5.2. Г. Фехнер: від психофізики до психотеології

Відомий німецький учений Густав Теодор Фехнер (1801-1887) дуже своєрідно поєднував у собі протилежні прагнення до художньої та наукової творчості. Можна навіть сказати, що його наукові дослідження певною мірою були підпо­рядковані художній меті, хоча набули статусу са­мостійного наукового завдання. 

Крім доробку із психології, Фехнер виступив як автор праць з естетики, релігії, а також писав гумористичні твори. Його цікавили питання про життя після смерті, душевне життя рослин, можливість переходу від світу видимого до невидимого та багато інших.

За Фехнером, найвищі й найґрунтовніші реальності належать до світу духовного – вони перебувають у вищій єдності свідомості, що безпосередньо переходить у єдність божественного духу. Єдність матеріального світу Фехнер убачає у фізичному атомі – останньому елементі тілес­ного світу. Загальну, вищу, божественну свідомість Фехнер мислить аналогічно до людської. До підлеглих Бого­ві єдностей належить єдність людської свідомості, Землі й небесних тіл. Кожне сузір’я має власний чуттєвий світ. Від сузір’їв іде шлях до божественної свідомості. Нижче людини перебувають душі рослин. Останні не усвідомлюють свою причетність до вищої єдності свідомості: лише вищими єдностями усвідомлюються нижчі. Після смерті людини її дух відроджується в духові, що стоїть вище за нього. Всі ці положення свого світогляду Фехнер намагався оперти на дані теоретичних наук, історичної практики, на принципи моралі.

Фехнер називає себе ідеалістом, оскільки вчить про включеність усіх єдностей свідомості у вищу форму єдності – Бога. Водночас Фехнер називає себе матеріалістом, коли пов’язує людську думку з мозком, а божественну думку – з тілесним світом узагалі. Фехнер називає себе дуалістом, вважаючи, що тіло й душа – різні сторони існування, вони не зводяться одне до одного, відмінні за своєю сутністю. Фехнер називає себе філософом тотожності, адже, на його думку, душа й тіло – тільки два різні способи вияву однієї й тієї самої істоти, зрештою – у єдності божественної свідомості.

Те, з чим Фехнер безпосередньо увійшов в історію психології, є заснована ним психофізика. Відмежована в ході історії науки від світоглядних нашарувань, вона стала необхідним елементом усіх підручників із загальної психології.

Треба сказати, що аналогічні ідеї щодо законів зв’язку душі й тіла були висловлені ще до Фехнера його співвітчизником Ернестом Вебером. Вебер і Фехнер висунули гіпотезу про те, що зміни відчуття пропорційні відносній зміні у подразненні (відношення приросту в подразненні або взагалі зміни в подразненні до подразнення, що вже існує). На основі численних спостережень Фехнер установив закон, згідно з яким постійні різниці в напруженнях відчуттів (вони, за Фехнером, завжди мають однакову величину) у певних межах постійно пов’язані з однаковими відносними різницями в силі подразнень. Інакше кажучи, вони пов’язані з одними й тими самими окремими подразненнями, які отримуємо від ділення відповідного приросту в подразненні на силу подразнення, що була раніше. Якщо на один орган чуття діють різні подразнення, напруження яких становить гео­метричний ряд, то виникають відчуття, напруження яких утворюють арифметичний ряд. Напруження у відчуттях відносяться як логарифми напружень тих подразнень, які викликали ці відчуття, якщо за одиницю взяти рубіжне значення, тобто ту силу подразнення, за якої в перший раз у ряді зростаючих подразнень виникають відчуття і за якої у ряді подразнень, що зменшуються, вперше виникає відчуття. Збільшення відчуття пропорційне відносному приросту подразнення.

В 1860 р. вчений опублікував розвідку “Елементи психофізики”, яку вважають першою працею з експериментальної психології. Термін “психофізика” Фехнер запропонував на означення науки, що досліджує взаємозв’язок між психічними та фізичними процесами.

Фехнер проводив свої дослідження незалежно від інших учених і не знав про здобутки фізіолога Вебера, який першим увів поняття про “ледь помітні відмінності в відчуттях”. Однак згодом він зрозумів, що його закон є доказом того, що дослідив Вебер, тому й назвав закон його ім’ям, однак за цим законом закріпилось і прізвище Фехнера: сила відчуття змінюється пропорційно до логарифму сили подразника. З закону Вебера-Фехнера випливає залежність: за однакової абсолютної різниці сили двох подразників, при зростанні їхньої інтенсивності відмінність у інтенсивності відчуттів зменшуватиметься.

Фехнер поставив дійсно психологічну проблему – інтенсивності відчуттів. Оскільки зрозуміло, що вимірювання фізичного подразника (вага, яскравість світла) не є проблемою, учений запропонував методи для вимірювання відчуттів (метод ледь відчутних відмінностей, метод дійсних чи помилкових випадків, метод середньої помилки), зокрема, три класичні методи вимірювання порогів відчуттів.

· Метод середньої помилки (процедура зрівнювання стимулів) вивчає різницю у відчуттях та швидкості реакції. Досліджувані сприймають вплив різних подразників, поки не визначають серед них той, що за мірою впливу відповідає еталонному. Після певної кількості спроб виводиться середня величина різниці між стандартним подразником і подразниками, на які вказують досліджувані, яка і є помилкою спостережень. Цю методику використовують у всіх сучасних психологічних дослідженнях.

· Метод постійного стимулу полягає в тому, що досліджувані багаторазово порівнюють два подразники, число їхніх правильних відповідей підраховують.

· Метод встановлення порогу (ледь помітних відмінностей): досліджуваним пропонують два подразники, потім змінюють значення, збільшуючи чи зменшуючи їх, поки досліджувані не повідомлять, що встановили відмінності. Середнє значення зафіксованих різниць вважають диференційним порогом відчуттів.

Завдяки працям Фехнера і Вебера, з’явилося поняття “пороги відчуттів”. Фехнер визначив поняття “абсолютний поріг чутливості” – це точка в інтенсивності подразнення, нижче якої не фіксується ніяких відчуттів (тобто такий вимір подразника, за якого відчуття немає, та той рівень подразника, за якого досліджувані говорять про появу ледь помітного відчуття). Щоби встановити відповідність між рядами значень подразників та відповідних їм відчуттів, Фехнер запропонував також поняття диференційного порогу, тобто найменшої різниці у подразниках, що викликає ледь помітні зміни у відчуттях (наскільки, скажімо, треба змінити вагу якогось тіла, щоб досліджувані відчули зміну у відчуттях). Наприклад, коли ми чуємо дзвін і до нього приєднається ще один дзвін, то це значно більше змінить наші відчуття, ніж коли до десяти дзвонів долучиться один дзвін.

Простота відкриття Фехнера та його надзвичайна цінність полягають у тому, що цей закон встановлював відповідність між психічним та фізичним світом у відповідних кількісних показниках. Можна сказати, що Фехнеру пощастило емпірично з’ясувати зв’язок між душею та тілом. Проте він не вважав свої дослідження у психофізіології важливою справою свого життя, однак вони принесли йому світову пожиттєву славу.

Фехнера вважають також засновником експериментальної естетики, він намагався застосувати експериментальний підхід при вивченні естетичних вражень. Сама ідея про те, що психологічні аспекти сприймання, реакції на твори мистецтва можна вивчати за допомогою емпіричних методів, була важливою і прогресивною для свого часу. Новаторською була також спроба залучити до визначення естетичного враження (судження) оцінки та думки простих глядачів, а не вузького кола професійних експертів (у Дрезденській галереї, де були виставлені два варіанти картини Гольбейна “Мадонна”, Фехнер цікавився у простих відвідувачів, якому варіанту вони надають перевагу).

Учений провів також дослідження із метою перевірки так званого “золотого перерізу”, числа Фідія. “Золотим перерізом” є поділ неперервної величини на частини в такому відношенні, при якому більша частина так відноситься до меншої, як вся величина до більшої (1:1,618). Давньогрецький скульптор Фідій (V ст. до н.е.) використовував це число у своїх скульптурах. Ця пропорція пронизує всю історію мистецтва: найвідоміша єгипетська піраміда Хеопса, знаменитий грецький храм Парфенон, неперевершена “Джоконда” Леонардо да Вінчі, картини Рафаеля тощо.

Леонардо да Вінчі першим показав, що тіло людини складається з “будівельних блоків”, де також прихована ця “божественна пропорція”. Німецький учений Адольф Цайзінг у 1855 році висловив припущення, що число Фідія є фундаментальним законом естетичного судження. Фехнер провів низку експериментів: він пропонував досліджуваним оцінити прямокутні картки, в яких змінював пропорції сторін, щоб визначити, які пропорції будуть визнані найбільш привабливими. Після опитування учасники дослідження самі малювали прямокутники, які вони вважали найбільш оптимальними.

Вимірювання цих фігур мало показати, якою мірою оптимальні форми відповідають числу Фідія. Однак пояснити сенс так званого “золотого поділу” Фехнер не зміг. За задумом та процедурою його дослідження цілковито вписується в сучасну експериментальну практику. Вчений хотів визначити, які об’єкти і завдяки яким властивостям сприймаються як приємні, красиві, а які – навпаки. Він проводив вимірювання книг, карт, вікон, різних побутових предметів, а не лише творів мистецтва.

У сучасних дослідженнях мистецтва використовують метод Фехнера, що його він визначив як “естетику знизу вгору”: коли ми оцінюємо складну мистецьку композицію, треба вибудувати прості аналоги складних композицій і перевірити взаємозв’язки між властивостями цих спрощених форм і естетичних суджень. Метод Фехнера використали дослідники мистецтва так званої “нової експериментальної естетики”, які розгорнули свої дослідження, зокрема навколо гіпотези про існування математичного зв’язку між естетичними цінностями та структурою і складністю творів мистецтва.

Фехнер описував свої теоретичні погляди та експериментальні дані детально, в чіткій доказовій формі. Він продемонстрував, що психічні явища можна досліджувати відповідно до загальноприйнятих наукових критеріїв, а не лише у формі метафізичних спекуляцій. Учений подав приклад своїм сучасникам, і це стало початком наукової психології. Зокрема, безумовно, Фехнер вплинув на наукову діяльність Германа фон Гельмгольца.

Згодом з’ясувалося, що закон Фехнера не є універсальним, а діє тільки в певних межах і є справедливим лише до слухових та зорових відчуттів. Однак, тим не менш, цінність зробленого Фехнером полягає, перш за все, у впровадженні новаторських експериментальних методів у дослідження психічних процесів.

Фехнер любив займатись перекладами, зокрема, переклав німецькою чимало французьких підручників із фізики та хімії, що мало важливе значення для розвитку фізики у Німеччині.

У своїх публіцистичних творах учений був також не проти покепкувати над своїми колегами-науковцями. Він писав гостросатиричні есе, в яких висміювались тогочасна медицина та наука. Приміром, в есе “Докази того, що Місяць зроблений із йоду” вчений критикував захоплення німецьких медиків, які схильні були використовувати йод як чудодійний засіб від усіх хвороб.

До кінця свого життя Фехнер захищав ідеї своїх “Елементів психофізики” від гострої критики,  убачаючи в психофізиці найвірогідніший шлях побудо­ви наукової психології з використанням математичних обчислень. Та Фехнер був і залишався дуалістом. Математичні обчислення не змогли дати йому належної відповіді на питання про відношення тіла й душі.

У житті вченого були моменти випробувань, коли він опинився на межі життя і смерті. Винахідливість та інтуїція дослідника врятували Фехнера тоді, коли фактично ніхто не зміг би йому запропонувати жодних засобів для порятунку. Успішно працюючи в університеті, у 1835 р. Фехнер пережив душевний стан, який став на заваді його науковим заняттям на кілька років. Геть знесилений і виснажений, він втратив інтерес до життя. Він не спав, не їв, не відчував голоду. Ховався у затемненій кімнаті, бо страждав від сонячного світла. Зрештою, вочевидь, учений усвідомив, що із таким станом треба боротись. Тож Фехнер почав прогулюватися по ночах, а потім зважився і вдень, однак спершу із темною пов’язкою на очах. Він активно шукав для себе якийсь спосіб терапії, намагався розважитися, складаючи загадки та вірші, лікувався парою, застосовував електротерапію, а також такий варіант шокової терапії, як прикладання до поверхні шкіри гарячих предметів, навіть уживав проносне. Жоден із засобів не приніс зцілення.

Фехнер вилікувався несподівано, тож можна припустити, що його захворювання було невротичного характеру. Одна знайома розповіла Фехнеру свій сон, в якому вона пригостила вченого сирим окостом, замаринованим у рейнському вині та лимонному соку. Жінка принесла хворому таке м’ясо і вмовила його з’їсти. Фехнер неохоче спробував шматочок, однак із кожним днем з’їдав усе більше цієї страви і запевняв близьких, що йому стає все краще.

Однак скоро самопочуття вченого знову погіршилося. Ось як Фехнер описував свій стан: “У мене було відчуття, що я остаточно втрачу розум, якщо не зумію припинити наплив тривожних думок. Було так, що в моїй голові застрягали якісь надзвичайно мізерні питання, і мені потрібні були години, а іноді дні, щоб позбавитись від них”.

Фехнер змушував себе щодня виконувати певну хатню роботу, досить монотонну, яка не потребувала розумового напруження або активного сприйняття. Він робив мотузки, свічки, катав пряжу, допомагав на кухні перебирати сочевицю, молов цукрові голови в пудру, чистив овочі. Вчений стверджував, що не хотів жити, однак повільно одужував. Він знову перейшов на свою незвичну дієту з сирого м’яса. Остаточне зцілення теж відбулося містичним чином. Уві сні вчений побачив число 77. Йому здалося, що, можливо, одужання має тривати 77 днів. Однак, міцніючи фізично, Фехнер впав в ейфорію і почав стверджувати, що саме його Бог обрав, щоб розкрити всі таємниці світу, його непокоїли видіння та галюцинації. Тим не менш, у такому стані Фехнер сформулював “принцип задоволення”, що згодом так прославив З. Фройда.

Згодом усі незвичайні симптоми зникли, і до самої своєї смерті у віці 86 років Фехнер добре почувався. В цій, на перший погляд, трохи чудернацькій життєвій історії є багато повчального; для психологів унікальний випадок Фехнера – поле для роздумів та гіпотез про людську особистість.

Своє теологічно-психологічне вчення Фехнер виклав у публікації під назвою “Книжечка про життя після смерті” (1866). Тут Фехнер звернувся до питань найбільш потаємних для кожної людини. Але вирішував їх не тільки як фізик або психолог, а і як поет, захоплений нестримною, майже міфологічною фантазією.

У своїй космогонії Фехнер усупереч еволюційним уявленням виводить неорганічне з органічного, нижчі форми організмів із вищих. Протоплазми й найпростіші організми – це завершальні продукти поступового роздрібнення вищих форм існування, не здатних до подальшого розвитку. Фехнер висуває ідею, що розкриває тенденцію до стійкості. Будь-яка органічна система, ізолюючись від зовнішніх впливів, прагне до постійності й нерухомості, при цьому органічне розпадається на неорганічне. На цих засадах формується принцип смерті. Кожна органічна система, що втратила зв’язок із космічним цілим, умирає. Безсмертя можливе лише в космічному цілому, де відбувається відродження до нового життя.

Змальовуючи картину потойбічного існування душ, Фехнер удається до психологічної аналогії. Так само, як наші сприймання не зникають зовсім, а залишаються у спогадах, так і душі померлих продовжують своє існування у спогадах Бога.

Разом із цим Фехнер здійснює спробу використати знання, отримані ним під час вивчення психофізичної проблеми, для роз­в’язання найскладніших світоглядних питань. Як зазначали сучасники, Фехнера було покликано стати посередником між натуралістичним природничо-науковим поглядом на реальний світ і релігійним світоглядом, зцілити від хвороби свій час: усунути розкол між точним знанням та ортодоксальною вірою. Положення Фехнера, як плід тривалих міркувань, виражені афористично. Тому їх слід приймати на віру й критично не осмислювати.

За Фехнером, людина живе не один раз, а три. Перший щабель життя – це безперервний сон, другий – чергування сну й неспання, третій – безперервне неспання. На першому щаблі, до народження, людина перебуває в сутінках самотності. На другому вона живе особистісним життям і вступає в спілкування з іншими людьми у феноменальному світі. На третьому щаблі її духовність переплітається з життям духовностей інших людей для вищого життя у Всевишньому Духові, де здійснюється можливість споглядати сутність усього того, що відбувається. Тут же постає божественне начало, яке закладене в душі кожної людини. Це начало розкривається перед людиною в передчутті, вірі, в геніальному інстинкті, але ніяк не з допомогою розумового пізнання. Перехід від першого шабля життя до другого Фех­нер називає народженням. Перехід від другого до третього – смертю. При цьому перехід від другого щабля до третього не може бути похмурим, як і перехід від першого до другого. Під час земного життя, коли людська свідомість іще тісно пов’язана з органічним тілом, людина не передчуває “розкоші, гармонії та дива життя” на третьому щаблі. Часто вона прямує темним і вузьким ходом, що заводить її у глухий кут. Далі Фехнер проголошує те, що деякі теологічно налаштовані психологи й природодослідники вважають проявом високого рівня узагальнення емпіричних даних. Отож смерть – це лише друге народження для більш вільного буття; при цьому душа залишає тіло, як метелик лялечку, як немовля, народжуючись, залишає тіло матері.

Фехнер уявляє друге народження як появу нових шляхів пізнання та спілкування з людьми. Ці шляхи він бачить вільними від обтяженості матеріальним, тілесним світом. Дані органів чуття кваліфікуються лише як поверхове знання. Слова й жести затемнюють у цьому світі думки. Друге народження звільняє думки від тілесної оболонки та здійснює безпосередній вплив духовностей одна на одну. Виникає фантасмагорична картина сплетіння одних душ у глибинах інших.

Залежно від того, як учиняла людина – добре чи погано, шляхетно чи підступно, була діяльною чи лінивою, вона й знайде в тому світі як свою власність відповідний організм: здоровий або хворий, сильний або слабкий, прекрасний або гидкий. Її вільна діяльність у цьому світі визначить її здатність до подальших успіхів у тому світі. Так уявляє Фехнер очищення від “лушпиння” ницого світу в “очищувальному вогні життя третього щабля”.

Фехнер досліджує також складну психологічну проблему несвідомого, доводить, що творчі знахідки здійснюються поза свідо­мими індивідуальними пошуками людини, мають потойбічне по­ходження. Людина не знає, як народжуються її думки, звідки щось спадає їй на думку, коли вона впадає в сум, коли виникає тривога або радість, яка сила примушує її здійснювати той чи інший учинок, вибирати з альтернатив. У всьому цьому Фехнер убачає вияв духовностей, їхніх дум і справ, які вселяються в людину з її думами й справами із зовсім інших сфер буття, ніж її власна.

Визнаючи, що людина сама себе створює, Фехнер разом показує, що індивід ні у своїх моральних учинках, ані у творчому акті не має своєї волі, ініціативи, творчих передвизначень. Виходячи за межі будь-якого досліду, Фехнер бачить іще більший вплив потойбічних сил у незвичайних станах людини – потьмарених станах свідомості, психічних хворобах, що й пояснює порушенням взаємодії між істотами потойбічного світу й людьми. Так, люди виступають у своїй пасивності, підпадаючи під вплив факторів, мало зрозумілих для них. У мареннях цього духовидця-психолога, філософа-теолога лише здоровий і бадьорий дух людини впливає на потойбічні духовності, вступаючи з ними у справжню взаємодію.

Говорячи про спілкування живих і мертвих, Фехнер відтворює у своїх уявленнях старовинний світогляд, народні вірування, опо­виті поетичними мріями, сподіваннями. “Досить лише зосередити думку на якомусь небіжчикові – й не тільки уявлення про нього, а й він сам тієї ж миті буде з нами... Ви можете свідомо ощасливити або виснажити небіжчика своєю думкою. Ви можете примиритися з ним або непримиренно сваритися, і це буде свідомо не тільки з вашого, а і з його боку”. “Померлі встають на кожне свято, яке ми влаштовуємо на їхню честь. Вони витають навколо кожної статуї, яку ми їм ставимо. Вони чують разом з нами кожну пісню, яка оспівує їхні подвиги”.

Цілісна й послідовна теорія-фантазія! Всі здатності людської психіки уявляються як похідні від потойбічного світу, особливо ті, котрі вважаються позитивним здобутком людини-сутності, що сама себе визначає. Творчість, учинкове самовизначення особистості, свободу волі, пошук вищих цінностей відлучено від людини. Та й досягнення щастя залежить від потойбічного світу. Теологізована психологія Фехнера не залишає людині жодної активності. Він хоче бачити людину “добровільним засобом” для Богом визначе­них цілей.

Характеризуючи Фехнера як особистість, Вільгельм Вундт зазначив, що той був невтомним працівником науки, людиною з яскравою уявою, дотепником та ніколи не належав до вчених, сила яких полягає в їхній обмеженості.

Фехнер, звісно, не менше за Вундта заслуговує на визнання як засновник експериментальної наукової психології. Проблеми, які він почав досліджувати, і нині ще цікавлять дослідників. Фехнер зробив суттєвий методологічний прорив: започаткував кількісне визначення психологічних суджень. Встановлення Фехнером взаємозв’язку між силою подразника та інтенсивністю відчуття має для психології таке саме значення, як відкриття закону гравітації для фізики. За словами Вундта, це була перша перемога експериментальної психології. В університетах почали виникати нові лабораторії, в яких вимірювали пороги відчуттів та перевіряли закон Вебера-Фехнера.

На початку XIX ст. Іммануїл Кант стверджував, що психологія не стане справжньою наукою, бо неможливо провести експеримент та отримати кількісні характеристики психічних процесів. Дослідження Фехнера спростували думку Канта, довели, що такий вирок психології був занадто поспішним. Фехнер вніс у психологію точні та зручні методи вимірювання, які використовуються до сьогодні. Спираючись на його дослідження,  Вундт розробив план розвитку експериментальної психології. До кінця XIX ст. наукові методи стали звичними інструментами дослідження психічних явищ.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.