2.4. Анаксагор: Світовий Розум як джерело руху

Анаксагор з Клазомен (500-428 до н.е.), переселившись до Афін біля 462 р. до н. е., став по суті фундатором афінської філософської школи. У своєму творі “Про природу” він, як і Емпедокл, відстоює позицію принципової множинності фундаменту Космосу, але фундамент цей складається не з чотирьох першоелементів, а з нескінченного розмаїття часточок усяких речовин, що є своєрідним “сім’ям речей” (spermata). Подібно до “коренів” Емпедокла, “сім’я” Анаксагора само по собі незмінне і непорушне, але, постійно змішуючись відповідно до законів буття, воно роз’єднується і з’єднується, утворюючи розмаїття навколишнього світу. Ці незмінні субстанції – окремі ґатунки матерії, відомі нам з повсякденного життя: вода (але солодка й морська, як різні субстанції), м’ясо, кості, каміння і т. д. Вони розпадаються на дрібні частинки (“гомеомерії”), зі змішування яких повстає все на світі.

У центрі уваги Анаксагора як філософа – проблема якісного перетво­рення тіл. “Яким чином, – запитує він, – з неволосини могла виникнути волосина і як з нем’яса – м’ясо?”. При вирішенні цієї проблеми Анаксагор виходить з прийнятого ним як закону положення про те, що ніщо не виникає з небуття.

Суть вчення Анаксагора полягає в його розумінні першопричини, якою є не стихії, а всі без винятку стани речовини. Земля не більше першо­причина, ніж золото, вода – ніж кров або молоко. Начала є “невизначеною множинністю”, вони – найдрібніші, невидимі надчуттєві частини вогню, води, золота, крові, дерева тощо, які є сім’ям усіх речей або “гомеомеріями”. Вони – якісні, кожний вид гомеомерій зберігає всі якості відповідного виду тіл: сім’я крові – якості крові, сім’я заліза – якості заліза та ін. Якості вічні й незмінні. Гомеомерії не­скінченно подільні, бо скільки не подрібнювати буття – в небуття його перетворити неможливо. Тому “в ма­лому немає найменшого, але завжди є менше”. Основна теза Анаксагора – “все у всьому”. Це означає, що в будь-якому місці космосу знаходяться гомеомерії всіх видів, усі види якостей.

Гомеомерії пасивні, і першопочатковий хаос не міг своїми силами розвинутись у Космосі. Для цього потрібен був особливо активний по­чаток, який Анаксагор знаходить у світовій силі – нусі (nous – розум, дух), тобто в розумі – творцю космосу з хаосу. Світовий розум (нус) має дві функції: він керує світом і він пізнає світ. Нус єдиний, він діє завдяки мисленню, він нескінченний і незмішаний ні з якою річчю. Нус – найбільш тонка і найбільш чиста з усіх речей. Пізна­ючи світ, нус володіє найдосконалішими знаннями про все і має величезну силу. Він визначає минуле, сучасне і майбутнє.

В античній філософії “нус” завжди виступав або об’єктивним впорядковуючим та керуючим космогонічним началом, або атрибутом Бога, космосу, першоматерії, абсолюту. За Анаксагором нус є джерелом всілякого руху. Він єдиний, у тваринах він той самий, що й у людях. Видиму перевагу людина отримує тільки завдяки наявності рук.

Висуваючи два принципи пояснення душі – рух і відчуття, філософ зауважує, що певне відчуття поєднується зі стражданням, а страждання поєднується з рухом. Страждання виступає зв’язкою між двома важливими категоріями стародавньої психології як принцип оживлення, життя, активної життєдіяльності. Це приводить Анаксагора до порушення питання про зв’язок розуму і рухів руки.

Ідея руху в античній психології виражає один з центральних пунктів античного світогляду. Все, що руха­ється, оживлене і сповнене душ. Якщо рух є виразом душі, то душа є джерелом руху. Не тільки люди, а й рослини можуть здійснювати рух за своїм бажанням. Вони також відчу­вають, перебувають у скорботі, радіють. Особливості руху їхнього листя можуть навіть вказувати на те, які переживання властиві їм у певний час. Ознакою емоцій є рухливість листя.

Ідея руху як основного принципу душі випливає з характеру суспільного життя античного сус­пільства. Рух виступає як феномен здоров’я і краси, як основний вияв життя і життєздатності.

Тлумачення Анаксагором про­цесу сприймання були прямою про­тилежністю поясненням Емпедокла. Люди сприймають не те, що до них подібне, а те, що протилежне. Теорія сприймання Анаксагора ґрунтувалася на узагальненні певних спостережень: бо “що так само холодне і так само тепле, як ми, те ні не гріє, ні не студить нас при дотику”. Він спостерігав залежність сприйнять від природи органів чуття, яку, зрештою, розумів наївно (тварини, що мають великі і чисті очі, бачать великі і далекі предмети, а ті, які мають маленькі очі, бачать предмети маленькі і близькі). Знав про почуттєве забарвлення сприйнять; гадав, що всяке сприйняття як діяння протилежного на протилежне – поєднане з болем, що його людина, втім, відчуває лише при більшій інтенсивності відчуттів: “блискучі барви і надмірний гамір викликають біль, так що ми не можемо їх витримати протягом довгого часу”.

Концепцію “нусу” мислитель усебічно не розвинув; він схарактеризував його лише остільки, оскільки це було потрібно для пояснення руху і ладу в природі. У всякому разі, його поняття “розуму” значно відрізняється від новочасного поняття.

 До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.