4.7. Ж. Ляметрі й Е. Кондільяк: “мисляча машина” чи “чуттєва статуя”?

Французький лікар і філософ Жульєн Офре де Ляметрі (1709-1751) намагався поєднати досягнення емпіризму й раціоналізму XVII ст. та вирішити основні суперечності цих протилежних методологій наукового пізнання. Як автор філософських праць: “Природна історія душі” (1745), “Людина-машина” (1747), “Людина-рослина” (1748) “Анти-Сенека, або роздуми про щастя” він набув скандальної слави. З критикою його праць виступили навіть прогресивні мислячі просвітники, але він твердо обстоював свої переконання в полеміці з численними опонентами.

Свою першу наукову працю “Природна історія душі” Ж. Ляметрі розпочинає з думки, що сутність душі людини є і завжди залишиться невідомою, як і сутність матерії і речей. Ні Арістотель, ні Платон, ні Декарт не роз’яснять, що таке душа, але безперечним є той факт, що душа і тіло – це єдине ціле й окремо їх можна уявити хіба що в абстракції. “Душа і тіло були створені одночасно, немовби одним змахом руки”, – зазначає Ляметрі. Сутність невід’ємна від існування, отже, жива матерія як свою сутність має душу. Саме вона і є життєвим началом цього виду матерії, що ж стосується всієї матерії в цілому, то нам невідомо, зауважує філософ, чи притаманна їй потенційна властивість чуттєвості, чи, можливо, ця властивість характерна лише для певним чином організованих матеріальних форм. Отже, субстанціональною формою матеріальних феноменів є здатність до відчуття.

Ґрунтуючись на вченнях античних мислителів, Ляметрі розрізняє три види душі: рослинну, чуттєву і розумну. Щодо першого виду, то вона є субстанціональним началом для флори і фауни та не зовсім позбавлена розумності. Чуттєва душа реалізує свою субстанціональність у п’яти відомих формах чуттів, фізіологічною основою яких є мозок і нервова система біологічного організму. Із цих чуттєвих властивостей у людини виникає здатність мислення. Властивостями, що притаманні розумній душі, філософ вважає такі: інтелектуальне сприйняття, свобода, увага, роздуми, упорядкування і розміщення ідей, дослідження та судження. Усі вони цілком залежать від здатності душі до відчуття.

Першим кроком філософсько-психологічних досліджень Ляметрі було створення матеріалістичного вчення про душу людини. Він оголосив здатність відчувати одним з атрибутів матерії, її невід’ємною властивістю. Матеріальною основою душі людини Ляметрі вважає мозок, проте підкреслює, що мозок необхідна, але не достатня передумова людської свідомості. Щоб свідомість сформувалась у своїх змістовних проявах, необхідне виховання та спілкування з іншими людьми. Хоч одна з основних праць Ляметрі має назву “Людина-машина”, однак він наголошує на суттєвій відмінності людини від механізмів. Людина, підкреслює він, – це, по-перше, особлива машина, яка здатна почувати, мислити, розрізняти добро і зло, по-друге, це машина, яка сама себе заводить, органічно, шляхом надходження у кров “хілусу” – харчового соку, утвореного при перетравлюванні людським організмом їжі. Ляметрі висловлює думку про хімічний характер процесу перетворення “хілусу” в енергію, яка вже потім механічно оживляє мускули і серце. По-третє, на відміну від годинникового механізму, який постійно фігурує в філософії Нового часу як образ ідеально відрегульованої самодіючої машини і з яким Ляметрі порівнює людське тіло, останнє продовжує функціонувати і після серйозних пошкоджень, навіть після втрати деяких органів.

Ляметрі першим у філософсько-психологічній думці Нового часу будував свої узагальнення про природу не лише на основі механіки, а й осмислюючи результати біологічних та частково хімічних досліджень. Визначним досягненням Ляметрі було також усвідомлення ним того, що походження людства неможливо пояснити лише біологічними факторами. Він висуває положення про необхідність суспільного життя як умови формування людини та її свідомості. Ляметрі вважає, що людині від народження притаманний “природний закон”, суть якого полягає в умінні розрізняти добро і зло. Найважливішим виразом “природного закону” моральності, на його думку, є почуття вдячності за добро.

У праці “Людина-машина” Ляметрі відкидає докір, спрямований проти матеріалістичної психології, заявляючи, що й матеріалізм може бути піднесеним ученням. “Душа, хоч би яким було її походження, залишиться прекрасною душею. Вона робить поважаним кожного, хто її має, якщо тільки вона чиста, благородна й піднесена”. Це не завадить тому, щоб розкриття природи душі було справою лікарів і фізиків. Лише природничо-науковий підхід спроможний розгадати таємниці діяльності організму. Тільки фізіологічні механізми дають можливість розкрити поведінку організму, в тому числі – суб’єктивно-психічні прояви.

Зараховувати Ляметрі до вульгарних матеріалістів, мабуть, не варто. Він указує на важливість дослідження тілесного субстрату психічного, хоч за формою в його висловлюваннях можна знайти тенденцію до певного спрощення в інтерпретації психологічних феноменів.

У взаємодії тіла й душі Ляметрі все ж надає більшої ваги тілу, процесам, які підтримують його органічне існування, але при цьому суттєво впливають і на перебіг психічних явищ. “Влада їжі над нами величезна! Радість спалахує в засмученому серці, проникає в душі співбесідників, знаходячи вираження в їхніх веселих піснях, у чому особливо неповторним є француз”. Душа живе у шлунку  – переконує читача Ляметрі. Вікові властивості організму як матеріальний (біологічний) чинник впливають на поведінку. Про духовні здатності можна судити за обличчям, його фізіогномічним виразом, що виступає як первинний відносно почуттів. Це факти, на думку Ляметрі, мають доводити пріоритет тілесного над духовним. Він зауважує, що не слід нехтувати й впливом погоди на психічні стани, а далі виголошує: “Людське тіло – машина, яка заводиться сама собою. Це живий прообраз безперервного руху”.

Разом із твердженням про вирішальний вплив на поведінку фізіологічних станів та процесів Ляметрі говорить і про велику роль “механіки нашого виховання” у формуванні психічного. Цю механіку він зводить, урешті-решт, до звуків або слів, які з вуст однієї людини переходять крізь вухо іншої в її мозок, який сприймає водночас за допомогою очей форму тіл, стосовно яких ці слова є довільними знаками. Ляметрі разом із тим підкреслює найхарактернішу ідею Просвітництва – всемогутність виховання, вирішальний вплив природного й соціального середо­вища на формування психіки людини. Очевидно, що його спроби показати тілесні процеси як домінуючі в поведінці наштовху­ються на визнання такого ж домінуючого значення середовища в цій поведінці.

Спростовуючи таємницю природи душі, Ляметрі виступає також проти абстрактної спекулятивної метафізики, схоластичної філософії. “Душа, – проголошує він, – це слово, за яким не криється жодне поняття і яке розумна людина має використовувати для позначення мислячої в нас частини організму. За наявності найпростішого принципу руху одушевлені тіла повинні мати все, що їм потрібно, аби рухатися, відчувати, мислити, роз­мірковувати, словом, орієнтуватися у фізичному й моральному світі”.

Ідеї Ляметрі про людину-машину відроджуються у XX ст. в кібернетиці. Ставити якісь межі у створенні “розумної” штучної людини було б неправильно. Слід урахувати евристичний сенс цієї справи. У цьому й має рацію Ляметрі, даючи своє тлумачення психіки. “Із двох лікарів, – каже він, – ліпшим... буде той, хто краще знає фізику й механіку людського тіла і займається серйозно лише чистим природознавством, відмовившись від душі й усіх хвилювань, яких завдає ця химера дурням і неукам”.

На завершення свого трактату Ляметрі неодноразово підкреслює: думка так тісно пов’язана з організованою матерією, що здається властивістю на зразок електрики, здатності до руху, непроникності,  протяжності тощо. Він намагається довести, що натуралістичний погляд на душу може зробити людину щасливою. “Матеріаліст, переконаний усупереч власній гордині в тому, що він лише машина або тварина, не буде погано поводитись із собі подібними”.

Показати, яким чином усі людські знання та здатності походять із відчуттів намагався і  французький філософ Етьєн де Кондільяк (1715-1780). У “Трактаті про відчуття” (1754) для пояснення своєї теорії вчений запропонував образ “статуї”, що спочатку не володіє нічим, крім здатності відчувати. Як тільки вона одержує ззовні перше відчуття, хоча б саме примітивне (наприклад, нюхове), як починає діяти вся психічна механіка. Як тільки один запах змінюється іншим, свідомість готова одержати все те, що Декарт відносив на рахунок уроджених ідей, а Локк – до рефлексії. При цьому Кондільяк зауважує, що відчуття є лише приводом (cause occasionale), адже відчувають не вони, а душа з приводу відповідних змін, які відбу­ваються в органах чуття. Душа бере з усіх відчуттів, що модифікують її, всі свої пізнання, всі свої здатності (здібності).

Кондільяк пропонує спостерігати себе від найперших відчуттів, дошукуватися причин перших операцій мислення, відкривати джерела ідей, з’ясовувати їхнє походження, простежувати за ними до меж, визначених природою. Так можна буде виконати завдання, поставлене Ф. Беконом: відродити увесь людський розум.

Кондільяк виводить із відчуттів емоційну сферу психіки, показу­ючи, як відчуття залишають сліди в душі у вигляді емоційної відповіді (приємне або неприємне). Саме тому людина прагне одних відчуттів, уникаючи інших. У разі відсутності жаданого виникають неспокій, потреба – мотиваційні сили психіки. Кондільяк, будуючи сенсуалістичну систему психології, тлумачить неспокій як перший принцип, який породжує звички дотику, бачення, слухання, смаку, порівняння, судження, міркування, бажання, любові, ненависті, страху, сподівання та інші душевні й тілесні звички.

Внутрішня логіка, загальний план “Трактату про відчуття” відкривають спочатку ті з них, які самі по собі не можуть судити про зовнішні предмети. Далі досліджується дотик – те єдине відчуття, яке здатне саме по собі судити про зовнішні предмети, навчати й інші відчуття такому судженню. Нарешті, досліджуються потреби, ідеї, діяльність людини, яка користується всіма своїми відчуттями. Загальну мету свого трактату Кондільяк убачає в тому, щоб показати характер людей, яким вони зобов’язані кожному відчуттю, яким чином ті відчуття у своїй сукупності дають людині знання, необхідні для її самозбереження. Цей індивідуалістичний принцип Просвітництва увійде у XIX й навіть у XX століття, набуваю­чи певних модифікацій (рівновага із середовищем, адаптація, реадаптація тощо).

Усупереч Локкові Кондільяк хоче показати, що вже у відчуттях містяться ідеї (думки), що поділ психіки (акту пізнання) на відчуття та рефлексію зайвий. Хоч око саме по собі не може судити про величини, фігури, розташування та відстані, відчуття дотику формує оку всі ці ідеї. Визнаючи одне джерело знань – відчуття, Кондільяк кваліфікує рефлексію за її походженням як те саме відчуття й указує, що вона є не стільки джерелом ідей, скільки каналом, яким вони випливають із відчуттів. Це дає йому підставу висунути узагальнюючі твердження, ніби судження, міркування, пристрасті, всі душевні операції – не що інше, як відчуття в його різних перетвореннях.

 Увага виникає тоді, коли залишається одне відчуття в його оптимальній інтенсивності, а інші такої інтенсивності не мають. Коли ж відчуття актуально не діє в даний момент, а уявляється як таке, що мину­ло, слід говорити про пам'ять. Увага до двох ідей, порівняння їх між собою з визначенням різниці або схожості породжують здатність судження. Отже, акти порівняння та судження – це просто увага. Тому Кондільяк бачить повну підставу кваліфікувати увагу, порівняння, судження послідовними актами відчуття.

Якщо людина переносить увагу з одного предмету на інший, порівнює їхні якості, встановлює між ними відношення, такий процес уваги уподібнюється світлу, що відбивається від одного тіла на інше, освітлюючи обидва, а це і є міркування.

Якщо пам’ять нагадує нам про предмет, здатний сприяти щастю, діяльність усіх здатностей людини одразу спрямовується до цього предмета, а це і є бажан­ням. З нього народжуються пристрасті, любов, ненависть, надія, страх, воля, і всі вони можуть сприйматися як модифікації відчуття. При переході від однієї потреби, бажання до інших виникає уява, зароджуються пристрасті, а душа при цьому набуває більшої активності й підноситься від одного рівня пізнання до наступного.

Кондільяк робить важливе резюме: “Дотик – ось учитель усіх... відчуттів. Тільки-но предмети починають набувати під дією руки певних форм, величин, як нюх, слух, зір і смак починають наввипередки проектувати на них світ відчуття, внаслідок чого модифікації душі стають якостями всього того, що існує поза нею”. Звичка відносити відчуття назовні переходить від дотику до інших відчуттів. Усі вони тепер виступають якостями довколишніх предметів, репрезентують їх, стають ідеями. Тому й саме тіло Кондільяк кваліфікує через відчуття сукупності якостей, що виступають у дотику, баченні тощо, але тільки в тому випадку, коли предмет об’єктивно існує. Якщо ж він зникає з поля дії органів чуття, ідеї стають абстрактно-інте­лектуальними, але не слід забувати, що раніше вони мали чуттєве походження. Це дає підставу Кондільякові вважати теорію про вродженість ідей цілком помилковою.

Від самого початку Просвітництво своєю сенсуалістичною психологією серйозно заперечило думку психології XVII ст., насамперед Декарта, про існування вроджених ідей, а заразом було піддано критиці й суб’єктивізм як такий. Статуя виявилася за своїм психологічним змістом тим, що вона набула у своєму досвіді. Кондільяк при цьому слушно запитує: чому не стверджувати те саме й про живу людину?

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.