3.1. Буддизм: пробудження моральних істин

Буддизм, який зараз постулюється як світова релігія, історично представлений у вигляді різних течій та напрямків, які дуже відрізняються один від одного і скоріше нагадують різні релігії, ніж різні конфесії в межах однієї релігії. На думку дослідників, проблема полягає у самому західному терміні “буддизм”, який не має відповідного об’єкта, носія цього імені. Але самі послідовники вчення Будди на будь-якому континенті, будь-якої національної приналежності називають себе послідовниками Дхарми, прагнуть до пробудження через власні зусилля.

Дхарма, або дхамма (санскр. dharma, палі dhamma) – індійський філософський і релігійний термін, одне з найважливіших понять в індійській культурі. Дхарму можна описати як сукупність встановлених норм і правил, дотримання яких необхідно для підтримки космічного порядку. Поняттю дхарми важко знайти еквівалент. Слово “дхарма” буквально перекладається як “те, що утримує або підтримує” (від санскритського кореня дхар – “підтримувати”). Залежно від контексту, дхарма може означати “моральні підвалини”, “універсальний закон буття” тощо. Дхарма може “одягатися” у різні форми (дії тілесні і дії ментальні – ритуал та філософія). З цими формами часто і ототожнюють слово “буддизм”. Але саме “дхарма” є внутрішнім ядром, метою, що, оформлюючись, стає мотивацією дії певним чином. У давній європейській філософії аналогом дхарми є поняття логосу.

Для того, щоб зрозуміти дух буддизму, як він виражений у його священних писаннях і його медитативних практиках, ми повинні деякою мірою ознайомитися з живим потоком буддійської традиції у тому вигляді, в якому він дійшов до нас, у нерухомій неперервності з часу Будди, подібно до могутньої річки, що тече через найрізноманітніші країни та місцевості, постійно змінюючи форми та аспекти і стаючи все більш багатоводною.

Засновником буддизму вважається Сіддхартха Ґаутама (бл. 563-483 до н.е.), прозваний Буддою (Пробудженим, або Просвітленим). Тривалий час роз­мірковуючи над причинами людських нещасть, Будда прийшов до чотирьох благородних істин:

1. Будь-яке існування є стражданням – дуккха (санскр. буквально незадоволеність, непостійність, нестерпність, хворобливість, неприємність, страждання, біль). Його неодмінно зазнає все живе. Найяскравішими формами вияву страждання є народження, хвороба, старість, смерть, необхідність терпіти навколо себе те, чого не любиш, чи навпаки, відсутність того, кого любиш тощо.

2. Існують причини незадоволеності. Вони  приховані в самій людині, яка має різні бажання – від прагнення жити до жадання насолод, влади, багатства тощо. Все це призводить до вчинків, що і створюють карму.

3. Від страждань можна звільнитись, якщо відмо­витись від бажань та пристрастей.

4. Є благородний “шлях восьми сходинок” до припинення страждань – нірвани.

Нірвана (санскр. заспокоєння, згасання) – за містичним уявленням буддистів – блаженний стан спокою людської душі, що досягається шляхом повного відмовлення від усіх життєвих турбот, чуттєвих бажань. Людина, яка вирішила позбутися страждань, повинна:

· мати правильне розуміння суті благородних істин;

· мати правильні наміри – прямувати згідно з цими істинами;

· мати правильну мову – відмовитись від брехні, лайки, шкідливого базікання;

· дотримуватись моральної поведінки – не шкодити тваринам, не творити перелюбства, не здійснювати крадіжок, не пиячити і т. ін.;

· вести правильне життя – добування засобів до існування чесною працею;

· здійснювати правильну старанність – подолання шкідливих помислів, впливів тощо;

· мати правильне споглядання – постійно дбати про засоби подолання земних спонукань і бажань;

· досягти правильного зосередження – незворушності духу, коли навіть думка про наступне звільнення не повинна радувати.

“Вісімковий шлях” у буддизмі приводить людину до її найвищої і кінцевої мети – виходу з круговороту перероджень – сансари (санскр. перехід, череда перероджень), тобто до припинення страждань, досягнення стану усунення їх, перетворення на Будду. Цікавим є та особливість, що цифра “8”, перевернута набік, перетворюється в знак нескінченності, тобто шлях самовдосконалення внутрішнього “Я” для людини має постійну властивість та силу.

У розумінні буддистів, серединний, восьмиступінчастий шлях людини до нірвани проходить через численні переродження. Перероджується душа. Вона стає індивідуальною свідомістю, що містить у собі весь духовний світ людини, трансформується у процесі особистих перероджень і заспокоюється у нірвані. Складається душа з комбінації дхарм – найменших неподільних і нематеріальних частинок. Її розпад означає фізичну смерть людини. Проте у буддизмі смерть є не припиненням життя, а лише переходом до його продовження, тільки в новій іпостасі, що в ній комбінація дхарм відновлюється відповідно до сукупності всіх вчинків і думок людини в усіх її попередніх переродженнях – карми. Вона у ньому виступає особливою містичною силою, непорушним, таким, що діє автоматично, “законом помсти” за сукупність вчинків, намірів і прагнень людини, своєрідним мірилом співвідношення її добрих і злих вчинків.

На думку буддистів, всесвіт – це потік, навіть його реальність не є дещо постійне і незмінне. Усе є лише вібрацією дхарм. Наші тіла і душі також змінюються кожної миті; вони одночасно перебувають в становленні і падінні. У певному смислі ми безперервно вмираємо і відроджуємось, що створює ілюзію константної індивідуальності.

У буддійській термінології спасіння – це визволення від законів карми й сансари, а також досягнення нірвани. А що таке нірвана? Буддійські тексти говорять, що її неможливо ні описати, ні пояснити, а тільки відчути. Це не небо, куди йдуть після смерті, а стан, досяжний для всіх тут і тепер. Буддійське “звільнення” є переходом у нірвану – протилежність сансари.

Нірвана – не смерть, яка означає нове народження, отож продовжує земні муки, а особливий стан душі за межами буття і небуття, цілковите звільнення від “Я”, повне згасання емоційної активності. Буддисти порівнюють перехід у нірвану із засиханням дерева чи згасанням світильника, коли в ньому вигоріла олія. З переходом у нірвану перестає діяти невбла­ганний закон карми, індивідуальна душа розчиняється в природі, точніше – зливається із вселенською душею, до чого прагне все суще. Отже, буддійське звільнення – це не досягнення вічного щасли­вого життя, як в інших світових релігіях, а, навпаки, його припинення. Будда похмуро твердив: “Сидіти краще, ніж ходити, спати краще, ніж не спати, найкраще ж – померти”. Нірвана, є своєрідною серединою між двома крайнощами – потуранням своїм пристрастям і умертвлінням плоті.

Будда навчав, що просвітлення та спасіння – ідеальний стан нірвани – походять не від якогось Бога або зовнішньої сили, а з середини самої людини, коли вона намагається чинити добро й правильно мислити.

Карму буддизм трактує незвично. Вона засвідчує своє існування постійно, через що душа переселяється безліч разів ще за життя. Людина зла раптом виявляє благородство, боягуз – хоробрість і т. ін. – усе це й означає переродження душі. Душа, як її розуміє буддизм, це психічний стан, хвилинний настрій, нестійка комбінація дхарм. Вона, власне, і не переселяється, а перегруповується в новий комплекс дхарм, унаслідок чого життя є початком моментальних спалахів дхарм, які постійно змінюються, воно лише здається безперервним. У цьому відношенні душа віддзеркалює саму суть мінливої, ілюзорної природи. Ще однією специфічною рисою буддійської карми є її залежність від етики життя в цьому та попередніх народженнях. Саме через це Будда, перш ніж досягти нірвани, прожив 550 життів, причому в різних іпостасях (від пацюка до царя).

Карма визначає долю людини у всіх її наступних переродженнях. Якщо вона добра (у випадку, коли кількість добрих вчинків перевищує кількість злих), то індивід перетворюється на людину з вищим соціальним статусом, ніж раніше; якщо карма середня (коли кількість здійснених добрих і злих вчинків приблизно однакова), тоді він повертається до попереднього якісного стану (яким був, таким і залишається), але якщо карма погана (число здійснених індивідом злих вчинків перевищує кількість добрих), то він перероджується у людину значно нижчого соціального стану, а то й на тварину чи комаху.

У країнах, де буддизм є основною релігією, категорія “карми” виконує не лише релігійну, а й очевидну політичну функцію. Вона виражає віру його прихильників у те, що причиною їхніх страждань є не економічний базис і недосконала система суспільних відносин у країні, не соціальна несправедливість у суспільстві та не соціально-економічні умови життєдіяльності людей, а карма їхніх попередників, яка випала на їхню долю у процесі переродження. При цьому вважається, що “якість” карми визначається насамперед ступенем виконання людьми моральних вимог і послідовністю у непротивленні злу насильством в усіх попередніх переродженнях. Така віра – справжня перепона на шляху соціальної активності людей, формування і функціонування у країнах буддизму політичних і масових громадських рухів будь-якого спрямування.

У категорію “карма” закладено і глибокий психологічний зміст. Вона не тільки регулює індивідуальну поведінку і мислення людей, а й стимулює їх егоїзм, спонукає кожного з них до поліпшення карми як головної мети життя, до турбот щодо майбутнього свого переродження й наступного життя, в якому поталанить більше.

Поняття карми у буддизмі наповнене величезним моральним змістом: не можна здійснювати аморальних вчинків; треба прагнути, щоб ані своїми думками, ані словом, ані всім способом життя не зашкодити іншим людям; слід виконувати численні релігійні настанови щодо моральної поведінки, суворо дотримуватись серединного, восьмиступінчастого шляху, щоб завершити “колесо” сансари і заглибитись у нірвану. Необхідність покращеня карми стимулює турботливе ставлення буддистів до живої природи і до “братів менших”, у кожному з яких може бути їхній родич, що переродився.

Будда не дав відповіді про існування душі. Він просто відмовився обговорювати це метафізичне питання. Як і питання про існування Бога. Він діяв за принципом: там, де знання неможливе, треба утримуватись від судження, треба мовчати і не надто опікуватись “проклятими” метафізичними питаннями на зразок: чи вічним є світ, чи кінечний він, чи тотожна душа з тілом, чи стає той, хто пізнав істину, безмертним тощо. Відповідей на них Будда не давав, оскільки постійно твердив своїм учням: “якщо вже знайдено вихід із клітки, навіщо міркувати про її будову”. Однак сам він, напевно, мав метафізичну систему, яка відповідала на ці пи­тання. Про це свідчить загадкова фраза, яку Будда кинув: “Те, що я дізнався і не повідав вам, набагато більше від того, що я вам розповів”.

Загалом Будда був реалістом і чудово усвідомлював, що дійсне становище людини не відповідає її сутності, далеке від ідеального і ніякі жертвоприношення не змінять його. Будда закликав до розвіювання розумового дурману, досягнення спокою серця, до високого рівня моральності суспільства, правильного життя з його вимогами не шкодити живим істотам, не брати чужого, утримуватися від заборонених статевих контактів, не користуватися п’янкими напоями. Звідси практична орієнтація системи буддизму. Її теоретичні по­ложення пов’язуються з питаннями щодо того, хто може досягти нірвани як вищої мети виходу з кругообігу перевтілень. Щодо цього питання буддизм розпадається на ряд напрямів, головними з яких є хінаяна (“вузький шлях”) та махаяна (“великий шлях”). Представники першого напряму стверджують, що шлях до нірвани відкритий лише монахам, які відмовляються від світського життя; представники другого наголошують, що досягти нірвани може особа, яка сприймає вчення Будди, але відкладає досягнення кінцевої мети для інших.

Більше сорока років Будда зі своїми учнями мандрував по Індії, проповідуючи своє вчення, яке мало практичну задачу – позбавити людину страждань. Його висловлювання викладені в “Дхаммападі” (III ст. до н.е.), що у перекладі означає “Шлях  доброчинності”, збірнику, який входить в буддійський канон. Цей текст є священним і найбільш бороненним як джерело індійської мудрості. Афористичні пасажі “Дхаммапади” складають гармонійну ціліснiсть, визначаючи ті пристрасті й стани, які тримають людину у світі страждань, пропонуючи шлях визволення від страждань. Це визволення – не в самозабутті, самовгасанні, як вульгарно розуміють нірвану, а в просвітленні духу, який подолав низькі вподобання і залежності.

У буддизмі побутує думка, що вустами Будди говорив не сам Всевишній, а звичайна людина, і вона говорила так, як, звісно, говорять усі люди, тобто в залежності від конкретної ситуації спілкування, розумових здібностей або мотивації співрозмовників. Саме тому тут не було підстав якийсь один текст вважати більш сакральним, аніж інший. Не випадково в буддизмі, поряд з поняттям “віруючий буддист” цілком природнім є й інше поняття – “невіруючий буддист”, і це усе не виглядає тут таким нонсенсом, як, наприклад “невіруючий християнин” або “невіруючий мусульманин”.

Філософсько-психологічна система буддизму будується на основних принципах і засадах давньої індокитайської світоглядної традиції. Вона, як відомо, орієнтує людину на розуміння тлінності усього існуючого, володарювання у світі “стихії зникнення і виникнення”. Світоглядним началом тут виступає “Порожнеча”, знана й переживана як значуща відсутність, як “велике Ніщо”, яке усьому надає сенс, бо воно єдине у світі є невмирущим і вічним. Як таке, воно є деякою органічною цілісністю, що відображає й водночас вбирає в себе усі наявні та можливі смисли. Тому воно здійснюється і як сансара (безперервний і нескінченний потік перетворень), і як нірвана (абсолютне осереддя поглинання і занурення смислів в одвічне заспокоєння).

Саме на цих загальнофілософських засадах вибудовується розуміння сенсу життя людини в буддійській психології. Життя приносить людині невдоволеність, неспокій й страждання. Джерелом цих страждань є її егоцентризм (“моє – не моє”, “вигідно – невигідно” тощо), на задоволення якого витрачається вся життєва енергія. Людина прагне до нових відроджень заради безкінечного руху за багатством, славою, насолодою, які призводять до хвороб, старості й смерті. Цей безконечний процес переродження, в якому розум людини перебуває в затьмареному стані або в стані автоматичного руху за ланцюгом соціальних обставин, визначається законом залежного існування або “колесом життя”, тобто сансаристичним буттям. Тому основним завданням буддизму є навернення свідомості людини до подолання егоцентризму, який розмежовує буття на корисне й безкорисне, життя й смерть. Людина повинна усвідомити свою єдність із Богом, а її свідомість має злитися з Космосом, стати його невід’ємною частиною. Цей шлях веде до вічного буття в нірвані й називається “колесом закону”.

Фізичний світ мало цікавий буддизму. Його увага зосереджена на внутрішньому світі людини, на свідомості, яка розглядається як безперервний потік уявлень, думок, відчуттів і образів. Свідоме життя будь-якої особистості, що сприймає й переживає світ, розглядається буддизмом як єдиний процес, комплекс психічних елементів, поза межами якого нічого не існує. Те, що прийнято вважати особистістю в буддизмі, складається з “чистої свідомості” (чітта); психічних явищ абстрагованих від свідомості (чайтта); “чуттєвого”, абстрагованого від свідомості (рупа) та сил, що синтезують ці складові в нові конкретні конфігурації (четана).

· Чітта (санскр. – свідомість, мислення, думка, спостереження, від чіт – сприймати, помічати), поняття давньоіндійської теорії пізнання і психології, що означає сукупність модифікацій розуму, які визначають різні стани духовного життя.  

· Чайтта (санскр. – ментальне) – миттєві ментальні чинники дхамми (дхарми), залежні від свідомості (чітта). Виникають і зникають разом з чіттою, завжди діють спільно з нею, розділяючи один об’єкт і допомагаючи один одному в його пізнанні, підсилюючи дію один одного.

· Рупа (санскр. – прообраз) – в індійській філософії – фізично відчутна форма, найбільш близьке до поняття матерії в європейській філософії.

· Четана  (санскр. – вольовий імпульс) – один з елементів свідомості, виступає як кармічний імпульс, що обумовлює спрямованість свідомості,  трактується як мотиваційний посил.

У відповідності з феноменологією буддизму існує п’ять скандх (складових, необхідних для утворення особистості), які здаються людині складовими його “Я”:

· рупа – матеріальне, те що має чуттєвість (наприклад, те що виникає в момент діяльності п’яти органів чуття);

· ведана – чисті відчуття (приємне, неприємне, нейтральне);

· саньня – сприймання, уявлення (сприйняття форм, звуків, запахів, смаків, тілесних відчуттів);

· санкхара – здатності, духовні нахили, вольові імпульси;

· віньяна  – свідомість, розум.

Все, що пов’язане з п’ятьма скандхами, є дуккха. Під скандхами розуміється певне підпорядкування стереотипам, які обумовлені вихованням і навчанням. Справа в тому, що умовиводи, які формуються в умовах сансари, характеризуються в буддизмі як незнання, невідання й невігластво.

Саме тому розуму властива схильність до моральних й аморальних дій (санкхара), у результаті яких формується егоїстична або егоцентрична свідомість (віньяна). Ця свідомість реагує лише на обумовлені найменування і форми (рупа), оцінюючи навколишній світ через лінзу егоцентризму: “моє”, “не моє”, “корисно”, “не корисно” і т. ін. На цій основі виникають відповідні почуття (ведана) і сприйняття (саньня). Ці, обумовлені психологією незнання компоненти (санкхара, віньяна, нама-рупа, ведана, саньня), іменуються в буддизмі скандхами. Вони конструюють “Я” невігласа. Збуджена бажаннями людина попадає в “потік”, як паук у виткане ним павутиння.

Подолання дуккхи можливе лише за тих умов, коли розум звільниться від оков бажань. Відрив розуму від скандх виступає головним кроком до просвітління. Конструкція зі скандх, яку розум людини приймає за своє “Я”, є непостійною, вона є об’єктом незадоволеності (дуккха) і не має душі. Розум стає незалежним від бажань, лише звільнившись від скандх. На цій основі він отримує повну свободу, яка проявляється в тому, що свідомість вже не чіпляється за ілюзію потойбічного життя й зосереджується саме на тих проблемах, вирішення яких життєво необхідні.

Практика вищої моральності у буддизмі має багато різних форм практичної реалізації. В основі їх усіх лежить принцип утримання від десяти проявів античеснот (аморальності). Три з них стосуються дій тіла, чотири – дій мови і три – дій розуму.

Три фізичні античесноти такі: позбавлення життя живої істоти – від убивства комахи до вбивства людини; крадіжка – заволодіння майном іншої людини без її згоди, незалежно від цінності цього майна та від того, була ця дія виконана самостійно чи з чиєюсь допомогою; сексуальна розбещеність. Чотири античесноти мови – це брехня (обман інших людей словами або діями); лихослів’я (внесення чвар, розбрату, щоб спонукати тих людей, які мали добрі стосунки, до сварки, або тих, які вже посперечалися, до ще більшої ворожнечі); грубість (ображання інших); марнослів’я (ведення під впливом бажань та інстинктів розмов про безглузде, нісенітниці). Три античесноти розуму – це заздрість (думки “якби це було моїм”, бажання чого-небудь, що належить іншим); зловмисність (намір завдати шкоди як великої, так і незначної іншому); помилкові погляди (уявляти як неіснуюче щось існуюче).

Буддизм, практично, пропонує свою систему цінностей, альтернативну західній ідеології сучасного споживацького суспільства, яке побудоване на “принципах володарювання”. Економічний ідеал буддизму зводиться на мінімальних енерговитратах. Економічний розвиток повинен не стільки примножувати матеріальні блага, скільки сприяти удосконаленню людини. Інакше кажучи, буддизм ставить питання про необхідність самозміни людини. Йдеться про повернення людині “людяності”. Він не вимагає звільнення від бідності й злиднів, а велить позбавитися від нашого багатства і надлишкового добробуту, звільнитися не від того, чого нам бракує, а від того, що ми споживаємо надмірно і що призводить до “споживання” самих себе. Він не звільняє від безправ’я, а визволяє від укоріненої звички будь-що задовольнити свої бажання.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.