1.5. Тотем і табу: етика першопредків

Уявлення про певну рослину чи тварину як праматір людського роду отримали в сучасній науці назву тотемістичних. Цей термін утворено від уживаного в алгонкінських мовах Північної Америки виразу “тотем”,  що означає “його рід” або “його рідня”. Суть тотемізму полягає у визнанні існування зв’язків певних людських колективів – етнічних груп, кланів, родів – із природними явищами, переважно з тваринами і рослинами.

Тотем – це міфічний предок і покровитель етнічної групи чи роду. Віра в існування таких міфічних зв’язків у різних тубільців Океанії, Америки, Австралії стала відомою етнографам ще у XVIII ст., але найбільшу увагу вона привернула до себе після публікації “Золотої гілки” (1890) британського антрополога  Джеймса Джорджа Фрейзера (1854-1941). Тотемізм можна вважати однією з найдавніших і найпримітивніших форм релігії. Він був також основою, на якій розвивалися найдавніші міфи. Тотемізм відбивав у фантастичних формах умови життя людей, що займалися полюванням на диких тварин і збиранням рослин. Окремі важливі для них тварини й рослини здавалися їм родоначальниками-прапредками.

Існувало безліч “священних тварин”, яких шанували, яким поклонялись, вірячи, що ці тварини є родоначальниками людського племені. У Стародавньому Єгипті шанували священних крокодилів, кішок, шакалів, яструбів. Мараві – африканське плем’я – вірили, ніби душі злих людей перетворюються на шакалів, а добрих – на змій. Завдяки своїй властивості змінювати шкіру, змій часто виступав у релігійних віруваннях про воскресіння і безсмертя.

В окремих реліктових племенах Австралії, Північної та Південної Америки,  Африки тотемізм існує досі, а його сліди, які збереглися на значній території, свідчать про те, що на схожих ступенях історичного розвитку він міг існувати практично у всіх народів. Добре помітні його залишки й у слов’янському світі. У білорусів він найчастіше пов’язаний з ушануванням лелеки і вужа, у болгар і сербів – вовка (відбилося навіть в людських іменах), а в українців – з вірою у вовкулаків. У росіян вони виявляються в обрядах, пов’язаних з “ведмежим культом”, сліди якого в слов’янських племен і їхніх неслов’янських сусідів відомі з часів неоліту й епохи бронзи.

Eтнографічні дослідження так званого “ведмежого свята” в багатьох народів Сибіру та Далекого Сходу з’ясували, що воно являє собою комплекс обрядів, пов’язаних із полюванням на ведмедя, з білуванням його туші, з використанням у їжу його м’яса, з “похованням” його черепа та кісток. Такі частини тіла, як вуха, язик, шкіра з носа, статеві органи ведмедя, відрізалися й особливим чином зберігалися. Вбиваючи ведмедя, люди вважали, що він сам цього хоче, що смерть йому не страшна, оскільки після смерті він воскресає і повертається до себе додому, навантажений до того ж усілякими дарами. Там він має розповісти, як побожно до нього ставилися люди, й у подальшому сприяти розмноженню звіра та вдалому полюванню, а також прислати замість себе наступного року ведмежа.

Цілком зрозуміло, що приплід тварин мислився винятково через статевий акт, якому й присвячувалися деякі обряди ведмежого свята. Переважно це були інсценізації та імітування сексуальних дій. Долгани імітували акт із тушею вбитого звіра. Евенки проводили ритуальні церемонії із членом ведмедя. А після складання черепа та кісток в анатомічній послідовності, чоловіки валили скелет на землю йтакож зображали статевий акт. Учені, проводячи паралель між святом ведмедя та білухи – китоподібного морського ссавця, вказують, що в коряків жінки під час танцю рухалися так, начебто вони віддавалися тварині й при цьому промовляли: “Дорогий гість прийшов”. Фалічні обряди, еротичні сценки, імітація сексуальних дій і поважне ставлення до статевих органів тварини – усе це говорить про відродження тотемічного предка й серйозне чи навіть побожне ставлення до перелічених елементів тваринного культу.

У період тотемістичних поглядів наших далеких предків здатність жінки до продовження роду сприяла формуванню уявлення про те, що перша дитина є прямим нащадком самого родового божества, а звідси – і захисником роду, нібито наділеним деякими чудодійними якостями свого предка-покровителя. Пізніше цими якостями в уяві родичів наділялися тільки хлопчики-первістки, зачаті внаслідок порушення норм статевих відносин (поза шлюбом або ж “коли чоловік спить із жінкою проти святої неділі”). Подібні переконання генетично можуть походити з періоду ненормованих шлюбних стосунків, коли перша дитина вважалася безпосереднім нащадком тотема. І, можливо, ще пізнішим за походженням є українське повір’я, що коли жінка на початку вагітності побачить вовка або з’їсть м’ясо звірини, яку роздер вовк, то в неї народиться син-вовкулака.

Багатьом архаїчним народам притаманне амбівалентне ставлення до тотему. З одного боку, його обожнювали, шанували, схилялись перед ним, з другого боку, його приносили в жертву. При цьому вимагалося здійснення декількох ритуалів, уподібнення до тотема, наслідування його звуків і рухів, участь усіх, обов’язкове оплакування вбитого. Але після цієї скорботи настає радісне свято. Свято – обов’язковий ексцес, урочисте порушення заборони. Святковий настрій є результатом того, що члени клану прилучились до священного життя, носієм якого була субстанція тотему.

На ґрунті тотемізму виникло явище табу (полінезійське “не можна”) – система заборон на вчинення певних дій. Так, наприклад, у пастухів племені бахіма з Центральної Африки молоко корови, яка щойно отелилася вважається недоторканим (табу) на протязі декількох днів, поки у теляти не відпаде пуповина. Заподіяння шкоди тотемній тварині є рівноцінним смерті представника роду. Проте ставлення до “тотемного об’єкта” було подвійним: або він цілком виключався з раціону харчування, або, навпаки, дозволялося його поїдання для набуття відповідних властивостей.

Загалом тотемні вірування первісних людей передбачали цілковиту або часткову заборону споживання таких продуктів, як, наприклад, м’ясо, сало, яйця та ін. Однак були урочисті випадки, коли дозволялося їсти м’ясо, фрукти чи ягоди тотемної рослини або тварини. Для людей похилого віку застосовувалася виняткова гігієнічна дієта, яка дозволяла або забороняла споживання окремих харчових запасів, що належать до тотемних ресурсів навколишнього середовища. Так, традиційна залежність австралійських тубільців від поглядів на вид і спосіб харчування прадавніх героїв, які мали безпосередній дозвіл від архаїчного божества чи місцевого духу на право вільно споживати так звані священні продукти, свідчить про забарвлення дієтичного права у релігійні кольори. Втім, якщо за тотемну речовину первісного клану обирається, наприклад, вода, то, як це фіксувалося в австралійських племенах каїтіш або варрамунга у XIX ст., вільне пиття обмежується чи стає декларативною забороною. Воду дозволяється споживати винятково з рук третьої особи, здебільшого тієї, яка належить до іншого племені, роду чи фратрії. Але всі ці тотемні правила виявляються досить умовними, оскільки, перебуваючи на самоті, за бажанням або потребою, можна порушити сакральні заборони та кланові звичаї.

Моральні дозволи, обмеження і табу, встановлені звичаєвим правом, свідчать, фактично, про психологічне страхування власного здоров’я, яке охороняється дієтичним харчуванням і нормами поведінки. Дієтична їжа визначається потребою запобігти випадковому отруєнню чи уникнути шкідливого ожиріння. Вікові, професійні і статеві порушення, що можуть настати в результаті зловживання харчуванням, а також призвести до хворобливої вагітності, беруться до уваги майже в усіх, без винятку, первісних народів. Інколи пристарілим особам дозволяється те, що забороняється молодим, а прибульцям і туристам, – споживати тотемні овочі, рослини, тварини чи фрукти.

 З прикладів, що належать до прадавніх вірувань вживання їжі, складається враження, що тотемний світогляд первісної доби формує своєрідне право містичної власності. Заборона вбивати тварину або знищувати рослину пов’язується, скажімо так, з обмеженими природними ресурсами, побоюванням набути випадкового захворювання чи страхом зазнати харчового отруєння. Тому, наприклад, у австралійського племені каїтіш, чужинець, щоб з’їсти тотемне зерно або насіння, повинен обов’язково попросити дозволу у вождів місцевого племені. Коли цей родовий звичай порушується, вважається, що зловмисник може захворіти, а потім вмерти. За деяких обставин вождь місцевого клану чи сім’ї спершу повинен особисто спробувати крихту їстівного продукту, щоб переконати чужинця в доброякісності зерен, овочів, фруктів або ягід. Звичаєве право стародавніх народів жорстоко карає важкою хворобою усіх, хто грубо порушує моральні заповіді, в тому числі й ті з них, що належать до фізичної гігієни та повсякденного харчування.

Віра у добрих або злих духів, які мешкають в рослинному і тваринному світі, а також мають здатність вражати людський організм згубною хворобою, – це крок до примітивної вірусології, гігієни чи епідемології, можна навіть вважати, що вона означає первісне усвідомлення проблем екологічної медицини та общинної санітарії. Звичайно, у примітивних суспільствах, особливо в період ранньої доби, усе мислилося не так, як нині. Відкриття первісним знахарем лікувальних або отруйних рослин, водних і солярних процедур, які сприяють терапевтичним ефектам, засвідчило, напевне, становлення  гомеопатії, але, звичайно, у міфологічному та містифікованому вигляді.

Виникнення у первісному суспільстві екзогамії, себто табу на статеві взаємини між членами однієї родової групи, тимчасова заборона будь-яких міжстатевих стосунків для певних осіб та інші обмеження, хоч і біологічні за своїм походженням, отримують у суспільному середовищі обов’язкову соціальну санкцію і через те стають нормою громадської моралі.

Наскільки ми можемо судити, табу були пов’язані, насамперед, із забороною інцесту – статевих зв’язків між родичами, а також з культом тотему – священної тварини, ім’ям якої називав себе даний рід. Наприклад, в евенків ведмідь вважався молодшим братом матері. Міф розповідає про шлюб евенкійської дівчини та ведмедя, який її викрав. Ведмідь зустрів її брата й, помираючи від його стріли, зізнався евенку, що він його зять, наказавши надалі лише зятю знімати з нього шкуру та хоронити. Цікавішим з точки зору екзогамії є подібний сюжет легенди від представників народності уде. Там ведмідь, помираючи, наказує, щоб жінка ніколи не спала на його шкурі, берегла кісточку його статевого члена та передавала її потомству за жіночою лінією. Айнські та нівхські міфи розповідають про перетворення викраденої жінки на ведмедицю біля роздвоєного дерева й не інакше, як через статевий акт. У результаті плодом цього зв’язку є ведмежатко, впіймане для ведмежого свята. Таким чином, стає цілком зрозуміло, що тварина ототожнюється з усіма членами роду та сприймається ними як найближчий родич. Це накладає на плем’я певні зобов’язання.

З розвитком первісного людства з’являються все нові й нові різновиди табу; якщо звести їх у єдиний перелік, він налічував би тисячі заборон. Серед найважливіших груп табу можна навести такі: захист вогню і житла; захист трудових операцій; захист знарядь праці і зброї; захист важливих осіб – вождів, жерців; захист слабших членів племені – жінок, дітей, старих; захист від небезпек, пов’язаних з дотиком до трупа; обмеження щодо вживання певних видів їжі; заборони й обмеження, пов’язані з певними важливими актами та фазами особистого життя (ініціаціями, статевим актом, пологами, шлюбами, місячними та ін.); захист власності тощо.

Можна припустити, що вся сукупність подібних табу загалом задовольняла потребу в захисті найважливіших елементів життєдіяльності даного родового колективу. Хоча пояснити походження тих чи інших конкретних форм табуації іноді буває вкрай важко. Так, критичним питанням історії первісної моральності залишається проблема табуювання інцесту.

Стимулююче значення цієї категоричної заборони сумнівів не викликає – прогрес в усвідомленні завдяки їй усієї системи кревних зв’язків, досягнення більшої згоди й співробітництва в межах родової спільності, нарешті, загальне зростання на цьому тлі людської свідомості говорять самі за себе. Але чому була введена сама ця заборона? Гіпотез щодо цього існує чимало, але безсумнівних серед них поки що нема. Якщо, скажімо, виходити з ідеї про шкідливість кровозмішення для нащадків, то як могли про це знати первісні люди, для яких був загадкою зв’язок між статевим актом і народженням дитини? На сьогодні існують психоаналітичні, семіотичні, економічні (боротьба за жінку як робочу силу) та інші пояснення цього воістину поворотного пункту в історії людської моральності. Саме тут ми стикаємося з тією межею, на якій в соціальну й культурну історію моральності втручаються більш загальні антропологічні та буттєві чинники.

В. Вундт у “Психології народів” називає табу неписаним законодавчим кодексом людства. В будь-якому разі в процесі становлення специфічних форм моральної регуляції важливим виявляється сам механізм дії табуаційної заборони. З одного боку, ця заборона діє на людину всеохоплюючим і невідворотним чином. З іншого ж боку, істотним є іманентний характер покарання в разі порушення табуаційної заборони. Людину може ніхто не карати; без усякого втручання ззовні, навіть коли немає жодних свідків її “жахливого” вчинку, вона сама, так би мовити, відкривається для покарання: впадає в депресію, тяжко захворює, інколи і вмирає. В цій характерній ознаці механізму реалізації заборони-табу неважко розпізнати прообраз майбутньої автономної моральності.

З. Фройд у праці “Тотем і табу” (1913) зробив спробу пристосувати результати психоаналізу до реконструкції первісної культури й релігії. На його думку, віра в тотем, по суті, закладала фундамент для формування людських почуттів: любові, патріотизму тощо. Тотем супроводжував людину впродовж усього життя; він приходив до цього світу з кожним новонародженим і відходив з його смертю назад, до першооснови. Численні табу первісної людини, згідно з Фройдом, подібні до симптомів неврозу нав’язливості, їм притаманні немотивованість, примусовість, здатність до зсуву, ритуалізм. Але між ними є різниця. Табу – результат розвитку культури, тому вони переважно ґрунтуються на соціальних потягах, що синтезують егоїстичні й еротичні мотиви. Характерна риса неврозу – домінування сексуальних потягів над соціальними.

Підґрунтям табу є заборонна дія, яку жагуче прагне порушити несвідоме. Чудодійна сила табу спокушає. Але почуття страху сильніше, ніж прагнення до насолоди. Заборона індивідом усвідомлюється, прагнення до насолоди – несвідоме. Заборонна дія табу – результат амбівалентності почуттів. У душевних порухах архаїчних народів амбівалентність виражена більше, ніж у сучасної людини. Зменшення амбівалентності призводить до поступового зникнення табу, що є своєрідним компромісом амбівалентного конфлікту.

З. Фройд вважав, що з проблемою табу пов’язаний такий феномен, як совість. Совість виникає на основі амбівалентності почуттів, як усвідомлення вини за порушення табу. “Табу є велінням совісті, порушення його спричиняє за собою жахливе почуття вини такою ж мірою незрозуміле, як і невідоме за своїм походженням”.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.