2.5. Демокріт: атомарність буття

Демокріт на грецькій монеті 10 драхм 1986 року

Демокріт з Абдер (460-370  до н.е.) – найбільш відомий представник античного атомізму, учень Левкіппа, друг Гіппократа.  З численних його робіт найважливішою є “Велика світобудова”, в якій мислитель викладає свою точку зору про будову світу.

За Демокрітом, є лише атоми та порожнеча, завдяки якій є можливість існування речей окремо одна від одної; порожнеча створює можливість руху атомів. Демокріт стверджує, що атоми (athomos, грецьк. неподільний) тотожні за своїми характеристиками буттю, але ніби розщепленому й “розпиленому” в нескінченно порожньому просторі. Його вчення уперше було глибоко продуманою механічною концепцією природи.

Атоми мають такі характеристики:

· найдрібніші неподільні тіла;

· нарізно не можуть бути сприйняті органами чуття;

· вони не виникли, але існують вічно;

· не володіють ніякими якостями, відрізняючись лише формою, величиною та розташуванням у просторі;

· атомів нескінченна безліч;

· вони можуть змінювати своє місцезнаходження, тобто бути в русі.

Порожнеча існує як між атомами, так і між речами. Чим більша порожнеча у якому-небудь тілі, тим воно легше. Рух атомів і тіл (а всі тіла складаються з атомів) становить собою свого роду механічний процес, в основі якого перебувають такі найпростіші рухи, як “тиск” і “поштовх”. Основний напрям руху – падіння атомів. Падаючі атоми ударяють інші, і ті по різних траєкторіях розлітаються в різні боки, у свою чергу, стикаючись з іншими атомами тощо.

Демокріт вважав, що в світі існує нескінченна безліч атомів різної конфігурації: кулясті, гачкуваті, пірамідальні, якореподібні і т. ін. А от душа людини, на його думку, складається з тонких, гладеньких і круглих “вогненних” атомів.

Кулясті атоми – найрухливіші, тому їх він вважає найбільш відповідними природі душі, адже тільця такої форми краще проникають через будь-які тіла і, руха­ючись самі, рухають все інше. Душа – це те, що спонукає до руху живі істоти. Неподільні кульки, за Демокрітом, ніколи не залишаються нерухомими. Рухаючись самі, вони тягнуть за собою і приводять у рух все тіло.

На противагу уявленням, ніби душа перебуває в тілі, як у в’язниці, Демокріт зближує природу душі і тіла, переплітаючи атоми їх між собою. Це приводить мислителя до уявлення, що у світі все оживлене, неорганічні тіла можуть відчувати, рослини – мислити. Людину Демокріт визначає як тварину, яка від природи здатна до всілякого навчання і має за помічника в усьому руки, розум і розумову гнучкість. Людська душа – це сукупність атомів; необхідна умова життя – дихання. Залишивши тіло, атоми душі розсіваються в повітрі і ніякого “загробного” існування душі немає і бути не може.

Демокріт, як категоричний матеріаліст, розробляв свої теорії вельми детально, і декотрі з його розробок досить цікаві. Кожний атом, казав він, непроникний і неподільний, бо він не має в собі порожнечі. Душа складається з атомів, які відрізняються тільки тим, що вони особливо дрібні й рухливі; то, зрештою, ті самі атоми, з яких складається вогонь. Через дихання людина відновлює атоми душі. Сон і летаргія – це часткове, а смерть – повне щезання, розсіювання атомів душі.

Сприймання – це проникання атомів із зовнішнього світу до органів чуття: звук – то згущене повітря, що вривається до вуха; зорові образи – то часточки предметів, їхні подоби, що відриваються від предметів і просочуються до нутра ока.  Демокрітова концепція чуттєвих “образів” – ейдосів – виявляє себе як спроба знайти причину розбіжностей між поняттям про атомарну будову Космосу і чуттєвими даними. Ейдоси виникають як проміжне утворення між об’єднанням атомів (конкретною річчю) і відповідним органом чуття людини. Кожна річ виділяє у середовище щось подібне до предмету, що проникає в око, тактильні органи, вухо тощо. Власне образ предмета виникає у просторі між предметом і органом чуття, потрапляючи до суб’єкта як відбиток. “Лише в уяві існує колір, солодке, гірке. Насправді ж існують лише атоми і порожнеча”. В концепції сприймання через “подоби”, які линуть від сприйманого предмета до сприймаючого органа, він удосконалив теорію сприймання через “випливи”, яку започаткував Емпедокл.

Демокріт вважає, що наш світ (нескінченний і вічний) є одним з незліченних інших світів. Земля, на його думку, подібна круглій площині, що ширяє в космічному просторі. До того ж, у всесвіту нема ніякої мети; є тільки атоми, керовані законами механіки.

Прибічник атомістичного вчення не вірив у заведену релігію й заперечував “нус” Анаксагора. Метою життя вважав радість, а найкращим засобом її досягнення – поміркованість, бо навіть насолоди, якщо вони надмірні, обертаються у протилежність насолод, найприємніші речі стають тоді найменш приємними. Брак, однаково як надмір, викликає у душі зворушення, які порушують спокій духу.

Демокріт не любив нічого несамовитого й пристрасного, не схвалював статевого життя, бо, за його словами, втіха від нього пригнічує свідомість. Він цінував дружбу, але погано думав про жінок і не хотів мати дітей, оскільки виховання їх заважало б віддаватись філософії. Як у пізнанні, так і в діянні Демокріт протиставляв чуттям розум, бо на протилежність коротко­тривалим насолодам чуттів “насолоди ума мають у собі щось безсмертне”. Його атомістична теорія – це подальша раціоналізація на шляху звільнення філософського і наукового мислення від міфологічних уявлень.

У період Відродження атомістичні ідеї Демокріта набули подальшого розвитку у працях Джордано Бруно, Галілео Галілея, в математичних побудовах Банавентура Кавальєрі. У Новий час ці ідеї отримали завершення в диференціальних та інтегральних обчисленнях Ісаака Ньютона і Готфріда Ляйбніца. В епоху Відродження і Новий час відбулася реставрація і реконструкція ідей Левкіппа-Демокріта в математиці й природничих теоріях фізики, хімії, космології та космогонії, ідеї древніх атомістів набули різного роду реконструкції й подальшого розвитку.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.