1.3. Тіла і душі: вірування і ритуали

Уявлення людей про душу в міфологічний період значною мірою визначають їх поведінку. Звичаї, ритуали, пов’язані з народженням, наданням ім’я, одруженням, зрілістю, похованням, спілкуванням з мертвими мають у своїй основі певне уявлення про душу. Дотримання ритуалів, звичаїв має на меті зберегти людську спільноту.

Чим відрізняються живе й мертве тіло, що складає причину неспання, екстазу, хвороби або смерті, що таке образ сновидіння? Відповідаючи на ці питання, люди створюють уявлення про душу, двійника, привида. Особиста душа, за міфологічними віруваннями, – це людський образ, який нагадує повітря, пару, тінь. Така душа вільно входить в тіло і виходить з нього. Вона здатна відвідувати тіла інших людей, тварин і навіть неживі речі, оволодіваючи ними, впливаючи на них, виступаючи причиною життя.

Існувало безліч форм, в яких первісна людина уявляла душу. Слово, що виражало тілесний субстрат душі, було і словом, що виражало саму душу. У тасманійських аборигенів, наприклад, одне і те ж слово означало “дух” і “тінь”. Африканське плем’я зулусів ототожнювало “тінь”, “дух”, “душу”. Люди південно-африканського племені басуто вважали, що коли хтось ходить берегом річки, крокодил може схопити його тінь, що впала на поверхню води, тобто проковтнути людську душу.

В австралійців слово “вауг” означало одночасно “дихання”, “дух”, “душу”. Гренландці визначали в людині дві душі – тінь і дихання. В аналогічному віруванні малайців душа померлого у вигляді дихання виходить через його ніздрі. Не випадково, що у слов’ян слова дух – дихання – душа мають споріднене походження. З такими уявленнями тісно пов’язуються і відповідні звичаї. У семінолів – індіанців Флоріди, коли жінка помирала під час пологів, немовля тримали перед її обличчям, щоб воно прийняло в себе відлітаючу душу матері. При смертному одрі стародавнього римлянина найближчий  родич  схилявся над вмираючим, щоб вдихнути в себе його останній подих; був звичай підносити до рота вмираючого батька дитину, щоб вона перейняла його досвід і мудрість. Тірольські селяни ще у XVIII ст. вірили, ніби душа доброї людини після її смерті виходить із рота у вигляді білої хмаринки.

У Давній Русі також були поширені уявлення про душу як пару, хмаринку, дихання, дим, вітерець або як пташку, чи метелика, бджолу, мурашку. Вважали, що спочатку по смерті душа відлітає від тіла й перебуває недалеко від дому аж до закінчення похоронного обряду. Тому перші три дні по смерті на вікні чи на столі ставили посудину з водою, щоб душа могла собі легко обмиватися, а то й пити.

Про вмістилище душі в тілі були різні уявлення. Найчастіше вважалося, що душа знаходиться на шиї, в ямці під “адамовим яблуком” (кадиком). Відображення такого розуміння подибуємо в “Слові о полку Ігоревім” (ХІІ ст.). Проте як на місце душі в тілі вказували і на печінку, і на груди, і на живіт, а то й на людську кров. Саме тому кров свята і її треба шанувати (“людська кров не водиця, проливати не годиться”).

Південно-американські індіанські племена караїбів, полінезійські тонганці пов’язували душу з серцем, використовуючи одне й те ж слово для їх позначення. Про вмерлу людину говорили: “її серце пішло”, а про людину, яка одужувала після хвороби, – “її серце повернулося”. Ацтеки, приносячи серце в жертву богу, цінували його вище, ніж інші тілесні органи, вважаючи його субстратом душі. Цей старовинний, міфологічний погляд на серце як на субстрат душі зберігся у фольклорі та поезії до нашого часу на рівні метафори, художнього порівняння тощо.

Папуаси вважали кров субстратом психічного. Її втрата приводить людину до смерті. Старовинні клятви кров’ю свідчать саме про таке вірування. Про звичаї скіфів родичатися й укладати союз дружби кров’ю досить докладно розповідає “батько історії” Геродот (V ст. до н. е.): “Коли скіфи складають угоди з клятвами, то роблять це в такий спосіб: наливають у великий глиняний глек вина і змішують його з кров’ю із стегнів обох, що складають угоду. Так роблять вони, злегка надрізуючи тіло вістрям або дряпаючи ножем. Потім занурюють у глек меч, стрілу, сокиру і дротик і, зробивши це, кажуть багато молитов і нарешті п’ють із глека і ті, що складають угоду, і найзнатніші з тих, що їх супроводжують”. І в наш час при суворих випробуваннях люди клянуться кров’ю як найдорожчим, як тим, з чим найперше пов’язане життя.

У давніх віруваннях народів світу можна знайти чимало даних про наявність кількох душ в одній і тій же людині. Їм нале­жать різні функції. Туземці островів Фіджі розрізняли темну душу, що йде в пекло після смерті, і світлу (ві­дображення у воді чи дзеркалі), яка залишається там, де людина вмирає. Алгонкіни Північної Америки вірили, ніби одна душа виходить і бачить сни, інша залишається в тілі. Північно-американське плем’я дакота розрізняло чотири душі в одній і тій же людині: після смерті одна залишається в тілі, інша в її селищі, третя відлітає в повітря, четверта – в країну духів.

Уявлення про існування тілесної душі засвідчується турботою про певні органи людського тіла. Так, центральне розташування нирок та їхній зв’язок зі статевими органами може бути провідним мотивом для визнання їх носіями душі. Людоїди Австралії надавали переваги нирковому м’ясу, щоб спадкувати силу жертви. Імітаційні дії фалоносіїв-танцюристів у рослинних культурах свідчать про відповідну локалізацію тілесної душі. Втрата крові означає втрату життя: з убитого ворога п’ють кров. Душа пов’язується також з виділеннями (слиною) і продуктами росту (волосся, нігті). Змішування слини, як і крові, є дією, що виражає і скріплює союз дружби, зокрема між воїнами. Поцілунок первісно становить собою акт змішування душ у процесах дихання та обміну слиною. Сила біблійного героя Самсона втілюється у волоссі, чим користуються його вороги. Від хвороб позбавляються тим, що волосся хворого закопують у землю. Швидкий ріст нігтів і волосся давав підставу бачити в них життєву силу, властиву душі. Уявлення про “погане око”, (“пристріт”) безпосередньо пов’язується з уявленням про душу.

Тілесна душа може переходити в навколишнє середовище: в одяг, прикраси, зброю, житло. Первісні народи вірували в те, що, одягаючи хутро тварини, перо птаха, навіть маску, що відтворює певну тварину, вони разом із цим набувають властивостей цих тварин. Якщо дати дитині ім’я хороброї людини, то разом з іменем передаються і властивості цієї людини, найбільше – її хоробрість.

Існування тілесної схожості між батьками і дітьми свідчить про перехід такої душі до нащадків. Деякі племена індіанців ховали померлих дітей біля великих доріг, щоб душі цих дітей могли увійти у перехожих матерів. Поцілунок носом був розповсюджений у арктичних народів – лапландців, ескімосів – і свідчив про обмін душами через дихання. Чхання означає вихід із тіла злого духа. Коли чхав король Мономотапи (негритянська держава, що існувала до XIX ст. в південно-східній Африці), усі піддані ставали навколішки і раділи тому, що він здоровий. І тепер ще бажають здоров’я людині, яка чхає.

Сильні враження на первісну людину справляли такі загадкові психічні явища, як сон і сновидіння. Вони ставали основою для різних фантастичних уявлень про душу, в яких деталізувався анімістичний світогляд. Мешканці острова Лусон Філіппінського архіпелагу не будили сплячої людини, вважаючи, що її душа в цей час десь мандрує. Північноамериканські індіанці тлумачи­ли сон як відвідини душі сплячого душею тієї людини, яка з’являється у сні. Негри Південної Гвінеї пояснювали сни відвіданням душ померлих друзів. Пересторога і вказівки, отримані таким шляхом, служать керівництвом у вчинках. Образи сновидінь, марення, галюцінаторні видіння визнаються за реальні події, чим сприяють виникнен­ню фантазій про душу. Поява покійника у сновидінні тлумачилася не як поява його образу, а як прихід дійсної людини. Вона радить, загрожує, примушує здійснювати ті чи інші вчинки.

Давні слов’яни виводили своє розуміння душі з порівняння сну і смерті. Сон вони пояснювали як тимчасовий відхід душі від тіла, завдяки чому душа на короткий час зустрічається з потойбічним світом. Під час цих зустрічей душа дізнається, що станеться з людиною. На основі таких уявлень постала віра у пророчі сни й ворожіння снами. Під час сну, гадали наші предки, душа тимчасово відлітає від тіла, а потім повертається до нього. Коли душа відлітає від тіла назавжди, настає смерть. Але смерть – це тільки тривалий сон. Тому померлий – це тільки сплячий, і хоч цей сон дуже довгий, але колись може припинитися.

В анімістичних уявленнях душа часто виступає у вигляді тіла, його перетворення мислиться як результат перетворень душі; разом із цим при пошкодженні тіла відбувається й пошкодження душі. В деяких негритянських племенах існувало вірування, що померлий хворий з’являється слабким і немічним на той світ. Свого часу американські плантатори використовували такі вірування для залякування негрів, які намагалися покінчити життя самогубством, щоб позбавитись від нестерпної експлуатації. Плантатори відрізали у мертвих рабів руки і голови, а живі, бачачи покалічені трупи, не наважувались на самогубство.

Уявлення душі в тілесному вигляді, вірування в те, що й душі поводять себе так, як і живі люди в своїй тілесній формі, були дуже поширеними. У давні часи ірокези залишали отвір в могилі, щоб засмучена душа могла відвідувати тіло. Навіть в XIX ст. китайці залишали отвори в даху, щоб душа після смерті могла вийти на волю. В європейських країнах із цією метою відкривали вікна або двері. Віра в те, що душа схожа на тіло, пов’язується з безліччю звичаїв, учинків.

На основі уявлень про “портретну схожість” душі й тіла в психології первісного суспільства виникають люд­ські жертвопринесення. Забиті мають служити покійникам на тому світі. Відбувається просте перенесення способу життя у світі реальному на спосіб життя у світі “потойбічному”. Наприклад, ще на початку XIX століття при похованні знатних людей у даяків на острові Борнео (Калімантан) існував звичай убивати рабів, щоб вони могли йти за своїм повелителем і служити йому. Перед тим як їх убити, родичі знатного покійника обступали рабів, переконуючи їх служити сумлінно повелителю, за яким вони підуть на той світ, догоджати йому і розтирати його тіло, коли він захворіє, не відходити від нього і виконувати всі його накази. Потім родичі покійника списом завдавали жертвам легких ран, після чого їх заколювали до смерті.

З уявленням про портретну схожість душі і тіла пов’язується звичай “полювання за головами” у даяків, аборигенів острова Калімантан. Люди, голови яких вони здобували, будуть їм служити після смерті. Спалювання вдів на Фіджі, в Індії мало той же смисл. В Китаї до XVIII ст. самогубство вдів здійснювалось публічно, згодом спалювали зображення з паперу.

Люди з племені асаго (Америка) втикали в могильний пагорбок жердину зі скальпом убитого ворога. В такому разі душа вбитого підкорялася духу похованого воїна. В Африці вождів племені вадо ховали в неглибокій ямі у позі сидячи. Разом із ними закопували живими невільника з сокирою, щоб той готував дрова, і невільницю, яка тримала голову покійника на колінах. Короля Дагомеї ховали разом із багатьма його жінками, слугами, співаками, солдатами. Час від часу на той світ відправляли людей, щоб повідомити короля про стан справ на цьому світі. Ще в XVII ст. в Японії, коли вмирала особа знатного походження, кілька десятків слуг кінчали життя самогубством шляхом харакірі. Ще за життя вони в урочистому обряді випивали вино і зобов’язувались віддати свої тіла пану після його смерті для дружби на тому світі.

 До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.