5.3. Г. Гельмгольц: від психофізіології до термодинаміки

Німецький учений Герман фон Гельмгольц (1821-1894) маючи схильність до загальнотеоретичних філософських досліджень, вніс і у психологію низку визначних оригінальних ідей, найбільше пов’язаних із фізіологією органів чуття, а також міркувань про умовисновки, що мають, зокрема, несвідомий характер.

Г. Гельмгольц довів, що швидкість нервового збудження можна виміряти. Від 1850 р. він плідно почав працювати в галузі фізіології чуття, винайшов офтальмоскоп і офтальмометр, дослідив механізми акомодації ока. У 1852 р. учений визначив швидкість руху збудження по нервових волокнах. Це було величезне відкриття, оскільки на той час вважали, що нервові імпульси мають “невимірну” (надзвичайну, миттєву) швидкість і що людські думки не пов’язані з якимось матеріальним процесом. Гельмгольц досить винахідливо виміряв швидкість протікання фізіологічного процесу в нервовому волокні, винайшовши для цього дослідження прилад – кінограф, який записував реакцію на барабані, що обертався. Стимулюючи ділянки нерва на різних точках м’яза, вчений визначав швидкість поширення імпульсу, встановивши, що вона є досить невеликою – декілька десятків метрів на секунду. Ці дослідження стали базовими для вивчення часу реакції.

У 1856 р. Гельмгольц опублікував перший том свого “Посібника з фізіологічної оптики”, в якому представив дослідження сенсорних функцій, зокрема, анатомії та фізіології ока. Він показав на основі експериментальних даних процеси акомодації, формування післяобразів, бінокулярний зір, відчуття кольору, контрасту, глибини сприйняття, ілюзії. Всі дані інших дослідників, наведені в своїй книзі, вчений власноруч перевіряв під час експериментів. У ряді випадків ця перевірка привела до нових відкриттів. Науковець постійно удосконалював свої досліди й отримував нові цікаві дані, тож у 1860 і 1866 рр. опублікував ще два томи згаданого посібника, а у 1866 р. всі свої результати з вивчення проблеми представив у вигляді нового короткого підручника, що містив 8 тисяч посилань на праці інших учених.

Основні думки вченого щодо процесуального характеру людсько­го зору пов’язуються з досвідним характером останнього і передбача­ють важливу роль м’язових рухів. Очі людини рухаються при зорові саме тому, що відшукують позицію найкращого бачення у зв’язку з наявністю у сітківці відповідних ділянок. Окомір дорослої людини пов’язується з такими рухами. Новонароджена дитина отримує досвід бачення за допомогою таких дій, як, зокрема, зведення очей, зорових осей назустріч одне одному. Ось ці рухи й оцінюють просторові відношення. Коли очі переходять від однієї точки предмета до іншої, виникають різні відчуття. Гельмгольц визнає необхідність припустити такий мінімум природженості в зорових рухах і відчуттях, щоб показати становлення досконалих форм сприймання предметного світу. Але тут уже більш повно й ґрунтовно виступають психологічні чинники – і насамперед здатність пам’яті у розвиткові просторо­вого бачення та інших психічних феноменів. Утворюються асоціації між рухом очей і зоровими враженнями. Це асоціювання м’язових відчуттів та образу предмета безконечно повторюється й закріплюється, причому відкидаються асоціації, невідповідні становленню успішного досвіду. Так виховується здатність сітківки до самостійного просторового бачення.

Рух людського тіла приводить до зміни світосприймання, сприймання предметного світу. Для чіткого пояснення характеру цього досвіду Гельмгольц використовує свій термін – “несвідомі умовисновки”. Несвідомими вони виступають тому, що породжуються асоціативно в “коморах” несвідомо працюючої пам’яті, а далі уможливлюють побудову дитиною відповідних силогізмів.

Коментуючи ці ідеї Гельмгольца, І. Павлов звів їхній концептуальний бік до вироблення умовного рефлексу, а назву “несвідомі умовисновки”, на його думку, Гельмгольцу нібито й довелося ввести саме тому, що теорія умовнорефлекторної діяльності ще не була сформульована. Так, умовисновки, і несвідомі також, мають умовнорефлекторний характер, але вказують на зміст досвіду, який переступає рефлекторний принцип. І. Сєченов також відзначав заслуги Гельмгольца “за його крок у психологічну царину, з чого виросла найбільш розроблена частина сучасної фізіологічної психології”.

Так само ретельно він провів дослідження слуху і сформулював “резонансну теорію слуху” у праці під назвою “Вчення про звукові відчуття як фізіологічні основи теорії музики”. Вчений вивчав такі питання, як сприйняття тону, природа узгодженості звучання, природа резонансу. Дослідження Гельмгольца щодо природи зору та слуху увійшли до сучасних підручників із психології, тобто не втратили свого значення і до сьогодні.

Учений також переформулював досить знаменитий в історії філософії і психофізіології закон свого вчителя Йоганна Мюллера (1801-1858) “закон специфічної енергії в нервах” у закон специфічної енергії нервових волокон, відповідно до якого окремі волокна всередині нерва несуть специфічні повідомлення до мозку.

Загалом Гельмгольц написав близько 200 різнопланових праць у галузях термодинаміки, фізіології, оптики, електродинаміки, геології. Його досягнення в різних науках вражають. Він був професором хірургії, анатомії, фізіології, фізики, для проведення власних досліджень винайшов міограф, гальванометр, електромагнітний двигун, офтальмоскоп. Гельмгольц вивчав східну музику, утворення льодовиків, геометричні аксіоми, лікування сінної лихоманки. Результати його досліджень сприяли винаходу телеграфу та радіо. Він займався також проблемою “вічного двигуна” і довів експериментально неможливість його створення. Усе це свідчення того, що Герман фон Гельмгольц був одним із найвидатніших учених XIX ст.

У царині психології він не отримав жодної посади і не був залучений у психологічні тогочасні інституції, однак, займаючись своїми дослідженнями, сприяв утвердженню експериментальних методів у цій галузі, і це спрямовувало його сучасників до наукової психології, до відмови від теологічних та метафізичних спекуляцій.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.