3.3. Конфуціанство: шлях до людинолюбства

Конфуцій. Зображення на золотій монеті.

Давньокитайський мислитель Кун Фу-цзи (551-479 до н. е.), більш відомий як Конфуцій, вперше переносить центр ваги роздумів мудреця з Космосу на соціум, звертаючись до совісті людини як головного чинника суспільного життя, він створює першу філософію моралі.

У давнину казали: якщо конфуціанство – верхній одяг китайця, то даосизм – його душа. Можна сказати,  що даосизм  і конфуціанство – два способи вираження одного поняття. Даосизм є містичний у своїй початковій формі й пропагує бездіяльність, спокій, пасивність, втечу від суспільства й злиття з природою. З другого боку, конфуціанство є прагматичним, тобто практичним. Воно навчає, що суспільний лад буде підтримуватися, коли кожна людина відіграватиме призначену їй роль і виконуватиме свої обов’язки. Тому конфуціанство систематизує всі людські й громадські стосунки – між правителем і підданим, батьком і сином, чоловіком і дружиною тощо – і дає всім їм вказівки.

Конфуціанство зберігає свій вплив донині і має виразний етично-гуманістичний характер. Фундаментальним поняттям цього вчення є “жень” – гуманність, людинолюбство. “Жень” визначає стосунки між людьми, пропагує повагу і любов до людей, до старших за віком або соціальним становищем.

Учення про жень було на той час новою мораллю. За конфуціанською етикою, людина, яка щиро дотримується принципу людяності, не скоїть зла, вона здатна виявляти шанобливість, ввічливість, правдивість, кмітливість, доброту. Тому шанобливу людину не зневажають, ввічливу – підтримують, правдивій – довіряють, кмітлива досягає успіхів, а людина добра може використовувати інших. До людей слід ставитися так, як до дорогих гостей, потрібно стримувати себе, щоб поводитися згідно з ритуалом, а на те, що не відповідає його вимогам, не слід дивитися, його не можна слухати, робити.

Обумовлюючи відносини людей у суспільстві і сім’ї, моральний принцип “жень” перебуває в органічному зв’язку з принципом “сяо” –  шанування рідних і старших: “Молоді люди повинні вдома виявляти шанобливість до батьків, а поза домом – поважність до старших”; “За життя батьків – служити їм, дотримуючись ритуалу. Коли вони умруть, поховати їх відповідно до ритуалу і приносити їм жертви, керуючись ритуалом”. Церемонії, тобто зовнішні вияви поваги, синівської любові, відданості, украй необхідні.

На визнанні важливості церемоній ґрунтується принцип благопристойності “лі” (правило, норма, ритуал, церемоніал, етикет), всупереч якому не можна ні дивитися, ні слухати, ні говорити, ні діяти. Без “лі” не може існувати держава. Він має бути основою виховання, яке вибудовується на особистому прикладі, вимозі до неухильного дотримання церемоній, етикету. Ця вимога часто критикувалася, оскільки, як стверджували її опоненти, людині, що дотримується приписів конфуціанства, ніколи бути доброчесною і творити добро, тому що вона зайнята безперервними церемоніями.

Моральним ідеалом, за Конфуцієм, є благородний муж (“цзюн-цзи”), якому властиві відданість, щирість, вірність, справедливість. Керувати державою слід мудрим людям, які мають кожного ставити на своє місце (“виправляти імена”), оскільки “государ повинен бути государем, сановник – сановником, батько – батьком, син – сином ”.

Конфуціанство не обминає увагою людських вад, яких можна позбавитись шляхом самовдосконалення. Адже, хоч би як людина цінувала правдивість, відвертість, мужність, твердість, людинолюбство, вона повинна їх навчитися, тобто виховувати в собі ці якості. Інакше їй не минути тупості, баламутства, грубості. А не виробивши любові до навчання, людина нанесе собі непоправної шкоди.

За словами Конфуція, впродовж життя необхідно керуватися одним словом – “взаємність”, та послуговуватися настановою: “Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім’ї до тебе не ставитимуться вороже”. Коли у нього запитали: “Що, якщо за зло платити добром?”, він відповів: “А чим тоді платити за добро? Плати за зло по справедливості. А за добро плати добром”. Отже, Конфуцієва справедливість – це “золота середина” між добром і злом. А як визначити межі цієї справедливості? Як впізнати той момент, коли справедливість перевалює за край і починає перевтілюватися у свою протилежність – несправедливість?

Розвиток суспільства, вдосконалення людини і людських взаємин Конфуцій пов’язував із розвитком знань, освіти. Висловлений ним цілий ряд положень не втратив актуальності і в наш час. На його думку, знання людина отримує від народження, тобто від природи, та в процесі навчання. Високо оцінюючи знання від народження, все ж у практичній роботі він надавав перевагу знанням, отриманим від навчання. Закликав постійно вчитися, осмислювати отримане знання, дотримуючись таких принципів: “слухати багато, вибирати з почутого краще і наслідувати його; бачити багато і запам’ятовувати те, що бачив”, “вчитися і не роздумувати – даремна трата часу; роздумувати і не вчитися – згубно”.

Конфуцій застерігав, що при всій своїй близькості за природою люди все ж залишаються неоднаковими у процесі навчання та засвоєння знань. Учителям категорично забороняв чотири речі: не вдаватися до порожніх роздумів, не бути категоричними у своїх судженнях, не проявляти впертості й не думати про себе особисто. “Знаючи що-небудь, вважай, що знаєш; не знаєш, вважай, що не знаєш” – головне правило у навчанні і стосовно знання.

Вчення Конфуція, викладене його учнями у книзі “Лунь юй” (“Бесіди та висловлювання”), вміщує систему його соціально-психологічних, етичних і політичних поглядів. Відповідно до “Лунь юй”, людина первісно є сирим матеріалом, який потребує “шліфування й полірування”, тобто вона повинна спочатку набути певної форми завдяки культурній традиції і, насамперед, слідуванню “лі”. Якщо завдяки старанності учня і гарним вчителям людина робить це правильно, то вона знаходить свій вірний Шлях, якщо ні – ухиляється від Шляху. Іншого вибору немає: людина або слідує “дао” (тобто правильному Шляху), або не слідує йому.

Категорію “дао” – основну з космологічних категорій стародавньої китайської філософії – Конфуцій також, як і поняття “де”, раціоналізує, етизує, “олюднює” і, кінець кінцем, робить її залежною від волі людини. У його вченні саме людина обирає, слідувати їй “дао” чи ні. Як казав Конфуцій, “не шлях робить людину великою, а людина робить великим шлях”.

“Дао” в Конфуцієвому вченні – найвищий принцип поведінки, втілення істини і справедливості. У “Лунь юй” ця категорія витлумачена досить широко, насамперед як правильний шлях, принцип життя, мудрий і справедливий устрій, взірцеві норми поведінки. Розроблення Конфуцієм цього поняття мало велике значення для його сучасності. Введення його (“дао” в розумінні Вчителя) в систему давньокитайських уявлень про належне перемістило акцент з небесного мандату на земні доброчесності й обов’язки людей. І хоча Небо лишалось найвищим регулятором земних справ, реальний їх стан, у тлумаченні Конфуція, залежав від того, наскільки земні справи людей відповідають “дао”.

Складніше справи щодо тлумачення Конфуцієм поняття “Тянь” – “Небо”. Хоча мислитель і висловлювався про Небо, роль його не цілком зрозуміла і недостатньо розвинута в “Лунь юй”. Конфуція не приваблюють метафізичні роздуми і теологія, але глибоко цікавить життя людини на землі.

Небо для Вчителя – найвища сила. Воно визначає для кожної людини її місце в соціумі, зокрема її належність до “доброчесних” чи “низьких”. Воно також стежить за справедливістю на землі в цілому. Доля всього, що існує на землі, залежить від Неба. Лише виконуючи волю Неба держава може бути сильною, а суспільство – багатим. Так само залежить від нього доля і самого вчення Конфуція.

Пізнати волю Неба і виконувати її – найголовніше завдання “доброчесного мужа”. Небо Конфуція визначає для кожної людини її місце в суспільстві, нагороджує, карає. Сам Конфуцій пізнав волю Неба у 50 років. Він казав про себе: “У п’ятнадцять років я звернув свої помисли до навчання. У тридцять років я здобув самостійність. У сорок років я позбавився сумнівів. У п’ятдесят років я познав волю Неба”. І лише після цього він почав активно пропагувати своє вчення.

Усі уявлення Конфуція про світ, по суті, ґрунтуються на його вірі в Небо. Небо Конфуція значно відрізняється від того Неба, яке за міфотворчих часів розуміли як верховне божество Шанді і яким воно подається у напівміфологічній “Книзі історії” (“Ши цзин”). Це небо віддалилося від людей і втратило особистісні риси, перетворившись на абстрактний регулюючий принцип, на істину, абсолютний порядок. Конфуцієве Небо було позбавлене персоніфікації. Людям лишилось доступним лише усвідомлення його волі. Але з ним стало можливо домовитися (як і з предками – через вшановування та жертвопринесення). Представником цього абстрактного Неба на землі був правитель – “син Неба”, який отримував від Неба так званий мандат на правління. За вченням Конфуція, цей мандат Небо вручало доброчинній людині, яка ставала правителем Піднебесної. Правитель, який отримував мандат Неба, здобував майже божественний статус. Однак, якщо він робив помилки і вперто не бажав їх виправляти, Небо могло позбавити його своєї милості і забрати свій мандат.

Отже, Конфуцій говорить “Небо” замість “Шанді”. Це означає, що старокитайське міфічне божество завдяки Конфуцієвій доктрині перетворилося на раціоналізований етичний еталон Тяньді, який править Всесвітом у тому розумінні, в якому ним правлять фізичні закони, безособові й незаперечні.

Крім розглянутих, Прабатько китайської філософії оперує великою кількістю й інших морально-етичних понять, які поступаються за своєю значущістю основним (“жень”, “де”, “і” та “сяо”). Найчастіше серед цієї групи використовуються і мають найбільше семантичне навантаження такі: “чжи” (“мудрість”, “знання”, “розум”), “сінь” (“відвертість”, “віра”, “правда”, “впевненість”), “цай” (“талант”, “дарування”, “здібності”), “ті” (“любов молодшого брата до старшого”), “юн” (“мужність”, “відвага”, “хоробрість”), “чжун” (“вірність”, “відданість”), “шунь” (“покірність”, “слухняність”), “хе” (“згода”, “мир”, “гармонія”, “доброзичливість”). Навіть простого переліку цих етичних доброчесностей досить для того, щоб склалося край поважливе враження щодо їх носія, яким є центральний персонаж конфуціанської доктрини – доброчесний муж “цзюнь-цзи”. Якщо ж уявити собі суспільство, в якому кожний його член відповідав хоча б половині перелічених моральних властивостей, то, мабуть, не потребувала б доведення теза, що й на землі знайшовся рай. Нажаль, ці сподівання лишаються нездійсненними – і навіть сам Конфуцій це визнавав.

 До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.