2.12. Плотін: світотворення як “падіння душ”

Плотін з учнями

Багатовікові античні уявлення про душу були систематизовані в неоплатонічній концепції душі. Її творець – давньогрецький філософ Плотін (205-270), виходячи з піфагорейського і платонівського вчення, розробляє містичну теорію світотворення як процесу “падіння душ”, викладену у його численних трактатах, які отримали назву “Еннеад”. Мислитель вважає, що найслабкіше втілення “ейдосів” відбувається на Землі, в царстві зла, де нижча душа розмножується в людських, тваринних і рослинних душах. Правда, із земних істот самостійний інтерес для Плотіна складає тільки людина, у вченні про яку він далі розвиває платонівсько-арістотелівську антропологію. Разом із Платоном Плотін вважає, що людина належить до різних шарів буття: тіло – до найнижчої, матеріальної сфери, тоді як душа – до надчуттєвого світу, де вона до свого земного існування вела блаженне життя. Перш ніж здійснилося походження тілесного, ми вже існували там; одні з нас як люди, інші як боги, тобто як чисті душі і розумні духи в лоні чистого всеохоплюючого буття, ми складали з себе частини надчуттєвого світу.

Не будучи підвладною ні змінам, ні часу, і не маючи нічого, крім самосвідомості, вища душа до свого “шляху вниз” (еманації) безпосередньо, в самій собі, споглядала “Нуса” і “Першоістоту”. Але за природною необхідністю відбувається падіння душі. Остання має свою призначену годину і коли та година настає, душа спадає від єдиного до множинного, спускається в тіло. Кожна душа попадає туди точно в призначений час – проб’є він, і вона, ніби підкоряючись звукам труби, спуститься і проникне у відповідне тіло.

Водночас у падінні є й її власна провина. Прогрішення душі полягає в тому, що через свою гордість і високомірство вона забула Бога і себе (власну природу) і, в своєму прагненні до самостійного буття, відокремилася від начала. Пов’язана з тілом, душа, на думку неоплатоніків, несе в собі відчуття роздвоєння буття, постаючи одночасно як обернута “всередину” себе і “назовні”. Саме в останній якості вона породжує свій образ, природу та світ почуттів, проте при цьому “забуває” себе в тілі. Так, захоплена нижчими силами, душа впала в небуття. Отже, причина гріхопадіння душ – у їх зарозумілому прагненні до народження, в їх споконвічному пориві до відособлення та інобуття, в їх задумі ні від кого не залежати, а бути й жити за своєю волею – від себe і для себе. Душа мала високі наміри. Але через зловживання свободою волі людська природа виявилася зіпсованою, тому душа тепер скніє в матерії, яка затемнює істину. Якщо ж душею цілком заволодіє її нижча, рослинна і народжуюча причина, це призведе до її падіння і полонення чуттєвим світом. В результаті вона сходить вниз, у споріднене тіло, котре відповідає її якості і непереборному внутрішньому тяжінню. Якщо на небі панує мудрість, то на землі – несправедливість, безладдя і зло, та як їх наслідки – нестатки, злигодні й недосконалості. Згодом подібним чином римський теолог  Аврелій Августин (354-430) пояснюватиме причини гріхопадіння прабатьків у раю.

В етиці Плотіна домінує погляд, що поєднання з тілом мало негативні наслідки для душі. На думку філософа, наша душа – змучений, нещасний в’язень тіла, жертва тягот і поневірянь, бажань, страхів та іншого зла, тоді як тіло – її в’язниця і могила, а Космос – це місце затворництва. Водночас душа оживлює тіло і без неї не можна пояснити його єдності. Правда, при з’єднанні з тілом душа не втрачає своєї вищої духовної сутності. Але до її вищої, розумної, наближеної до Божества частини, поєднується нижча, чуттєва душа, alter ego, що виконує роль посередника при її взаємодії з тілом і чуттєвим світом.

Якщо в одних випадках душа діє самостійно (вищі функції пізнавальної діяльності), то в інших (нижчі психічні функції) вона повністю залежить від тіла і усвідомлює деякі його стани як бажання. Під впливом останніх душа, далеко відійшовши від першоджерела, здатна забувати про свою вічну природу. І це при тому, що наша душа має природу, вільну від усякого зла. Зло йде від гіршого в нас, бо ми – “змішані”, і коли гірше пересилює краще, ми – злі.

Як і Арістотель, Плотін вважав, що душа незмішано і незмінно перебуває в усіх частинах тіла. Подвійний характер Світової Душі відображається на людській душі, що належить двом світам. Правда, справжньою сутністю людини є вища природа, причетна до божественного начала, тобто вища душа, якій належить мислення, і яка споріднена і подібна Світовій Душі. Слідом за Платоном Плотін називає її “внутрішньою людиною”. За своєю сутністю душа абсолютно вільна. Але, ввійшовши в тіло, вона втрачає безпосередньо свободу, хоча в своїй розумній частині може панувати над зовнішніми обставинами і пристрастями, від яких залежать тіло і нижча душа і зберігає більш-менш ясні спогади про вищий світ. Тобто, не самостійні тілом, ми володіємо собою по душі.

Стосовно вищої душі Плотін захищає свободу волі, яку він хоче примирити з провіденціалізмом. Але вільна лише доброчесна людина, тоді як, впадаючи в гріх і піддаючись пристрастям, вона діє в житті згідно закону природної необхідності. Та хоча зло виникло до нас і часто заволодіває нами проти нашої волі, за допомогою духовного начала зло можно перемогти. Людина не просто складається з душі і тіла, але завжди причетна до Розуму і Єдиного, тобто вищою частиною душі дотикається до умоспоглядального світу, а нижчою – до того, в що входить. Так, перебуваючи на межі божественного і чуттєвого, Душа нагадує людину, яка стоїть по пояс у воді, тоді як її незанурена частина здіймається над  рівнем чуттєвого. Тобто, Душа залишається в контакті із сферою розуму і матеріальним світом, подібно тому, як сонячний промінь, торкаючись Землі, не пориває з Сонцем.

Наше моральне падіння є наслідком з’єднання душі з тілом, тому щоб повернути душі втрачену нею чистоту, необхідно зруйнувати цей зв’язок. На думку Плотіна, доля в руках людини, яка здатна піднестися над чуттєвим світом до світу ідеального. Людина ніколи не втрачає єдності зі своїм справжнім “Я” – душа своєю кращою розумною частиною знаходиться в царстві Розуму. Правда, оскільки в ній володарює та частина, яка знаходиться в чуттєвому світі, людина одночасно перебуває і на небі, і на землі.

Враховуючи все це, Плотін у дусі містичних вчень античності пропагує необхідність звільнення душі з тіла, усунення всього, що цьому заважає. Тобто, відповідно до небесного походження розумної душі вище завдання людини зводиться до того, щоб остаточно вирватися з нижньої сфери, піднестися до вищого, спорідненого їй надчуттєвого світу, і вести в останньому богоподібне життя за законами вищого буття. Цей “шлях угору” і є шляхом до Божественного Еросу.

На відміну від Платона, у якого Ерос завжди причетний сильному фізіологічному збудженню, приборканому і скерованому в потрібному напрямку розумом, Плотін розвиває Божественний Ерос містичного досвіду, тому тут за всім стоїть Абсолютна єдність Божественної реальності. “Нехай ті, кому незнайомий цей стан, уявлять собі згідно з досвідом любові в цьому світі, якою повинна бути зустріч із найкоханішою істотою”. Схоплений по-новому Ерос набуває нових відтінків, залишаючись в своєму онтологічному змісті незмінним і підтвердженим вже на той момент тисячолітнім досвідом.

“Душу можуть вабити предмети дуже далекі і набагато нижчі за неї. Якщо вона відчуває до них сильну любов, то не тому, що вони такі, якими вони є, а тому що до них приєднується додатковий елемент, що сходить зверху”, – це рух, життя, світло, без чого об’єкт бажання і його краса залишаються холодними та інертними. “Будь-яка форма сама по собі – лише те, що вона є. Але вона стає бажаною, коли Благо виливає на неї своє світло і пробуджує любов тих, в кому вона викликає бажання”. Ідея Блага, або Єдиного, як його називає Плотін, міцно посіла місце найвищої цінності та мети для всього платонізму, а Ерос став шляхом для її досягнення.

Відмітним є положення Плотіна, що водночас перегукується з образами Платона про те, що “поки душа не відчула любові, її не знаджує Розум, яким би прекрасним він не був. Тому що краса Розуму наче інертна, допоки не осяяна сяйвом Блага… Однак з першим доторком вищого тепла душа набуває сил, вона пробуджується, її крила міцнішають, і, хоча вона відразу ж переймається любов’ю до об’єкта, найближчому в конкретний момент, вільна душа злітає до іншого об’єкта, якщо він вище, так наче в ній живе неясний про нього спогад. І допоки існують об’єкти любові більш високі, аніж той, що їй доступний, вона природним чином прагне вверх, вивищуючись тим, від кого вона отримала дар любові. І в цьому вона переважає Розум. Однак вона не може вийти за межі Блага, оскільки далі за нього нічого немає” (“Енеади”).

І хоча у Плотіна це вже далеко не міфологія, однак необхідність в осягненні поняття Еросу змушує підніматися над самим Розумом до граничних категорій буття, сповнюючи таке філософування містичними відчуттями.

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

· Що мав на увазі Геракліт, коли пануючу у світі єдність називав Логосом?

· Прокоментуйте принципи вдосконалення людської душі висунуті Гераклітом.

· Як ви розумієте метафори Геракліта “свавілля треба гасити частіше, аніж пожежу”, “норов людини – її демон”?

· Як у піфагорійському вченні математичні дослід­ження поєднувались з уявленнями про долю та якості людини?

· Чому одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра в переселення душ після смерті людини з одного тіла в інше?

· Як інтерпретують тезу Піфагора про те, що тіло є для душі ув’язненням?

· Схарактеризуйте спосіб життя піфагорійців, їхню ієрархію життєвих цінностей?

· Яку роль в космогонічній концепції Емпедокла виконують дві сили “Любов” і “Ворожнеча”?

· Прокоментуйте Емпедоклову теорію сприймання і вчення про темперамент.

· Поясніть сутність концепції Анаксагора про Світовий Розум (Нус).

· Чому Анаксагор порушив питання про зв’язок розуму і рухів руки?

· Чому тлумачення Анаксагором про­цесу сприймання були прямою про­тилежністю поясненням Емпедокла?

· Що зумовлює Демокріта зблизити природу душі і тіла?

· Якими якостями і властивостями наділяв Демокріт атоми душі?

· Що на думку Демокріта мало бути метою життя і керівником поведінки людини?

· Чому Гіппократ закликав лікувати тіло і душу цілісно?

· Прокоментуйте опис Гіппократом темпераментних якостей людей.

· Чому Сократ стверджував, що функція вчителя аналогічна до повивального мистецтва?

· Прокоментуйте Сократівське розуміння щастя.

· Чому Платон уважав, що істинне знання є лише результатом “пригадування душі” про світ ідей, який вона споглядала до свого земного втілення?

· Яка доля душі після смерті тіла за вченням Платона?

· Як ви розумієте метафоричне порівняння Платоном душі з “крилатою колісницею”?

· Чому Платон розглядав стать як результат утрати андрогінної цілісності?

· Як ви розумієте тезу про платонічне кохання?

· Чи вірив Арістотель у особисте безсмертя в тому розумінні, в якому його проповідували Платон, а потім християнство?

· Назвіть структурні компоненти душі за вченням Арістотеля?

· Як у  трактаті “Про душу” Арістотель розрізняє поняття “душі” й “духу”?

· Як Арістотель реалізував своє вчення про співвідношення форми і матерії у фізіогномічній теорії?

· Який метод для дослідження характерів використовує Теофраст?

· На які групи поділяв людські бажання Епікур?

· У чому, за Епікуром, полягають причини людських нещасть?

· Поясніть, чому Плотін розглядав світотворення як процес “падіння душ”?

Використані джерела

Асмус В. Античная философия/ В. Асмус. – М.: Высшая школа, 1998. – 400 с.

Буряк В. Антична філософія/ В. Буряк. – Сімферополь: БУК‑пресс, 2009. – 264 с.

Гомперц Т. Греческие мыслители/ Т. Гомперц. – СПб: Харвест, 1999. – 764 с.

Дюмон Ж-П. Античная философия/ Ж.-П. Дюмон. – М.: Астрель, 2006. – 156 с.

Ждан А. История психологии: от античности к современности/ А. Ждан.  – М. : Академический Проект, 2002. – 527 с.

Кессиди Ф. От мифа к логосу: становление греческой философии/ Ф. Кессиди. – СПб.: Алетейя, 2003. – 360 с.

Льюис Д. Античная философия: от Фалеса до Сократа/ Д. Льюис. – Минск: Галаксиас, 1997. – 208 с.

Махній М. Історія психології: Психологічна думка стародавнього світу/М. Махній, М. Скок. – Чернігів: ЧДПУ, 2001. – 100 с.

Махній М. Психея: між Еросом і Логосом/ М. Махній. – Чернігів: Видавець Лозовий В., 2013. – 416 с.

Махній М. Homo sapiens psychologicus: історія психологічної думки/М. Махній. – Чернігів: Видавець Лозовий В., 2014. – 312 с.

Мозговий І. Егоїстично-індивідуалістський контекст епікурейського гедонізму в розумінні проблеми свободи/ І. Мозговий // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія Філософія. – 2003. – № 11.

Мозговий І. Неоплатонізм і патристика, або Світло в присмерках великої цивілізації: монографія/ І. Мозговий. – Суми: УАБС НБУ, 2009. – 472 с.

Рассел Б. Історія західної філософії/ Б. Рассел. – К.: Основи, 1995. – 759 с.

Реале Д.  Западная философия от истоков до наших дней. – Т. 1: Античность/ Д. Реале, Д. Антисери. – СПб.: Петрополис, 1997. – 320 с.

Роменець В. Історія психології: Стародавній світ. Середні віки. Відродження/ В. Роменець – К.: Либідь, 2005. – 916 с.

Скок М. Історія психології від анімістичного світобачення до наукової рефлексії/ М. Скок. – Чернігів: Видавець Лозовий В., 2010. – 256 с.

Татаркевич В. Історія філософії. – Т. 1: Антична і середньовічна філософія/ В. Татаркевич. – Л.: Свічадо, 1997.

Теофраст. Характери/ Пер. з давньогрецької Д. Коваль-Гнатів// Дзвін. – 2003. – №2.

Тихолаз А. Геракліт/ А. Тихолаз. – К.: Абрис, 1995. – 158 с.

Узбек К. Фрагменти побудови античної науки, філософії і культури / К.  Узбек. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2010. – 232 с.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.