2.7. Сократ: мистецтво народження істини

Афінський філософ Сократ (бл. 469-399 до н.е.) вперше в античному світі зробив головним предметом філософії душу людини, її діяльність етичного змісту. Зовнішню людині природу він не досліджував спеціально. Адже обов’язок філософії – сприяння піднесенню душі, плеканню її чеснот, формування здатності жити відповідно до свого призначення. Мудрець вважав, що душі колись були створені богами, але живуть вічно. Існує коловорот душ, їхнє земне життя змінюється занебесним і навпаки; у занебесному житті душі збагачуються чеснотами, але потрапляючи на землю – забувають їх.

Сократ проголосив парадоксальну позицію: “Я знаю, що я нічого не знаю” як принцип розчищення поля для появи позитивного знання. Однією з головних причин неможливості продуктивного пізнання, самопізнання та самовдосконалення афінський філософ вважав наявність акразії. Згідно з Сократом, акразія (akrasia) – це буквально “погана суміш”, свідчення нестриманості емоцій, бажань або слабкості волі. Це сукупність умов, в яких люди діють суперечливо й непослідовно, вважаючи, що вони володіють абсолютно правильним знанням щодо правоти своїх дій. Сократ вважав, що доброчесні вчинки відбуваються з безпосереднього розсуду блага (добра), тобто всупереч “акразійному” впливу.

Метод психологічного аналізу у Сократа можна умовно назвати методом суб’єктивної діалектики (грец. dialektike – мистецтво сперечатись, міркувати), який виразно виявлявся у співбесідах, діалогах. Мистецтву ведення суперечок Сократ надавав виняткового значення. Він стверджував, що діалог – справжня, жива й одушевлена мова тямущої людини. У діалозі Сократ виступав не в ролі вчителя, а в ролі співрозмовника, найбільше він цінував майстерність задавати питання, які, на його думку, приводили до народження істини в голові співрозмовника. Цей метод питально-відповідного діалогу найчастіше заганяв співрозмовника в глухий кут і співрозмовник вступав у протиріччя із самим собою.

Сократ наполягав на істині, яка була б загальновластивою усім людям, він підбирав питання таким чином, щоб, коли співрозмовникові доводилося на них відповідати, він спростовував попереднє твердження. За допомогою іронії філософ руйнував упевненість співрозмовника в його переконаннях, розчищав ґрунт, на якому далі проростало зерно істини. У вільній невимушеній співбесіді знання, одержані людиною, будуть її власними, її переконанням. Свій метод Сократ назвав маєвтикою (грец. maieutike – “повивальне мистецтво”). Він-бо гадав, що кожна людина носить у собі істинне знання, але не усвідомлює його і їй треба в цьому допомогти, треба видобути з неї істину, тим-то функція вчителя аналогічна до повивального мистецтва. Сократ говорив, що боги заборонили йому самому народжувати істинні знання. Він лише має право допомагати іншим це робити, тобто бути повитухою істини.

Метод Сократа полягав у тому, щоб шляхом діалогу і з допомогою системи уточнювальних і навідних запитань виявити приховане в людині знання. Причому він допомагав “розродитися” знанням особам чоловічої статі, бо за античною традицією до цього були здатні тільки мужчини. Його діалоги починалися з простих буденних речей, а потім підносились до філософських диспутів. У методах ведення суперечки Сократа порівнювали зі скатом, з ґедзем, у тому розумінні, що, бентежачи інших, він сам заходить на слизьке. Але, активізуючи в такий спосіб співрозмовника, він змушує його помізкувати, наблизитися до істини.

Сократ не залишив письмової наукової й літературної спадщини. Про його наукові здобутки свідчать письмові праці його учнів, істориків, коментаторів, в основному Платона, Ксенофонта, Арiстотеля. Але метод ведення діалогу, суперечки, спростування, приведення до протиріччя, названий методом “маєвтики” або сократівської “пастки”, як згодом назвали цей метод, широко використовувався мислителями наступних поколінь.

Наукова дискусія, у яку Сократ прагнув утягти співрозмовника, являла собою розумовий експеримент. На початку діалогу Сократ намагався уточнити основні поняття й визначення, розвиваючи логіку мислення й користуючись індукцією, прагнув підвести співрозмовника до істини. Сократ стверджував, що природа – вищий у порівнянні з людиною світ – непізнанна, а пізнати можна тільки душу людини і її справи. Пізнати самого себе – це означає знайти поняття моральних якостей, спільні для всіх людей. Упевненість в існуванні об’єктивної істини означає у Сократа, що є об’єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Спростовуючи погляди опонента, Сократ прагнув збентежити його, привести у ніяковість, змусити засумніватись у своїх переконаннях. Для цього філософ застосовував і маску наївного “незнання” і знамениту іронію (симуляцію). Змусивши співрозмовника визнати свою наївну необізнаність, Сократ підводив його до визначення об’єкта обговорення, потім робив висновки, звертав увагу на неповноту визначень і їх суперечливість, потім йшла їх критика і спростування аж поки співрозмовник не визнавав, що він нічого не знає. Тоді наступала черга маєвтики – позитивного визначення об’єкта діалогу.

Сократ послідовно твердить, що він нічого не знає і мудріший за інших людей тільки тим, що він це знає. Але він не вважає знання недосяжним. Навпаки, він гадає, що пошуки знань надзвичайно важливі. Він твердить, що жодна людина не чинить зла свідомо, і тому потрібне тільки знання, аби зробити всіх людей бездоганно доброчесними. Пізнання є необхідною умовою моральної практики доброго вчинку.

Слід зазначити, що проповідницька діяльність Сократа призвела до появи у літературі загалом і у філософській зокрема цілого ряду новацій, серед яких і нове розуміння щастя. Щастя має витоки з душі. Душа щаслива тоді, коли вона впорядкована і доброчинна. Доброчинна людина не може страждати від зла ні за життя, ні по смерті. За життя тому, що інші можуть зробити шкоду її тілу, але ніхто не може зруйнувати внутрішню гармонію її душі. По смерті ж тому, що, якщо за її межами щось є, то людина матиме винагороду, якщо ж ні, то пізнавши благо в цьому світі, за його межами її чекає ніщо. Тому людина може бути щасливою лише в цьому житті, якою не була б потойбічна реальність, вона – творець власного щастя і нещастя.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.