2.11. Епікур: психологія насолоди життям

Давньогрецький філософ-матеріаліст Епікур (341-270 до н.е.) набув собі слави як найвиразніший представник античного гедонізму. Давньогрецьке слово  “hedone” мало кілька значень: “насолода”, “задоволення”, “задоволеність”, “радість”. Воно стало основою для позначення філософського вчення “гедонізм” і його послідовників – гедоністів. У сучасних європейських мовах слова “гедонізм” і “гедоніст” не змінили своїх первісних значень. Крім того, вони часто використовуються як синоніми “солодкого життя” і його прихильників.

Найбільш відомий твір Епікура – “Головні думки”, що нарівні з трьома листами зберігся з усього численного корпусу творів, йому приписуваних. Визначним послідовником Епікура був римський вчений Лукрецій Кар (99-45 до н.е.), чия поема “Про природу речей”, що збереглася в цілості, є найповнішою пам’яткою античного епікуреїзму.

Гедонізм Епікура починається із гасла на воротах саду, де була заснована школа: “Гостю, тобі тут буде добре: тут насолода – найвище благо”. Філософія цієї школи покликана переконати людину в необхідності насолоджуватись життям, позбутися страху і страждань, а сформований світогляд і пам’ять про особистість учителя прихильники зберігали незмінними протягом майже шести століть, аж до епохи християнства, і надалі філософію гедонізму завжди пов’язували тільки з його ім’ям.

Школа Епікура була принципово відкрита для всіх – рабів і вільних, чоловіків і жінок, навіть гетер. У ній не демонстрували рафінованого інтелектуалізму, скоріше – навчали мудрості земного життя. Загальними засадами школи були такі:

· світ доступний розумові і піддається осмисленню;

· у світі є місце для щастя;

· для досягнення щастя і спокою людина не потребує нічого, окрім себе;

· для цього їй не потрібні держава, знатність, багатство і навіть боги, оскільки вона є самодостатньою істотою.

Головною метою античного гедонізму було одержання насолоди в земному житті, що досягалося завдяки звільненню людини від страху буття і рятуванню від страждань тіла. Епікур знаходить причину, яка перешкоджає людині бути вільною і щасливою — це страх, точніше безліч страхів. І Епікур хоче звільнити людину від них. Страх мстивих і жорстоких богів? Але боги далекі від людини, говорить Епікур. Страх перед нез’ясовним світом? Вивчення природи позбавить від нього. Страх смерті? Стверджуючи кінець життя людини, заперечуючи можливість іншого життя, Епікур таким чином звільняє людину і від цього страху, спонукає зосередити всі її думки в дійсності. Зосередженість життєвих інтересів людини на справжньому, матеріальному, стає визначальною ознакою гедонізму. Так Епікур, позбавляючи людину від найсильнішого страху перед невідомим, звільняє її від усіх турбот. Він відкриває перед людиною можливість насолоджуватися життям не очікуючи на покарання і не відкладаючи життя на невизначений термін. “Розумний живе весь час, а дурень тільки збирається почати жити” — навчав мудрець.

Епікур наголошував, що істинна насолода – це відсутність тілесного страждання (“апонія”) та незворушність душі (“атараксія”). “Говорячи про задоволення як життєву мету, – зазначає філософ, – ми не орієнтуємось на ненажер і лінивців, легковажних пустунів і плутів, які не розуміють нашого вчення. Ми говоримо і вказуємо на відсутність тілесного страждання і душевного неспокою. Це не безперервні святкування, не нудьга юних дів, не все те, чим спокушує нас щедрий стіл, а тверезе обговорення і осмислення останніх причин кожного акту вибору або відмови, яке розвінчує всі фальшиві мотиви, від яких походять усі душевні болі”.

Тілесні страждання бувають від незадоволених бажань і від хвороб. Епікур розрізняв три види потреб: “одні – природні й необхідні, другі – природні, але не необхідні, треті – не природні й не необхідні, а такі, що походять від пустих думок”. Без задоволення перших не можна жити, без задоволення других не можна бути щасливим, а від третіх слід просто звільнитися. Правда, Епікур не вимагає пригнічення чуттєвих бажань і не забороняє більш повну насолоду життям, але наголошує, що не слід попадати в залежність від усього цього: не в тому справа, щоб мало користуватися зовнішніми благами, а тому, щоб мало їх потребувати. “Ми прагнемо до обмеження бажань не задля того, щоб завжди вживати їжу дешеву й просту, але щоб не боятися вживання такої їжі”. Тому блаженства слід шукати у відмові від надмірних потреб. Адже “найбільший плід задоволення від обмеженням бажань – свобода”.

Важливою умовою душевного спокою Епікур вважає чесноти, з якими пов’язане блаженство. Правда, його система на давала йому можливості визнати самостійну цінність чеснот. Вони мали цінність лише як засоби для досягнення задоволень – природної й самої по собі зрозумілої мети будь-якого хотіння: “А я кличу тебе до безперервних задоволень, а не до пустих чеснот, плоди яких – надії пусті, марні й сповнені тривог”; “красу, доброчесність і тому подібне слід цінувати, якщо вони приносять задоволення; якщо ж не приносять – з ними слід розпрощатися”. Те, що дає задоволення – добре, що зумовлює незручності – погане, решта – байдуже.

Завдяки своєму розуму, мудрець, на думку Епікура, здатний допустити різні потяги тільки в міру їх цінності для мети загального задоволення. “Межа величини задоволень є усунення будь-якого страждання”; останнє ж полягає “не тому, щоб не мати недостатку в цьому, а швидше в тому, щоб переносити марне страждання від нісенітних думок”.

Обмеження філософії пошуками засобів для досягнення особистого блаженства було висловлено Епікуром у найрішучішій формі і проводилося в життя з безжальним усуненням будь-якого іншого інтересу. Сам живучи надзвичайно скромно, Епікур закликає й інших до поміркованості; навіть із природних бажань лише частина спрямовані на необхідне, тоді як більшість бажань неприродні й суєтні. “Необхідність є нещастя, але немає ніякої необхідності жити з необхідністю”. Тому “по-філософськи” дивиться він і на інтимне життя людини: “Статеві зносини ніколи не приносять користі; досить того, що вони не шкодять”. Він висловлює також сумніви проти подружнього життя й шлюбу, які загрожують мудрецю турботами та відповідальністю: “Ні женитися, ні заводити дітей мудрець також не буде... Правда, за деяких життєвих обставин він може і вступити до шлюбу, але інших буде відмовляти”.

Виходячи з позицій гедонізму, обґрунтовує Епікур і ставлення до громадського життя людей. Його система відкривала йому для цього лише один шлях: усвідомлення тієї користі, яку люди можуть отримати зі своїх взаємних зв’язків. Тому він, шануючи якнайбільше свободу від зовнішніх перешкод, шукає цієї користі в захисті від правопорушень, а не в позитивному сприянні особистості через моральне спілкування. Насамперед це стосується держави. Епікуру здається найбільш бажаним користуватися її забезпеченістю, не обмежуючи разом з тим свого спокою тими турботами і небезпекою, яких не може уникнути політичний діяч. Ось чому він віддає перевагу неучасті в державному житті, якщо обставини не спонукають до того. “Треба звільнятися від кайданів повсякденних справ і громадської діяльності”.

Водночас Епікур радить підкорятися законам, оскільки при їх порушенні ніколи не можна бути вільним від страху перед покаранням. На його думку, мета законів – охорона суспільства від правопорушень, від яких тільки розумні утримуються добровільно, усвідомлюючи їх шкоду, тоді як маса народу утримується від них тільки через покарання: “Закони видані заради мудрих, – не задля того, щоб вони не робили зла, а задля того, щоб їм не робили зла”. Байдужий Епікур і до слави та пошани – “Я ніколи не прагнув подобатися натовпу”. Його гасло: “Живи непомітно”.

Навіть до життя людина не повинна безумовно прив’язуватися – “коли необхідність поведе нас, ми, з презирством плюнувши на життя і на тих, хто за нього марно хапається, підемо з життя, переможно вигукуючи в прекрасній пісні, що життя нами прожите гарно”. Епікур дозволяв людині через добровільну смерть звільнятися від нестерпних страждань, хоча й уважав, що така нагода трапляється зрідка. Саме виходячи з таких позицій, звів рахунки з життям не один представник школи: сам хворий Епікур (свідомо випивши надлишок міцного вина, щоб припинити страждання), Тіт Лукрецій Кар і Гай Кассій Лонгін (кинулися на меч), Гай Петроній Арбітр (перерізав собі вени) та ін.

Епікур не вимагав від мудреця ні апатії, ні відмови від чуттєвих насолод, але змушував його настільки панувати над своїми почуттями, щоб вони ніколи не схилили його до чогось неправильного. Мудрець Епікура незалежний від усього зовнішнього, його блаженство настільки повне і його мудрість настільки міцна, що, навіть харчуючись як доведеться, він уважає себе Божеством серед людей, яке “з Зевсом може посперечатися про щастя”. Далекий від порожніх веселощів, він пише своїм друзям: “Я шаленію від радощів тілесних, харчуючись хлібом з водою, і плюю на дорогі задоволення”; “надішли мені горщик сиру, щоб я зміг порозкошувати, коли захочу”.

Правда, духовні насолоди Епікур цінував вище за насолоди тілесні. Але при цьому перші він завжди зводив до останніх: “Початок і корінь будь-якого блага – задоволення шлунку: навіть мудрість й інша культура мають відношення до нього”.

Епікур аргументує провідну ідею за допомогою доктрини, надто простої й зрозумілої для натовпу, такої, що відповідала його способу міркування й духу часу. Він виходив із того, що висновки розуму можуть дати мудрецю необхідний внутрішній спокій і свободу лише тоді, коли звільнять його від усіляких марновірств і помилкових уявлень про природу речей та пов’язаних з ними надій і страхів перед богами й смертю, здатних помилково спрямовувати нашу свободу волі. Засновник “Саду” тішиться думкою про те, що після смерті людини атоми душі й тіла розсіюються – це означало, що страх смерті не владний над нами. “Смерть не має до нас ніякого відношення, – наголошував він, – оскільки те, що розклалося, не відчуває, а те, що не відчуває, не має до нас ніякого відношення”.

Але в Епікура немає й сліду більш глибокого психологічного дослідження цього питання. Він просто переконаний, що його фізика назавжди усуне разом зі страхом смерті і страх перед часом, вічністю, богами, що й забезпечить душевний спокій. Водночас він не відкидає саму ідею існування богів, наголошуючи лише, що вони не втручаються в людське життя. В такому тлумаченні навіть релігійні уявлення можна було використати для підкріплення своїх примарних ідей – людина вільна, оскільки боги не панують над нею.

Мудрець стверджував, що знання природних причин людської природи показує нам, чого ми повинні бажати, а чого – уникати: “Якби нас ніскільки не турбували підозри щодо небесних явищ і підозри про смерть, що вона має до нас якесь відношення, а також нерозуміння меж страждань і пристрастей, то ми не мали б потреби в вивченні природи... Тому не можна без вивчення природи отримувати задоволення без домішку страху”.

Епікур вважає прийнятним такий фізичний світогляд, котрий виключав би будь-яке міфологічно-релігійне світосприйняття. Оскільки цим вимогам відповідало лише атомістичне вчення Демокріта, Епікур в абсолютній мірі опирається на нього. Так, світ він уявляв механічним і в його межах влаштовувався якнайзручніше, хоча відносно природи світу не мав потреби знати що-небудь інше, окрім того, що зачіпало його власні інтереси. Яким чином пояснити певне явище – це для нього було несуттєво. Якщо ми переконані, що дещо має природні причини, нам не обов’язково знати, саме ці причини. Коли ж усе-таки Епікур і намагався пояснити їх, то хіба що за допомогою найпримітивніших гіпотез.

Щоб обрати шлях до щастя, люди повинні мати свободу волі, можливість розпоряджатися власною долею. Отже, слід відмовитися від того, що суперечить цьому. Звідси – прагнення відкинути будь-який теологічний погляд, якому протиставляється вульгарний атеїзм. Далекий від цілісного сприйняття чи продовження системи Демокріта, Епікур вихоплює з неї лише те, що здається йому необхідним для свого поверхового просвітництва, залишаючи поза увагою найбільш значуще в філософському відношенні. Саме ж запозичене він розбавляє тільки фрагментарними власними доповненнями, а в цілому неймовірно вульгаризує й перекручує його. Тому давньоримський оратор Цицерон (106-43 до н.е.) з приводу “оригінальності” Епікура цілком слушно зауважував, що останній “поливав свої садочки” з джерела Демокріта.

Недостатність наукової підготовки Епікура проявляється не тільки в його невпевненості будувати судження і в недостатній силі аргументації, але і в зневажанні наук, чисто теоретичних занять узагалі: “від освіти всілякої, наймиліший, тікай на всіх парусах”, – закликає він своїх прибічників. Епікур не розуміє наукових досліджень, які прямо не приносять користі: математика, історія, спеціальне дослідження природи йому чужі; “і від медицини немає ніякої користі”. Те ж саме стосується краси: “Я плюю на красу і на тих, хто марно захоплюється нею, якщо вона не приносить ніякого задоволення”. Правда, Епікур рекомендує витонченість поведінки, але для освіченого грека будь-яка різкість у способі життя була порушенням насолоди буттям, що стало для нього звичним.

Гідним мудреця видом спілкування розглядалася лише дружба, яка справді розквітла в школі, незважаючи на обмеженість її вчення. Правда, це означало, що сама школа перетворювалася на колектив самозакоханих егоїстів, котрі лише на словах бажали блага іншим. До того ж і сама дружба виростала, на думку Епікура, на розрахунку взаємної користі: “Будь-яка дружба бажана заради самої себе, а початок вона бере від користі”. Ще більший розрахунок помітний у ставленні до інших людей: “Не уникай робити дрібні послуги: будуть гадати, що ти також здатний і на більше”.

Згідно такому ідеалу життєві приписи Епікура спрямовувалися насамперед на те, щоб надати окремій особистості як такій (через звільнення її від марновірств і обмеження бажань) самозадоволене і незалежне від зовнішнього світу буття. Епікурейський мудрець орієнтується на життя “без гніву й пристрасті”. Замкнутий у собі, перебуваючи ніби в стані заціпеніння, він не хоче знати нічого, що йому не підходить, чи не все “відкидає”, чи не на все “плює”, і прагне жити так, щоб досягати лише задоволень. Житейська мудрість епікурейця полягала в естетичній насолоді самим собою.

Як бачимо, соціальна позиція представників епікуреїзму цілковито зводилася до принципу “життя заради життя”. Але ставлення до життя, позбавлене відповідальності за дарунок цього життя, вироджувалося в егоїстичну позицію. “Життя заради себе” і вело до втрати людиною відчуття повноцінності життя. Саме тому грецький історик і філософ-мораліст Плутарх (бл. 46-120) написав навіть кілька спеціальних праць, де аргументував, що не можна бути щасливим, живучи за настановами Епікура.

Зрештою цей “прагматизм”, байдужість до політичних інтересів і відповідальності, самолюбиве відокремлення індивіда і занепад спілкування в державі зводяться в школі в принципи. Хоча саме це егоїстичне віддалення в приватне життя згодом зробило епікуреїзм реальною філософією всесвітньої Римської імперії: адже найміцнішою основою деспотизму була та пристрасть до насолод, завдяки якій кожен намагався врятувати серед загальної плутанини якомога більше особистого благополуччя в тиші свого приватного життя.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.