3.6. Томізм: душа і тіло у католицькій антропології

Італійському теологу і філософу Томі Аквінському (1225-1274) випало жити й творити в критичну епоху розвитку західноєвропейської середньовічної цивілізації, коли активне поширення творів Арістотеля і коментарів до них у Європі стало серйозним викликом тогочасній теологічній думці і черговий раз поставило питання про співвідношення сфер розуму та віри. У своїй системі, яка отримала назву томізм, він намагався не лише систематизувати накопичені у той час знання, але й примирити богослов’я з наукою, перш за все з античною теорією Арістотеля, послідовником котрого він був.

Розум і віра спрямовані на пізнання однієї й тієї ж істини – Бога, але здійснюють це різними шляхами: розум спирається на науку і філософію, віра – на теологію. Можливість гармонії розуму і віри базується на тому факті, що Бог відкривається людині двома способами: природним – через створений ним світ і надприродним – через Одкровення. Істина, яку Бог зсилає шляхом благодаті, доповнює, але не змінює, ту до якої Він відкриває доступ природним способом.

Таким чином, однією з великих заслуг Томи Аквінського у середньовічній філософії стала смілива спроба поєднати віру і розум, теологію і філософію та абсолютно справедливо ствердити, що між ними немає суперечностей, а, навпаки, існує гармонійне поєднання для пізнання Об’єктивної Вічної Істини. Оскільки природа людського пізнання володіє здатністю абстракції, це в загальному призводить до прогресу культури та цивілізації. Такий прогрес існує не тільки відносно пізнання довкілля, але й також пізнання Творця. З цієї точки зору томізм репрезентується як філософія розуму. Адже Тома Аквінський нічого не ставить вище філософської мудрості, оскільки вважає, що саме вона приводить людину до Найвищого Блага, тобто до Бога.

Людина у доктрині Томи Аквінського займає сферу між духовним сві­том ангелів та світом природним, поєднуючи як матеріальне, так і духовне начала. Він визначає її як своєрідне психофізичне буття, що композиційно складається з душі і тіла. Свої психоантропологічні рефлексії Тома Аквін­ський здійснює крізь призму принципів власного метафізичного вчення. Його вихідною засадою було те, що людина, як “малий світ” (“мікрокосмос”) мусить мати свого “рушія”, тобто безпосередню причину життя та усіх життєвих процесів. І такою першопричиною, а точніше, субстанційною основою її існування Тома визнає людську душу, яка якраз і є принципом, чи джерелом, духовного та фізичного життя людини. Він вважає, що саме душа у якості сутнісного першопочатку забезпечує людині не лише її розумність, здатність відчуття, усі духовні процеси, але й зумовлює те, що “перша матерія” у ній взагалі перетворюється в обдароване фізичними та хімічними силами людське тіло. У “Суммі теології” (1265-1273) читаємо, що “душею називають первісний початок життя всього живого у нашому світі, так що ми називаємо живі істоти “одухотвореними” і мертві речі – “неодухотвореними”.

В дусі патріархального світогляду Тома Аквінський принижує значення жінки, адже по відношенню до чоловіка жінка – щось недосконале й несамодостатнє. В акті зачаття жінка дає потомству пасивну матерію, а чоловік – активну форму. Жінка – це тріумф матерії над формою. По відношенню до чоловіка жінка є тим самим, що почуття по відношенню до розуму. В ній переважають сексуальні бажання, тоді як чоловік – більш схильний до розумного контролю власних пристрастей та емоцій. І чоловік, і жінка створені за образом і подобою Бога, але чоловік є принципом і метою для жінки, так само, як Бог є принципом і метою для універсуму. Жінка – це всього лише частина чоловіка, щось несамодостатнє.

Як субстанційна форма існуючого, душа є незнищимою та безсмерт­ною, бо живе і після роз’єднання з тілом, її входження у тіло відбувається при народженні людини і з цього часу духовне та тілесне становлять у ній єд­ність. Тома категорично висловлювався також проти ототожнення тіла й душі, бо остання виражає свою сутність лише як акт тіла. Водночас мислитель вважав, що душа, як духовна і субстанційна основа буття людини, реалізує себе саме завдяки тілу.

Для Томи проблема душі і тіла стає провідною. Вирішує він її з позицій уже аристотелівської інтерпретації християнського віровчення. Він відкидає ідею людського тіла як лише знаряддя душі та стверджує, що душа тоді більш уподібнюється Богу і тоді є більш довершеною, коли вона поєднана з тілом, а не відділена від нього. Тому душа як “першопочаток життя є не тіло, але акт тіла”. “Відповідно, душа відноситься до тіла, як форма до матерії. Але тіло має і певну субстанційну форму, завдяки якій воно є тіло. Отже, душі передує в тілі якась субстанціальна форма, завдяки якій воно є тіло”. Так, використовуючи дихотомію форми та матерії Арістотеля, Тома доводить, що догмат про воскресіння тіла після Страшного Суду є не­обхідним. Безтілесна душа твориться Богом для певного тіла і за життя є відповідною йому. Тому після смерті тіла душа як субстанціальна форма, хоча і переживає тіло, але не втрачає свою індивідуальність – пам’ять про тіло. Повна особистість не існує доти, доки тіло (матерія) не відновить свою форму. “Душа не є повна особистість, і моя душа не є Я”, – говорить Аквінський. Але душа визначає, яким бути тілу, якої форми має набути матерія, щоб стати її тілом.

У руслі арістотелівської традиції Тома Аквінський настоював на єдності та неподільності душі як субстанції. Правда, функціонально душа може виступати у різних іпостасях: бути інтелектуальною, вегетативною, та чуттєвою. Інтелектуальна функція душі становить субстанційну основу духовного життя, пізнавальної діяльності та вольових проявів людини. Саме через інтелектуальну функцію душі людина виявляє себе як духовна істота, а точніше – особистість. Стосовно вегетативної та чуттєвої функцій душі, то завдяки їм людина забезпечує собі такі життєво необхідні процеси, як харчування, розмноження, ріст, а також зір, слух, смак та ін.

Тома Аквінський не відокремлював інтелект від душі і не вважав його єдиним в усіх людях. Тобто кожна людина володіє, на його думку, індиві­дуальним інтелектом. Водночас мислитель засвідчив примат інтелекту над волею і зазначив, що воля йде за розумом, а не випереджує його. У цьому ж контексті він вів мову про так звану розумну волю, яка є важливішою від звичайної чуттєвості. Тому й усі вольові дії чи просто свобода волі мають свою опору виключно у розумі, який і окреслює дії цієї волі.

Визнавши домінуючу роль розуму над волею, яка у принципі проявляє себе у рамках розумного, Тома схильним був якраз у свободі людської волі відкрити причину зла. І справді, міркував він, людина здатна чинити злі вчин­ки чи грішити саме тому, що вона – вільна, тобто може через свою прихіть забувати або й просто ігнорувати ті всезагальні закони та принципи, які диктує їй розум і які розкриваються у Божому Об’явленні. Зло, врешті-решт, проявляється як своєрідний супротив людини Богу, як її непідпорядкування вищій волі і, нарешті, як духовний розрив з волею Творця. Коріння зла слід шукати у деформації духу і у наявній свободі. Тобто людина сама обирає шлях, на якому стає можливим її відхилення від благих цілей, добрих намірів та праведного життя, тобто вихід за межі того, що визначив Бог.

Усе це і окреслювало у Томи Аквінського причину появи морального зла, яке є нічим іншим, як порушенням саме через волю людини Божого закону, його найвищої волі. Зло – дефект, воно не є втіленням чогось позитивного, а навпаки – фактом його відсутності або ж браком реального добра. Таким чином, Тома, і у цьому легко пересвідчитися, подібно до Августина, повністю знімає з Бога відповідальність за зло, що панує у світі.

За таких обставин богослов у своїй психоантропології виразно насто­ював на тому, що стремління людини до добра, до вищого, духовного, визначає смисл її буття і є головним побудником праведного життя. На цій основі, на його думку, формується і її людське життєве кредо: “роби добро, дій благочинно і уникай зла”. Власне, саме це суттєво й підносить людину над усіма живими істотами. Окрім того, на думку мисли­теля, людина вже від природи внутрішньо тяжіє, прямує і бажає вступити у духов­ний контакт з Творцем, з Богом. Отже, пізнання Бога, Любов до нього визначають зміст найвищого пізнаваль­ного інтересу людини, смисл її земного життя.

До сфери почуттів у філософа специфічне ставлення. Він стверджує, що необхідно правильно зрозуміти природу пристрастей, пізнати їхню істинну природу. Дві розумові здібності – інтелект і воля – повинні контролювати пристрасті, володарювати над ними. В протилежному випадку, якщо людиною керують пристрасті, це негативно впливає на нашу мораль і поведінку. Більш того, пристрасті – це найбільш інтенсивні пориви нашого бажання, чуттєвого устремління. В залежності від того, з якими предметами ми маємо справу – з корисними або шкідливими, це викликає або хтивість, або роздратування. Звідси походять й два роду пристрастей. З одного боку, це пристрасті-бажання, хтивість в прямому значенні слова, а з іншого боку, пристрасті з роду палкості та гніву. До хтивих пристрастей належать такі три пари: любов-ненависть, бажання-відраза, радість-скорбота.

Любов має безліч модифікацій, але в усіх випадках йдеться про те, що любов – це устремління до деякого бажаного предмету, який приносить насолоду. Пристрасть любові є інтенцією реального володіння предметом пристрасті. Коли пристрасть досягає цілі, то вона закінчується станом спокою, радості, задоволенням від насолоди володіння. На думку Томи Аквінського, можна виділити природну, почуттєву та розумну любов. Природна любов притаманна усім істотам. Ця любов проявляється у природній схильності слідувати власній природі, така любов веде кожну річ до того, що їй найбільш корисно і що є для неї благом. Існує також почуттєва любов – вона притаманна тваринам і базується на відчуттях. У людини така любов трансформується в розумну любов. Розумна любов – це насолода душі благом, який визнається таким за допомогою розуму. Розумна любов вільна і ставить перед людиною моральні проблеми. Ця любов є екстатичною, адже люблячий скеровує вольові зусилля назовні, від себе, щоб досягти бажаного блага.

З одного боку, філософія Томи Аквінського є теоцентричною, а з другого боку, глибоко гуманістичною. Це означає одне: щоб повністю пізнати й полюбити Бога, треба полюбити людину. Але розуміння сутності людини та сенсу її життя неможливо без розуміння сутності її дій.

Завдяки своїм енциклопедичним знанням Тома Аквінський не тільки підкорив розуми тогочасних теологів, але значно вплинув на подальший розвиток філософії. Ідеї, започатковані середньовічним мислителем, вірніше їхнє спрямування, виявилися досить плідними. Томістична філософія (конвертований арістотелізм) набула офіційного статусу вчення Ватикану. З  1879 року  томізм, як основа неотомізму, проголошений провідною філософською доктриною католицької церкви.

До змісту

© Махній М. М. Історія психології: навчальний посібник. - Київ: Видавничий дім “Слово”, 2016.