3.2. Даоcизм: природний ідеал людини

Основним поняттям давньокитайської думки є поняття Дао. Саме слово “дао” буквально означає “шлях, дорога або стежка”, а в ширшому розумінні – “метод, принцип або вчення”.

Етимологія ієрогліфа “дао” складається з двох сукупних частин: “шоу” (голова) і “цзоу” (йти), тому основний зміст цього ієрогліфа – дорога, що перекладається як “шлях Всесвіту”; інше трактування “дао” приводить до набуття значення цього терміна як прояв закону, закономірності з привнесенням моральної складової та надавання шанобливого ставлення до церемонії та ритуалу.

Значна частина теоретичних підвалин філософії і практики даосизму безпосередньо чи опосередковано пов’язана з відомою загальнокультурною пам’яткою давньокитайської цивілізації “Книгою Змін” (кит. “I цзін”) – філософсько-окультним трактатом кінця  І - початку ІІ тисячоліття  до н.е., присвяченого ворожінню. “I цзін” пояснює принципи мінливості природи і людського життя через закономірність зміни енергій інь та ян у всесвіті. Для тлумачення тут використовуються магічні символи –  триграми та гексаграми.

Безпосередньо “Книга Змін” у традиційному її розумінні складається з написаних у різні часи окремих, проте логічно поєднаних частин. Це основний текст, який містить 64 гексаграми і коментарі до них, які, в свою чергу, складаються з 10 частин (“Десять крил”). Кожна гексаграма являє собою символ тієї чи іншої життєвої ситуації, яка розгортається у часі.

Основний текст “Книги Змін” безпосередньо пов’язаний з гексаграмами, триграмами та окремими рисками, що їх складають. При цьому зв’язок афоризмів одного з іншим, їх подальшу зміну слід розглядати як конкретизацію основних положень “Книги Змін”, які можна сформулювати наступним чином. Світ являє собою одночасно і змінність, і незмінність, більше того – їх безпосередню єдність. В основі цього полягає полярність, що проходить крізь весь світ, антиподи якої одночасно протилежні один іншому і тяжіють один до іншого: в їх відносинах виявляється світовий рух, як ритм. Завдяки ритму те, що вже трапилось, і те, що ще не трапилось, об’єднуються в єдину систему, згідно з якою майбутнє вже існує в сьогоденні як “паростки” подій, що відбудуться згодом. При цьому творча особистість приділяє достатню увагу як собі, так і суспільству, яке його оточує, задовольняючись своїм станом, знаходить можливості найвищої форми творчості – творчості добра, а не виконання будь-яких правил прописної моралі.

Найважливішою категорією “І цзин” є категорія самої змінності. На думку укладачів цієї епохальної книги, все в світі змінюється, знаходиться в русі та в безкінечних взаємоперетвореннях. Незначні зміни зумовлюють за собою подальші більш значні метаморфози, а ті, що більш значні – зміни глобального змісту: “Здійснення змін – причина перетворень; перетворення – причина циклічності; циклічність – причина ділення”.

Закон, згідно з яким здійснюється функціонування гігантського організму Всесвіту, автори “Книги Змін” назвали “дао”. Суть “дао”– чергування протилежностей, які співвідносяться згідно з принципами “інь” та “ян” (пасивний і активний початок світобудови). Дія цього закону поширюється на всі плани буття як проявлені, відкриті, так і не проявлені, приховані. При цьому виокремлюються три основоположних світових плани – Небо, Земля та Людина. Всесвіт давніх китайців антропоморфний.

Парна категорія “інь-ян” є найважливішим поняттям китайської філософії, яку сприймали і використовували представники майже всіх філософських течій і шкіл. Це – два початкові, основоположні принципи давньокитайської космогонії, полярно розташовані, проте такі, що постійно переходять один в інший. Графічно зображені у вигляді відомого символу “Тайцзи”, де білий колір символізує “ян”, чорний – “інь”, їх протилежність і взаємозв’язок відображаються у кривій лінії, а потенція переходу одного в інше – точками. Таким чином, “Тайцзи” ілюструє початковий дуалізм усього сущого і безперервний процес взаємопереходу. Це також повною мірою стосується і сфери соціального буття.

Поряд із категоріями “дао”, “інь-ян” та, безпосередньо “i” (“зміни”) для визначення світової антропоморфної цілісності, китайська філософська традиція використовувала чимало інших специфічних “субкатегорій”, пов’язаних зі змінами, зокрема категорію “ци” (пневма, ефір, енергія тощо). Ци – це тонка енерго-динамічна, психофізична і духовно-матеріальна субстанція, що наявна в тому чи іншому вигляді в усіх явищах і процесах. Найбільшого поширення ця категорія набула у давньокитайській медичній теорії, згідно з якою функціонування організму здійснюється завдяки циркуляції пневми-ци особливими каналами. Вважалося, що від збалансованості пневм інь та ян, які задають динаміку цій циркуляції, залежить стан здоров’я людини.

Крім того, важливе значення у розумінні давньокитайського світу також мала відома концепція “у-сін”, що також тлумачилась у коментарях до “Книги Змін” – це теорія про особливості різних видів енергій, які символічно представлені у вигляді “першоелементів”. Усе, що існує в світі – матеріальне і нематеріальне – можна зіставити з одним із першоелементів (дерево, вогонь, земля, метал і вода), або ж з енергією, яку він репрезентує. Інакше кажучи, на думку давніх китайців, “теорія п’яти першоелементів” – це універсальне вчення, яке можна переносити на всі сфери життя, насамперед, у соціальному контексті і таким чином пояснити все, що здійснюється як в оточенні людини, так і в ній самій.

Крім таких “базових” ідей або категорій філософії даосизму, як “дао” та “ци”, даоси широко застосовували і універсальну категорію “де” (буквально – доброчинство), що мала відношення до всіх форм життя.

Де – це кінцева форма дао. “Обидва вони одного і того ж походження, але з різними назвами”. Де – це дао окремих речей, конкретний життєвий шлях тієї чи іншої людини, який вона обрала з огляду на загальні світоуявлення і зробила законом свого жит­тя.

Завдяки поняттю “дао” та “де” оформлюється перший рівень концепції “шляху” – недіяльний або метафізичний: “Нічому не слідувати і не йти ніякою дорогою є початок набуття дао”. Процес пізнання дао починається, коли людина ніде не перебуває і нічому не чинить опір. Це і є початок безтурботного перебування в дао.

Треба зазначити, що в східній інтерпретації поняття шляху, дороги не вичерпується лише раціональним уявленням щодо фізичного руху або прояву тілесного. Насамперед це зміна стану якісного штибу, одночасно з тим стан може зазнавати змін, перебуваючи у формі свого недіяння: “Дао, виявляючи себе, вже не дао; слова, стаючи логічними судженнями, не досягають правди немислячого”.

Подібно до того, як людина життєвими виборами формує і виховує себе, асимілюючи або відкидаючи певні зовнішні реалії, так і всеосяж­не дао входить у неї лише тією мірою, якою людина хоче чи здатна його асимілювати. “Створювати і виховувати суще... – ось що зветься глибинним де”. “Дао народжує речі, де вигодовує їх, вирощує їх, виховує їх, удосконалює їх, робить їх зрілими, слідкує за ними, підтримує їх”.

Де – це внутрішнє дао окремої людини. Воно може бути більш чи менш довершеним. “Хто вміщує в собі довершене де, той цілковито гармонійний”. Де треба постійно вдосконалювати, доводячи його довершеність до рівня вселенського дао. “Тотожний дао, отримує дао”, “хто служить дао, той тотожний дао”, маючи його в собі замість недосконалого де. Таку людину філософ називає досконаломудрою.

Ідеал даосів – людина-мудрець, що повернувся в дао, перебуває в певному відстороненні від буття, занурився сам у себе. Соціальний ідеал даосів – царство, в якому ствердилось де: людина, яка злилася з природою, є маніфестацією принципу природності, що є також необхідною умовою до розгортання де.

“Дао нічого не робить, проте нічого не лишається не зробленим”. Напевно ці відомі слова китайського мислителя Лао-цзи (VI-V ст. до н. е.), якого вважають засновником філософського даосизму, започаткували, або текстуально оформили іншу фундаментальну даоську ідею, принцип, своєрідну одночасно динамічну і статичну категорію – “у вей” – недіяння, невтручання.

Відсутність дії – не порушення принципу “природності”, а критерій єднання з дао. Ідеальний тип особистості визначався у даоських трактатах як “наймудріший”, “відсторонений від справ”, “той, хто не має пристрастей і бажань”. Зокрема, пропагуючи свої підходи щодо управління державою, даоси, згідно з принципом “у вей”, декларували мінімізацію зовнішнього втручання у природний перебіг історії та соціальних процесів.

У давньокитайській цивілізації всесвіт розумівся як ієрархічно організоване ціле (відомий сучасній науці принцип голографічності). Людина бере участь у житті космосу, подібно до того, як космос реагує на події у житті суспільства. Як мікрокосм, людина має властивість моделювати всесвіт, створюючи різні типи моделей – мікрокосмів. Така якість людини відображена у китайських як естетичних концепціях, так і безпосередньо в образотворчому мистецтві. Наприклад, відомі китайські сади і парки, а також пейзажі з карликовими деревами були, фактично, спробами створення адекватної моделі світобудови, “космосу у вазі з квітами”, який аналогічний гармонійному універсуму та міг слугувати достойним об’єктом естетичного спостерігання, народжував відчуття співвідношення до єдиного універсуму та єднання з природою.

Онтологічні принципи, які сповідували представники філософського даосизму, безпосередньо вплинули і на їхні погляди щодо людини, моралі та суспільства. Основоположними творами філософського даосизму вважаються трактати “Дао-де-цзин” (VI ст. до н.е), “Чжуан-цзи” та “Ле-цзи” (IV ст. до н.е.).

Даосизм як філософія і різнобічна практична діяльність сформував досить своєрідну систему соціальних і моральних цінностей та орієнтирів. Найважливіші з них є: відсторонене ставлення до життя; любов до самого життя й, одночасно, зневажливе ставлення до смерті; серединний шлях, зокрема й у питаннях моральності і моралі; негативне ставлення до суспільства в цілому і його окремих інституцій, цивілізації, певною мірою навіть і деякий аморалізм; презирство щодо матеріальних цінностей; слідування єству, природному шляху; недіяння, споглядальність та деякі інші.

Соціальний ідеал “Дао-де-цзин” – маленька патріархальна країна, максимально відокремлена від інших держав. Її жителі відмовляються від “тягаря” цивілізації і навіть від писемності та живуть природним життям.

Для даосизму характерні невтручання, пасивне ставлення до соціальної дійсності, буття, а також натуралізм і елементи релігійної містики. “Потрібно менше говорити, слідувати природності. Швидкий вітер не віє весь ранок, сильний дощ не йде весь день. Хто робить усе це? Небо і земля. Навіть небо і земля не в змозі зробити будь-що довговічним, тим більше – людина. Через це вона служить дао. Хто служить дао, той тотожний дао. Хто служить де, той тотожний де. Той, хто губить, тотожний втраті. Той, хто тотожний дао, набуває дао. Той, хто тотожний де, набуває де. Той, хто тотожний втраті, набуває втрачене. Тільки сумніви породжують зневіру”.

Даосизм закликає звільнитися від суворих правил і суспільних регламентацій. “Хто діє – той зазнає поразки. Хто чимось володіє – загубить. Ось чому досконаломудрий є бездіяльним, і він не зазнає невдач. Він нічого не має і тому нічого не губить. Ті, хто, роблячи справи, квапляться досягти успіху, зазнають поразки. Хто обережно закінчує свою справу, подібно тому, як він її розпочав, у того завжди буде добробут. Ось чому досконаломудрий не має пристрасті, не цінує важкоздобуті предмети, вчиться у тих, хто не має знань, і прямує тим шляхом, яким пройшли інші. Він дотримується природності речей і не наважується самовільно діяти”.

 Логічне мислення в даосизмі розглядали як складову частину штучно створеного світу з нав’язаними громадським етикетом і нормами моралі. Даоси основну увагу приділяли спостереженням природи з метою знайти глибинні “властивості дао”. Як наслідок, ще тисячоліття тому вони дійшли висновків, справедливість багатьох з яких підтверджують сучасні наукові теорії. Так, вони усвідомили, що природі і суспільству властиві текучість і мінливість. Про ці речі, хоча й іншими словами, йдеться у сучасних наукових працях, зокрема із соціології і політології. Ще один висновок, який було зроблено даосами, а саме: всі природні зміни є не що інше, як динамічне чергування двох протилежностей – “інь” та “ян”, таким чином, будь-яка пара протилежностей являє собою динамічну єдність. Уявлення про послідовну взаємодію протилежностей виражається у формулі: якщо бажаєш досягти чогось, слід починати з його протилежності. Будь-яка зміна розглядається даосами як виявлення внутрішньої схильності змінюватися, та це не привноситься ззовні – все діється природнім чином і спонтанно. Спонтанність є принципом дії та впливу дао. Тому і люди мають чинити спонтанно і відповідно до своєї істинної сутності, з тим, щоб бути у злагоді з природою і не порушувати гармонію з навколишнім світом. Водночас позицією, етикою Лао-цзи було вчення про “золоту середину”, згідно з якою слід уникати крайнощів у стосунках між людьми.

Відповідно до поглядів ще одного із фундаторів даосизму – Ян Чжу (бл. 395-335 до н. е.), думки якого були викладені в даоському трактаті “Ле-цзи”, людина, як і природа, підпорядкована закону необхідності, згідно з яким усе здійснюється саме по собі, незалежно від волі людини. Тому, відповідно до вчення Ян Чжу, людина має передати себе на волю випадку, плисти за течією і таким чином осягнути дао. Ян Чжу також виступав проти традиційних, загально визнаних моральних норм, проти стереотипів поведінки. Особиста свобода і непокора чужій волі є неодмінною умовою для повноцінного життя. Найвищим етичним ідеалом Ян Чжу проголошував насолоду життям: “Слід діяти так, як бажають ваші органи почуттів, слід діяти так, як бажає ваша душа”. Даоський мудрець ніколи не декларував свої знання й уміння. Коли робота завершена, не слід чекати похвали і нагороди за неї. “Коли справа завершена, людина повинна самоусунутися. У цьому полягає закон небесного дао”.

Даоському прагненню піти від суспільства особливого значення надавав інший даоський мудрець, Чжуан-цзи (369-286 до н. е.). Він писав, що краще відмовитися від мирських бажань і знайти собі відокремлене і тихе містечко подалі від суєти великих міст. Чжуан-цзи продовжив думку Лао-цзи про те, що поведінка людини є правильною лише тоді, коли вона природна і відповідає ситуації, що склалася. Даоси вважають, що люди добрі за природою. Але згубний процес “соціалізації” знищує природну доброту і тоді люди придумують собі стандарти доброти, щоб упорядкувати життя. Намагаючись підбудуватися під них, ми втрачаємо внутрішнє відчуття добра.

Добро і зло, прекрасне і потворне, сон і пильнування, життя і смерть – лише умовні і відносні поняття. Щира реальність єдина, цілісна і “голографічна”: у ній все присутнє в усьому, у кожній частині втримується все ціле і все переходить в усе. Мудрець прагне до повного єднання, “єдинотілесності” з цим цілим та стає божественним і одухотвореним: весь світ – його тіло, всі сили Всесвіту – його колісниця, він не загине ні тоді, коли розчиниться весь світ, ні тоді, коли хвилі всесвітнього потопу поглинуть усю землю. Такий мудрець стоїть однією ногою у світі відсутності і безмовності надсущого Дао, а іншою – у світі змін і перетворень.

Водночас даоси вважали, що “щире споглядання” – це символ мудрості, найкраще випробування піднесеної, просвітленої людини. Осягаючи майбутні удачі і нещастя, розпізнаючи прийдешні радості і лиха, мудрість може передбачати мінливості долі і спонукати діяти належним чином. Той, хто твердий у зосередженості духу і піклується про цілість життя, ніколи не матиме прихильностей у своїх вчинках, і його думки не суперечитимуть його діям. Тоді можна говорити про “щире споглядання”.

Проголошуючи мораль зайвим, протиприродним нашаруванням, подібним до шостого пальця на руці або перетинкам між пальцями ніг, Чжуан-цзи твердить: “Нарости гуманності спричиняють те, що люди, віддаючись чесноті, сковують природу, і в такий спосіб домагаються прижиттєвої слави”.

Культура, яка в очах Чжуан-цзи є втіленням штучності і безпосередньою протилежністю природній простоті, піддається в трактаті не менш лютим атакам, ніж моральність. Порівнюючи культуру (подібно до моралі) з непотрібним наростом на тілі, Чжуан-цзи говорить, що надмірна тонкість зору призводить до того, що вноситься хаос у сприйняття природних, прекрасних квітів, а очі засліплюються сяйвом фарб і ліній; надмірна тонкість слуху заважає сприймати природні звуки і спричиняє непотрібне захоплення музикою; зайві суперечки ведуть до того, що докази починають нагромаджувати, як черепиця на даху, а згодом поринають у словесні хитрування.

 До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.