2.1. Геракліт: вчення про Психею і Логос

У VI-V ст. до н. е. набули поширення ідеї давньогрецького філософа Геракліта Ефеського (бл. 544-483 до н. є.) про нерозривний зв’язок індивідуальної душі з космосом, про плинність, змінність психічних станів, різні перехідні рівні душевного життя, підпорядкованість усіх психічних явищ непорушним законам матеріального світу. Космос він уявляв як “вічноживий вогонь”, а душу (“психею”) – як його іскру.

Для філософів раннього грецького періоду характерним було осмислення Космосу як єдиного живого організму,  впорядкованого,  гармонійного,  через який все набуває єдності  “Все є одне”. Для пануючого в світі Єдиного Геракліт знаходить відповідне, особливе ім’я, яке становить одну з найбільших загадок його вчення. Ім’я це – Логос.

Охоплений віщунським пафосом, Геракліт від імені Логосу закликає пізнати істину про світову єдність, яка відкрилася йому. “Не до мене, але до Логосу прислухаючись, мудро визнати, що все єдине”. Проте, на жаль, люди у більшості своїй глухі до проголошуваних філософом істин і не здатні долучитися Логосу. Філософ зазначає: “Цього логосу, що існує вічно, не розуміють люди ані перш ніж почують, ані спершу почувши; бо хоча все відбувається згідно з цим логосом, вони схожі на несвідомих того, навіть стикаючись із такими словами й ділами, про які я веду мову, розкладаючи кожне згідно з природою і показуючи, як справа мається. А щодо інших людей, то вони самі не усвідомлюють того, що чинять наяву, так само, як бачене уві сні забувають”.

То що ж мав на увазі Геракліт, коли пануючу у світі єдність назвав Логосом? Діапазон запропонованих дослідниками інтерпретацій цього поняття воістину безмежний. І це зумовлене якнайширшим діапазоном значень, що їх мало це грецьке слово. Сучасні дослідники, детально дослідивши значення, в яких вживали слово “логос” за часів Геракліта, виокремлюють такі значення:

· слово, щось вимовлене, висловлене;

· ідея або сенс, зміст;

· точка зору, гадка;  

· суть, реальний сенс;

· міра, співвідношення, пропорція;

· загальний принцип або правило;

· розумова здатність;

· сутність чогось.

Проте логос – це не тільки “слово”, прислухатися до якого закликає Геракліт. Це передусім те, “згідно з чим усе відбувається”, те, з чим всі безперервно пов’язані, – світовий закон, “спільне”, якому й належить слідувати. То що ж змушує Геракліта назвати цей закон Логосом? Безперечно, переконаність в його розумності (“логічності”). Так, пізнання істини для Геракліта є прилучення до Логосу. “Всім людям властиве пізнавати себе та бути розсудливими”, “розсудливість спільна для всіх”, “розсудливість – найвеличніша чеснота і мудрість – істину сказати, й діяти, до природи дослухаючись”. Проте в більшості своїй люди не виявляють цих здатностей, живуть, немовби мають “власний розсуд”, це ті, хто, за словами Геракліта, має “варварські душі”. Ніхто з них не розуміє, “що мудре – від усього відокремлене”. Лише через звільнення від індивідуальних ілюзій, через слідування “всезагальному” ми в змозі привести свій “спільний для всіх розум” у відповідність до “єдиного мудрого” – логосу, “причетністю до якого ми стаємо розумними”, – як пише давньогрецький філософ Секст Емпірик (бл. 160-210).

Не дивно, що у запропонованому Секстом Емпіриком викладі вчення Геракліта логос весь час супроводжений епітетом “божественний”. Це свідчить про властиву йому найвищу міру довершеності, з одного боку, а з іншого – про його причетність до Бога, в якому й здійснена найвища Єдність. Якщо на поверхні світу перед нами розгортається потік ворогуючих протилежностей, то у Бозі для Геракліта “все єдине”, протилежності знімаються у цій найвищій єдності. “Для Бога – все гарне, й добре, й справедливе, люди ж одне визнали несправедливим, інше – справедливим”.

У Геракліта ми зустрічаємося з численними згадками про богів, він демонструє часом цілком традиційні уявлення про них. І водночас спостерігаємо у нього й певну деперсоналізацію його “єдиного мудрого”, “що бажає й не бажає зватися Зевсовим йменням”, формування філософського образу Бога, який втілює в собі граничну єдність світу.

Геракліт стоїть і біля витоків того філософування про бога, яке дістане в Арістотеля назву “теологія”, де бог виявляється втіленням “всеєдності”, що робить їх фундаторами однієї з найбагатших філософських традицій. У самому слові “теологія” збігаються дві найважливіші іпостасі, в яких у Геракліта виявляється всеєдність, – Бог і Логос. Якщо спробувати виразити його ідею у гранично стислій формі, то найкращим чином це дозволить зробити “гераклітівське” прочитання наявного в Єванглії від Йоана “і Бог був Логос”.

Мислитель розглядав душу включеною в загальні закономірності природного буття, гадав, що вона розвивається за тими самими законами (логосами), що і космос, який є єдиний для всього сущого, не створений ні богами, ні людьми, а завжди був, є і буде “вічноживим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає”.

Геракліт говорить, що “вогонь усе охопить і всіх розсудить”, вогонь – не тільки як першостихія, але й як жива розумна сила. Той вогонь, що для почуттів є саме вогонь, для розуму є логос – принцип порядку й міри в Космосі і Мікрокосмосі.

Що цей вогонь у Геракліта є лише образом, показують висловлювання Геракліта, в яких зустрічаємо силу інших образів постійної зміни; їм усім спільне лише одне – зміна та перехід між протилежностями: дійсність ніби потік: “хто входить у ті ж хвилі, до того весь час течуть нові води”, бо “все тече”; так само дійсність є ніби гармонія, що повстає з різних тонів, які “розходячись, з’єднуються”. Протилежності ніби підтримують або зумовлюють одна одну: “хвороба робить приємним здоров’я, нещастя – добро, голод – ситість, праця – спокій”, переходять, перетворюються одна в одну: “завжди одно й те саме живе в нас: живе й мертве, бадьоре та спляче, молоде й старе: це перетворюється в те, й те – знову ж в це”, або “холодне теплішає, тепле – простигає, вогке – сохне, сухе – стає вогким”, цей процес є ніби “обмін” усього на вогонь та навпаки – “обмін” вогню на все інше, як золото обмінюється на крам.

Протилежності та зміни – не лише на поверхні буття, в зовнішньому світі, а і в самому єстві речей та в найвищому бутті – “Бог є день і ніч, зима і літо, війна і мир, голод та пересиченість, він змінюється, як вогонь...” Але важливо, що Геракліт у згоді зі своїм переконанням, що “захована гармонія сильніша, аніж наявна”, вірить, що над усім панує якийсь загальний закон, для якого він знаходить так само, як і для єства світу, численні образи та назви, головне “розум” та “логос”. Для логосу Геракліт знаходить і інші назви: Справедливість, Необхідність, Природа, Доля, нарешті Розум.

Психея Геракліта – частина світового вогню, що горить у душах людей. Філософ уявляв людську душу як нероздільне поєднання вогню і води, вважаючи при цьому, що вогненна частина робить її благородною, а волога – породжує ниці почуття і потяги. Душу, в якій переважав вогонь, мислитель називав “сухою”, вважаючи її кращою і мудрішою за “вологу”. Не виключено, що актуальні нині вислови “підмочена репутація” та “вийти сухим із води” поширили стародавні греки.

Геракліт називає душу випаровуванням, що має здатність відчуття. Цим вводиться новий психологічний принцип. На тій основі, що розумні душі постійно випаровую­ться, філософ порівнював їх з ріками: “На того, хто входить в ту ж саму річку, щоразу течуть нові води. Також і душі випаровуються із вологи”. Вони зникають, стаючи водою, вода зникає, стаючи землею. Зворотній шлях показує, що душа народжується з води. Щоб розірвати коло перероджень і звільнитися від страждань, потрібно зробити свою душу “сухою”, тобто наблизити її до “вогню”.

Впродовж життя душа людини вдосконалюється, стає сухою, вогняною і набуває разом з цим мудрості.   Геракліт першим зауважив відмінності між душею дорослої людини і дитини, оскільки, на його погляд, з часом душа стає “сухішою і гарячішою”. “Вологість” душі зумовлює її пізнавальні здібності. “Сухе сяйво – душа мудріша і найкраща”, – стверджував він. Дитина, у якої “вологіша” душа, мислить гірше, ніж доросла людина.

Задля досягнення “сухості” потрібно дотримуватися дієти, статевої аскези, взагалі відмовитися від тілесних радощів. “Для людей не було б краще, якби були задоволені всі їх бажання”, “якби щастя полягало в тілесних почуваннях, то треба було б назвати щасливими волів, коли вони дістають для їжі горох”.

З жаданням власного серця, на думку Геракліта, боротися дуже важко, але потрібно, бо те, чого воно жадає здобувається коштом душі. Філософ цінує силу, здобуту опануванням себе самого, і зневажає пристрасті, що відвертають людину від її головних прагнень. Спостерігаючи сучасників, Геракліт помітив, що деякі душі надто тяжіють до вологи. З цього спостереження він зробив логічний висновок: харчуватися вологою – для душі насолода. Він писав, що у міру алкогольного сп’яніння душа питущого помітно набирає води і важчає, стрімко втрачаючи благородство і мудрість, властиву “сухим” побратимам. “Повністю перетворитися на воду – смерть для душі”, – резюмував філософ.

Мислитель порівнює душу з павуком, павутиння з тілом. Як павук, перебуваючи посередині павутиння, відчуває розрив мухою будь-якої нитки і швидко біжить до пошкодженого місця, так і душа людини при пошкод­женні якоїсь частини тіла, поспішає до неї; душа не переносить руйнування тіла, з яким вона міцно і сумирно пов’язана. Як видно з цього порівняння, образ “психеї-павука”  виконує сторожову функцію – охорони, збереження організму-павутини. Більше того, наведений образ містить у собі ще один дуже важливий вимір значення: павук здатний самостійно відновити виткану ним же самим павутину в разі ушкодження, не звертаючись до зовнішньої допомоги – лікування, зцілення. А пошкодження павутини – це природний вплив довкілля. Він може бути зовнішнім – щось потрапило у тенета таке потужне, що павутина рветься або навпаки, витримує напруження, створене стороннім предметом; і внутрішнім – вичерпуються сили, можливості павука відновлювати павутину-організм, а створені раніше нитки зношуються, всихають. Отже, опосередковано Геракліт має на увазі те, що найголовнішою функцією психічної сфери є самозбереження психофізичної цілісності людини, яке можливе за умови повноцінної психеї. Мислитель визначив також і засоби, які “зцілюють психей від жахливого і оберігають їх від життєвих нещасть”.

Будучи вогненною, людська душа володіє самозростаючим логосом. Наділений логосом вогонь, за Гераклітом, розумний і божественний. Та незважаючи на те, що логос панує всюди, порядкує, владарює над усім, люди досить часто втрачають зв’язок із логосом. Відхилення від логосу трапляється тоді, коли люди обмежують себе поверхневими буденними знаннями і стають прихильними до чуттєво-тілесних втіх.

Геракліт дуже негативно оцінював неспроможність зрозуміти внутрішню суть світу та гонитву за насолодою, що є взаємозв’язаними та майже тотожними. Але кожна людина має можливість відновлювати та підсилювати безпосередній зв’язок із логосом. Геракліт радив: по-перше, “свавілля треба гасити частіше, аніж пожежу”, по-друге, “необхідно дотримуватись всезагального”, що є предметом не чуттєвого пізнання, а філософського міркування. “Мислення – це велика вартість, й мудрість – в тому, щоб говорити істинне й щоб, прислухаючись до природи, діяти згідно з нею”. Пізнання прихованої, таємної гармонії, що є кращою, аніж явна, – це є спосіб уникнення зарозумілості. Таке пізнання дозволяє подолати різноманіття поглядів, орієнтуватись на осягнення єдиної істини, що забезпечує взаєморозуміння та об’єднання людей.

Все існуюче, учив він,  постійно змінюється, переходить з одного стану в інше. “Усе тече, усе змінюється” – говорив він. –  “Усе є обмін протилежностями”; “В одну ріку не можна увійти двічі” (оскільки в другий раз і ріка стала іншою, і я не залишився таким, яким був при першому заході в ріку). Але в цьому  Геракліт вбачав і момент стійкості. Зміни у світі і у всіх його складових частинах, відповідно до вчення видатного діалектика,  відбуваються відповідно до Логосу – вищого і загального закону. Мета філософії при цьому полягає в тім, щоб знайти в досліджуваному предметі Логос і вказати на нього, говорити від його імені. Філософ любив часто повторювати: “Не до мене, але до Логоса прислуховуйтесь”;  “Мудро  буде визнати, що все у світі єдино; все є обміном протилежностей”.

Гераклiт сприймався сучасниками як фiлософ, що “плаче”, гостро вiдчуваючи свою самітність. Його похмура i загадкова постать була пов’язана з глибоким усвiдомленням суєтностi людського життя. Незважаючи на те, що загальний закон божественного Розуму дiє вiчно i все здiйснюється за його волею, основна частина людства нiколи не чула про Логос або, чуючи вiчне Слово, не розуміла його. 

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.