2.9. Арістотель: душа як сутність тіла

Розгорнуте вчення про душу знаходимо у титана античної філософської думки Арістотеля (384-322 до н. е.). Узагальнюючи уявлення своїх попередників, він запропонував оригінальну онтологічну пояснювальну модель душі як сутнісної форми тіла. “Правильно думають ті, – говорив Арістотель, – хто уявляє, що душа не може існувати без тіла й не є тілом”. Так само як форма надає кам’яній брилі вигляду скульптури, так душа надає тілу сутнісної визначеності й довершеності. Вона є тією силою, що перетворює можливість тілесного буття в дійсність. Арістотель назвав цю здатність душі “ентелехією”, що означає “здійснення”.

Душа є здійсненням тіла, тому вона не може існувати без тіла і не може бути тілом. Запитуючи про те, чи є душа чимось єдиним і неподільним, чи складається з частин, Арістотель дійшов висновку про співіснування в людині трьох видів душ – рослинної, тваринної та розумної. Саме розумна душа визнавалася ним безсмертною, але не тому, що продовжує існувати після смерті тіла, а тому, що має божественну природу.

У своєму трактаті “Про душу” він розглядає душу як скуту з тілом і висміює піфагорійську доктрину перевтілення. Душа, як видно, гине разом з тілом: “З цього безперечно випливає, що душа невіддільна від свого тіла”; але тут-таки додає: “Або, в усякому разі, якісь частини її невіддільні”. Тіло й душа споріднені одне з одним, як матерія й форма: “Душа мусить бути сутністю в розумінні форми матеріального тіла, що потенційно має в собі життя. Але сутність це дійсність, і таким чином душа – це дійсність тіла”. Душа – це “сутність у тому розумінні, яке відповідає формулі визначення єства речі. Це означає, що вона є і єством, і сутністю тіла вище позначеного типу” (тобто наділеного життям). “Душа – це перший ступінь дійсності природного тіла, що потенційно має в собі життя”. Арістотель зазначає, що питати, чи тіло й душа це одне ціле, так само безглуздо, як питати, чи віск і форма, надана йому печаткою, є одним цілим.

У цьому ж трактаті Арістотель розрізняє “душу” й “дух”, ставлячи дух вище за душу і вважаючи його не так тісно прикутим до тіла. Розглянувши стосунок між душею й тілом, він каже: “Із духом справа стоїть інакше; здається, це незалежна сутність, врощена в душу й наділена незнищенністю”. І знов: “Ми не маємо доказів щодо духу чи здатності мислити; здається, це дуже відмінний вид душі, що різниться з нею так, як різниться вічне з минущим; тільки він здатен існувати відособлено від усіх інших душевних сил. Усі інші частини душі, як випливає очевидно з того, що ми сказали, нездатні до окремішнього існування, хоча можна почути й протилежні твердження”.

Античний мислитель зазначає, що дух – це та частина нас, яка розуміє математику й філософію; ці два об’єкти його позачасові, і через те його самого теж уважають позачасовим. Душа це те, що надає руху тілові і сприймає чуттєві предмети; для неї характерні саможивлення, чутливість, мислення й рушійна сила; але духові властива вища функція мислення, зовсім не дотична до тіла чи до чуттів. Тому дух може бути безсмертним, хоча решта душі не може.

Британський філософ Бертран Расселл (1872-1970), інтерпретуючи погляди Арістотеля про душу, зазначав, що його теорія складна й легко дає приводи до непорозумінь: “Не схоже на те, щоб Арістотель вірив у особисте безсмертя в тому розумінні, в якому його проповідували Платон, а потім християнство. Він вірив лише, що, оскільки люди розумні, вони причетні до божественного, тобто до безсмертного. Людині вільно примножувати частку божественного в своїй натурі, і чинити так – це найвища чеснота. Та коли людина досягне в цьому повного успіху, то перестане існувати як окрема особистість. Може, це не єдина можлива інтерпретація Арістотелевих слів, але я гадаю, що вона найприродніша”.

Розкриваючи принцип причинності, Арістотель показав, що “природа нічого не робить дарма”; “потрібно бачити те, заради чого відбувається дія”. Він стверджував, що кінцевий результат процесу – ціль – заздалегідь впливає на його хід. Пізніше буде зроблено висновок про психічне життя, що в певний момент залежить не тільки від минулого, а й бажаного майбутнього.

Арістотель виходить з принципу єдності формальної та матеріальної причин щодо всього органічного життя. Важливу роль у людському житті відіграють рушійна та цільова причини. Де вище рівень соціалізації, там принцип доцільності у сфері органічного життя виявляється найбільш очевидним. Річ у тім, що як форма для будь-якої органічної істоти виступає “душа” (psyche), при тому, що “матеріальним” джерелом людини є тіло (soma). Арістотель виокремлює в душі три фундаментальні частини: “рослинну душу” (поживна або вегетативна душа), “тваринну душу” (душа, що відчуває) та “розумну душу”. Відповідним чином душа рослин виключно “рослинна”; душа тварин, крім рослинної, має і “відчуттєву” складову; нарешті, в душі людини всі три види душі співіснують, становлячи собою єдине ціле, де домінує розумне начало (розумна душа).

Рослини обмежені вегетативно-функціональною формою існування, тобто в них є в наявності тільки функції живлення та розмноження. У тварин до “рослинних” функцій додається здатність відчуття та руху. Людина ж, “підносячись” над рослинами та тваринами, володіє, крім вегетативних та афективних здібностей, ще й найбільш цінною функцією – розумовою, якою Арістотель назвав nоus, тобто розум. І зовні, і внутрішньо людина – найбільш доцільно організована істота. Душевне життя людини повинно бути досить суворо організоване й становити собою передумову формування пізнання на основі вищої здатності – розуму.

Щодо знання як здатності, душа поділяється на дві протилежні частини: “розумну частину” та “нерозумну частину”. У свою чергу, розумна частина (nous) поділяється на “науково-теоретичну”, спрямовану на знання першопричин (epistemonikon) і розсудливу, “що розраховує” (logistikon).

Нерозумна частина поділяється на афективну, інстинктивну, властиву як тварині, так і людині (orexis), та поживну (threptikon), або, інакше, “рослинну” частину душі (phytikon), властиву всім живим істотам, що відповідає за засвоєння їжі та ріст тіла.

Ієрархія пізнавальних здібностей людини така: сприйняття (aisthesis); загальне відчуття (estheterion koinon), що вбирає всі чуттєві враження; уява (phantasia); спогад (mneme); свідомий акт спогаду (anamnesis). Усім цим складним ансамблем керує розум (nous), у якому вирізняються два аспекти: діяльний розум (nous poietikos) і пасивний розум (nous pathetikos).

Розум, у світлі майбутньої християнської антропології, можна було б іменувати “інтелектом” (лат. intellectus), “духом” (лат. spiritus), тобто розглядати його як деяке “споглядальне”, “теоретичне” начало, зі здатністю до трансцендування. Він складає необхідну єдність з “душею” (лат. anima), емоційним началом, направляючи та доповнюючи її. Саме nous здійснює пізнання вищого порядку, відмінне від простого міркування (doksa), що є не знанням, а швидше припущенням. “Докса” може, звичайно, дати знання, але це буде знання чого-небудь одиничного, в іншому це знання носить випадковий і ймовірнісний характер. Крім того, діяльний, активний розум (nous poietikos) – це єдина частина душі, яка є безсмертною і відділяється після смерті від тіла. Душа людини – результат повної здійснюваності поданої форми в даному тілі, тобто “ентелехія”, відповідає розгортанню й завершенню “роботи” формальної та цільової причини.

Арістотель розуміє душу дуже широко. Життя, рух, розмноження, відчуття, не говорячи вже про пам’ять і розум це – справа душі. Там, де є життя, там є і душа, “одухотворене відрізняється від неживого життям”, а “щось живе, навіть тоді, коли в нього є  хоча б одна з ознак: розум, відчуття, рух і спокій у просторі, а також здатність до харчування, руйнування і росту”. Наділені життям також і рослини, що харчуються, рухаються і ростуть. Усе, що між рослиною і богом, між твариною і людиною – має свою особливість. Порівняно з рослиною, тварина володіє ще і здатністю відчувати. Вона відрізняє тварину від рослини. Але як без рослинної здатності не може бути здатності до відчуття, так і без здатності дотику не може бути ніякого іншого почуття, тому що дотик – основа всіх інших  відчуттів. “Тварина вперше з’являється завдяки відчуттю”. При цьому, щоб бути твариною – досить володіти, принаймні, відчуттям дотику. А кому властиві відчуття, тому властива також і здатність випробувати задоволення і сум, приємне і неприємне, а кому це властиво, тому властиві бажання: адже бажання є прагненням до приємного. Прикладом бажань є голод і спрага. Нарешті, зовсім небагато істот можуть мислити. При цьому тим смертним істотам, яким властива здатність мислити, властиві також і всі інші здатності, тобто харчування і розмноження (рослина), відчуття і здатність руху (тварина).

Людська душа складніша. Вона складається з трьох частин, володіючи усіма функціями рослинної і тваринної душі і, крім того, специфічними  людськими властивостями – розумом, мисленням, логічним міркуванням. Що стосується перших двох частин, то вони, будучи ентелехією тіла,  від нього невіддільні. “У більшості випадків, мабуть, душу нічого не відділяє від тіла, наприклад, при гніві, бажанні. Мабуть, усі стани душі пов’язані з тілом: обурення, лагідність, страх, жаль, відвага, а також і радість, любов, відраза; разом із цими станами душі  відчуває щось і тіло”. Арістотель наводить приклади і доводить, що емоції – не менш важливіші функції тіла, ніж результат зовнішнього впливу: якщо тіло не відчуває, то не виникають і емоції, а якщо тіло рухається, відчуває, то незначна подія викликає душевне хвилювання, так що, робить висновок Арістотель –  “стани душі мають свою основу в матерії”. Також і “здатність відчуття від’ємна від тіла”, не говорячи вже про рух в просторі, харчування і відтворення себе в дітях.

Усі ці здатності або частини душі – ентелехія тіла. Але “ніщо не завадить тому, щоб деякі частини душі були віддільними  від тіла, тому що вони не ентелехія якогось тіла”. Так, Арістотель припускає, що світогляд – це “інший рід душі, і що тільки за такої здатності можуть існувати окремо  вічне від минулого”.

Арістотель у питанні про взаємовідносини тіла, душі і розуму пройшов певну еволюцію поглядів. Спочатку Арістотель учив, що розум притаманний душі, а душа антагоністична тілу, як безсмертне смертному. Потім, що  душа є життєвою силою, що вона властива всім живим істотам, однак згодом розум він починає відокремлювати від душі. Нарешті, Арістотель витлумачує душу як ентелехію тіла; така душа не безсмертна, вона виникає і гине разом із тілом, зате розум (нус) зовсім відокремлюється від душі, як нематеріальний і безсмертний.

Душі, як стверджував філософ, властивий постійний рух, причинами якого він називав нерозумові вольові потяги та розумову діяльність (мислення), які одночасно є також компонентами душі. Функція розумової складової вченим тлумачиться як здатність душі до наукового, теоретико-пізнавального споглядання і розуміння принципів буття, а також до розсудливого осмислення повсякденних обставин. У свою чергу нерозумова складова, на думку Арістотеля, є відповідальною за виявлення сукупності потреб та вольових якостей людини.

Оскільки людина оцінювалася Арістотелем, в першу чергу, за ступенем її моральності, то саму моральність вчений тлумачив як сукупність усіх людських доброчесностей. Подібно до Платона, він вважав, що для розвитку моральності та доброчесності розумова компонента людської душі повинна панувати над спонтанними почуттєвими жаданнями та потягами.

Важливо також підкреслити, що філософ наполягав на діяльнісному тлумаченні моральності. У зв’язку з цим Арістотель наголошував, що моральність як самостійний, відокремлений феномен не існує – натомість вчений наполягав, що вона може бути адекватно розглянута та зрозуміла лише у контексті конкретної діяльності та мотивації, яка їй відповідає. Іншими словами, доброчесний вчинок повинен поєднувати розумову діяльність та активний вольовий процес.

Наступним важливим аспектом поглядів Арістотеля є діалектичне розуміння людської моральності, яка виступає у якості об’єкту певного виду діяльності. У зв’язку з цим деякі види діяльності та мистецтва вчений називав інструментами розвитку та формування моральнісної людини. Він, зокрема, говорив, що виховання та різноманітні тренування, заняття філософією, мистецтвами і, в першу чергу, музикою знайомлять людину з поняттями добра та зла, навчають її перемагати свої нижчі потяги. У праці “Політика” Арiстотель висловлює думку, що злочинці, власне, не є повноцінними людьми, бо не мають природного нахилу до чеснот внаслідок гіпертрофованого розвитку негативних тілесних природних задатків і слабкого розвитку розуму. При цьому філософ вважав, що перебороти таку “худу породу” надзвичайно важко, бо такі задатки слабко підвладні людині. Мислитель наголошував, що розвиваючись, негативні соматичні якості у деяких людей перемагають душевні доброчесності і призводять до збочень моральнісних рис, які проявляються у нахабності, страхові, презирстві, потязі до надмірного звеличення та приниження інших, зневажливому відношенні, жадобі до почестей, користолюбстві, ненависті, гнівові, розпутстві тощо.

Центральними поняттями морально-психологічного вчення Арістотеля є “щастя” (eudemonia) та “доброчесність” (arete). Усі бажання проміжкові щодо головного бажання – щастя (блаженства). Щастя людини полягає в досконалості його діяльності, а саме – розумової діяльності. Відсутність щастя зумовлена бідністю, хворобами, низьким соціальним статусом, відсутністю розвитку владних функцій. Ознаками щастя, крім усього іншого, є: зрілість, здоров’я, багатство, досить високе соціальне становище.

Відповідна своєму завданню розумна діяльність є доброчесністю. Таким чином, виявляється, що щастя – це доброчесність. Відповідно до двох видів розумової діяльності (теоретичної та практичної) є і два види доброчесності – теоретична (sophia) й практична (phronesis). Фронезис – це розважливість, розсудливість, практична мудрість (практична філософія). Стійка розсудливість у повсякденному житті протилежна споглядальній теоретичній діяльності (мудрості). Згідно з Арістотелем, це розумна здатність знаходити й реалізувати належні життєві цілі. Це застосування здорової розсудливості щодо умов людського існування, на протилежність трансцендуючому теоретичному дослідженню, метою якого є отримання мудрості (sophia) через знання “перших причин”. Фронезис – життєво необхідний компонент здійснення морального вибору.

Для Арістотеля теоретична доброчесність становить набагато більшу цінність, ніж практична. Уся доброчесність може стати такою лише при наявності розсудливості й мегалопсихії. Термін “megalopsychia” Арістотель використовує для позначення величі й благородства душі, як однієї з вищих чеснот і моральних цінностей. Усупереч Платону, який шукав благо в ідеальному світі ейдосів, Арістотель обмежує сферу блага “практично досяжним благом” (prakton agathon). Вищим щастям Арістотель вважає “споглядальне життя” (bios theoreticos).

Арістотель увів до етики принцип “метріопатії”, тобто необхідності дотримання рівноваги між крайнощами. “Самовладання” знаходиться між свавіллям розгнузданості та індиферентною тупістю; “мужність” є “золота середина” між нерозсудливою хоробрістю та боягузтвом.

Своє вчення про співвідношення форми і матерії Арістотель послідовно провів, розглядаючи фізіогномічні проблеми психології. Його трактат “Фізіогноміка” є одним з найпсихологічніших творів, в якому автор виходить за межі чисто категоріального вивчення психіки людини і виявляє велику спостережливість психолога. Філософ визначає фізіогноміку (грец. physiognomike, від – physis – природа і gnomonikos – знавець)  як розпізнавання природних душевних властивостей і розпізнавання всіх набутих влас­тивостей, які впливають на міміку і пантоміміку людини. Кваліфікувавши фізіогноміку як науку про ознаки, Арістотель вказує на такі їхні роди: тілесні рухи, конституція, колір, вираз обличчя, волохатість, голос, м’ясистість, а також загальний вигляд тіла. Виходячи з єдності усіх цих ознак, Арістотель    встановлює    фізіогномічні риси мужніх і боязких, здібних і тупих, безсоромних і скромних, добродушних і похмурих, спотворених і суворих, гнівливих і лагідних, лукавих і легкодухих тощо.

Можливості фізіогноміки Арістотель бачить в тому, що душа і тіло в живій істоті органічно поєднані між собою. “Душа залежить від тіла і не залишається сама по собі нерухомою при змінах тіла, це зовсім очевидно при сп’янінні і хворобах: душа при цьому виявляється дуже зміненою під впливом афектів тіла. І навпаки, стає зрозумілим, що тіло співпереживає станам душі, що має вияв у коханні, страху, горі і задоволенні... Тіло і душа злиті таким чином, що стають взаємною причиною більшості станів: насправді, ніхто ніколи не бачив живої істоти, яка мала б вигляд одної істоти, а душу іншої, але завжди вона має чиє тіло, того й душу, відтак необхідно зробити висновок, що певному тілу властива певна душа. Нарешті, і не тільки про людину, а й про інших живих істот можуть судити знавці – про кожну на основі зовнішнього вигляду: і любителі коней, і любителі собак. Якщо ж у них виходить правильно (а в них завжди виходить правильно), то можлива і фізіогноміка людини”.

Головний фізіогномічний роз­поділ людей Арістотель пов’язує з чоловічим і жіночим типами і вважає його найдосконалішим. Чоловічому типу він надає перевагу. В аналізі типів головну увагу звернуто на очі, чоло, голову, обличчя. Менш важливі фізіогномічні ознаки – груди й плечі, далі йдуть гомілки і ноги. Живіт в цьому плані – найслабкіше місце. Головні фізіогномічні ознаки Арістотель пов’язує з тими частинами людського тіла, які мають найбільший стосунок до душевної діяльності.

Для визначення ідеального фізіогномічного типу Арістотель звер­тається до ідеї загальної фізичної співмірності (пропорційності). Люди, позбавлені такого роду фізичної досконалості, здатні на все, вони злі, підступні. Навпаки, фізіогномічно гармонійно розвинені виявляються переважно відвертими і мужніми. У справі виховання позитивного типу Арістотель звертає увагу на необхідність належного виховання з урахуванням природних задатків.

 До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.