3.4. Біблія: психологія гріхопадіння Адама і Єви

“Адам і Єва” / Дмитро Жилінський, Росія, 1986

У Біблії стверджується, що за шість днів Бог створив світ, якого ще ніколи не існувало. Якщо погодити біблійну оповідь про створення світу з даними науки, “дні творення” тривали величезні проміжки часу. Тому Церква, не підтримуючи синтетичну теорію еволюції про саморозвиток всесвіту, не заперечує ідею поступовості творення (будування, становлення) всесвіту Божою силою, що тривало мільярди років і продовжується нині. Поступове становлення Землі, Сонячної системи, всього космосу підтверджено очевидними фактами наукових досліджень, і заперечувати його просто безглуздо.

Сучасні богослови погоджуються, що один день творення – це довготривалий відрізок часу, який був днем лише для Господа, а за людськими мірками міг тривати тисячі, мільйони і мільярди років. Виникнення нових форм у космосі та на землі, про що свідчить астрофізика, геологія, біологія та інші сучасні науки, можна розглядати як ознаку нескінченної творчої діяльності Бога і неперервний процес становлення (створення) світу, що продовжується і сьогодні. Синонімом розвитку в цілому виступає еволюція. Отже, еволюція і є постійне Боже творення. За вдалим висловом Папи Римського Івана-Павла ІІ, “еволюція – промисел Божий”. Господь нескінченно добудовує те, що вже зведено.

Світові релігії розглядають створення людини як акт Божої волі. Про це сказано у священних книгах іудеїв, християн, мусульман. На шостий день творення сказав Бог: “Cтворімо людину за образом Нашим і за подобою Нашою” [Буття, 1:26]. У Корані читаємо: “Воістину, Я створю людину” [Коран, 15:28].

Але творення людини відрізнялось від створення рослин та тварин, для появи котрих було досить одного: “Нехай буде…”. Людина – істота, що має два начала: духовне й матеріальне, то ж і її творення поєднує два етапи: створення матеріальної оболонки, тобто тіла, “з земного пороху” і другий – “і вдихнув у лице її дихання життя ”,  “… і стала людина душею живою” [Буття, 2:7]. Біблія оповідає про те, що коли дихання  Бога ввійшло в людину, воно зробилося в ній духом, а коли дух почав взаємодіяти з тілом, з’явилася душа. Це теж зрозуміло: без душі Адам був би неспроможним виконати завдання, які покладав на нього Бог; Адам так і залишився б частиною природи. Але Адам був задуманий у якості інструмента природи. Для цього він і отримав душу.

Людина – створіння Боже. Це означає, що вона завдячує Богові існуванням і життям. Це життя є надзвичайно крихким та непевним самоволодінням. Людина і тварина мають тут однакову долю. Гідність людини на противагу до тварини виявляється у тому, що людина отримала своє життя особисто та безпосередньо від Бога. Тому людина перебуває у відношенні до Бога як особа.

У створенні жінки стає ще раз ясним те, що існує істотна різниця між людиною і твариною. Чому Бог створює жінку з ребра чоловіка? Адже він міг би створити Єву так само, як і Адама, із землі. Чому Біблія подає таку неймовірну історію: “Тоді Господь Бог навів глибокий сон на чоловіка і коли він заснув, узяв одне з його ребер і затулив те місце тілом. Потім з ребра, що його взяв від чоловіка, утворив Господь Бог жінку і привів її до чоловіка” [Бут. 2:21-22]. Ця історія, яка сьогодні для нас звучить дивно, повинна прояснити одне: обидвоє, чоловік і жінка за своєю сутністю є одне й те саме: повні і цілісні люди.

Згідно з Книгою Буття 2:7, Бог створює спочатку одну людину – одного чоловіка. З цього чоловіка походить жінка. Чи це тільки образ, чи тим чиниться богословське твердження: на початку була лише одна людина, вона є коренем всього людства? Тут також постає питання: чи походить людство від одного подружжя, чи можливо, що в той сам час незалежно одне від одного “виникає” більше людей? Це природниче питання, на яке ми, певна річ, не можемо очікувати відповіді з Біблії. З тексту Книги Буття не можна вивести аргументу ні за, ні проти одної чи другої тези. Велика частина тлумачів вважають, що історія про рай відстоює строгий моногенізм, тобто походження людства від однієї пари. Як підставу для свого погляду вони наводять єдність людства у цілому світі та чітке відмежування від тваринного світу.  Інша частина вважає, що формування Адама з землі та створення Єви з частини Адама є лише образом. Тому історія сотворення не хоче ствердити, як виникла людина, а – чим є людина. Отже, питання про походження людини залишається відкритим.

Образи перших людей – Адама та Єви і людства загалом, відіграють важливу роль у біблійному тексті, адже сюжет Біблії полягає в розкритті стосунків між Богом і людиною. Від самого початку в Святому Письмі йдеться про те, що Бог створив людину за своїм образом і подобою. Однак це не означає, що Бог схожий на людину фізично, тому що Бог у Біблії – духовна сутність, за винятком другої особи Трійці – Христа, що втілився в образі людини і в повноті містить людську природу. Бог наділив людину духом, тому вона подібна до нього – також має духовну сутність.

Хоча Бог у Біблії не має статі, його здебільшого сприймають як особу чоловічої статі. Крім того, першим Бог створив саме чоловіка, а це закладає патріархальні засади біблійного світогляду, що широко виявляються донині в усіх культурах, на яких вплинуло християнство.

Образи перших людей, змальованих у Біблії, заклали основи біблійної антропології, суттєві риси якої такі:

· уявлення про людину як про вінець творіння. “І сказав Бог: створимо людину... і нехай володарюють вони... над всією землею” [Бут. 1:26];

· уявлення про унікальність становища людини у навколишньому світі;

· завдання панувати й упорядковувати світ (наприклад, Адам роздає імена всім живим істотам) [Бут. 1:28; 2:15];

· унікальність душевної та духовної організації людини – органічність і єдність тіла, душі та духу – вищого вияву духовності в людині.

Разом ці три аспекти творять особистість. Крім того, у Святому Письмі особливо підкреслено роль серця як осередку внутрішнього життя особистості. Серце – символ здібностей [Вих. 35:34; 36:1–4], свідомості [Лев. 26: 41], тілесних сил [Суд. 19:5,8]. Образ серця в Біблії – також образ місця зустрічі з Богом, до Бога слід звертатися й шукати “всім серцем”, каятися також потрібно “в серці” [Пс. 50: 19] і віра та спасіння йдуть “від серця” [Рим. 10: 9]. Серце – осередок моралі та духовного діалогу з Богом; уявлення про сутнісну єдність людського розуму, почуттів, волі, розкриті в понятті серця; ідея людства як результату божественної творчості, а також ідея єдності всіх людей через походження від Адама і Єви. Згодом слово “Адам” почали вживати на означення людини загалом.

Отже, базові характеристики біблійного образу людини такі: зв’язок людини і Бога, що існує від початку творіння, антропоцентризм, а також учення про спасіння людини як про її повернення до стану єдності з Богом.

Історія сотворення та історія гріхопадіння є богословською відповіддю на засадничі питання людства: звідки походить світ? Звідки береться зло у світі? Це є питання, які цікавлять кожного з нас. Чи цим не поставлено також питання про значення нашого страждання, наших хвороб, врешті – про сенс нашого життя?

У другому розділі  Книги Буття Адамові дається заповідь – не споживати плодів з дерева пізнання добра і зла, інакше – “напевно помреш” [Бут. 2:17]. Але спочатку в тексті дається інформація про те, що в саду, окремо від інших дерев, ростуть ще двоє дерев – дерево життя і дерево пізнання добра і зла [Бут. 2:9]. Але заборона стосується лише одного дерева, причому кара за порушення – смерть, тобто те, що є протилежним до життя. Отже, ймовірно, людина була створена безсмертною і їй непотрібно було їсти плоди з дерева життя, доки вона не втратила свого безсмертя.

Єврейський текст у даному випадку є досить неоднозначним. Книга Буття 2:9 говорить однозначно лише щодо дерева життя, посадженого у середині Едему. Чи було дерево пізнання добра і зла також у центрі – неможливо стверджувати напевне, виходячи із специфіки синтаксису давньоєврейської мови.

У третьому розділі Книги Буття йдеться про те, що Адам і перша жінка порушили стан гармонії з Богом [Бут. 3:1-7]. Роль жінки в цьому особливо чітко підкреслено в тексті. Порушення Божої заборони не їсти з дерева пізнання пов’язане з порушенням первісної гармонії між Богом і людиною, Богом і світом. Біблія описує цю подію через поняття “гріхопадіння”, “первородний гріх”, “прабатьківський гріх” тощо.

В останній фразі другого розділу говориться про те, що Адам і його жінка були “нагі (“arumim”), та (одне одного) не соромилися” [Бут. 2:25]. Фраза, якою розпочинається другий розділ, має такий вигляд: “З усіх же польових звірів, що їх сотворив Господь Бог, найхитріший (“arum”) був змій” [Бут. 3:1]. Тобто, на івриті “бути нагим” і “бути хитрим” пишеться однаково.

Розповідь про те, як змій спокушає людину – це психологічний шедевр. Змій прикидається дурнем. Він хоче, щоби жінка його повчила: “Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?” [Бут. 3:1].

Змій розмовляє саме з жінкою, а не з чоловіком, безпосереднім учасником подій, адже жінки ще не існувало, коли Адамові дана була заповідь. Біблійний автор цілком свідомо будує діалог жінки і змія так, що в міру його розвитку збільшується ступінь невідповідності між тим, що ми знаємо з другого розділу, і тим, що вони про це говорять.

Кожна наступна фраза додає неточностей у переказі. Змій говорить: “Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?” [Бут. 3:1]. До того ж, він перекручує сенс сказаного. Адже було чітко сказано: “З усякого дерева в саду їстимеш” [Бут. 2:16].

У відповіді жінки теж з’являються невідповідності. Вона говорить про дерево пізнання добра і зла, як про дерево, котре посаджене посередині саду, у той час як у другому розділі було сказано, що посередині саду розміщено дерево життя [Бут. 2:9]. Більше того, жінка додає до оповіді власне уточнення: “не їжте його, ані не доторкайтесь, а то помрете” [Бут. 3:3]. Однак Адамові нічого не було сказано про те, що не можна торкатися дерева.

І в останніх словах змія ступінь невідповідності доходить свого апогею, до прямого заперечення того, що було сказане раніше: “Ні, напевно не помрете! Бо знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло” [Бут. 3:4-5]. З цього моменту в оповіді виокремлюються зорові образи. Змій говорить “відкриються ваші очі”, і зразу ж жінка бачить, що “дерево було добре для поживи й гарне для очей” [Бут. 3:6].

Сам момент гріхопадіння в тексті описаний досить лаконічно. А далі оповідь рухається дуже швидко, фрази короткі й уривчасті, переважають дієслова: “І розкрилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони. І зшили вони фіґові листя, і зробили опаски собі” [Бут. 3:7]. Тут знову продовжується гра слів “нагий” і “хитрий”, розпочата раніше: обмануті хитрістю змія, люди стали голими.

Наступний фрагмент біблійного тексту говорить про Господа Бога, який має голос, і який запитує Адама “Де ти?”, ніби не знає відповіді на своє питання [Бут. 3:8-9]. Відповідь людей на запитання Бога – це перекладання вини з себе на іншого: Адам перекладає цю вину на Бога і на жінку: “Жінка, яку ти дав мені, щоб була зо мною, дала мені з дерева, і я їв” [Бут. 3:12]; жінка – на змія: “змій обманув мене, і я їла” [Бут. 3:13].

Після цього всі діалоги припиняються, і починається діалог Бога, який проголошує прокляття змієві, жінці й Адамові.

Фінал третього розділу – це, власне, і фінал історії про Адама і Єву. Господь Бог робить першим людям шкіряну одежу і виганяє їх з Едемського саду. Він боїться, що Адам з’їсть також і плоди з дерева життя і отримає безсмертя, житиме вічно. Отже, слова Господа Бога: “Оце чоловік став, як один з нас, знаючи добро і зло” [Бут. 3:22] – звучать як реалізація обітниць змія. На сході райського саду Господь Бог поставив ангела з вогняним мечем, щоб охороняти шлях до дерева життя.

Перші люди пізнають, що вони нагі. Це образ. Він нічого не говорить про теперішній тілесний чи статевий устрій людини. В основі цього образу лежить “гра слів”.

 Змій пообіцяв: Ви станете  “arum” – розумні, знаючі, сильні [Бут. 3:5]. Після гріхопадіння Адам і Єва пізнають, що вони стали “arom” – нагі, бідні, незнаючі, безсилі [Бут. 3:10]. “Нагота” зображає безпомічність та безсилля грішника, що беззахисно наражений на усі згубні сили.

 Гріх роз’єднує з Богом. Гріх роз’єднує також і людей між собою. Чоловік звинувачує жінку, жінка перекладає вину на змія, який одурманив її своєю приголомшливою силою впливу. Вони звинувачують чарівність природи і тим самим – самого Бога [Бут. 3:12-13]. Відповідно до гріха настає покарання.

Про подальше життя Адама і Єви після вигнання текст майже не оповідає. Сповіщається тільки те, що вже за межами Едемського саду у них народжуються сини – Каїн і Авель. Весь четвертий розділ присвячено оповіді про братовбивство, і лише наприкінці натрапляємо на згадку про Адама і його жінку: “Тоді Адам знову спізнав свою жінку, й вона вродила сина й назвала його Сет” [Бут. 4:25].

Рабиністична традиція пояснює гріхопадіння існуванням так званого “потягу до зла” y людині, або ж діяльності “зворотного боку, сторони”. Остання є демонічним началом, активізується вночі і спричиняє появу нечистих бажань та помислів. Звідси – багато оповідань у єврейському фольклорі про демонів, котрі вночі спокушають жінок. Специфіка цих одвічних принципів, полягає у тому, що їх фактично неможливо подолати, можна лише прагнути цього і наближатися шляхом вивчення Тори, дотримання заповідей, навіть через аскетичні практики, які загалом не є характерними для іудаїзму.

Зазвичай гадають, що людська плоть відіграла вирішальну роль у спокусі Єви. Але, як бачимо, це не знаходить підтвердження у Біблії. Єва спокушається не тілесно, а гординею – бажанням знати добро і зло (вирішальні слова змія: “ і ви станете, як Бог, що знає добро й зло”).

Дерево для Єви “пожадане” тому, щоб “набути знання” [Бут. 3:6]. Тобто не тіло спокушає її зірвати плід, не заради тілесної втіхи та насолоди вона це робить, а спокушається вона духовно – в ній діє дух гордині. Донині “дочкою Єви” називають кожну допитливу жінку.

Натомість тілесність людей є першою жертвою цього падіння людського духу. Бо першим наслідком його було те, що “розкрилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони. І зшили вони фігові листя, і зробили опаски собі” [Бут. 3:7]. Первісний блаженний стан вільної, нічим нестримної тілесності (“і були вони нагі обоє, Адам та жінка його, і вони не соромились”) змінюється ущемленням тіла і його свободи [Бут. 2:25]. Отож: в тілесності як такій не було ніякого гріха, тілесне життя було безгрішне, а от першою карою за гріховність стало накладання обмежень на плоть, котра вже не могла постати у своєму неприкритому вигляді.

Складно сказати, як саме виглядало статеве життя в райському саду, однак богослови часто відмічають, що Господь не створив би Адама і Єву різностатевими, якби не мав на них певних планів у цьому сенсі. Безумовно, факт гріхопадіння сутнісно змінив цю сферу людських стосунків і вніс багато як фізичних, так і психологічних коректив.

Те нове, що виникло в структурі людини, – хтивість – займало найбільше уваги та лякало святих Отців Церкви. Concupiscentia carnis (похоть плоті) була найбільш страшною для римського теолога Аврелія Августина (354-430), бо нічого спільного не мала з тілом, а започаткувалась у процесі змін душі. То ж хтивість є проявом темних сил, які прагнуть примусити слугувати своїм цілям добре й благе, створене Богом. Після падіння Адама душа вже не може концентрувати всі свої зусилля на вольовому акті, що відповідає цілям Бога.

Неконтрольованість сексуального бажання засвідчила наявність у людині постійної тріщини, яка постійно схиляє у бік плоті. Після падіння Адама не шлюб і не статевий потяг були тим новим, що змінило усю ситуацію людини. Новим була занепала воля.

Августин не визнавав, що Єва вдавалась до сексуальних чар щоб спокусити Адама з’їсти той фатальний плід. Він розділив плід з нею через почуття “добродушності друга”, що, як роз’яснює Августин, означало його готовність жити з нею за всіх часів і за будь-яких умов. Адам і Єва у їхньому первісному стані знали сексуальне бажання, однак воно співпадало із їхньою свідомою волею і не руйнувало чистоти їхнього шлюбу. Через кожну жінку триває первородний гріх, що передається, як стверджував Августин, від народження у лоні матері спермою батька.

Отож, Августин визначив сексуальний акт як щось огидне, антибожественне. А щодо еротики, збудження, насолоди, то їх слід сприймати лише як хворобливі і гріховні прояви. Лише Христос був зачатий без цього гидкого сексу, так що єдина можливість знайти Христа в душі своїй і спокутувати первородний гріх полягає в утриманні від сексуальних стосунків. У своїй праці “Сповідь” Августин зазначав, що пристрасті – це результат гріхопадіння Адама та Єви у райському саду, яке відштовхнуло людей від Бога. Насолода, отримувана за допомогою статевих органів, здатна відвернути від думки про Всевишнього. Адже, за постулатами теологів, людина повинна страждати в цьому світі, а не насолоджуватись.

У трактаті “Про шлюб і хіть” Августин зазначає, що “згідно з природним порядком чоловіки краще панують над жінками, ніж жінки над чоловіками”. Для підтвердження своїх слів теолог звертається знову ж до біблійних текстів. У міркуваннях Августина відсутні агресивні форми сексизму, тим не менш, християнство таким чином підкріплює традиційну патріархальну модель світу. Біблійні образи перших людей використовуються з метою створення нормативності образів чоловіка і жінки і стосунків між ними. У той час як чоловік уособлює владу і силу, у жінці цінується скромність, лагідність і покірність. Також жінка несе на собі набагато більший тягар всіляких табу, оскільки прийнято вважати, що вона більше схильна до впливу диявола. Коріння цієї проблеми, певно, також варто шукати в біблійній історії Адама і Єви, де саме остання першою піддалася спокусі.

Один з перших “батьків церкви” Іриней Ліонський (бл. 130-202) гадав, що Адам і Єва були істотами наділеними сексуальністю іще до гріхопадіння. Він стверджував, що в Едемському саду справді не існувало сексуальних взаємин, оскільки Адам і Єва були ще дітьми, але якби вони не завинили перед Богом, то безперечно, досягли б віку статевої зрілості іще в раю й народили б нащадків [Проти єресей, ІІІ].

Богослови середньовіччя Афанасій Олександрійський та Григорій Ниський у IV столітті й Максим Сповідник у VII столітті, навіть схилялися до тієї точки зору, що шлюбне єднання було запроваджене Богом лише внаслідок гріхопадіння. Якби Адам і Єва й далі жили в раю, то сексуальних стосунків між ними не існувало б. Але з цього іще не випливає, що людська сексуальність як така є гріхом; навпаки, це щось, визначене Богом. Утім, вона не є частиною першопочаткового плану Творця, а була Ним винайдена саме з огляду на гріхопадіння, яке Він передбачав у своїй прозорливості.

З “Євангелія від Пилипа” (ІІІ ст.), одного з гностичних апокрифічних текстів, названого за ім’ям одного з учнів Ісуса, дізнаємося більше інформації про особливості сексуальної любові між першими людьми та про вищу Любов до Бога. “Рай – місце, де мені скажуть: “Їж це або не їж цього – як забажаєш!”. Це – місце, де я їстиму все, бо там – древо пізнання. Це воно занапастило Адама. Натомість воно зробило людину такою, що живе активно. То Закон (іудейської Біблії) був тим древом. Він може втлумачити, що – добре і що – погане. Але він не усуває людину від того, що погане, і не підтримує її в тому, що добре. І він (Закон) створив загибель для тих, хто поїв від нього. Бо коли він повелів: “Їж це і не їж те!”, — це було початком смерті” [Єв. Пилипа: 94].

 Апостол Пилип обіграє в цій притчі сюжет біблійної оповіді про рай. Бог-учитель показує людям і те, що добре, і те, що погане. Більше того, пояснивши людям принципи просування до Вищої Мети, Він надає їм “свободу волі” – свободу вибору того, куди і як іти. Люди самі повинні йти, знаходячи собі вірну дорогу, розвиваючись через це. Бог лише підказує Шлях – таємно чи явно, іноді – жартуючи. Але вирішує, як правило, той, хто йде. Саме це дає життєвий досвід, зрілість, мудрість тим, хто йде. Знайшовши мудрість, людина може перемогти всі труднощі і через цю боротьбу стати досконалою. Тільки такій людини Отець відкриє врата до Свого Шлюбного Чертога.

“Скажу про місце, де перебувають Діти Чертога Шлюбного. Є з’єднання у світі цьому чоловіка і жінки. Це – злиття енергійності і спокою. У вищому еоні (грец. аion – “вічність”) – інший вид з’єднання, ми лише використовуємо ті самі слова. У цьому еоні живуть інші Свідомості, Вони – вищі всіх слів, Вони – за межами всього хоч трохи грубого, щільного. Це є там, де перебуває Сила (тобто Отець); там само – і Обрані Сили. Ті, хто там, – не одні та інші: Вони там усі – тільки Одне. Той, хто тут, – той не може навіть вийти зі свого плотського тіла... Не всім, хто має тіло, вдається пізнати свою Суть. І той, хто не може пізнати свою Суть, — не може використовувати надані йому для насолоди можливості. Лише ті, хто пізнав свою Суть, воістину насолоджуватимуться” [Єв. Пилипа: 103-105].

Коментатори апостола Пилипа так пояснюють символіку тексту: у Чертогові Шлюбному Отця зовсім не займаються сексом, як це роблять втілені. Але там теж зливаються в Любові й існують Цілісно як Одне-Єдине. “Породжені жінкою подібні до того, кого вона любила. Якщо це – її чоловік, вони подібні до чоловіка. Якщо це – коханець, вони подібні до нього. Переважно, якщо вона з’єднується з чоловіком за потреби, але серце її – з коханцем, з яким вона теж з’єднується, то її діти стають схожими на коханця. Але ви, хто пов’язаний із Сином Бога, не пов’язуйтеся також і з мирським! Але будьте тільки з Господом — щоб ті, кого ви породите, не стали подібні мирськими, але буди б подібні до Господа! Чоловік з’єднується з жінкою, кінь – з кобилою, осел – з ослицею. Представники кожного виду з’єднуються з подібними собі. Так само й Дух з’єднується з Духом, і Логос – з Логосом, і Світло – зі Світлом. Якщо ти станеш людиною – людина возлюбить тебе. Якщо ти станеш Духом – Дух з’єднається з тобою. Якщо станеш Логосом – з’єднаєшся з Логосом. Якщо станеш Світлом – Світло сполучатиметься з тобою” [Єв. Пилипа: 112-113].

Загалом ставлення до тіла й сексуальності в ранньому християнстві часто бувало невизначеним, що спричинювало внутрішню напругу. “Ніхто не може знати, якого дня чоловік і жінка з’єднувалися одне з одним, крім них самих. Бо спокій шлюбу – це таємниця для сторонніх. Якщо і нечистий шлюб приховується, то наскільки тоді сокровенна таємниця – шлюб чистий! Він – не плотський, але чистий, він визначений не пристрастю, але тверезою волею. Він належить не темряві і ночі, але дню та світлу” [Єв. Пилипа: 122].

Починаючи вже з ІІІ століття, була наявна тенденція до відновлення на християнському ґрунті старозавітних установ щодо ритуальної нечистоти жінок в період менструації [Лев. 15:19-24]. Хоча в деяких ранньохристиянських текстах стверджується, що жінки мають право приймати причастя будь-коли, незалежно від їхнього тілесного стану, розповсюдженіша точка зору полягає в тім, що в критичні дні їх не слід причащати. У Православній Церкві ця заборона часто, хоча і не всюди, трапляється і в наші дні. В ранніх текстах те саме стосується і чоловіків, якщо попередньої ночі вони мали виверження сімені. Втім, показово, що ця заборона є значно менш суворою, аніж та, що стосується жінок. Теоретично, ці заборони мають походити не від ненависті до тіла як такого, а від перестороги перед силою й таїною сексуальності. Але на практиці їх часто тлумачать у тому сенсі, що, як стосовно чоловіків, так і стосовно жінок, все, що пов’язане із сексуальністю, несе у собі щось нечисте.

Подібне ж правило на християнському Сході забороняє подружжям вступати в інтимні стосунки в ніч перед причастям. Знов-таки, це зовсім не означає, що сексуальність є чимось гріховним. Такі заходи слід вважати лише частиною підготовлення до прийняття євхаристії, так само як і утримання від їжі перед причастям. Таку заборону можна протиставити юдейській точці зору, згідно з якою ніч шабату є слушною нагодою для того, щоб подружні пари кохалися.

Проте хоч би тіло й було першопричиною падіння, воно є також і провісником спасіння, отож може перетворитися на знаряддя спокути. Син Божий – “втілився” і повністю прийняв на Себе власну людськість аж до спокушання, страждання і смерті. Звідтоді щоденна жертва “Тіла Христового” в євхаристії безупинно відтворює таїнство Боговтілення і Страстей Господніх. Саме в такий спосіб грішна людина отримує обіцянку повного воскресіння і преславного тіла – ту обіцянку, яка по­винна справдитися в кінці часів.

Доктрина воскресіння маніфестує один із сакральних змістів тіла, який робить тіло необхідним елементом християнської долі. Не лише Христос воскрес. Так само воскреснуть всі люди у день Страшного Суду. Причому вони воскреснуть у плоті. Тільки завдяки цьому стає можливим відновлення люд­ської індивідуальності, а відтак стає можливим здійснення Страшного Суду не просто над родом людським, а над кожною особистістю за ділами її. Тому брань тіла і плоті має цілком есхатологічний характер: як пише на зламі ІІІ ст. відомий богослов Тертуліан, плоть є тим “якорем”, навколо якого обертається людська доля в очікуванні спасіння. Таким чином, саме в тіло й через тіло має наготовлятися і заслуговуватися майбутня доля душі. Отож тілу не уникнути бичів доброчинності.

Поняття гріха нерозривно пов’язано в Біблії зі смертю, оскільки означає відрив від джерела вічного життя – Бога. Описане в Святому Письмі покарання передбачало вигнання з чудесного Едемського саду й потребу добувати хліб “у поті свого лиця”, “пораючи” землю, “з якої узятий він був” [Бут. 3:8-24].

Різноманітної інтерпретації набув цей образ у післябіблійній традиції –  юдаїстській та ісламській. Загалом, біблійне уявлення про образ людини базується на тезі про її подвійну природу – богоподібність і гріховність.

Цей дуалізм розвивається в контексті типологічної відповідності Ісуса Христа образові Адама в Старому Заповіті. Тобто Христос часто постає в тексті як новий Адам, що обожився. Це дає змогу всьому людству подолати гріх. Христос приходить для того,  щоб “виконати закон”, тобто подолати незворотні наслідки гріха [Мр. 5:15]. Він – “Син людський”, прямий потомок Адама [родовід у Лк. 3:23-28], а водночас – “новий Адам”, що, як Боголюдина, скасовує прабатьківський “переступ одного” і приносить “виправдання для життя всіх людей” [Рим. 5:14-19].

Отже, поняття гріха в Біблії – одне з основних. Воно тісно пов’язане з образами людини та Бога. Сенс біблійної історії – у подоланні первісного гріха (а значить, і смерті) та поверненні людини через жертву Христа до стану гармонії і вічного життя в Богові.

 До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.