вчення відображало багатий досвід філософії в дослідженні внутрішнього, духовного світу людини. Рефлексія вторинна щодо відчуттів. Для того, щоб виникла здатність до самоспостереження, має існувати достатній зовнішній досвід. Локк звертає увагу на те, що душа починає розмірковувати над своєю діяльністю лише згодом і здатна робити це тільки щодо здобутих через відчуття ідей. Інакше кажучи, об’єктом рефлексії передусім є діяльність розуму щодо чуттєвого матеріалу, який виникає завдяки зовнішньому досвіду. Доводячи це положення, Локк посилається на факти розумового розвитку дитини. В перші роки свого життя, зазначає він, вона цілком захоплена зовнішнім світом, зовнішній досвід у неї переважає, і лише згодом, із розвитком цього досвіду, дитина починає звертати увагу на свої душевні стани. Внутрішній досвід у Локка немовби надбудовується над зовнішнім, а це означає, що філософ не відходить від принципу сенсуалізму.

Про це свідчить і той факт, що рефлексія в Локка має чуттєву природу, є різновидом чуттєвого сприймання. Він навіть називає її “внутрішнім почуттям”. З огляду на це вчення Локка про рефлексію принципово відрізняється від поняття про рефлексію в Декарта або Ляйбніца. Для Декарта рефлексія слугує актом чистого розуміння, в якому розкриваються найсуттєвіші (метафізичні) визначення буття. Для Локка рефлексія – це різновид емпіричного дослідження (спостереження), об’єктом якого є психологічні властивості людини.

Дж. Локк – один із засновників емпіричної психології з характерним для неї методом самоспостереження (інтроспекції). У розділі “Досліду”, присвяченому ідеям рефлексії, Локк, власне, і викладає своє психологічне вчення. У ньому привертає увагу аналіз пізнавальних здібностей людини. Найпершою такою здібністю людського розуму Локк уважає сприймання. Сприймання – перша для всіх наших розумових здібностей дія, той шлях, яким усі знання входять у наш розум. Сприймання розглядається Локком як загальна властивість усіх вищих тварин, що відрізняє їх від нижчих. У рослин, на­приклад, немає здібності сприймання. Але це – суто пасивна здібність, і розум тут ще не діє. Більш розвиненою формою сприймання є споглядання, себто здібність розуму затримувати, зберігати на певний час ідеї в полі свого зору. Інший спосіб такого зберігання – пам’ять, тобто здібність відновлювати в розумі ідеї, що зникли зі сприймання. Пригадування, як і споглядання, – це вже активні дії розуму. Важливу роль у цих діях відіграє увага.

Формою людського мислення є здібність розрізнення, її різновидами Локк уважає дотепність і здібність судження. Мислення він намагається уявити як розвиненішу й складнішу форму сприймання. Найважливішими формами активної діяльності розуму в Локка є поєднання, порівняння, абстрагування й узагальнення. Саме такою активністю мислення відрізняється від суто пасивної здібності – голого сприймання. Завдяки цим видам розумової діяльності з простих, безпосередніх ідей зовнішнього й внутрішнього досвіду виникають більш складні й опосередковані ідеї.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.