2.8. Платон: метафізичні навігації душі

Ідеалістичну  теорію психокосмогенезу подає у своїх творах давньогрецький філософ Платон (427-347 до н. е.). В діалозі “Тімей” він розвертає систему світобудови, яка загалом не суперечить давньогрецьким уявленням про будову космосу. Спочатку Деміург (Творець) створює Світову Душу. Потім уся речовина розділяється Деміургом на чотири першоелементи (стихії): землю, воду, повітря, вогонь. З цих першоелементів були створені потім речі й органічні істоти, включаючи людину. Щось подібне ми зустрічаємо в Емпедокла, а пізніше – у Арістотеля.

Світова Душа посідає місце між світом ейдосів (ідей) та одиничними речами матеріального світу. Вона безтілесна, саморухома та містить у собі відношення математичного порядку (міру, числові відношення різного роду). Душа тотожна піфагорійському принципу гармонії як джерелу всесвіту, що все упорядковує.

Структура космосу Платона загалом відповідає астрономічним уявленням його часу. Космос сферичний, тобто подібний до кулі та єдиний. У його центральній частині знаходиться Земля, оточена прозорими сферами, що постійно обертаються, до яких прикріплені планети й зірки. Світовий рік у Платона дорівнює 10000 земних років, після його завершення відбувається світовий потоп і всесвітня пожежа, виникає хаос. Потім знову світ повертається до початкового космічного порядку. Таке уявлення про циклічність космосу загалом відповідає архаїчним космологічним сюжетам міфопоетичної епохи.

Оскільки Бог добрий, він створив світ за взірцем вічного; а оскільки він не ревнивий, то хотів, щоб усе було по змозі схоже на нього. “Бог бажав, щоб усі речі були добрі й ніщо не було погане, наскільки можливо...”; “побачивши, що вся видима сфера не стоїть на місці, а рухається неправильно й безладно, він створив із безладу лад”.

Таким чином виходить, що Платонів Бог, на відміну від іудейського й християнського Бога, не створив світу з нічого, а тільки наново впорядкував уже наявний матеріал. Він уклав розум у душу, а душу – в тіло. Він зробив весь світ у цілості живою істотою, давши йому розум і душу. Є тільки один світ, а не багато світів, як учив дехто з досократівських філософів; світів не може бути більше, ніж один, бо це копія, створена так, щоб якомога точніше відповідати вічному оригіналові, відтворюваному Богом. Світ у своїй цілості – це одна видима жива істота, яка вміщує в собі всі інші істоти. Він кулястий, бо однакове краще, ніж неоднакове, а тільки куля однакова всюди. Він обертається, бо обертований рух – найдосконаліший, адже він не потребує ні ніг, ні рук.

Чотири стихії, чи то елементи, – вогонь, повітря, вода й земля – з яких кожне, очевидно, репрезентоване числом, перебувають у послідовному співвідношенні, тобто вогонь так відноситься до повітря, як повітря до води, а вода до землі. Бог, творячи світ, використав усі елементи, і тому цей світ досконалий, не підвладний старості чи хворобам. Він гармонізований пропорціями, а гармонія надає йому духу приязні, і тому його не може розкласти на частини ніхто, крім Бога.

Бог створив спочатку душу, потім тіло. Душа складається з неподільно-незмінного і подільно-змінного, це – третій, проміжний вид єства. Творець створив по одній душі на кожну зірку. Душі наділені відчуттями і любов’ю, страхом, гнівом: коли вони панують над цими почуттями, то живуть праведно, а коли не панують – то ні. Коли чоловік живе як слід, то й після смерті вічно житиме щасливо на своїй зірці. Та коли він живе негоже, то в наступному житті буде жінкою; якщо він (або вона) й далі чинять лихо, він (чи вона) обернуться в лютого звіра, і такі перетворення триватимуть, поки врешті переможе розум. Бог поселяє деякі душі на землі, деякі – на місяці, а деякі – на інших планетах та зірках і полишає меншим богам надавати їм тіла.

У творі “Бенкет” Платон подає міф про перших людей, які розрізнялися за статевими ознаками: чоловіки, жінки й дивовижні істоти “третьої статі” – андрогіни (грец. andros – чоловік і gyne –  жінка). Прадавні люди втілювали в собі ідеал сили і самодостатності, але були покарані олімпійськими богами за свою гординю, бо посягати на владу богів. Одного дня Зевс розсердився на людей і покарав їх, розділивши навпіл й росіявши по світу. З тих пір, кожний шукає свою “другу половинку”. Отже, за Платоном, справжня любов між статями – це спроба повернути надлюдську єдність. Якщо одна половина знаходить свою втрачену протилежність, людина і пізнає любов – стан, коли обох охоплює дивовижне почуття прихильності й близькості. Саме тому для Платона любов’ю є “жага цілісності та прагнення до неї”.

Платон намагається обґрунтувати наявність  у людини двох душ – безсмертної і смертної, створеної Богом і створеної богами. Смертна душа “підлягає жахливим і непереборним пристрастям: насамперед, насолоді – цій найбільшій спокусі до зла; потім стражданню, що відвертає від добра; також запальності й страхові – двом нерозумним порадникам, гнівові, який нелегко вгамувати, й надії, що легко збиває з шляху; ці якості боги змішали з безтямною вразливістю і з непогамовною любов’ю, як веліли їм закони необхідності, і так виліпили людину”.

Отож, згідно платонівської психології душа розділяється на дві частини – розумну і нерозумну, або безсмертну чи божественну і смертну; причому, смертна частина приєдналась до безсмертної, або божественної вже після входження душі з ідеального світу в тіло. Це з’єднання послужило лише приниженню душі і спотворенню до невпізнання її природи, адже тіло в цьому житті служить вмістилищем різноманітних перепон до розумового й морального вдосконалення душі; через те воно називається “в’язницею душі”.

Поряд з двочастинним поділом в Платона є і тричастинний, згідно якого в душі визначаються наступні три частини:  розумна, подразнювана, пожадлива. Але, якщо порівнювати місця, в яких вказується цей тричастинний поділ, з тими, які говорять про двочастинний, то виявляється, що обидва поділи об’єднуються: подразнювана і пожадлива частини другого поділу входять, як складова половина, в смертну частину першого (сам Платон дає таке об’єднання в “Тімеї”). Виходячи з цього, загальний поділ душі, згідно Платона, можна представити в такому вигляді: частина розумна і частина нерозумна, яка в свою чергу розділяється на подразнювану і пожадливу.

Розумна частина виявляє себе як здібність мислення і пізнання; називається внутрішньою людиною (діалог “Держава”) і займає панівне положення в душі; в ній джерело всього благородного в людині, що наближає її до небес, до безсмертного і божественного. Протилежною до неї, нерозумною і разом нижчою частиною в душі є пожадливість – вмістилище всіляких чуттєвих побажань і пристрастей, яка проявляється в найрізноманітніших видах: вона прагне, жадає. Подразнювана частина, хоч і належить смертній половині душі, проте, за своїми властивостями, займає до певної міри серединне положення між розумною і пожадливою частинами: з однієї сторони, “гнів іноді ворогує з побажаннями, як щось відмінне від них” і підкоряється розуму – в такому випадку він є початком благородних прагнень. Але з іншої сторони він не завжди слухає розум й іноді захоплюється пожадливостями. Умовно всіх їх можна локалізувати, згідно Платона, в голові, животі і серці, де відповідно знаходяться розумна, пожадлива і подразнювана частини душі.

У діалозі “Держава” Платон розподіляє людей на три класи – тих, у кого переважає чуттєва частина (хлібороби, ремісники, купці), тих, у кого домінує воля і героїчний обов’язок (воїни, охоронці), тих у кого розвинутий розум і розуміння справедливості (мудреці-філософи, правителі). У діалозі “Тімей” він ототожнює людську душу з її зіркою, яка у “Федрі” зображена крилатою колісницею, запряженою двома конями і керованою візником. Візник – це розум; перший кінь, який рветься до небес, – обов’язок і героїчні пристрасті; другий кінь – похітлива чуттєвість, яка тягне вниз. Візничий (розум) намагається приборкати вороного коня (інстинктивно-жадаюче начало) і допомогти рухатися до вірної мети білому коневі (афективно-моральному началу).

Якщо це вда­ється, душа летить небесами, періодично з’єднуючись з богами, споглядаючи  “долину правди”, збагачуючись її одкровеннями. Але це – важка справа. Кінь похоті – наша друга натура – без упину тягне вниз. Тому душі втрачають крила і падають на землю, потрапляючи зі світу істинного життя в могилу земного тіла, у світ тіней.

Доля душі після смерті тіла висловлена Платоном у вигляді різних міфів і утворює вельми складну картину. Якщо душі вели спосіб життя, виключно пов’язаний з тілами, пристрастями, жаданнями і насолодою, із смертю вони не зможуть повністю відділитися від тілесного, вони зрослись з останнім. Ці душі бродяжать якийсь час, боячись Аїда, кружляючи навкруги могил, подібно фантомам, поки, захоплені бажанням тілесного, не з’єднаються знову з тілами як людськими, так і тваринними, відповідно до морального рівня попереднього життя. Ті ж душі, що жили за законами чесноти (в житейському, нефілософському значенні), утілюються в тілах покірливих і товариських тварин або ж в тілах цілком гідних людей. Але, завіряє Платон, високе плем’я богів неприступне душам, некультивованим філософією і що не очистили своє тіло повністю, але доступно лише тим, хто полюбив мудрість.

Отож, після того, як тіло, вичерпавши свій термін існування, розпадається на елементарні частини, душа зазнає суду богів, які проводять свого роду “морально-етичне розслідування”. Якщо душа мала благе, добре життя, прагнула до пізнання, то в наступному народженні боги сприяють її вселенню в інше людське тіло, і вона знову може піднятися на колишній рівень буття, пригадуючи світ ідей. У тому випадку, якщо її перебування в тілі супроводилося зануренням у стихію чуттєвих задоволень або відмічене було байдикуванням, відверненням від знання, то після завершення свого земного життя вона отримує в подальшому земному існуванні тіло нікчемної людини або навіть якої-небудь тварини.

Разом з тим в “Державі” Платон говорить про два типи реінкарнації душі, помітно відмінні від першої. Душі кількісно обмежені, і якщо кожна з них отримає в іншому світі своє вічне покарання або винагороду, то в один прекрасний момент на землі не виявиться жодної з них. Із цієї очевидної причини Платон вважає, що надземна відплата за одне прожите життя повинна мати певну тривалість. Оскільки одне земне життя триває максимально сто років, Платон, зачарований піфагорійською містикою числа 10, вважає, що позаземне життя повинне мати тривалість вдесятеро більшу, ніж земна – 10x100, тобто тисячу літ. Для душ, обтяжених непоправними злочинами, покарання не має межі. Загалом, пройшовши цей 1000-річний цикл, душі повинні повернутися і утілитися знов.

Закинута до земного світу, душа тьмяно марить спогадами про минуле перебування в небесах. Її гнітять пута зем­ного тіла – її могильного склепу або тюрми. Вона прагне втекти від світу. Паліативним засобом для цього є “друга навігація” – метафізичне сходження вгору, від тіней до їхніх узагальнених прообразів. Таке сходження Платон (діалог “Федон”) називає тренуванням у смерті, маючи на увазі розумове осмислення шляхів виходу зі склепу земного тіла і переходу до справжнього життя в “долині правди”. Із вищеназваним “тренінгом” пов’язується діалектика  Платона. У так званих сократичних діалогах Платон роз­робляє діалектичну методологію сходження вгору від повсякденних думок до узагальнених понять про справжню правду. Першою сходинкою тут є досягнення поміркованості у своїй похітливо-чуттєвій сфері. Другою – досягнення мужності. Третьою – муд­рість, до якої веде не лише умогляд, а й любов. 

 До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.