2.3. Емпедокл: сила Любові й Ворожнечі

Імідж філософа і вченого, пророка і містика, який знаходимо в особі Піфагора, ще повніше реалізувався в Емпедоклі з Акраганту (бл. 490-430 до н. е.). Вважали, що він творив чудеса за допомогою своїх чарів і наукових знань. Він нібито мав владу над вітрами, оживив жінку, яка була наче мертва цілих тридцять днів, а врешті, оповідають, загинув, стрибнувши в кратер Етни, аби довести, що він божиста істота.

Будучи людиною саме свого часу, поділяю­чи традиційні для греків світоглядні настанови Емпедокл перший з античних мислителів про­демонстрував здатність на метафізичний бунт. Адже боротьба з роком як прояв героїчного фа­талізму можлива за умов впевненості у пану­ванні універсальної долі. Самогубство Емпедокла у цьому аспекті виступає неминучою необхід­ністю, наслідком якої слугує його обожнення.

Емпедокл перший зважився на компроміс, визнавши прадавність чотирьох первісних стихій (“коренів усіх речей”): землю, повітря, вогонь і воду. Кожна з цих стихій вічна, але вони можуть бути змішані в різних пропорціях і таким чином породжувати можливі складні субстанції, які ми знаходимо в світі. Їх єднання створює щось нове, не схоже на жоден з елементів, нову якість. Самі по собі “корені” незмінні і вічні, але внаслідок своєї відмінності один від одного отримують можливість взаємно обмінюватися місцями, що і становить рух. З’єднання і роз’єднання цих елементів і дає картину народження і руйнування усіх речей і процесів навколишнього світу.

Сам процес з’єднання і роз’єднання у Емпедокла мислиться як спричинений дією двох космічних сил – “Любові” (philothes) і “Ворожнечі” (neikos). Коли переважає Любов, усе виявляється “з’єднаним”, але таке переважання не вічне, з периферії Космосу починає свій наступ Хаос, що несе Ворожнечу і призводить до повного роз’єднання усіх “коренів”. Потім знову перемагає Любов. Отож, устрій світу залежить від того, котра із сил в даний час має перевагу. Й історія світу з цієї точки зору має циклічний характер: коли Любов цілком перемішає всі стихії, Ворожнеча поступово знов розділяє їх; коли Ворожнеча їх розділить, Любов поступово знов їх об’єднує і веде до гармонійного стану. Таким чином кожна складна субстанція минуща, тільки стихії, та ще Любов і Ворожнеча, вічні.

Любов та Ненависть виступають тут як сили тяжіння та відштовхування. Коли панує або переважає Любов, усі елементи змішуються в велику кулю (грец. sphairos – куля), в якій усе неподільне, нерозрізнене. Але помалу починає посилюватись Ненависть: вона розділяє та розриває елементи. “Сферос” розсипається – так постає наш світ.

Фантастично-поетична картина, яку малює Емпедокл, подає нам зміст його уявлення про будову та життя світу. Розподілені елементи знаходять собі властиве місце в цьому світі: посередині земля, коло неї вода, навколо повітря, на зовнішній периферії світу – вогонь. Постає жива матерія, спочатку рослини, які, на думку Емпедокла, мають психічне життя, та в яких він перший помітив існування статевих ознак.

Особливу винахідливість виявив Емпедокл у поясненні біологічних і психічних явищ. Виникнення органічного життя він уявляв собі як справу випадку. Первісно “незліченні племена смертних створінь були розкидані по всій землі й мали всілякі можливі подоби, так що просто диво”. Були “голови без шиї й тулуба”, “очі без обличчя”, “людські постаті з бичачими мордами”. Були гермафродити, що поєднували в собі природу чоловіка і жінки, але не мали здатності плодитися. І врешті-решт вижили тільки деякі форми. Таке, хоч і доволі фантастичне пояснення, а також твердження, що менш досконалі істоти виникли перед досконалішими (рослини перед тваринами), було мовби передвістям теорії добору й еволюції. А пишучи, що “волосся, листя, грубе пір’я птахів і луска, що росте на могутніх членах – те саме”, він наївним чином висловив ті думки, на яких багато віків пізніше збудовано порівняльну морфологію.

У поясненні природи зорового сприймання Емпедокл також бачив діяння сили Любові, яка і є причиною того, що подібне тягнеться до подібного й пізнає подібне. “Землею бачимо землю, водою воду, повітрям бачимо ясне повітря, а вогнем нищівний вогонь. Любов’ю бачимо любов, а ненавистю сумну ненависть”. Звідси він виводив, що всі стихії мусять знаходитися в оці, щоб око могло бачити природу.

Другим основним положенням теорії сприймання було для Емпедокла те, що сприймання можливе тільки при безпосередньому зіткненні органу чуття з річчю, яку сприймаємо. Положення це змусило його прийняти гіпотезу, яка згодом здобула у Греції загальне визнання: факт, що людина бачить речі звіддаля, він тлумачив тим, що з речей виділяються “випливи”, з очей також, і одні випливи зустрічаються з іншими. Випливи просочуються з ока і до ока через пори; отож можна бачити тільки ті речі, які під оглядом форми і величини відповідають порам ока: то було ще наївне схоплення слушної думки, що сприйняття залежні від будови органу.

Доповненням цієї теорії сприймання була теорія почуттів, також розглянута фізіологічно і побудована на засаді подібності: “Приємність виникає з того, що подібне у стихіях та їх мішанині, а прикрість із того, що протилежне”. Нарешті Емпедокл вибудував учення про темперамент, начеб   диференціальну   психологію   на чисто фізіологічному підґрунті, в якій застосував свою теорію стихій. І тут деталі були наївно примітивні. Згідно з цією теорією, в наймудріших стихії змішані у рівних кількостях і розміщені ані надто рідко, ані надто густо; ті, в котрих стихії розміщені надто рідко – тупі і швидко втомлюються; ті, в котрих густо – імпульсивні, багато справ починають, а мало закінчують; ті що мають добрий уклад стихій у руках – добрі ремісники; ті, що в язику – добрі промовці.

Важливе значення Емпедокл приділяв проблемі пізнання. На його думку, розумове пізнання відбувається в серці, де знаходиться найбільше скупчення першоелементів і, де концентруються усі чуттєві зображення. “У хвилях бігучої крові живиться серце; у ньому ж знаходиться те, що ми так часто називаємо мисленням: думка людська є кров, яка серце омиває”.  Люди пізнають суть речей, схоплюючи гармонійну сполуку елементів в одну цілість, що її створює Любов.

Загалом світогляд акрагантсько­го мислителя можна визначити як напівмістичний та напівраціо­налістичний. Адже у давньогрецькій циклічній космогонії в єдиному ритмі, що ви­значає розвиток, об’єднуються всесвіт і світ людської душі.  

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.